Р. вийшов з кімнати, і М., сидячи перед чайним столиком, не могла позбутися спокуси, щоб не поглянути на домашній олтар з двома фотографіями -усміхненого хлопчика й молодої здорової дівчини в чорній рамці. Спокійне обличчя дівчини із спрямованим у далину поглядом, повні губки видавали її лагідну й життєрадісну вдачу, готову бризнути радістю хоч зараз. Сфотографована в один із днів юності, дівчина назавжди застигла в чорній рамці. „Я збільшив давній любительський знімок”,— пояснив Р., як тільки М. зайшла в дім. Ніхто б не повірив, що ця учениця й колишня дружина з колоїдними рубцями на щоці, яка ще недавно лежала в сусідній кімнаті,— та сама людина. Ніхто б не повірив, що учениця на фотографії, яка, здавалось, от-от засміється, потім вийшла заміж, народила сина, під час вибуху водневої бомби втратила його, а сама тяжко постраждала і через п'ять років постійної муки вмерла. Та це був незаперечний факт.
Р. довго не повертався з кухні, а тому М. нічого не залишилося, як порівнювати обидві фотографії. В обличчях юної дівчини, а згодом матері, і всміхненого сина було чимало спільного. „Та, мабуть, найдужче єднає їх вираз невинності”,— подумала М. Хлопчик вмер непорочним, а його мати й не підозрювала, що в цьому світі існує щось подібне. Напевне, вона мимоволі дійшла цього висновку протягом останніх п'яти років.
— Заждалися?
Р. з'явився з чайним посудом несподівано. М. ніяк не могла вгадати, що він так довго робив. Може, чекав, поки заспокоїться.
— Від чаю я не відмовлюся,— сказала вона.— Мабуть, вам стало важко жити одному?
— Та ні. Я вже давно взяв на себе половину домашніх справ. Просто тепер пропала охота до них.
М. кивнула і, сьорбаючи чай, глянула на виснажене обличчя Р. „Мабуть, у мене зараз не такий, як завжди, злий вираз обличчя”,— подумала вона.
— Вибачте, я нічого не знала. А то б відвідала дружину в лікарні і прийшла б висловити співчуття. З членами групи „Сатурнієць” я майже не спілкуюся.
— Та нічого. Я збирався тебе повідомити, але передумав, не захотів турбувати. Товаришів у мене майже не залишилося, і похорон відбувся за участі найближчих родичів. Адже смерть від променевої хвороби для нас не дивина.
— А от для мене дивина.
Не звертаючи уваги на її слова, Р. спокійно мовив:
— Як казав С., просто люди, що мали загинути п'ять років тому, вмирають тепер один по одному. Що ж тут дивного? Питання не в тому, вмирати чи ні.
— Дружина недовго хворіла?
— Ні. Вона вже давно почувалася погано. А лягла в лікарню, щоб померти. У її стані смерть — найбільше щастя.
Р. сумно глянув на домашній вівтар. Звідти з-під скла на нього дивилася юна дівчина, що не передчувала ніякої тривоги.
— Не треба так казати.
— Але ж таке життя нічого не варте.
— Я б не здивувалася, якби почула це від С.—сана, але від вас… Ви ж дотримувалися принципу, що треба жити до кінця. Хіба ви не казали, що є сенс жити, навіть якщо життя таке безпросвітне? Я пригадую, ви справді так говорили на одному з засідань групи. Мабуть, і дружина хотіла жити.
— Можливо. Та глибоко в душі, певно, жадала смерті, хотіла зустрітися на тому світі з сином. Та навряд чи ви, М.—сан, зрозумієте її складні почуття.
М. глянула на співрозмовника і після хвилини вагання перепитала:
— А що значить „складні”? Здається, дружина любила вас? Може, ви хочете сказати, що вона бажала якнайшвидше померти, щоб не завдавати клопоту любимому чоловікові?
— Та ні.
— Тоді що?
М. раптом помітила, що прискіпується до співрозмовника. Вона не прийшла висловити співчуття чоловікові, що недавно поховав дружину. Розпитувати про життя покійної недоречно й неввічливо. Дійшовши такого висновку, М. уже збиралася просити вибачення, але саме тоді Р. промовив:
— Послухай, я хочу тобі зізнатися.
