А. йшла неквапливо з К. майже безлюдною асфальтованою дорогою, хоча знала, що вона веде не до центру. Був прохолодний день ранньої осені. З одного боку вулиці тягся канал, у застояних водах якого відбивалися верби, а з другого — житлові будинки. Іноді повз проїжджали автомобілі, зустрічалися зграйки дітей, та частіше вулиця ставала пустельною — мабуть, тому, що була неділя. Хоча А. знала навколишню місцевість, бо сама виросла неподалік, та не могла пригадати, чи проходила коли-небудь цією вулицею, а тому не годна була б сказати, чи тут і в будній день так само тихо. Одне не виходило їй з голови: якщо вони підуть і далі в цьому напрямку, то вона чимраз більше віддалятиметься від рідного дому. Однак прогулянка пліч-о-пліч з К. тішила її. У неї геть пропала охота якомога швидше повернутися додому, що навіть її саму неабияк здивувало.
— Дивно…— промовила вона.
— Що? — спитав К. з лагідною усмішкою на устах.
— А те, що я прогулююся з незнайомим чоловіком.
— Значить, я ще й досі незнайомий?
— Але ж я вас справді-таки не дуже добре знаю.
— Принаймні знаєте моє ім'я, а я — ваше. Та й гаманець ваш мені знайомий.
— Ну, не зовсім,— сказала вона й розсміялася так по-дівочому нестримно, що аж за живіт хапалася. Спочатку К. поглядав на неї, мов на якусь дивовижу, а тоді й сам пирснув.
— Ви такі веселі. Я не сподівався, що ви вмієте так заразливо сміятися.
— Заразливо?
А. нарешті опам'яталась і попросила вибачення, а потім почала виправдовуватися:
— Насправді я похмура. Батько й мати сварять: чого в тебе завжди кисла фізіономія?
А. вперше зустрілася з К. (краще сказати, виділила його серед натовпу віруючих) у неділю три тижні тому в церкві, яку відвідувала. Вона не сповідувала християнства, та якось випадково зачастила на церковні відправи. Коли вона, сидячи на дерев'яній лавці, слухала урочисту проповідь пастора, співала псалмів або розглядала вигадливу гру фіолетової та червоної барв на вітражах, на її душу находило якесь блаженство. Соромлячись того, що не може похвалитися такою ревною побожністю, як інші, вона вибирала лавку, де було менше людей, і ніхто її не помічав.
Того дня А. запримітила, що біля неї сів юнак, але якоїсь особливої цікавості до нього не виявила, бо вважала непристойним звертати увагу в божому домі на протилежну стать — так їй підказувала не християнська мораль, а просто вихованість. Ні батько, ні мачуха, ні покійна мати не мали нічого спільного з християнською релігією, та надзвичайно сувора сімейна обстановка не могла не впливати на її поведінку. Вдома вона задихалась і, зокрема, тому щонеділі шукала розради в церкві. Однак сталося так, що їй довелося мати справу з цим хлопцем. Орган заграв знайому вже мелодію, яка сповіщала, що зараз обходитимуть віруючих і збиратимуть у мішечок пожертви, а тому А. вийняла з торбинки гаманець і приготувалася. Саме тоді вона завважила, що сусід почав обмацувати кишені, намагався робити це непомітно, та в нього не виходило. Уздрівши краєчком ока його хапливі рухи, вона відчула, як усе її тіло горить. „Забув, бідолаха, гроші!” З великого жалю, ніби мова йшла про неї саму „Яка вона роззява! Знову не взяла!” — пригадалося їй, вона простягла хлопцеві непомітно, щоб ніхто не побачив, власний гаманець. Той взяв його і вийняв звідти дрібні гроші.
Після відправи, вже надворі, юнак назвав своє ім'я, пояснив, що з поспіху забув гаманець, подякував за те, що вона його виручила й пообіцяв повернути борг наступної неділі. Її обличчя залилося рум'янцем, язик ледве ворушився,— мабуть, від думки, що хлопець дізнався, скільки в неї грошей у гаманці, який він згодом, теж непомітно, віддав їй.
Наступної неділі вона не побачила К. (його ім'я вона вже знала, та свого йому не відкрила). Сподівалася, що він обов'язково прийде, хоч і запізниться. Не забувала про нього ні тоді, коли співали псалмів, ні тоді, коли з проповіддю виступав пастор, але сусіднє місце залишалося порожнім. „Може, сів на іншій лавці?” — подумала вона, однак озиратися не посміла. Відправа тяглася, як ніколи, повільно, скінчився збір пожертв, люди вставали й виходили з церкви, та його серед них не було. Її охоплював то розпач, то досада. Звісно, вона не вірила, що юнак міг ошукати її на якусь сотню ієн. Але ж раніше вона з ним не зустрічалась і не була певна, що він ревний відвідувач цієї церкви.
