Я вірила в час. З дурного розуму вірила, що він плине разом зі мною. Я помилково вважала, що її час плине паралельно з моїм, коли, вийшовши з дому Нісімото-сан, вигукнула: „Їдемо!” — а Ая-тян, усміхаючись, повторила: „Їдемо!”. Бо навіть якщо час Ая-тян протікав рівномірно, коли експрес мчав на захід цілий день і цілу ніч, коли я знайомила її з цим містом, порізаним багатьма річками і коли ми надвечір зупинилися в першому-ліпшому готелі, то про мій час цього не можна сказати. Мій час був зовсім інший. Це була застигла маса, що замкнула мене в своїх холодних, шерехатих стінах, крізь які моїм очам відкривалися дивовижні мінливі образи. „Нарешті прибули? Мені ноги відібрало”,— проказала Ая-тян, сидячи у плетеному кріслі на веранді, а я, зіпершись на столик посередині вітальні, стежила, як вона розтирає свої стрункі ноги. Її запитання „Нарешті прибули?” було для мене пустим звуком, наче іншомовна фраза. Бо коли час тече, все має початок і кінець, а от для мене не існувало ні від'їзду, ні прибуття. Бо відколи в о н о почалося і заволоділо мною, я не вибувала з в і д с и.
„Ми прибули й нікуди вже не підемо”,— відповіла я лагідно, але Ая-тян не збагнула змісту цих слів. Виблискуючи по-дитячому зацікавленими очима, вона допитувалася: „А чого ж ми обходили все місто? Чого шукали? Може, цього готелю?” — „Ні, ми нічого не шукали. Пробач, що я водила тебе з собою. Просто мені хотілося зробити прогулянку, роздивитися, чи це пишне місто не обдурює мене, та й у цей готель ми забрели чисто випадково”,— відповіла я. Поглядаючи на мене з недовірою, Ая-тян, однак, сказала: „Он воно що”,— і, повернувшись обличчям до засклених дверей, додала: „Начебто видно море”. Я теж перейшла на веранду й сіла в плетене крісло за столом навпроти Ая-тян. Ми дивилися в бік моря, захованого в нічній пітьмі, без жодного рибальського вогника. Перед нашими очима простягався нерухомий простір. Море було зовсім близько, воно давало про себе знати шумом хвиль. Якщо вибір цього готелю диктувався якоюсь причиною, то нею могло бути саме його сусідство з морською стихією. Ми слухали мовчки, як перекочуються хвилі, а мені не виходило з голови запитання Ая-тян. Якщо людина зважилася на рішучий крок і повернулася до рідного міста, то вона, напевне, захоче ще раз оглянути знайомі вулиці, зустрітися з людьми й вибрати собі місце останнього спочинку. Мабуть, так думала про мене Ая-тян. Та насправді я не мала що оглядати, не мала з ким зустрічатися. Бо знайоме місто розтануло в череві велетенського змія, а рідні мені люди опинилися по той бік ночі. Як невидиме море промовляє плюскотом хвиль, так і відлуння їхніх голосів у моєму серці служить доказом колишнього їхнього існування. Відколи мене оточили з усіх боків шерехаті стіни, я не можу ступити нікуди й кроку. Т у т мій кінець. Разом зі мною замкнуто й мій час, схожий на загусле повітря, в якому й не ворухнешся. Ні, скоріше між тими стінами була порожнеча. А проте мені здавалося, що час тече, іноді я подумки вигукувала: „Це ніч чи день?” — або думала: „Це я наближаюся до кінця, чи кінець підступає до мене?” Та насправді все було інакше. Від самого початку я залишалася т у т. У труні.
„Здається, нарешті ти зрозуміла”,— сказало в о н о.
…Коли вона розплющила очі, знадвору крізь вікно на неї лилося ранкове світло. Його густий потік ніжно лоскотав їй повіки. Ранкове пробудження завжди було щасливим. Якусь хвилину її не покидало відчуття, що вона вдома, а поряд мати й менша сестричка, але дивна річ — згадка про щасливе пробудження (вчорашнє чи позавчорашнє?) ніяк не воскресала. Вона згадувала себе колишньою, а була вже іншою. Минула ще мить, і вона збагнула, що шибки вибито, а залишилася сама рама, порожнє небо не по-літньому сліпуче, а наче догоряє, отже, світ, який їй ввижається, світ, у якому вона була собою (вчорашній чи позавчорашній?), уже належить минулому. Змінився світ, змінилася й вона. Як тільки вона побачила, що лежить під тонкою ковдрою в канцелярії директора народної школи, перетвореної в пункт швидкої медичної допомоги, то відразу, а може, ще й раніше, відчула такий біль, ніби її обличчя, руки, ноги й плечі горять на вогні, і зрозуміла, що новий ранок зустрів її майже мертвою. Вона підвелась і глянула на синє небо — ще вчора перед сном вона не повірила б, що суцільна чорнота коли-небудь зникне. Цікаво, як минав час тоді, перед сном? Може, й зараз небо за вікном чорне, як ніч, а їй лише приснилося, що вона прокинулася. Ні, це не був сон.
