Канае Сома вже довго стояв перед картиною, що мала назву „Острів”. З першого погляду йому передалися дивні чари її зловісного настрою, а очі прикипіли до неї, наче заворожені. Картина вирізнялася холодним темним колоритом, лише де-не-де на морі проглядала темно-синя, сіра або коричнева барва. Хоч небо й було світліше ніж море, та все одно на його блідому непрозорому тлі видніли жовтуваті й червонясті плями, схожі на хмари. Посередині полотна випинався темний острів з коричневими скелястими берегами, укритий темно-зеленими деревами. То був краєвид, якого з натури не намалюєш, хіба що побачиш уві сні. Здавалось, той самотній острів на видноколі, куди не ступала людська нога, не належав цьому світові. Та коли Канае підступив ближче до картини й добре придивився, то побачив на морі човен з людьми. Їхні постаті лише підсилювали безлюдну мовчазність краєвиду; щоправда, їх можна було й не помітити — вони скидалися на малесенькі (порівняно з островом) цяточки фарби. Видно, перед тим як компонувати картину, автор заґрунтував полотно улюбленими фарбами, а тому, надавши йому одноманітного забарвлення, зумів виразити тільки якусь абстрактну ідею. Неуважний глядач, відзначивши похмурість картини, напевне, проходив мимо. Мабуть, його увагу не привертав дивовижний колорит, не хвилювало, є на ній човен чи ні, не цікавили яскраво-червоні ініціали ММ, написані малими літерами в її правому нижньому кутку. Канае Сома був не з таких. Він стояв, розглядаючи її, наче вкопаний.
Потім Канае відступив кілька кроків назад і глянув на полотна обабіч „Острова”. Ліворуч від тої довгастої, в європейському стилі, картини висів невеличкий „Натюрморт”, праворуч — „Міський квартал”. Художниці ММ належала всього-на-всього три твори, об'єднані буйністю уяви та одноманітним похмурим колоритом. „Натюрморт” — якісь невідомі, неземні квіти у скляній вазі, що визирають з-по між темно-зеленого листя і стебел, і кілька фруктів, начебто голубих яблук, на тарілці. Здавалося, згустки фарби самі випливли з темно-синього тла і перетворилися на предмети, що ніби зависли в просторі, не маючи під собою плоскої опори. „Міський квартал” вражав майже суцільною чорнотою й тільки за її переливами вгадувалися начебто обриси будівель, дороги, мосту та річки. Людей тут не було.
Канае знову перевів погляд на картину в середині. „Вона на щось схожа,— почав він міркувати. — Так, на „Острів мертвих” Арнольда Бекліна. В її основі лежить та сама тема. Острів посеред моря і човен, що прямує до нього. Здається, на тому човні є люди. Як повернусь додому, то загляну в збірник репродукцій картин Бекліна і перевірю, чи воно справді так. А проте, навіть якщо тема „Острова” і запозичена в Бекліна, сама картина відрізняється від своєї попередниці. Берлін написав романтично-містичну картину, опираючись на старогрецькі міфи, а художниця ММ скористувалася такою формою, щоб зобразити свій внутрішній світ. Отже, ця картина є ключем для розкриття таємниці, якою вона карається”. І Канае ще раз прочитав на табличці, приклеєній внизу картини, ім'я художниці: Мотоко Моегі. Це ім'я він чув уперше.
Того дощового дня на художній виставці було мало відвідувачів — тільки іноді за спиною хтось проходив до іншого залу. Певно, тому, що в цьому виставлялися художники — початківці. А от Канае ніяк не міг розлучитися з тою картиною і коли відступав назад, щоб подивитися на неї востаннє здалека, то наштовхнувся на когось за плечима.
— Ой, пробачте! — сказав він, поспішно обертаючись.
— Та нічого, це я у всьому винна.
Нахиляючи голову в легкому поклоні, Канае помітив, що людина, з якою він зіткнувся,— то була молода дівчина в легкому демісезонному пальті коричневого кольору,— ледь-ледь усміхалася. Він одразу пригадав, що вона вже розглядала ці картини, коли він зайшов у цей порожній зал, не маючи жодного упередження до художників-початківців. Він тоді зиркнув на її профіль, але як тільки відкрив для себе незвичні картини Мотоко Моегі, то забув про неї.
— Правда, цікаві картини? Я так захопився ними, що й вас не помітив. Ще раз вибачте.
— Та нічого.
Нараз Канае спало на думку: а може, це сама художниця? Немає нічого дивного в тому, що вона прийшла подивитися, котрі з її творів вибрано для виставки. А то чого б вона так довго стояла перед ними?
— Ви часом… не авторка цих картин?
Здивована дівчина глянула на нього широко відкритими очима, але тоді по-молодечому, майже як дитина, засміялася.
— Ні, не авторка.— І немов соромлячись свого сміху, злегка вклонилась і додала: — Ви справді вважаєте, що це цікаві картини?
— Незвичайні. Звісно, я не фахівець і не мені про них судити, та все одно я не сподівався зустріти на цій виставці такі шедеври.
Промовляючи ці слова, Канае поглядав на пухкеньке личко цієї лагідної дівчини. „Між цими картинами й дівчиною нема нічого спільного,— роздумував він.— Це просто панночка, закохана в живопис. А може, студентка Жіночого інституту мистецтв”.
— А ви якої думки про них?
— Я їх боюся. Картини мають бути світліші, радісніші, хіба не так? А ось ці такі похмурі та зловісні.
Прислухаючись до голосу дівчини за плечима, Канае знову підійшов до стіни. „Справді, в них нема ні світла, ні радості. На ці полотна лягла тінь смерті. Це — твори занепадницького мистецтва, що штовхають людину до загибелі,— думав він.— Хто вона, та Мотоко Моегі, що зуміла засобами мистецтва виразити подібні ідеї?”
— А художниця, видно, дуже обдарована. Ви часом її не знаєте? Може, це ваша приятелька?
Канае обернувся, щоб почути відповідь, та за дівчиною вже й слід пропав. Залишившись сам-один у порожньому залі, він відчував, ніби картини Мотоко Моегі заговорили до нього незнаною йому мовою.