Щоб розгледіти невиразну сцену, Канае силкується розплющити очі, але повіки такі важкі, що самі закриваються. „Не можна спати!” — вже вкотре повторює він собі той самий наказ.
Дрімота чи, може, застояне повітря туманить зір, і до набридливості знайоме видовище, здається, от-от розтане. Сидіння по обидва боки проходу, безживні голови пасажирів, недбало відкинуті на спинки лавок, простягнуті вперед ноги в самих шкарпетках, нерухомі засклені двері, схема залізничного маршруту ліворуч на стіні, сонлива електрична лампочка під стелею. Одноманітне постукування коліс, хропіння і скрегіт зубів.
„Дивний сон”,— міркує Канае і усвідомлює, що досі міцно спав. Видно, закуняв після того, як дочитав свій роман і над чимось задумався. Напевно, поїзд таки зупинявся в Окаямі. Канае глянув на годинник: стрілки перейшли за половину третьої. Йому пригадується, що зупинка в Окаямі була десь о пів на другу, а в Хіросіму поїзд прибуде о четвертій тридцять шість. Уже недовго. Ні в якому разі не можна спати.
Канае добуває з портфеля розклад руху поїздів. Потрібна сторінка сама відкривається. Окаяма: прибуття — 1.26, відправлення — 1.33. Фукуяма: прибуття — 2.26, відправлення — 2.27. Ономіті: 2.47, час прибуття і відправлення не вказаний, мабуть, поїзд не затримується й хвилини на цій станції. Канае перегортає сторінку. Ітодзакі: прибуття— 2.58, відправлення — 3.03. Хіросіма: прибуття — 4.36. Останнє число він знає напам'ять. „Через декілька хвилин буде Ономіті”,— шепочуть його губи.
„Що за сон?..” — намагається згадати Канае. З'явився колишній солдат штурмового загону спеціального призначення і сказав, що цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції. А він, Канае, здається, спитав його: „Де ж та кінцева станція?” Не дуже приємно їхати поїздом, який мчить без зупинок крізь морок. Це однаково, що падати стрімголов у пекло. Невже оці кілька сот пасажирів перейшли межу, що розділяє цей і той світи? Канае обвів неуважним поглядом людей, що мирно спали. „Міст короля Людовіка Святого”,— мимрить він. Канае думав про щось подібне вранці (за читанням газети чи вже в автобусі?), згадавши про випадок на мості Нідзюбасі. „Навіть якщо доля зводить незнайомих людей докупи й жене їх разом до пекла, то все одно кожна людина вмирає своєю, наперед визначеною смертю. Геройська загибель на полі бою поряд з товаришами десять років тому чи жалюгідне самогубство тепер того п'яного чоловіка — це, кінець кінцем, цілком окремий, незалежний перехід у небуття. В Хіросімі загинуло двісті п'ятдесят тисяч безвинних людей не заради слави чи в ім'я великої спільної справи. Кожен з них мучився по-своєму і вмер по-своєму. А тому питання полягає не в тому, щоб виявляти суто умоглядну скорботу з приводу такої трагедії, а подати руку любові й допомоги кожній жертві окремо. Розв'язання проблеми водневої бомби та боротьби за мир для мене — це відповідь на питання, можна врятувати Мотоко Моегі чи ні”.
Його роздуми повернули в інший бік, а тим часом потяг сповільнив швидкість і, ніби захекавшись, спинився. „Експрес до пекла таки зупинився”,— думає Канае, але цей факт не втішає його. Знадвору долинає млявий голос із станційного гучномовця. Мабуть, уже Ономіті. А що із снігом: падає чи перестав? Піднімати жалюзі й штору несила, бо хоча свідомість прокинулась, ноги й руки не здатні ні на що — мовби сплять. А крім того, потяг, напевно, рушив і почав ніжно заколисувати втомлене тіло дрібним перестуком коліс. „Нещодавній сон…” — переборюючи дрімоту, Канае силкується думати, але нічого не може пригадати. Та раптом у голові йому сяйнуло: це ж вранці (точніше, вдосвіта, бо було ще темно) добу тому, мені приснився дивовижний, незрозумілий сон! Відтоді він не раз хотів відновити в пам'яті його зміст, але не міг. То був страшний сон, знаменний, вартий найпильнішої уваги. Його гнітюча атмосфера залишила по собі тривке відчуття неспокою. Але ж сон — це те, що згадалося. Забуте не має ніякої цінності. Щоранку людина не тільки вмивається, але й пускає за водою нічні сни.
