Зiнько йшов до Грицька Момота.
Звичайно товаришi зiходилися в Зiнька, але трапилося несподiване лихо: Грицько вибив собi ногу i мусив сидiти дома. Це сталося так: Панас та Iван Момоти все нахвалялися забрати жито з тiєї десятини землi, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспiшилися цього зробити. Грицьковi дало помiч товариство: Зiнько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так i перелетiв хлiб з поля на тiк до Грицька. Панас тiльки тодi оглядiвся, як уже сусiдин хлопець убiг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибiг, як останнi вози вже до ворiт пiд'їздили. Став на воротях, пiдняв ломаку:
- Назад! Назад!.. У мiй двiр!.. Моє жито… Голову розвалю!
Махає ломакою, що й справдi страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а вiн одно:
- Не пiдходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб i на свiтi не смердiв!..
Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бiгають круг возiв,- той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спiткнувся та й упав. Панас пiдбiг, замахнувся ломакою… Всi так i похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта пiдбiг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, вiдняли в нього дрюка, самого вiдвели геть. Вiн пручався й репетував:
- Пустiть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустiть!
Далi вже й слова не мiг сказати, тiльки харчав. Зо злостi аж трусився.
Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.
Дак ото, падаючи, Грицько вибив собi ногу, i довго вона в нього болiла - все не мiг ходити.
Тим Зiнько йшов до його.
Поминуло вже три мiсяцi, вiдколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досi нiяк не розплуталася. Зараз же другого дня пiсля громадської ради Зiнько довiдався, що сам писар ходить iз десятником по хатах до таких письменних, що не були тодi в громадi, та й примушує їх пiдписувати громадську постанову. У волостi служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зiньковi i зазнало колись од його, при лихiй годинi, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зiнька тую постанову i всi пiдписи громадян. Серед тих пiдписiв Зiнько знайшов кiлька таких, що люди тi не жили на селi вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кiлькох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зiнько бачив, що це вже якесь крутiйство, але нащо його зроблено - спершу не зрозумiв. Не розумiв i того, нащо замiсто однiєї постанови написано аж три i землю Денисовi продавано мов не всю враз, а якось частками, i мов не в один день. Зiнько поїхав у город i купив там собi книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарештi таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж двi третини всiєї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вiльно продавати. Ото ж i поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб бiльше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних - таких, що не хотiли розписуватися,- за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тiльки тому, хто не знав, кого там попiдписувано. А що на три частини волость подiлила землю, так i це була мудра штука: як на великi грошi продати громадської землi, то треба дозволу аж до мiнiстра з Петербурга, а як подiлити на три частки, дак виходила кожна на малi грошi, то й не треба було посилати справи далi губернi. Певне, що Копаниця з товариством не сподiвалися тут нiякої зачiпки, бо зверху все було гаразд, по закону.
Додлубавшися до того всього, Зiнько розказав про його й товаришам. Погомонiвши, врадили подати жалобу до начальника i про все, як треба, в тiй жалобi списати. Як умiли, так i списали. Зiнько сам одвiз у город, сам i подав її начальниковi. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, i звелiв Зiньковi з товаришами сидiти тихо й дожидатися. Пiсля того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам вiн їздив. Як i що там робилося, Зiнько того нiчого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копiю з паперу, що волость послала начальниковi про його, про Зiнька. У паперi було написано, що Зiнько баламутний чоловiк, що вiн чинить у громадi всякий нелад, пiдбурює молодiж повстати проти статечних людей i раз у раз бунтує народ; начальства не поважає i нiбито часто каже: "Наплювать менi на ваше начальство!" "А оное неуважение к начальству,сказано було в паперi,- не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла".
Порадившись з товариством, Зiнько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:
- Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!
Кричав таки довгенько i багато говорив, а Зiнько все слухав. Як утомився вже начальник, тодi Зiнько й собi озвався:
- Чи пiд суд, ваше високоблагородiе, то й пiд суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородiе, пiд суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?
- Як брехню? Як брехню? Вiн присяжний чоловiк, вiн не може збрехать!
