Дощова пора затяглася аж до кінця липня, поки, як звичайно, не змінилася сліпучим сонцем і спекою. Ближче до полудня на більшості столів починали мляво обертатися вентилятори, а рідкі подуви вітру з вікна тільки наганяли дрімоту. Дехто, ховаючись за купу довідників, куняв. Навіть обличчя головного редактора не показувало, що він заглибився у щось важливе, хоч і підпирав рукою підборіддя і втуплювався у стелю напівзаплющеними очима, як личить мислителю.
Розморило й Канае. Він уже шукав приводу для того, щоб вийти й попити чаю, як раптом лунко задеренчав телефон. Редактор за сусіднім столом стрепенувся від сну, Канае теж мало не підскочив з місця, а Коїма, приязно всміхаючись, простягла руку до слухавки.
— Так, є. Одну хвилинку…— сказала вона і, передаючи слухавку Канае, додала: — Сома-сан, вас просять… Якась жінка.
Поки він говорив по телефону, з обличчя Коїми не сходила багатозначна, ба навіть глузлива посмішка — от, мовляв, обдурила!
— Я вас слухаю,— голос Канае гучнішав, а міжбрів'я насупилося.— Хто?.. Нісімото-сан? Щось сталося?.. Сонячний удар?.. У кого?.. Який жах!.. Негайно їду. Почекайте!
Він клацнув слухавкою і гукнув сусідці: „Серйозне діло!”
— А що таке? Сказали, сонячний удар? — видаючи свою цікавість, запитав Куїма, але Канае тільки щось пробурчав і, вхопивши зі стільця піджак, а зі столу портфель, поспішив до головного.
— Вибачте, але мені подзвонили, що з другом трапився сонячний удар, і я хотів би його відвідати.
— Сонячний удар? У таку спеку його можна схопити і в кімнаті.
Дивно, але цього разу на обличчі головного можна було прочитати, що він у доброму настрої. Коли отак щастя всміхається, треба швидше тікати.
— То можна йти?
— А термінової роботи нема?
— Та начебто ні.
Канае скоренько відкланявся і, крутнувшись на місці, поспішив до виходу.
— Сома-сан, пробачте. Хтось захворів? — Коїма непомітно опинилася біля нього.
Ні, Канае нітрохи не сердився на неї, він просто рад з того, що вирвався з душного приміщення надвір. Мабуть, йому передався добродушний настрій головного редактора.
— Та нічого. Нема чого переживати, але йти треба.
— А хто цей хворий?
Однак Канае не вважав за потрібне відповідати, а байдуже махнув головою й відчинив двері. Поспішаючи вниз рипучими сходами, він уявляв собі розгублений вигляд Коїми.
Коли він дібрався до будинку Нісімото, сонце вже хилилося на захід, але до години пік було ще далеко, і вагони електрички та автобуси були порожні. По телефону господиня сказала: „Хвилюватися нема чого, але буде краще, спокійніше для мене, якщо ви прийдете”,— а тому Канае в душі радів, що несподівано випала нагода вирватися раніше з роботи, та чим ближче було до зустрічі з нею, тим неспокійніше ставало в нього на душі.
Перед ворітьми галасували діти.
— Ген-тян, що ви там робите?
— А-а, це ви, дядьку?
З гурту дітей вибіг малюк у мокрій від поту сорочці, з блискучою потилицею.
— Ми радимось, як будемо гратися. Дядьку, візьміть мене коли-небудь купатися на море.
— Скоро візьму. А тьоті вдома?
— Художниці нема, а тонкосльоза лежить хвора. Через це бабуся вигнала мене з хати — йди, каже, пограйся.
— Он що! Ну тоді бався.
Хлопець вернувся до дітвори, а Канае штовхнув рукою хвіртку й попростував до ґанку. Цікаво, чого Мотоко немає вдома? Мабуть, тому Нісімото-сан покликала його. Неспокій у душі зростав.
Стара зустріла гостя з винуватим виразом обличчя:
— Не знаю, як і вибачатись перед вами за те, що відірвала вас від роботи. Та, прошу, заходьте.
— Власне, що трапилося? Ген-тян оце сказав мені, начебто Мотоко-сан нема вдома. Це правда?
— Поїхала до Хіросіми. Я злякалась і для заспокоєння нервів попросила вас зайти.
Господиня провела Канае в їдальню на першому поверсі. Він давно тут не був, бо відтоді, як навесні вперше з'явився в цьому домі, завжди піднімався відразу нагору. Як і колись, у кімнаті валялося кравецьке причандалля, на підлозі перед комодом лежало літнє жіноче кімоно — юката.