Вона вийшла з кімнати в коридор — там з одного боку видніло білясто-каламутне небо — і попрямувала на яскраве світло. І в коридорі, і надворі, де вона сподівалася подихати свіжим повітрям, стояв різкий неприємний запах. Щось тріщало, стогнали люди, тягло горілим. Можливо, саме ці звуки, що спочатку здавалися їй шепотінням, пробудили її зі сну. Як тільки вона розплющила очі, вони поманили її до себе. І вона пішла. Незабаром перед нею показався стовп чорного диму, а потім гуготливе полум'я, лікарі в білих халатах і ряди трупів.
„І тут пекло. Якийсь незнайомий світ”,— прошепотіла вона, ні на мить не сумніваючись, що це пекло і є тим світом, у якому вона живе. Прокинувшись, вона зрозуміла, що все це не сон, а тому їй залишалося одне: примиритися. Як замову проти смерті, вона повторювала: „Я жива. Я жива”, але не хотіла дивитися на своїх живих земляків і на трупи, огорнуті полум'ям. Вона переконувала себе, що це горять не люди, а речі.
— Сенсей, дайте мені якусь роботу!
— А-а, це ти? — здивувався начальник пункту медичної допомоги.— Ти б краще поспала. Вчора попрацювала і, мабуть, утомилася. Пізніше я займусь твоїм лікуванням. Зараз не маю часу. Поки сонце не припекло, треба прибрати останки людей.
— Розумію. Я вам допоможу.
Саме в цю хвилину до неї звернувся молодий лікар:
— Слухай, може, ти мене заміниш? Тут робота не складна.
На квадрати з колод, трісок і дощок чоловіки складали загорнуті в укривала трупи і, взявши в нещасних якийсь речовий доказ їхньої смерті, обливали їх нафтою. Її завданням було збирати ті докази й разом із записами, зробленими ще при повній свідомості потерпілих, розкладати в пакетики. Коли вогонь згасав в одному місці, то спалахував в іншому. „Спалюють не людей, а речі”,— повторювала вона подушки.
— От біда, про цю дівчинку нема ніятіх записів!
Іноді траплялися безіменні трупи, і тоді рухи лікарів ставала повільнішими. Ледве тримаючись на ногах, вона підійшла до маленького тіла. Мабуть, ця дівчинка нікого не кликала. Правда, їй пригадалося, що хтось (може, саме ця дівчинка) звертався до неї. Вона відгорнула покривало — за ніч обличчя набрякло, але вона не сумнівалася, що перед нею дівчинка, яка вмерла майже на її руках. В останню мить дівчинка скрикнула: „Мамо!” — і вхопилася за неї.
Вона довго дивилася на мертве обличчя, а потім відвернулася вбік — щоб не заплакати. Чого вона тоді не закричала, що це її дитина, що це її менша сестричка? Адже це маленьке створіння дивилося на неї своїми невидющими очима і, чіпляючись уже холодною ручкою за її руку, вважало її мамою або старшою сестрою. І це тоді, коли їй здавалося, що перед нею не річ, а людина.
Маленький труп безіменної дівчинки поклали на купу дров разом з іншими, облили нафтою й запалили. Полум'я шугнуло вгору, дихнуло їй в обличчя нестерпним жаром. І саме тоді вона розпачливо закричала:
— Хоч у труну покладіть! Спаліть, як людину! Це моя дитина! Це моя менша сестричка! Спалювати голою — це жорстоко!
Однак її ридань, слабких на тлі гуготливого вогнища, ніхто з медперсоналу не почув…
Переді мною виднів профіль Ая-тян, що дивилася в сторону моря. Пальці моїх ніг охололи, та ще більший холод проник у душу. „З якоїсь примхи (а може, для того була якась причина?) я привела її сюди, а вона лише наївно поскаржилася на втому, хоча, напевно, свідома того, що тут має щось статися. Не здогадуючись про те, що я давно померла, вона спокійно довірила мені своє життя. Чим пояснити таку її поведінку? Любов'ю?” — міркувала я. Воно відразу відчуло, що мене гризуть сумніви, а тому закричало: „Ти вмерла! Тебе давно поклали в труну, й лише крізь її стінки ти бачиш різні видива. І Сома-сан, і Ая-тян — привиди. Насправді вони не існують. Ти можеш пригадати, що було перед т и м, а твоє життя після т о г о — сон. То чого ж ти вагаєшся?”
