Якщо людина вирушає в подорож тільки для того, щоб забутися, то в цьому розумінні зимова поїздка Канае на батьківщину була вдалою. В останню неділю грудня після вечері Мотоко показала йому в майстерні свою голу спину, а наступного дня до нього на квартиру навідалася Аяко і, немов сновида, хотіла його поцілувати. А ще через день, після генерального прибирання у видавництві, він раптом заквапився на вокзал Уено і став у довгу чергу, щоб купити квиток на нічний потяг до Хоккайдо, хоча влітку попереджав батьків, що на Новий рік не приїде в гості, бо зимова відпустка надто коротка, а крім того, потяги тоді переповнені. І все-таки Канае мало не втік з Токіо -здавалося, його щось переслідує. Сам же він вирішив, що його злякала поведінка дівчат. Справді-бо, протягом довгої подорожі йому пригадувалися то тендітні руки Мотоко, яка поряд з мольбертом хапливо скидає з себе чорний светр, то задеревіла постать Аяко, що, завітавши в гості, хилиться до нього, як у кінофільмі, демонстрованому із сповільненою швидкістю. Ці два образи не просто пригадувалися, а силоміць вдиралися в його свідомість, так що не було від них захисту. Водночас перед очима поставав то жахливий візерунок на шкірі під сліпучим електричним світлом, то безвиразне, як маска, обличчя, що не пасувало до тремтячого тіла в його руках. Та людська пам'ять помалу підпорядковується волі, нове враження пересилює попереднє, а надто неприємне. Тим-то наприкінці довгої, нудної мандрівки Канае найбільше й найчастіше думав про Аяко. „Видно, Аяко любить мене,— вирішив він.— На такий вчинок вона зважилася підсвідомо, брак грошей на подарунок чи підказка Мотоко тут ні при чому. Вона вибрала невинний привід для того, щоб виказати мені свої почуття. Але я тоді здивувався і не спромігся збагнути стану її душі”.
На батьківщині Канае затримався недовго і вже п'ятого січня був у Токіо. Але за той час, оточений увагою батьків, радих його несподіваному приїздові, він повеселішав і з великою насолодою спостерігав новорічні урочистості, а загадка дивовижного клинопису поволі перестала його тривожити — так само стирається від дощу та вітру малюнок, викарбуваний на кам'яній плиті.
Ось такі були наслідки його мандрівки на Хоккайдо.
А наступного вечора, все ще в полоні новорічного настрою прогулюючись по місту, Канае забрів у дім Нісімото. У передпокої стара господиня замучила його довгими вітаннями з приводу Нового року, тому він поспішив втиснути їй у руки подарунок з батьківщини — кету в бамбуковому листі і, не дослухавши подяки, подався на другий поверх. „Старомодні люди нестерпно балакучі”,— міркував Канае і, піднявшись нагору, легенько постукав у двері. Відповіді не було, а тому він сам відчинив їх.
Йому відкрилася незвична картина: перед дзеркалом навпроти вікна, розпустивши щойно помите волосся, сиділа Мотоко. Витираючи голову рушником, вона оглянулася:
— Ой, це ви, Сома-сан?
— Навіть незручно вітати вас зараз з Новим роком.
— Я щойно помила голову. Мені здалося, що це Ая-тян так швидко повернулася.
— А де вона?
— У ванні. Мабуть, уже закінчує. Трохи почекайте.
Канае стояв неподалік і дивився на неї ззаду. Згадка про недавній випадок уже не мучила його, а чорніше за светр ще вологе волосся, що спадало вниз, майже не торкаючись плечей, здавалося прекрасним.
— На що ви так видивилися? Сідайте біля котацу.
— Ваше волосся таке гарне, що аж кортить його погладити. Я б сказав, воно кольору воронячого крила.
— Може, й так. Як кортить, то погладьте.
Підштовхнутий такою спокійною мовою, Канае мимоволі простягнув руку й несміливо торкнувся волосся. Воно здалося йому холодною водою. Та саме в цю мить воскресла в пам'яті призабута картина. І тоді на Мотоко був цей чорний светр, і вона, стоячи до нього спиною, підняла руки й оголила плечі. Виходить, під красивою зовнішньою оболонкою ховалися сліди трагедії. Та ніхто б у це не повірив, якби дивився тільки на пасма її чорного волосся.
Канае засунув ноги під ковдру над котацу і, повернувши голову до Мотоко, кинув щось схоже на комплімент:
— Я гадаю, вам потрібно більше впевненості у своїй красі.
— Таке скажете! Якій красі?
— Збоку видніше. Мабуть, ви особливо дбаєте про своє волосся?
— Таке скажете! Нічого я не роблю. Хіба що підкорочую його ножицями.
— Вам би народитися в епоху Хейан[51]. Довгим волоссям жінки тоді пишалися.
— Аристократки. Прості жінки носили набагато коротше волосся. Це тепер воно в мене довге, а тоді я була зовсім лиса. Потім воно швидко відросло. Мабуть, під впливом радіоактивного випромінювання.
— Мені здається, вам личила б коротка, як у хлопців, зачіска.
