Канае відчинив двері, і на нього війнуло моторошним запахом кадильних паличок. Ступивши крок уперед, він глянув усередину. Тут було набагато темніше, ніж у коридорі. Тільки крізь завіси на вікнах праворуч сочилося тьмяне світло. Канае майже навпомацки кинувся до ліжка і швидко відсунув завісу. Разом з металічним тріском у кімнату полилося сіре, як дим, сяйво. Він обернувся.
Це приміщення з сірими стінами було разів у три більше за палату, де лежала Мотоко Моегі. У глибині його ліворуч стояло ліжко з білим укривалом, а трохи ближче такий же білий столик. Поминувши його, Канае підійшов до ліжка.
Коли відгортав укривало, відчував, ще тремтять ноги й руки. Здавалось, Аяко спить і відразу прокинеться, якщо покликати її. Канае помітив, що її обличчя злегка напудрене, а губи обведені помадою.
— Аяко-сан… Аяко-сан…— покликав він, і в ту ж мить йому згадався сон. Падають будинки, люди кидаються в різні боки, а він, Канае, біжить і кличе Аяко. Зустрічає її у квартирі К., але дізнається, що це не Аяко, а А. Потім мчить зруйнованим містом і опиняється в кабінеті головного редактора. Лише після того на лавці в парку йому вдається розшукати Аяко, але вона відмовляється тікати разом з ним: „Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити”.
А от дівчина на ліжку не промовила жодного слова. Хоча гра світла й тіні створювала враження, ніби її губи ворушаться, та насправді вона й разу не зітхнула.
— Мотоко-сан не вмерла. Вона жива. А тому й ти повинна жити! — відчайдушно закричав Канае — так само, як уві сні, поки закликав її тікати від водневої бомби.— Я люблю тебе! Мабуть, і ти не байдужа до мене.
Канае говорив ті самі слова, що й уві сні. А що відповіла тоді Аяко? До його вух долинув її сумний голос:
— Ні, ви любите Мотоко-сан. Я хотіла покохати вас, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху…
„Точніше було б сказати „вмираємо”, а не „живемо”,— подумав Канае. Виходить, сон випереджував дійсність, яка ледве за ним плететься.
Напруживши до краю ноги, щоб не впасти, Канае прикипів очима до блідого обличчя Аяко, а в його голові проносилися уривки думок, як хмари на небі, гнані вітром. Невже справдиться те, що підказує сон: якщо не стане Мотоко Моегі, то разом з нею й Аяко Аймі? Але ж Мотоко не вмерла. Вона житиме божевільною, А коли так, то смерть Аяко нелогічна, позбавлена будь-якого сенсу. Не віриться, що можна вчинити таку дурницю.
— Аяко-сан, ти нерозумна! — вигукнув Канае, не спроможний стриматися. Слова так і посипалися з нього.— Що ти зробила? З простого співчуття ти вирішила загинути разом з Мотоко-сан. Але ж Мотоко-сан вижила, а ти померла. Що ти сказала б батькові, якби він примчав у лікарню? Як пояснила б причину своєї смерті?
Знесилений, він спочатку зіперся руками об ліжко, а потім опустився на коліна. Ліжко гойднулося, і його рука торкнулась Аяко. Йому здавалося, що вона якось відповість на його слова. Але як? Канае нічого не почув. Її тіло втратило для нього цінність. Плавними рухами свого тіла Аяко вже не виставлятиме напоказ свою молодість, його і її розділяє велетенська безодня.
— Кому це потрібно? — промимрив Канае і пригадав кінець сну. Аяко зникла, а він один стоїть серед безмежної порожньої рівнини. Зверху над ним висить таке ж порожнє беззоряне небо, і тільки в далині проглядає бліда лінія горизонту, що тягнеться смужкою в обидва боки, мов хмаринка. Таку ж саму лінію він бачив і тепер, але потроху її поглинала густа темрява. Мабуть, невдовзі вона проковтне і його.
— Аяко-сан, ти не мала вмерти,— прошепотів Канае наостанок і поволі безшумно поринув у пітьму.