Канае з недовір'ям стежив, як схема залізничного маршруту, що висіла на стіні поруч із заскленими дверима в кінці вагона, оберталась на метелика. Той метелик замахав крильцями й незабаром зник. Водночас двері, немов жива істота, почали то розтягуватися, то стискатися. Здавалось, ніби сіре загусле повітря поволі розширюється і, шукаючи виходу, намагається їх висадити. Нарешті двері потроху відхиляються.
„Невже провідник?” — думає Канае. У дверях з'являється чоловік у протертому дощовику — не провідник, а той п'яниця. „Невже він ще не зійшов з потяга?” Притримуючись спинок сидінь, він наближається до Канае і, підійшовши зовсім близько, втуплюється в нього очима.
— Що з тобою? Ти не висів у Хімедзі? І не вернувся до Осаки?
— Цей поїзд не зупиняється,-машинально, не поспішаючи, відповідає чоловік.
— Не зупиняється? Не може цього бути. Хімедзі ми вже проїхали. Тепер буде Окаяма.
— Ви нічого не тямите. Цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції.
— Що за дурниця! Я ж маю зійти в Хіросімі.
Чоловік мовчить. Глузливо поглядає на Канае. Потім повертається і йде до дверей.
— Постривай! А де та кінцева станція? Де поїзд нарешті зупиниться?
Канае кричить йому вслід, але чоловік не оглядається. Його постать ніби розчиняється за дверима. Не знати звідки береться велетенський метелик і прилипає до стіни.
„Що сталося з тим чолов'ягою? — міркує Канае.— Хіба ж є на світі поїзди, що зупиняються лише на кінцевій станції?” Він підводиться з місця й неквапливо простує до дверей — наче доганяє зниклого чоловіка. „Краще не роби цього”,— шепоче йому на вухо внутрішній голос. За дверима причаїлася якась небезпека. Вони нею дихають, мов легені. Однак Канае не в силі зупинитися на півдорозі.
Він хапається за ручку дверей, але вона тане, а за нею тануть і самі двері. Канае йде в темряві — так, наче поїзд пірнув у тунель. Проте з одного боку ніби щось просвічує — видно профіль того чоловіка. Канае сідає на вільний стілець.
— Момоко-сан нема,— промовляє жінка перед ним. Це хазяйка бару. „Невже це бар „Леда” ?” — губиться в здогадах Канае.
— Момоко-сан нема,— вторить їй молода дівчина. Це Сакура. Усміхаючись, вона ставить перед ним склянку.
— Чому нема?
Обличчям Сакури знову пробігає усмішка.
— Запитайте в сусіда, Яма-сана.
Канае повертає голову до клієнта. Ні, це не той п'яниця з поїзда. Цього він зустрічав у барі. Під прилизаним волоссям схоже на маску обличчя. Занадто червоні губи. Вони розтуляються:
— Момоко-сан нема. Скільки б ти не шукав її, не знайдеш.
— Я будь-що хочу з нею побачитися. Мушу.
Чоловік кривить насмішкувато губи.
— Ви не зможете з нею зустрітися,— втручається хазяйка бару.
— Чому? Вона кинула роботу?
— Момоко-сан нема. Ви що, не розумієте? Її нема.
Хто це говорить: хазяйка чи Сакура? Спираючись на прилавок, Канае силкується встати. Далі так не можна.
— Я мушу зустрітися з Момоко-сан.
Крізь щілинки повік сусід спостерігає, як Канае підводиться, потім спроквола каже:
— А може, тобі треба зустрітися з Аяко-сан?
Обидві жінки голосно регочуть. Здається, ніби їх не двоє, а одна. І голос наче один.
— З Аяко-сан?
— Атож, з Аяко-сан.
— Звідки ти її знаєш? З нею щось трапилося? Крізь регіт пробивається різкий жіночий голос:
— І Аяко-сан нема.
— І Момоко-сан нема.
— Вже нема нікого.
Канае видивився бездумно на двох жінок, які чомусь здавалися йому одною.
— А от ми є.
— Ми тут.
Канае раптом підвищує голос:
— А мені потрібні не ви! Я мушу зустрітися з Мотоко-сан. З нею щось сталося?
Він пробує рушити з місця, але дорогу йому заступає сусід.
— Ти сам нікого не знайдеш. Не зустрінеш ні Мотоко-сан, ні Аяко-сан.
— Чому?
— Бо тобі потрібен гід. Тобто я. Я тебе поведу.
— А хто ти такий? Чого ти маєш вести мене?
— Я — твій Мефістофель. Тільки от у тебе аж дві Маргарити.