- От же й чорновусiвський старшина був присяжний чоловiк, а пiшов на Сибiр за покраденi громадськi грошi,- вiдказав спокiйно Зiнько.
- Що? Як? - скрикнув був начальник, а тодi зараз iстих, одвернувся й пробубонiв: - Ну, то друге дiло!..
- Та найлучче,казав далi Зiнько,- прошу, ваше високородiє,- зробiть слiдство. Нехай усi старi люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть, коли й кому я що казав або робив погане. Тодi й видно буде, чим я завиноватiв.
Начальник подивився на Зiнька, подумав…
- Ну, гаразд,каже,- от скоро у вас буду - все зроблю.
I справдi, незабаром приїхав. Зiбрав громаду i роз-. питував про Зiнька: чи вiн бунтує народ i чим, i як вiн живе, i що вiн за чоловiк. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зiнька, але iншi зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисовi землю, що Зiнько був правий, i їй було сором ще й вигадувати на чоловiка щось негарне. Всi озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч i лаяли його, та нiяких поганих дiл Зiнькових не могли показати,- то так це й зосталося. Поїхав начальник, нiчого Зiньковi не сказавши.
Нашi товаришi думали, що оце вже й справа з землею пiде тепер куди треба, аж нi. Не чуть iз города нiчого. Денис та старшина ще кiлька разiв їздили туди,- уже ж не без того, що коїли все лихе та недобре та на свою руч навертали справу. Але що саме вони робили, Зiнько з товариством не мiг довiдатися. Видимо тiльки, що поступатися й гадки не мали.
Зiнько йшов тепер помалу вулицею i все морочив собi голову думками про те, що його тут робити. Думати було коли, бо вiн пiшов не просто до Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи не знає той чого нового. Розпитався, аж i той нiчого, не вiдає. Тепер вертався аж iз другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.
Зненацька почув здалека якийсь галас, спiв, музики. Прислухавсь.
"Це ж, мабуть, весiлля Хоменкове",- подумав собi.
Пройшов ще трохи i побачив, що справдi весiлля. В дворi й пiд двором була сила народу. Якi дивилися, товплячись, якi сидiли на призьбi пiд хатою. На призьбi ж сидiли й троїстi музики та й тяли з усiєї сили до танцю. Двi пари швидко рушалися серед натовпу - то вони танцювали. За людьми Зiнько бачив тiльки їх голови й плечi, але ось 'люди розступилися чогось, i йому стало видко танцюрiв. Серез їх вiн зараз побачив високу чепурну постать - то Ївга була, Грицькова жiнка. I вона, повертаючись, углядiла його i мов на мить спинилася.
Чимало п'яних вийшло з двору i, точачись, попленталось улицею. Щоб обминути їх, Зiнько звернув до знайомого чоловiка в двiр: звiдти можна було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч i просто на край села, до Грицькової. В дворi зустрiв хазяїна i затримався з ним трохи, розмовляючи,- ще той провiв його й через свiй сад. Попрощавшися, перескочив Зiнько через плiт, стрибнув на луку та й пiшов поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.
Iшов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:
- Зiньку!
Глянув, зупинившися, i побачив перед себе Ївгу.
Кiлька верб, вирiсши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському оковi з луки. Через цей захисточок пробiгала стежка, i на їй тепер стояла перед Зiньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачiв, мигтiла ясними кольорами на сiро-зеленому вербовому листi. Зачервонiвшись од бiгу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкi нiздрi роздималися i високо зводилися з-пiд розхристаної керсетки груди. Великi смiливi очi дивилися ще смiлiше, нiж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.
- Зiньку! - промовила знову, i Зiнько почув, мов його проняв той погляд пекучий.
- Чого? - спитався.
- Ой не передихну!.. Бiгла… побачила, що ти сюди пiшов… хотiла перестрiти…
- Хiба яке дiло є? - спитав Зiнько, почуваючися невпокiйно…
- Дiло!.. Ой, є, ще й велике! - i вона приступила до його ще ближче.Хiба ти не бачиш, яке дiло? Хiба ти слiпий?..- Вона спинилася на мить,- їй увiрвався голос.- Хiба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… i день, i нiч тебе перед себе бачу!.. Твої очi, твої брови бачу!..