Слово „зізнатися” кольнуло М. в саме серце. Вона пригадала вечір, коли над каламутною річкою студент С. відкрив їй свою дивну любов. Внаслідок його зізнання не тільки її, а, мабуть, і його доля круто перемінилася, на душі залишилася не загоючуюся рана. Якби Р. зараз повторив те саме… Але в ту ж мить до М. повернувся холодний розум. „Навряд чи відразу після смерті дружини Р. посміє зізнатися в чомусь такому”,— переконувала вона себе. І справді, Р. почав зовсім про інше:
— Пам'ятаєш, після останнього засідання нашої групи я привів тебе в цей дім. Силоміць притягнув сюди від твого пансіону. По дорозі ти запитала, чи ми одружилися по любові, а я відповів, що нас посватали. Одружилися поспішно,
перед моїм призовом до війська. А потім, здається, ти спитала, чи я був у Хіросімі під час водневого бомбардування. Власне, чому це тебе зацікавило?
— Вже й не пригадую чому. А що таке?
— Ти зачепила мене за живе. Я тоді служив у воєнно-морській частині „Акацукі”, дислокованій в Удзіні. Воднева бомба майже не завдала нам шкоди, а тому нас негайно відправили до Хіросіми рятувати потерпілих. Багатьом було надано медичну допомогу, відвезено до лікарень, довелось і трупи прибирати. Було стільки роботи, що голова йшла обертом. Якщо хтось і бачив зблизька це пекло на землі Хіросіми, то це був я. Щоправда, бути в порту Удзіна і в Хіросімі — це трохи різні речі.
— Чому? Хіба ви не жертва водневої бомби?
— Я мав на увазі не відстань до епіцентра вибуху, а те, що моя дружина не могла зарахувати мене до однієї з нею групи людей.
— Як це розуміти?
— Дружина була тоді в місті, на відстані восьмисот метрів від епіцентру. Всі, хто жив з нею — батьки й син,— загинули, врятувалася тільки вона. А от я залишився неушкоджений і тільки згодом спустився в пекло. Я не бачив на власні очі, як гинули батьки й дитина.
— Але ж ви знаєте, що значить вибух водневої бомби.
— Ще й як знаю. Не одну жертву виніс я своїми руками. І не одна вмерла на моїх очах. „Такого не можна простити!”— лютував я тоді. І хоча мій гнів проти водневої бомби був непідробний, дружина переконувала мене в тому, що я не маю рації. Вона казала, що тільки людина, яка була свідком смерті батьків і дитини, знає, що таке воднева бомба. А тому не схвалювала публікації журналу „Сатурнієць”. Бо, мовляв, кричати тепер про мир нема сенсу, особливо таким, як я — такі люди, що тільки після катастрофи прийшли на допомогу покаліченим, не можуть збагнути їхніх страждань і скорботи. Нещасні жертви забрали свої муки з собою на кладовище, і ніщо вже не допоможе їм, а тому, мовляв, таким, як я, гріх торгувати миром.
— У цих словах є щось хворобливе, правда? — несміливо вставила своє слово М.
— Можливо. Але не подумайте, що дружина повторювала це часто. Вона любила мене й мучилася тим, що своєю недугою завдає мені клопоту. Вона була лагідна, та коли дивилася на мене, то в її очах я читав: „Найголовнішу мить у житті ми прожили окремо: втративши сина, я плакала кривавими сльозами, а вас у той час ніщо не зачепило, ось чому відтоді ми стали чужими”. Її душевний стан відбивався в мені болем, а вона, напевне, почувалася винною переді мною за смерть сина. Поступово між нами утворилася прірва. А в чому дружина була винна? Будь-кому ясно, що і в неї, і в мене сумління чисте. Мабуть, струс був настільки глибокий, що дружина вже не могла оклигати. Крім того, видно, її переслідувала думка, що вона хвора на променеву хворобу. А тому в неї пропала охота до життя. Вона, певно, вважала, що краще вмерти, ніж почуватися винною перед мертвими. Саме це я назвав „складними почуттями”. Ти мене зрозуміла?
Р. говорив із смутком у голосі, підперши щоку рукою. М. мовчки кивнула. „Стосунків між подружжям мені не зрозуміти”,— проказала вона подумки, і раптом її душу огорнуло не знайоме досі щире почуття до Р.