Сусід регоче й рушає. Канае поспішає за ним. Навколо темнішає. „Якщо я від нього відстану, то вже ніколи не побачуся з дівчатами”,— міркує він. Пітьма гусне, дух забиває.
Незабаром Канае знову помічає профіль усміхненого чоловіка. Біля нього стоїть Аяко.
— Ось тут. Кімната мала й неохайна.
— Але я…
— Може, зайдете на хвилинку? Гаразд?
— Та…
Чоловік швидко відчиняє двері. Аяко все ще вагається.
— Аяко-сан, не заходьте!— відчайдушно кричить Канае, але свого голосу не чує.
Після хвилинного вагання Аяко зникає за дверима — так, наче її щось проковтнуло. Канае спішить за нею й опиняється на порозі квартири К. Значить, це К. заманює її до себе. Вхопившись за ручку, Канае намагається відчинити двері, але вони не подаються.
— А хіба це не ти впустив Аяко-сан усередину? — озивається попередній чоловік, що невідомо звідки з'явився знову.
— Звідки ти взявся? Ти ж, здається, щойно зник за дверима.
— Це був не я, а К. Витвір твоєї уяви. Це ж вона, твоя уява, завела Аяко-сан у квартиру. Тепер уже нема чого поспішати.
— Але ж…
Канае все ще не хоче розлучитися з дверима — то штовхає їх, то сіпає на себе.
— Тебе не пускає туди боягузливість. За тими дверима твоя власна душа. Тебе лякає те, що ти знаєш її таємниці!— в'їдливо кричить чоловік.
— Нічого подібного!
— Ти можеш любити тільки через співчуття. А закохався в Аяко-сан лише тому, що хтось залишив у її серці рану. Ти сам намагався виконувати роль того чоловіка, але в тебе нічого не вийшло. А знаєш чому? Бо ти слабодухий.
— Ти помиляєшся.
— Якщо ти не згоден, то спробуй зайти. Ці двері не зачинені.
Раптом чоловік зникає. Дорогу Канае загороджують двері і, щирячись ворожістю, то розширюються, то звужуються. Поки він розгублено дивиться на них, метелик на стіні перестає тріпотіти крильми і, склавши їх докупи, обертається знову в схему залізничного маршруту. Десь здалека долинає протяжний голос:
— Окаяма, Окаяма…
„Я спав і бачив сон,— вирішує Канае.— Поїзд прибув до Окаями. Їхати лишилося вже зовсім небагато. Ще трошки терпіння”.
Двері стоять зачинені. „Може, вийти на платформу й трохи подихати свіжим повітрям?” — думає Канае і, підвівшись, прямує до виходу. Двері легко відхиляються — там біля східців стоїть якийсь чоловік. Він повертає голову. Видно, що це той п'яний. Він дивиться на Канае посоловілими очима.
— Невже ти ще не зійшов?
— Я ж вам казав, що цей поїзд не зупиняється.
— Але ж він незабаром прибуває до Окаями…
— Та це вам наснилося…
Збентежений Канае виглядає крізь віконце тамбура надвір. Навкруги темрява, платформи не видно. Під ногами постукують колеса. Схожий на зойк паровозний гудок розтинає нічний морок.
— То я прощаюся з вами. Тепер мені вже однаково.
— Що ти говориш?..
Піднімаючи комір дощовика, чоловік зневажливо поглядає на Канае.
— Я вирішив. Краще вмерти дурною смертю, ніж жити боягузом. А ви як думаєте?
Чоловік шарпає двері тамбура. Знадвору вривається холодний вітер, і Канае здригається. Ще мить — і чоловік стрибає. Дощовик розправляється, мов пташині крила, лопотить і віддаляється. Поступово темрява гусне, і крил уже не видно.
„Невже це мені приснилося? — міркує Канае й мацає навколо себе руками.— Ні, це не сон. Той чоловік знайшов собі смерть, вистрибнувши на ходу з поїзда. Смертю засвідчив своє існування. Це факт. Але ж це можна було б зробити іншим способом. І не одним, а багатьма”. У цю хвилину Канае ловить себе на думці: „А кого або що шукаю я? Так далі жити не можна”. Він іде в темряві й роздумує: „Чого цей експрес мчить і тоді, коли припинили подачу електрики?” Канае знову опиняється перед тими злощасними дверима з матовим склом, що спалахує, мов фосфоресцентний екран. Візерунок на склі звивається, тремтить, як жива істота. Хтось сказав, що це його серце. Чиї це слова? В усякому разі, за ними щось ховається.
Під його поглядом двері поволі тануть.
— Вже пізно,— каже хтось.