— Та годі вам. Сома-сан, ви трохи дивні. Таке вигадаєте!
Мотоко відклала рушник і оглянулась — на тлі її похмурого обличчя, обрамленого вже майже сухим волоссям, виділялися тільки блискучі очі. „Кажуть, що Медуза поглядом обертала людей у камінь, та хіба обличчя, якого ніхто не бачив, могло стати символом краси?! — раптом подумав Канае.
— Сома-сан!..
— Що таке?
„Знову щось химерне скаже”,— приготувався він, але Мотоко звичним спокійним тоном повела:
— Я не дивуюся, що вас потягло на таку розмову. Мені здається, що ви судите про все надто поверхово. Звичайно, я вдячна вам за комплімент, але він не зачіпає найсуттєвішого. Ви могли б собі уявити, що на моїй голові не було й волосинки? Ось чому я нарешті зважилась і показала вам колоїдні шрами на спині. Як жінці мені було соромно це робити. Але я вважала, що вам треба це знати. Адже ви письменник. Невже й після цього ви нічого не зрозуміли? Кажете, що мені треба більшої впевненості в своїй красі? Ви що, жартуєте?
— Їй-бо, не знаю, що вам сказати. Але не подумайте, що мною керувала легковажність.
— Ні, я не маю вас за легковажного. Просто раджу вам не судити про людей за зовнішнім виглядом.
— Я був тоді приголомшений і намагався забути про цей випадок. І це мені майже вдалося. Тож мої слова про красу вашого волосся самі зірвалися з язика. Я хочу сказати, що вони були цілком щирими.
— А я не в силі забути. Рана на лиці загоїлася, так що здалеку її не видно, а от на спині залишився жахливий слід. Я навіть не купаюся разом з Ая-тян. Ви розумієте чому?
— Авжеж, розумію. І саме тому вважаю, що вам шкодить заглиблення в пережите. Та й відмова від червоно-коричневого жакета теж недоречна. І взагалі ви занадто всім цим переймаєтеся.
Мотоко зітхнула й укрила коліна ковдрою, що над котацу. Потім узяла цигарку й закурила. Канае теж добув з кишені цигарки, але дівчина запропонувала свої, і він узяв у неї. З майстерні в кімнату крізь розсунуту перегородку струмувало тепло від грубки.
— Щоб ви знали, я живу не в тому світі, що ви. Ваш світ — це здоров'я, мир і щастя. Ви не відрізняєте невиліковної рани від виліковної. Живете надією на краще. Те ж саме можна сказати і про Ая-тян. А от до мене всі ці блага не мають відношення. Передусім я втратила час. Раз заподіяна рана не гоїться. Постійно ятриться.
— А хіба ви не можете пересилити себе й забутися? — спитав Канае, силкуючись надати своєму голосу якомога співчутливішого тону.
— Пересилити себе? Якби це мені вдалося, я б спробувала… Мабуть, вам дивно, коли я кажу, що минуле не виходить з думки. Але це факт.
— Та бачу…
— Фізичну рану можна забути. Приміром, я не думаю про шрами на спині. Не турбуюся кількістю лейкоцитів у крові. А от сердечна рана болить, так би мовити, за кожним віддихом і тому не забувається. Трапляється, що й дух спирає, не вистачає повітря…
— Погано з горлом? — цілком щиро занепокоївся Канае.
— Який ви недогадливий! Я кажу алегорично.
— То значить, усе гаразд?
— Навпаки,— відповіла Мотоко і, стежачи за випущеним угору димом, повела далі: — Коли вже так сталося, то я довго не протримаюсь. Моє єство розсипається на шматки, дух занепадає. Находить щось схоже на втрату пам'яті, я забуваю навіть назви навколишніх речей. Не розумію при значення предметів домашнього вжитку. Я не уявляю собі, навіщо вони, яке відношення мають до мене. Я згадала про втрату пам'яті, але це не означає, що я забула минуле. Ні, я багато чого пам'ятаю, але не збагну сенсу повсякденності. Правда, дивно?
— З вами таке часто буває?
— Інколи. Як напад хвороби. От хоча б минулого літа. У Хіросімі мені раптом погіршало. Мабуть, від сильної спеки я наче втратила контакт з реальним життям, аж поки не опинилася в лікарні через розлад нервової системи.
— І поправилися?
— Цілком. Хай це вас не дивує. Бо як тільки я трохи відпочину, то оживаю. Але сердечна рана не гоїться.
— Ми всі приречені.
— Я не згідна, що всі. Адже ви, Сома-сан, здорові. У вас є все — і здоров'я, і мир, і щастя.
— Не смійтеся з мене.
— Ви сердитеся? Тоді пробачте. Я не хотіла…— незвично слабким голосом проказала Мотоко.
— І я почуваюся приреченим.
— Невже? Та це зовсім інша приреченість. Ви вірите в людей, у можливість миру, а тому здатні брати участь у антивоєнному русі. А от моє життя позбавлене подібного змісту.
— А що ж у вас залишилося?
— Нічого. Нічогісінько.