За водою… Зненацька в пам'яті Канае ожили шматки недавнього сну. В'язка, мов дрімота, вода, напористі хвилі навколо нього, небо з низько навислими свинцевими хмарами й відбитий у ньому образ цього шаленого світу — штормове море. По його поверхні пливе човен, човен Харона, а на ньому Мотоко та Аяко. Раптом човен перекидається, і він, Канае, з усієї сили спішить на допомогу дівчатам. Його руки й ноги обважніли, мов камінь, але він таки допливає до одної з них. Її мокра шкіра слизька, волосся плаває у воді, як водорості. Канае хапає дівчину руками… Але котру? Її обличчя тане. З його уст виривається стогін. У його долоні залишається напрочуд яскраве відчуття тонкої шкіри плечей, грудей і стегон. „Хто це був?” — стогне Канае.
Усе, крім дотику рук, поступово розсіюється. Зникають, обертаючись у густу пітьму, і хвилі липкої води. Темрява безсила тільки перед очима, що вдивляються вперед… Так, залишилася тільки ця далека згадка, але й вона помалу відступає назад і зникає.
Вздовж вагонного проходу хтось біжить. Двері ковтають цього чоловіка чи, може, жінку і закриваються. По тому ще одна незнайома людина (видно тільки її спину) мчить стрімголов до дверей. „Власне, що сталося?” — думає Канае й підводиться. Повз нього знову поспішила людина, за нею друга. Зблискуючи матовим склом, двері то відчиняються, то зачиняються.
— Що таке? Що сталося?
З нетерпіння Канае хапає за руку чоловіка, що пробігає мимо. Той повертає голову і скоромовкою пояснює:
— Біда! Треба якнайшвидше тікати!
Цього чоловіка Канае бачить уперше. Його очі налиті кров'ю, підборіддя нервово посмикується. Відмахнувшись від Канае, він кидається до дверей, його тривога передається й Канае.
— Серйозна справа,— мимрить він і собі зривається з місця. Перед ним заклично розчиняються двері. Видно коридор. Навколо топчуться якісь мовчазні люди.
— Панове, покайтеся! — лунає раптом хрипкий голос.— Світ скоро загине. Ми вже нічого не вдіємо. Залишається здатися на ласку богів. Тож кайтеся! Станьте навколішки й кайтеся!
Промовляє високий чоловік у чорному костюмі. Серед людей, що його обступили, видно бабусю з дитиною, дівчину й чоловіка середніх літ. Однак більшість не звертає на промовця уваги, а спішить кудись уперед. Блимає червона сигнальна лампочка.
— Ет, сто чортів, уже нічого не вийде! Панове, перестаньте метушитися. Воднева бомба вже впала, тож вам кінець. Усім кінець! — кричить інший чоловік, що сперся на стовп з червоною сигнальною лампочкою. З його рота на перекошеному страхом обличчі бризкає слина. Та ніхто не зупиняється й не слухає його. „Треба поспішати”,— нагадує собі Канае і пробігає повз. Йому на голову й плечі разом із піском і землею падають уламки цегли.
— Небезпечно! Бережіться!
У хмарах куряви лунають голоси, з гуркотом валяться будинки. Людський натовп розсіюється. Автомобілі злітають повільно вгору, як іграшки.
— Панове! Хоч смерть зустріньмо не так жалюгідно й самотньо, як жили! Здаймося на ласку богів! Молиться зі мною!
Невже це говорить той чоловік у чорному костюмі? Він простягає руки до людей, що пробігають повз,— хоче затримати, але ніхто його не слухає, а минає, як вода кам'яну брилу.