— Вже нічого не вдієш,— вторить йому ще хтось.
— Що „пізно”? Хто ви такі? — кричить Канае й озирається. Двері тим часом зовсім розтанули, а на їхньому місці ледь-ледь проступають людські постаті. Вони оточують його й по черзі відповідають:
— Я — С.
— Я — Р.
— Я — Сакура.
— Я — водій таксі, що віз тебе до токійського вокзалу.
— А про мене, головного редактора, хіба ти забув?
— Я — хазяйка бару „Леда”.
Він розглядається — всюди знайомі обличчя. Не видно тільки того, кого він шукає.
— Що з нею? Де вона?! — надривно кричить Канае.
— Вже пізно.
— Вже війна.
— Всьому кінець.
— Більше ти її не побачиш.
Натовп розлітається, як листя від вітру, після чого перед очима Канае, як у кінофільмі, проходять вулиці, що поблизу видавництва. Під нічним небом панує цілковита тиша. Та несподівано з усіх будинків вискакують солдати в зелених мундирах, вони кудись біжать і кричать. Канае придивляється і бачить, що це жінки. Вони мчать стрімголов (за кимсь женуться чи хтось їх переслідує?), аж пролітають крізь стіни. Канае роздає їм брошуру „Шлях до миру”, хоча сам добре знає, що вона нікому не потрібна. Городяни вже давно порозбігалися. Тікають і солдати окупаційних військ. Від чого? Про це Канае лише здогадується.
Раптом темніє. Люди зникають. Над Канае висить тільки небо з довгастими хмарами, схожими на жовтуваті плями. Чи то денне, чи то нічне кволе світло снується навколо нього. Поступово яснішає. Водночас до вух Канае долітає слабкий посвист вітру й одноманітне зловісне рокотання хвиль. На майже чорному морі виринає ще чорніший острівець. То тут, то там до небозводу ліпиться пошарпане хмаровиння.
„Вже пізно!” — стогне Канае. Та несподівано його увагу привертає човник, що, гойдаючись на розбурханих хвилях, прямує до того острівця. На човнику Канае чітко розрізняє дві жіночі постаті. „От добре, що встиг”,— радіє він і кричить:
— Мотоко-сан!.. Аяко-сан!..
Але дівчата наче й не чують його. Вітер доносить їхню розмову:
— Ти на човні Харона. А Харон — це я.
— Та бачу.
— Ми пливемо до острова смерті. Звідти ніхто не вертається.
— Знаю.
— І все одно не відмовляєшся?
— Я готова робити все, що ви скажете. Однаково нам смерті не минути.
— Я подобаюсь тобі?
— Подобаєтесь. Настільки, що я ладна піти на смерть разом з вами.
— Ая-тян, я подобаюсь лише тобі.
Почувши це, Канае рішуче заперечує:
— Це неправда! Мотоко-сан, ви подобаєтеся не тільки Аяко-сан! І я люблю вас!
Та крізь шум хвиль його голос не долинає до дівчат. Канае бачить, як Мотоко стискає Аяко в обіймах, як раптом з їхніх тіл зникає одежа. Налитими кров'ю очима він вдивляється в тендітні руки, що ніжно гладять голу, оббризкану спину Аяко. „Я бачу те, чого не слід знати,— думає Канае.— Я наклав заборону на такі думки, закинув їх у найглибші закамарки пам'яті. Неймовірно, щоб вони були лесбійками. Бо тоді моя любов була б марною. Ніхто б її не прийняв”.
Саме в цю мить, наче підкинутий зором Канае, човен перевертається. Дівчата загойдалися на хвилях, як русалки.
— Я зараз урятую вас! Мотоко-сан, я врятую!
Відчайдушно працюючи руками й ногами, Канае пливе по липкій воді й нарешті досягає розслабленого тіла Мотоко. Її бліде обличчя обвиває волосся, схоже на водорості. Він шалено обмацує її плечі й груди. Та в цю хвилину до нього дотягуються руки другої дівчини.
— Рятуйте! Сома-сан, рятуйте мене…
„Але ж я можу допомогти тільки одній,— думає він.— Я не попливу з двома. Тільки з одною”.
Він бореться з хвилями, але м'язи сковує судома, а тіло Мотоко в його руках важчає. Канае захлинається солоною водою.
— Нічого не вийде! — кричить він і відбивається від простягнутих до нього рук.
— Сома-сан, ви…— благає кволим голосом Аяко.— Ви… ви…
Голос віддаляється. Руки й ноги Канае наливаються свинцем. Настає темрява, а в ній, ледь-ледь виблискуючи, погойдуються двері.