Коли через тиждень, тобто минулої неділі, А. знову забрела до церкви й сіла на тій самій лавці, то побачила, як перед початком відправи прийшов і К. Вони мовчки вклонилися одне одному. Її серце шалено калаталося. Коли всі вставали, щоб хором співати псалмів, голосу К. вона не могла відрізнити від інших, бо, здається, він узагалі його не подавав, а стояв статечно, дивлячись поперед себе. Сидів скромно, поклавши великі руки з довгими пальцями на коліна. Коли відправа закінчилась, К. подав їй знак очима і вони вийшли з церкви. Надворі він одкликав її вбік і, вибачаючись, віддав гроші. На його прохання А. назвала своє ім'я, але від спільної прогулянки відмовилася. Після чого, правда, вона каялася, що була така холодна з ним. Одне її тішило: вона ще побачить його. Непомітно минув і цей тиждень, і ось знову К. сидів біля неї. Сьогодні вона вже не заперечувала проти прогулянки.
— Я давно вас помітив. Бо у вас таке засмучене обличчя. Я б не подумав, що ви вмієте так сміятися.
— А хіба в церкві хто-небудь веселиться? — заперечила А.— Ви згадали про гаманець, і я почервоніла, бо подумала, що ви тепер знаєте моє фінансове становище.
— Було б чого соромитися! А хіба краще забувати гаманець удома? Крім того, я не рахував ваших грошей, а позичив сто ієн.
Вона кивнула — повірила його словам. У її гаманці було мало грошей. Якщо менша сестра могла виканючити будь-яку суму, то їй видавали щомісяця дещицю й веліли не тринькати. Так повелося здавна, відколи батько вдруге оженився, а вона почала ходити в середню школу. Та й тепер, коли вона закінчила середню школу вищого ступеня[36] і вивчала домоведення як дівчина на виданні, їй жодної ієни не надбавили. Мачуха пояснювала це тим, що, мовляв, готує їй посаг. Але А. не дуже вірила, що про неї подбають так само, як про меншу дочку, теж уже дорослу дівчину. Батька не обходила така несправедливість, бо в сім'ї порядкувала мачуха.
Своє випадкове знайомство з цим хлопцем А. вважала мало не відступництвом від строгих домашніх приписів. Згадуючи про це, вона відчувала, як у грудях калатає серце і водночас кортить сміятися.
— Коли наступної неділі ви не прийшли, я подумала, що, може, ви мене ошукали,— сказала вона приязно, цілком по-сімейному.
— Обшукав? — перепитав К. й почухав потилицю.— Обман — це щось страшенно ганебне.
— Пробачте. Не тої сотні ієн мені було жаль, а того, що ви не з’явилися.
— Того дня мені випало денне чергування, а тому не міг прийти.
— І ще я подумала: добре, якщо К.—сан живе недалеко, а якщо ні, то як він проїхав у електричці без грошей?
— Значить, ви переживали за мене?
— Авжеж. Яка я недогадлива! Могла б позичити вам трохи більше грошей.
— Я маю місячний квиток. А живу на квартирі далеко звідси. Якби жив близько, частіше б з вами зустрічався.
— То ви спеціально приїжджаєте сюди електричкою?
— Ага. А що одинаку робити в неділю? З нудьги можна вмерти.
— А де працюєте?
— У невеликій торговій фірмі.
— По вас видно, що ви не здатні на обман,— сказала вона й раптом засміялася.
Разом з нею захихотів і К. і, не спускаючи з А. захопленого погляду, прошепотів:
— І ви не схожі на засмучену паству…
— Звичайно. Я ж ніколи не занепадаю духом.
— …І на тих, що ревно моляться…
— А чого я маю молитися? Я ж не християнка. Просто так туди ходжу.
— Я так само. З нудьги.
„Досить чесна людина”,— подумала вона про хлопця.
— А в церкві вам не нудно?
— Ні. Бо я можу зустріти таких людей, як ви.
— Жартуєте.
— Ні, правду кажу.
— Вперше таке чую,— призналась вона і, щоб приховати своє збентеження, захихикала.
Над каналом війнув вітерець і загойдав вербовим гіллям. Каламутна вода, здавалось, застигла. Спереду показалося перехрестя з трамвайною лінією. На ньому вони зупинились і К. запропонував:
— Може, заглянемо в закусочну і скуштуємо сіруко[37]?