— То що ви скажете? По телефону ви мене заспокоювали — мовляв, хвилюватися не треба. Лікаря викликали? — спитав Канае, як тільки сів на дзабутоні, схрестивши ноги.
— Аяко-сан не веліла кликати лікаря, бо, мовляв, нічого страшного, і я поклала її в постіль. Вона сказала, що це в неї від спеки, і що скоро поправиться. Я теж гадаю, що організм витримає.
Влучивши момент, господиня принесла з кухні склянку холодного ячмінного відвару. Канае випив його одним духом і здивовано запитав:
— А чого це з нею трапився сонячний удар? Так багато ходила?
— Та начебто. Десь о десятій ранку сказала, що трохи прогуляється, а повернулась аж о пів на третю. Якраз у найбільшу спеку. Я аж злякалася: прийшла бліда, як стіна ледве до порогу допленталась, так і сіла там.
— А зараз спить?
— Я оце недавно заглядала: спить, як немовля. Видно, це тільки я така полохлива. Ще й вам клопоту завдала,— бідкалася стара, дивлячись на гостя ласкавими очима.
— Та байдуже! Якби не це, я не вирвався б з роботи. Так значить, Мотоко-сан подалася до Хіросіми?
— Мабуть, щось її стривожило, якщо вона ні сіло ні впало зірвалась і поїхала. І Аяко-сан здивувалася. Через тиждень річниця вибуху водневої бомби, то, може, вона вирішила навідатися на могили рідних? Ви не скажете, чи планується якось відзначити цю дату в Хіросімі?
— Я гадаю, Мотоко-сан не візьме участі в такій церемонії. Може, її поїздка якось пов'язана з написом, вирізьбленим торік на пам'ятнику жертвам водневої бомби? „Спіть спокійно. Помилка не повториться”. Її душа його зовсім не приймає.
— Щось її мучить.
— А пам'ятаєте, коли я завітав до вас перший раз,— Канае звернув розмову на інше, щоб якось розвіяти сумний настрій господині,— ви разом з Аяко-сан в один голос твердили, що Мотоко-сан якась дивна людина. Тепер я бачу, що це правда. Та коли вона поїхала?
— Позавчора.
— А між її поїздкою й сонячним ударом Аяко-сан нема ніякого зв'язку?
— Та хто його зна…
Збентежена стара примовкла, а в голові Канае завирували здогади. „Через щось Мотоко з Аяко не поладнали, тому одна з них вирушила з дому, а друга бродила в спеку по місту і схопила сонячний удар. Та яка тому причина. Тут роздуми Канае натрапили на перешкоду.— Може, все це сталося через мене? Мабуть, після прогулянки в парку з Аяко й Ген-тяном між дівчатами відбулася неприємна розмова, яка згодом, поки я, лінивий, відсиджувався вдома, віддалила їх одну від одної ще більше… Ні, навряд,— відразу заперечив він сам собі.— Неймовірно, щоб я був у цьому винен. Причину треба шукати в минулому. Видно, щось внутрішнє спонукало Мотоко до поїздки в Хіросіму. Та й Аяко вешталася по місту під палючим сонцем теж з якоїсь іншої причини. Між цими двома фактами, мабуть, немає жодного зв'язку, тим паче я тут ні при чому. Краще загляну до Аяко-сан: як там вона почувається? Бо навіщо ж я сюди прийшов?”
Залишившись один у їдальні (стара вийшла до кухні), Канае оглянувся на город.
— Нісімото-сан, можна мені полити город? Просто так, щоб не нудитися. Земля пересохла,— озвався він.
— Буду вам тільки вдячна. Я закинула поливання, бо це мені вже не під силу. А от їсти скоро приготую.
— Та я прийшов не для того, щоб ви мене вгощали.
— Нічого, чимось особливим я вас не балуватиму. Може, тим часом і Аяко-сан одужає. Вона від учора разом зі мною їсть. Напевно, одній сумно.
Канае підкотив холоші, зняв шкарпетки і зіскочив босяка з веранди. Ступні обпалила нагріта за день земля, і його охопила радість — так, наче він повернувся в далеке дитинство. Обійшовши будинок, він швидко накачав у відро води з криниці.
— Маєте ще одне відро?
— Сома-сан, не ходіть босі, взуйтеся в гета[40]
— Так приємніше!
— А де Ген-тян? Як прийде, то пошліть його до мене, хай пограється зі мною.