Мотоко подалася вперед і взяла ще одну цигарку. І тоді її волосся заслонило майже пів обличчя, але вона навіть не ворухнула рукою, щоб відгорнути його. Тримаючи в пальцях незапалену цигарку, вона бездумно дивилася на свої руки.
— Я оце пригадав, як ви колись сказали, що мир — це висячий міст, перекинутий від однієї прірви до іншої.
— Невже це мої слова?
— Ваші. Мене вразив образ висячого моста і я запам'ятав цю фразу. Що ви хотіли нею сказати?
— Не пригадую. Що ж до висячого моста, то цей символ я запозичила, здається, у Гіокудо.
— Якого Гіокудо?
— Урагамі Гіокудо[52]. Ви завжди посилалися то на Бекліна, то на Мунка і, певно, тому я вирішила витягти вам на зло Гіокудо. А ось і Ая-тян іде.
Прислухаючись, Мотоко відгорнула набік волосся й запалила цигарку. Відчинилися двері, і з'явилася Аяко. її голова теж була обвинута рушником.
— Пробачте. Я в такому вигляді…
— І ви, Аяко-сан, мили голову?
Аяко присіла й відразу почала вітати гостя з Новим роком. Урочисті фрази так не пасували до тюрбана на її голові, що Канае не втримавсь і розсміявся. Веселий настрій передавсь і Аяко, а Мотоко пихкала цигаркою і знуджено поглядала на співрозмовників.
— Аяко-сан, стривайте! Я саме слухав цікаві роздуми про Гіокудо.
— Ніякі це не роздуми,— сухо відповіла Мотоко.
— В усякому разі, я з радістю вас послухаю.
— Ну, що ж, але я не досить обізнана з творчістю Гіокудо, бо побачила не так уже й багато його картин. Однак наскільки я можу судити, на більшості його полотен, намальованих у стилі південної школи, видно невеликий висячий міст, а на ньому людину завбільшки з горошину. Вода й гори — неодмінні атрибути картин послідовників цієї художньої школи, а тому не дивно, що Гіокудо зображав гірські потоки з перекинутими через них висячими мостами. Хотілося б зрозуміти інше: чому на цих мостах обов'язково з'являлася, мов фабрична марка, майже непомітна людська постать?
— Невже?..— промимрив Канае.
— Ось як я це пояснюю. Більшість пейзажів у стилі південної школи припадає на останні роки його життя. У мене склалося таке враження, ніби він почав малювати, коли відчув, що його дотеперішнє життя скінчилося. Я погано знаю його біографію, а крім того, в ній є багато неясного, хоча відомо, що художник займав високе становище в одному із самурайських кланів Окаями, але в п'ятдесятирічному віці кинув службу й разом із сином вирушив у мандри по країні. Ніхто як слід не знає, що спонукало його до цього. Можливо, щось сталося в його душі, він відчув, що одна частина його життя скінчилася, і пішов через міст назустріч майбутньому. Він не був певний, що його жде безмежне поле діяльності. Так чи інакше, а перед ним стояло завдання: перебратися на другий берег. І, наражаючись на небезпеку, він таки перейшов через міст з протрухлих колод. Можна сказати, залишив за собою старе життя, ніби вмер. Мабуть, з цієї причини він щоразу, як брався до картини, згадував про свої колишні вагання й зображав на полотні власну постать.
— Виходить, у цьому є щось символічне?
— Дорога через міст веде до іншого світу. На картинах, писаних у стилі південної школи, це означає повернення до вічно старої й водночас завжди молодої природи. Можна вважати, що висячий міст з'єднує життя зі смертю, тобто символізує її наближення. Словом, Гіокудо вмер на мосту й саме тому створив такий шедевр.
— Дивовижно! Я не сподівався від вас таких тонких міркувань про Гіокудо.
— Просто він мені подобається.
Мотоко трохи зніяковіла. Поки вона говорила, Аяко сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся, але при цих словах з радістю глянула на подругу.
— Мотоко-сан, я б з охотою пішла на виставку картин у стилі південної школи. А ви?
— Не треба про це…— дорікнула їй подруга.
— Як одним словом можна охарактеризувати світ на картинах Гіокудо? — запитав Канае.
— Небуття. Мені здається, нема іншого художника, хто б міг так яскраво зобразити цей стан. Як би я хотіла мати такий дар!
— А як же з переходом через міст?..
— Один я вже перейшла, а ще один, справжній, попереду,— сказала Мотоко і глянула в майстерню. Звідти чулося шипіння чайника. „У тій кімнаті спочивають картини, породжені думками про небуття, але без жодного світлого мазка”,— подумав Канае і в ту ж хвилину швидко (і легковажно) розрахував, що, мабуть, зараз варто подякувати Мотоко за подарований „Острів”.
Е п о х а Х е й а н — IX-XII ст., час розквіту аристократичної культури, коли столицею Японії було місто Хейан (теперішнє Кіото), побудоване в 794 р.
У р аг а м і Г і о к у д о (1745-1820)-японський художник, що прославився ліричними пейзажами.