„Не хочу вмирати самотнім”,— міркує Канае, і ця думка пронизує його, мов блискавка. Розглядаючись навсібіч, він силкується впізнати хоч когось. Але в темряві не видно людських облич. Нарешті він вигукує:
— Аяко-сан! Аяко-сан!..
„Треба негайно шукати її”,— вирішує він і йде крізь пітьму. Спереду видно двері із слабким фосфоричним блиском, і йому сяйнув здогад, що вони ведуть у квартиру номер два на другому поверсі багатоквартирного будинку, де живе К. Певно, за ними перебуває Аяко. Цікаво, К. є чи нема?
Канае торопиться. Адже часу обмаль. Перед смертю треба за всяку ціну побачитися з Аяко. Він одчиняє двері.
Посередині напівтемної кімнати стоїть котацу, а біля нього, засунувши ноги під ковдру, обличчям до дверей сидить Аяко. Канае сідає навпроти й запитує:
— А що з К.?
— Нема. Мабуть, уже не повернеться.
Її голос звучить м'яко й зажурено.
— Та навіщо він вам здався? — заявляє Канае навпростець.— Чого ви його полюбили? Тікаймо. Воднева бомба падає. Тут не можна залишатися.
— Ні, я мушу його дочекатися.
Аяко встає і йде до вікна. Виглядає надвір. Канае кидається до неї.
— Тобі обов'язково треба тікати зі мною. Всі рятуються. І К., напевно, вже давно дременув. Швидше збирайся.
Не ворушачись, Аяко дивиться надвір. Стоїть і Канае. Крізь голе віття дерев видніє дорога, безлюдна, тиха, наче вимерла. Кволе сонячне світло падає з сірого неба на білясту дорогу, на тьмяні стіни та бляшані покрівлі.
— Чого ти зволікаєш? Тут уже нікого нема.
— Ви тікайте, а я залишуся, мушу дочекатися К.—сана.
— Чому?
— Як це „чому”? Я ж люблю його.
— Сумніваюсь. А хіба це вже не давня історія?
— К.—санові буде прикро, якщо він мене не застане.
Однак на дорозі не видно постаті К.
— Ти вже розлюбила К.-сана. Ти кохаєш… зрештою, це не має значення. Аяко-сан, я тебе люблю.
Дівчина обертається до нього.
— Але ж я не Аяко.
— Та що ти кажеш?
— Я — А. Повірте. Я — А., а не Аяко Аймі. Якщо вас цікавить Аяко, то шукайте її деінде, а я тутзалишуся.
Навколо темніє, й лише навпроти квадратного вікна проглядає зажурене обличчя А. Однак і воно помалу розпливається, а в пітьмі починає шалено блимати червона сигнальна лампочка. „Де Аяко-сан?” — хвилюється Канае й з усієї сили пробивається крізь людський натовп. Раптом перед ним постає начебто знайома споруда. Щоправда, зараз на першому поверсі з віконцем вахтера цілковита тиша. Канае щодуху біжить нагору рипучими сходами й відчиняє двері з табличкою „Редакційна”. Всередині пусто й напівтемно. Людей не видно. Канае простує до столу головного редактора. Як і можна було сподіватися, на обличчі того невдоволена, врочиста міна.
— О, це ти? — як завжди, спокійно промовляє Сімма й ледь-ледь усміхається.
— А ви не тікаєте? Всі вже побігли.
— Можливо. Тепер уже нема сенсу втікати.
— Це ваша остаточна думка?
— Все одно кінець, якщо воднева бомба впаде. Шкода тільки, що не вдалося випустити „Шлях до миру”.
— Вибачте, це я в усьому винен.
— Зрештою, вихід у світ тої книжки не вплинув би на водневу бомбу. До речі, що ти зараз робиш? Чому не рятуєшся?
— Розшукую одну людину.
Канае оглядає простору кімнату. Звісно, тут годі й шукати.
— Мотоко Моегі?
Вражений Канае дивиться головному просто в очі.
— Ні, я шукаю…
— Наскільки я розумію, ти не любиш Мотоко.
— Чому?