Усміхаючись, стара дивилася, як гість поніс два відра води на город.
— Я йду до крамниці і як побачу Ген-тяна, то скажу, щоб допоміг вам!
Галасливий хлопчак з'явився тоді, коли Канае вже обливався потом. Частина досить просторого городу була старанно оброблена, на ній росли помідори та огірки. Ген-тян тільки заважав поливати, але Канае не показував цього й весело перемовлявся з ним.
Коли, закінчивши роботу, Канае з порожніми відрами наближався до веранди, то побачив на ній Аяко. Її очі, звернуті до нього, світилися радістю.
— Вам вже краще? Ви давно тут сидите?
— Давненько. Ви працювали з таким запалом, що я не сміла озватися до вас.
— Дарма ви такі сором'язливі. Може, ви передчасно встали?
— Та ні, нічого. А чого це ви, Сома-сан, серед білого дня до нас завітали?
Умостившись на веранді, Канае здивовано глянув на дівчину.
— І ви ще питаєте, чого? Нісімото-сан повідомила мене по телефону, що ви в тяжкому стані, бо з вами трапився сонячний удар, і я миттю прилетів сюди.
— Ой, що ви кажете! — Аяко зашарілася. Навіть рум'яна на її блідих щоках стали яскравіші.— Пробачте. Я не знала, що натворила Нісімото-сан. З нічого.
Дрібний стукіт ножа на кухні припинився, а натомість почувся голос старої:
— Аяко-сан, не сердьтеся на мене. Це я зі страху за вас викликала Сома-сана. Думала, з ним буде мені спокійніше.
— Це я в усьому винна.
Аяко ще дужче почервоніла. Тепер вона мала такий пригнічений вигляд, що Канае навіть стало жаль її.
— Так усе-таки що з вами сталося?
— Нічого особливого. Просто забагато ходила опівдні по місту.
— У таку страшну жару? Щоб ходити по Токіо, треба загартовуватися в горах або на морі.
— Ген-тян не дає мені спокою — все питає: коли ви поведете мене купатися?
— Може, й справді підемо? Всі разом.
— Купатися? Ні, я соромлюся.
Канае засміявся й відповів: „Я теж соромлюся. Бо плаваю, як сокира”,— але тут-таки здогадався, що, мабуть, їй боязно показатися перед ним у купальнику. „Що за старомодна дівчина!” — подумав він про неї насмішкувато і водночас з любов'ю.
— Тоді, може, подамося в гори? Я б узяв відпустку наступного тижня. Правда, ще не знаю, куди їхати. Думав податися на батьківщину.
В промінні надвечірнього сонця листя клена взялося багрянцем, а трава біля веранди поринула в тінь. Почали своє надривне сюрчання цикади.
— Ген-тян, заходь у дім! — покликала з кухні Нісімото хлопця, що з невеликою поливальницею бродив між деревами.— Сома-сан, прошу й вас!
— А все-таки чого ви серед дня вибралися до міста? Мали якусь невідкладну справу? — стежачи за Ген-тяном, допитувався Канае в Аяко, що сиділа поруч.
— Шукала роботи або хоч підробітку.
— Роботи? Але ж ви вчитеся.
— Я вже кинула Жіночий інститут мистецтв. На прохання Мотоко-сан я відвідувала його з квітня, але ж плата за навчання дуже висока і, крім того, таланту в мене нема…
— Дивно. Та хіба за два-три місяці можна взнати, є в тебе талант чи ні?
— Коли живеш з Мотоко-сан, то швидко зрозумієш. Мені було важко усвідомлювати, що за мене вносять плату. Тому й кинула.
— І через це посварилися з Мотоко-сан?
— А чого нам сваритися?
— Але ж вона поїхала до Хіросіми?
— Це різні речі. Мотоко-сан любить казати, що іноді варто пожити самій, а тому мене з собою не бере. І мені радить подорожувати наодинці. Я гадаю, щось їй досадило, і вона спересердя кудись поїхала.
— А коли ж повернеться?
— Не знаю. Коли захоче.
Помітивши, що Ген-тян уже в домі, Канае підвівся з веранди, взяв порожні відра і сказав до Аяко: „Піду ноги помию.— Він уже був рушив, та, ніби щось пригадавши, обернувся й запитав: — Слухайте, Аяко-сан, коли так, то, може, зробимо мандрівку по Хоккайдо? Якщо зупинимося в моїх батьків, то для поїздки по навколишніх місцях грошей у мене вистачить. Що ви на це скажете?”
Г е т а (яп.) — взуття на дерев'яних підставках.