Якийсь час А. вагалася. Ще ніколи вона не виходила в місто без певної мети, а після церковної відправи на обід поверталася додому. Та за невеличке запізнення її не повинні сварити. Зрештою, хіба вона така маленька?
— А де вона?
— Он там. Маленька, але затишна. А хіба ви її не знаєте?
— Ні. Я тут рідко буваю. А крім того, ходити самій по таких закладах не годиться.
— Чому?
— Батьки так звеліли.
— Бережуть вас, як зіницю ока?
— Та ні. Але ви не допитуйтесь…
Її обличчя спохмурніло. Нахилившись, К. заглянув їй в очі.
— То йдемо? Це не забере у вас багато часу. Там так смачно готують.
А. кивнула.
— Сьогодні в мене гаманець повнісінький,— всміхнувся хлопець, а тоді додав: — Вистачило б не лише на юшку.
Закусочна була маленька, з двома круглими столами та невеличким столиком у боковій вітальні з підлогою, встеленою рисовими татамі. К. енергійно відчинив двері: гостей не було, тільки дівчина-офіціантка.
— Ще рано? — спитав К.
— Можете хвилину почекати?
— Гаразд,— весело погодився К. і запросив А. до вітальні.
Поки готувалися для них дзоні[38] та сіруко, А. зненацька зізналася:
— Не знаю, як вам і дякувати. Правду кажучи, у мене сьогодні день народження.
— Та невже? Значить, вам треба вертатися додому?
— Байдуже. Крім того…
А. запнулась, а К., хитро примруживши очі, знову спитав:
— До речі, скільки вам виповнилося?
А. гралася віялом, що лежало на столику як згадка про минуле літо, але не почувалася настільки благодушною, щоб відповідати на це запитання.
— О, краще не питайте.
— Вибачте за нескромність.
— А втім, я могла б сказати правду: вже немолода. Швидко літа минають.
— Не вірю. У мене таке враження, що ви на межі дитинства і юності.
— Та що ви! — вона засміялася, прикриваючись стареньким віялом. У її рухах було щось дитяче.— Мені повсякчас нагадують: виходь та виходь заміж. А меншої дочки не чіпають, хоча й вона вже дозріла. Я ж не готова та й охоти до цього не маю.
— Мабуть, багато хто до вас сватався?
— Не скажу, що багато, але всі мені не подобалися. Я відмовляла їм, і мати махнула на мене рукою. Сказала: роби що хочеш.
— Певно, пожаліла.
— Та вона мені не рідна мати,— через силу зізналась А. і їй здалося, ніби вони з хлопцем стали ще ближчими одне одному. К. спохмурнів — видно, думав, як відновити розмову. Тим часом принесли замовлені страви, і їхня увага зосередилась на іншому. А. похвалила юшку і, вважаючи, що вже час порушити мовчанку, сказала:
— Ніхто з домашніх про мій день народження й не пам'ятає. Він минає непомітно, як щось непотрібне. А напрошуватись я не вмію. Зате меншій сестрі влаштовують таке свято, що ну!
— А може, сьогодні мати готує вам приємну несподіванку? — заспокоював К.
— Пополудні вони з сестрою кудись ідуть.
— То, може, батько? Він — рідний?
— Ага. Тільки його ніщо не обходить, а якби й обходило, то все одно він нічого не сказав би, бо мачуха тримає його в своїх руках,— сказала А. й повеселілим тоном додала: — Та байдуже. Я така вдячна вам за сьогоднішнє частування.
— Ще замовити?
Усміхаючись, вона кивнула і глянула на хлопця так, наче хотіла ввібрати в себе його ласкавий погляд. Зайшло двоє студенток і, зиркнувши на молоду парочку, про щось загомоніли. Раптом А. саму здивував не знаний досі безтурботний настрій. їй аж ніяк не здавалося диким, що вона розмовляє з майже незнайомим чоловіком у першій-ліпшій закусочній.
Те саме почуття не покидало її й пізніше, надворі. На зупинці міської електрички (К. сказав, що піде на станцію державної залізниці) А. теж не бентежило, що хлопець міцно тримає її руку в своїй. Однак її обличчя, здається, все ще пашіло. К. пообіцяв прийти наступної неділі і, не дочекавшись електрички, пішов. На її руці залишилося тепло його трохи спітнілої долоні.
Загальна освіта в Японії включає початкову школу (4 роки), середню школу (4 роки) і середню школу вищого ступеня (4 роки).
С і р у к о (яп.) — солодка юшка з червоної квасолі з рисовими галушками.
Д з о н і (яп.) — страва, приготовлена з рису й овочів.