Я посміхнулась і заперечила: „Не пхайся в чужі справи!” — а потім додала: „Обійдуся без твоїх підказок”. Я була затиснута у вузенький простір між двома стінами, а тому мені здавалося, що я опускаюся чимраз нижче й нижче. Стрілки мого годинника зупинилися на восьмій годині п'ятнадцять хвилин ранку, після того я жила в нерухомому часі, постійно відчуваючи втрату. В такому стані любов не народжується.
Обернувшись до мене, Ая-тян сказала: „Правда ж, на веранді холодно? Може, перейдемо туди?” — і вона показала очима на вітальню. Я злегка кивнула, але з крісла не підвелася. Оскільки вечерю було велено принести перед купелею, то саме в ту хвилину зайшла покоївка з великим підносом, поставила їжу на столик, побажала нам доброго відпочинку й залишила кімнату. За столом ми були в піднесеному настрої, хоча добре знали — і я, і Ая-тян,— що нас чекає незабаром. А тому після вечері я обійшлася якомога коротшим поясненням своєї поведінки. „Я приїхала до Хіросіми не для того, щоб, як тобі здається, з кимсь зустрітися, щось побачити, востаннє попрощатися. І минулого літа я відвідала Хіросіму, але теж не заради відзначення річниці водневого бомбардування чи зустрічі зі знайомими людьми. Я просто сподівалася, що, може, повітря батьківщини дасть мені сили й охоти до життя. Але ця надія не справдилася: від прогулянок під гарячим сонцем ще дужче потьмарилося в моїй голові, і я попала в лікарню. В психоневрологічне відділення. Я тобі про це не розповідала?” — „Ні”,— зробивши великі очі, відповіла Ая-тян. „Зі мною тоді нічого страшного не сталося. Я швидко видужала. Та мені здається, ніби в повітрі Хіросіми є щось таке, що здатне довести людину до божевілля. Цього разу я прибула сюди, щоб остаточно вмерти там, де вже вмирала. Кажуть, що поблизу епіцентру вибуху в землі можна знайти людські кістки. Певно, серед них є й мої. А тому хоч і з запізненням на вісім років я таки повернулася сюди, де мені судилося вмерти. Минулого серпня я приїжджала в пошуках життя, а цього разу — в пошуках смерті. Чи не здається тобі, що я трохи романтична особа?” — „Причина мене не цікавить,— відповіла Ая-тян, а потім докинула: — І місце”.
…Після того як вогонь згас, а вітер порозносив попіл, лікарі заходилися виймати довгими щипцями кістки. Вона стояла поряд з пакетиками, куди спалювані трупів спритно вкладали свої знахідки. Дивитися на кістки було набагато легше, ніж на трупи. Іноді траплялися недогорілі черепи, але й вони її не вражали. І тільки тоді, коли дійшла черга до останків маленької дівчинки, вона сама взяла в руки щипці. Бо подумала, що принаймні цим виявить людську турботу про невідому дитину, якій вона цілком випадково стала матір'ю. Тоненькі кісточки одна за одною розсипалися на шматочки, але вона не довірила нікому свого обов'язку…
Поки я говорила, Ая-тян дивилася на мене вологими від сліз очима, та раптом відкрила рот і прошепотіла: „Які ви нещасні!” Я цього не сподівалась, а тому якийсь час сиділа розгублена. „Чим я нещасна?” — спитала я. „Іншої такої нещасної людини нема в світі. Торік улітку ви їздили до Хіросіми в пошуках сили до життя. І Нісімото-сан, і Сома-сан, і я — всі ми сприяли тому, щоб ви обрали життя. Та ви зопалу перемінили свій намір. Ніяке людське тепло не могло розігріти вашого серця”,— сказала Ая-тян. „Будь ласка, перестань читати мені нотації! — закричала я.— Я ненавиджу, коли мене називають нещасною! Якщо ти поїхала зі мною з почуттям жалю, то краще вертайся назад. Бо я — це я, а ти — це ти”. Ая-тян зблідла й прошепотіла: „Я не це мала на увазі”,— а тоді тихо захлипала, зіпершись ліктями на столик і затуливши обличчя долонями. Я перейшла на веранду і, сівши в плетене крісло, звернула погляд надвір. „Ого, сніг пішов!” — вигукнула я.