— Ти любиш М., а не Мотоко. Мабуть, ти не бачиш різниці між ними.
— Нічого подібного! Бачу. Бо жива людина й описана пером — це далеко не одне й те ж. Та насправді я не люблю ні одної з них. Мені до серця Аяко Аймі.
На обличчі головного редактора з'являється вираз глибокого сумніву, та незабаром він лагідно каже:
— Ну то поспішай. Правда, хто зна, чи вона жива.
Канае стогне і зривається з місця. Він навіть не помітив, як спустився сходами вниз і вибіг надвір. Повз нього мчать люди, безперестанку блимає червона сигнальна лампочка, в усі боки розлітаються уламки цегли й пісок.
— Аяко-сан!..— кричить він на бігу.
— Я тут! — прилітає десь здалека відповідь.
„Таки натрапив на неї”,— радіє Канае й кидається в бік голосу. Знову навколо темніє. Людей стає менше, аж поки не залишається нікого. І тільки слабий голос повторює:
— Я тут… Я тут…
Канае біжить, біжить і нарешті помічає на лавці Аяко Аймі. „От добре, що встиг”,— думає він і, засапавшись, сідає поряд. Здається, в парку нема ні душі.
— Аяко-сан, що ви тут робите?
— Чекаю Мотоко-сан. Ми домовились тут зустрітися.
— Але ж Мотоко-сан не прийде.
— Чому?
— Бо вона померла.
Аяко блідне, з її широко відкритих очей бризкають сльози. „Так, Мотоко-сан померла”,— згадує Канае і звертається до дівчини із словами:
— Аяко-сан, біжімо якомога швидше. Тут не можна залишатися.
— Бігти?
— Бо воднева бомба падає. Треба втікати.
Канае хапає її за руку, піднімає з лавки, але Аяко не ворушиться.
— Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити.
— Що ти таке кажеш? Іди зі мною. Я люблю тебе. Мабуть, ти здогадуєшся?
— Мене?
Вона звертає до нього свої заплакані очі.
— Так, я люблю тебе. А хіба я тобі не милий?
— Ні,— твердо відповідає вона і, ніби підкреслюючи свою рішучість, провадить: — Ні, ви не любите мене, а я — вас. Я думала, що ви все знаєте. Ви небайдужі до Мотоко-сан. Я вам про це казала на прогулянці в парку, коли ми спускалися з водяної гірки.
— Дурниці! Ти помиляєшся.
— Ні, це чиста правда. Я не люблю вас. Хотіла покохати, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху. Після вибуху водневої бомби про життя нема чого говорити,— сумно проказує Аяко й непомітно вивільняє свою руку.
— Ні, я не згоден з тобою. Ще можна жити. Ти — не Мотоко-сан. Ти створена для життя, а Мотоко-сан — для смерті. То ходи зі мною. Ще не пізно.
Канае знову хапає її за руку й кидається бігти. В парку нема ні душі. У ставку гойдається порожній човен. Навколо помалу темніє. Краєвид поступово зникає. Канае вже чомусь майже не чує і її руки.
Його огортає навдивовижу тиха ніч. Канае помічає, що закам'янів. А де вона? Важко навіть пригадати, хто це був. Він тільки відчуває, що стоїть, як одиноке дерево, на спустошеній рівнині. „Це — нічийна земля”,— проказує він. Над країною небуття висить чорна пітьма, ледь помітна в далині лінія свідчить про існування небокраю і про незвичність цієї ночі. А все-таки чим же вона така незвична? „Схожий краєвид я вже раніше бачив,— згадує Канае.— Бачив уві сні. Саме так, у зовсім недавньому сні”. Але його здатність мислити притуплюється, і думки застигають. На всьому обширі вздовж далекої лінії горизонту, що тягнеться смужкою, мов хмарка, в обидва боки, не видно нічого живого. Ніч стає темнішою й густішою, а його мозок просякає чимось схожим на туман. „Я вже не можу розібрати, наскільки густа ця нічна темрява”,— проказує він.
Тонка лінія горизонту перед його очима нарешті зникає, а свідомість поринає в морок.