24161.fb2
Коли поїзд залишив Сідзуоку, Канае за мить ум'яв бутерброд і випив до краплі молоко, куплені на пероні. У вагон-ресторан він не пішов, бо вважав за краще витратити зайву хвилину на читання свого роману. А проте цього було мало, щоб розвіяти його невдоволення, написане на обличчі. Він глянув на годинник: була за дванадцять четверта. Канае вийняв цигарку й закурив. Прискорюючи свій біг, поїзд минав невеличкий полустанок, за вікном ще більше стемніло, пішов дощ — його краплі залишали на шибках косі сліди. Канае навіть не помітив, як у вагоні спалахнуло електричне світло. До вечора було ще далеко, бо не минула й четверта. А все-таки як поволі тягнеться цей день. Ще стільки годин — майже тринадцять! — доведеться трястися в поїзді. Та що чекає його там, на станції призначення? Ніхто не може цього передбачити. „Як у романі,— шепотів Канае сам до себе.— Як у романі, зміст якого відомий тільки авторові”. Людське життя багате несподіванками, і ніхто не знає, кому яка дорога простелеться. Ось чому ми губимося на роздоріжжі, та з глухого провулка повертаємо назад і всупереч перешкодам потроху просуваємося вперед. Куди? Поки не доберемося до мети, не дізнаємося, що нам судилося. Бо доля — це наслідок наших численних спроб і помилок, а роман — лише її модель. Схожість його з людським життям лише в тому, що кінець і того, і того до певного часу нам невідомий. Розв'язка роману буває різною, навіть такою, що не сподобається читачеві. Та зрештою йому не залишається нічого, як примиритися з нею. А от у житті все складається інакше. Будь-яка життєва історія має лише один кінець, і нічого тут не поробиш. Якщо ж ти хотів щось у житті змінити, то треба було думати про це набагато раніше — коли стояв на роздоріжжі й вирішував: іти ліворуч чи праворуч? Коли ж проминув його, то повернути назад уже не зможеш, доведеться йти далі, навіть якщо помилився у виборі дороги.
„А де ж у моєму житті було те роздоріжжя?” — міркував Канае. Поруч з ним, на сусідньому сидінні, лежав його портфель і недочитаний блокнот. Канае роздушив у попільничці недокурок. Від станції Сідзуока перед ним сиділи два молодики і безперестанку про щось розмовляли. Вагон був переповнений, як ніколи, ззаду рюмсала чиясь дитина. Людський гомін, змішаний з перестуком коліс, скидався на якесь завивання. Раптом до вух Канае долинули виразні слова молодих сусідів.
— Ти знаєш керуючого нашим відділенням? Перед клієнтами він готовий стелитися, а на нас дивиться звисока. Такого пихатого світ не бачив.
— Та чого ж не знаю. Мабуть, може похвалитися успіхами? А чи не цілиться він на посаду в головній конторі?
— Приїжджав оце недавно з Токіо директор. Якби ти бачив, що за шум учинився! Навіть нам звеліли взяти участь у генеральному прибиранні. Розсівся він у кріслі та й каже: „Все мені тут дороге. Колись і я працював у цьому відділенні і сидів саме на цьому кріслі”.
— Що, він починав свою кар'єру там, де ти працюєш?
— Та начебто. А наш керуючий аж сльозу пустив. Яка це велика честь для нас, каже.
— Та невже?
— Їй-богу, правда. Мало не захлинувся сльозами вдячності.
Молодики так зареготали, що й Канае вимучив на губах ледь помітну усмішку. „От вам і наслідок монархічного устрою!” — зміркував він і згадав про верстку книжки „Шлях до миру”. В понеділок він повернеться до Токіо й віднесе її упорядникові. Та чи вдасться йому так швидко це зробити? Краще не гаяти часу й передивитися її тут у поїзді. З такими думками Канае знову перевів погляд на портфель і блокнот. Зітхнув, бо ні до чого рука не тяглася. І верстка, і роман заслуговують уваги. Але найважливішою є дійсність. Незбагненна дійсність з її не передбачуваними подіями, від яких кінець кінцем залежить, живі Мотоко та Аяко чи ні.
„Розв'язка мого роману ще не визначилася”,— роздумував Канае. Але це не означає, що записам у блокнотах ще чогось бракує. Може виявитися, що взагалі його роман здаватиметься незакінченим. Зрештою, саме в цьому буде його особливість. Бо він, Канае, задумав написати його не у вигляді суцільного шматка людського життя з початком і кінцем, а скласти з багатьох уривків і таким чином створити уявний, узагальнений образ світу. Хоч би як роман наслідував, копіював і відтворював на своїх сторінках людське життя, рівнозначним йому він бути не може. Людське життя — це всього-на-всього безладна сукупність різноманітних дрібниць, суперечностей, несподіванок і випадків. Тільки вибір кута зору надає йому певного вигляду. Дійсність взагалі не має в собі нічого мистецького, нічого романтичного, вона є такою, якою є. І її копіювання, навіть при нав'язуванні їй певної ідеї, ще не виллється у твір мистецтва. Він, Канае, вирішив написати роман у вигляді майстерно підібраних частин, які разом творили б мистецьку реальність, що була б виявом порухів тільки його душі. Роман має бути схожий на життя як розвитком дії, так і невизначеністю розв'язки.
„Словом, своїм романом я грався з дійсністю в перегони, — міркував Канае.— І завжди вона мене обганяла. А зараз остаточно доконала. Та все-таки я не вважаю свою теорію роману помилковою. Мій роман складається з трьох частин — „Човен Харона”, „Туонельський лебідь” і „Зима кохання”, які в свою чергу розпадаються на окремі, незалежні уривки, але все це, разом узяте, витворює світ, відомий тільки мені. Відомий мені? А може, дійсність помстилася мені за письменницьку чванькуватість (зрештою, ніякий я ще не письменник)? Може, поки я, прибравши вигляду знавця, що збагнув незбагненне, писав роман, щось найсуттєвіше, так би мовити, квінтесенція буття вислизнула з моїх рук? Адже я вважав, що розумію обох дівчат, а насправді вони відвернулись від мене.
Канае взяв у руки блокнот і почав його гортати. „Як довго я все це писав! — згадував він.— Писав щодня потроху, наче виконував норму”. За час перебування в поїзді він не прочитав ще й половини. Та заради чого писався цей роман, якого ще ніхто, крім автора, не тримав у руках, навіть Аяко й Мотоко, що так хотіли його прочитати?
Виважуючи блокнот у руці, Канае дивився невидющим зором у вікно, об яке бився чи то дощ, чи то сніг з дощем. Він і не помітив, як молодики навпроти нього замовкли: один розгорнув перед собою журнал, другий закуняв. Як і раніше, у вагоні панував гамір, а до нього домішувався знадвору перестук коліс і шум дощу. „Живі вони чи ні?” — наче молитву, шепотів Канае.