Вона нахилилася до його, шепочучи тi слова несамовитого запалу, i вiд усього її молодого дужого тiла повiйнуло на Зiнька тим пекучим запалом.
I враз вона обхопила його за шию рукою i припала до його грудьми, вся тремтючи, i впилася в його уста своїми устами. Вiн почув, що в його туманiє голова… На мить… а тодi, вхопивши її обома руками за плечi, вiдштовхнув од себе, скрикнувши:
- Ївго! чи ти не збожеволiла? У тебе ж чоловiк!..
- Що менi чоловiк?! Я його ненавидю, я тебе люблю! - i вона знов простягла до його руки.
Але вiн дужим рухом одхилив її набiк i обминув, промовивши:
- Грiх тобi, Ївго, таке казати! Не буде цього нiколи!
I пiшов швидко, i вже був поза вербами на луцi. А вона дивилась йому вслiд, вся тремтячи, простягши до його руки.
- Зiньку! - скрикнула.- Вернись!
Вiн i не озирнувся.
Вона постояла мить, мов сподiваючись iще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тодi стиснула руки в кулаки i, сварячись на його, скрикнула:
- Ну, стривай же ти!.. Я ж…
Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову,. i вона як стояла, так i впала на землю i, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…
Стиснувши зуби, не подавала голосу, тiльки хлипала, усiм тiлом здригаючись…
Врештi почала затихати, притихла…
Не одного вона любила вже, та нi за одним не пропадала так, як за Зiньком.
От i недавно - Микита Тонконоженко, яким гарним вiн їй здавався, поки цього Зiнька не побачила… А тепер їй Микита просвiтку не дає, переймає та нагадує старе цiлування, а її аж верне вiд його…
Звикла до того, що на кого оком гляне, той i її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився нiколи до неї, i, може, через те й покохала його так, як ще нiкого не кохала.
Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а вiн мов не бачить, мов не чує, мов не розумiє!..
А сьогоднi… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевiльне почування, жадоба кинутись до його i цiлувати… цiлувати!.. скоро побачила його там, на вулицi… I ось тепер!..
Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, i вiн не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурнiша за неї? Чи вiн боїться жiнки? Нi, вiн не з боязких… То це любить її так!..
Вона знов застогнала, стиснувши зуби…
Коли любить, то що ж iз їм зробиш!
Та невже ж так i покинути? Та вона ж пропаде!
Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим iншим. Є ж зiлля… Пiде до баби Мокрини - та їй дасть.. дасть такого, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бiгатиме вiн за нею так, як i всi iншi бiгали… От тодi вже не вiдiпхне так, як сьогоднi вiдiпхнув! Тодi вже вона попанує над їм!..
I дедалi вона думала, то все бiльше й бiльше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини пiти. А що Зiнько буває в їх у хатi, то легко буде й дати йому - чи спити, чи з'їсти.
Ця_ думка розважала її.
Устала, обтрусилася. Тодi пiдiйшла до кринички i вмилася холодною водою, щоб не знати було слiз. Ще причепурилася трохи й пiшла. Виходячи з верб, побачила здалека на луцi якогось чоловiка - iшов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася iзнов на весiлля.
Зiнько прийшов до Грицька, як уже всi позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лавi сидiли Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.
- А бачили? - попитав Карпо.- Денис уже оре пересельську землю.
- Невже?
- Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоемiливсь.
- Це ж виходить - вiн уже впевнився, що справа на його руч повернеться,- сказав Зiнько.- Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.
- Ге-ге! Вiн тепер, з'їздивши в город, так пiдняв морду, що й кочергою не достанеш! - сказав Васюта.- Тiльки треба йому назад її нахилити.
- Провчити їх треба,- промовив Карпо,- провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без мiри, немов тi пси.
- Еге, провчиш їх! - одказав Грицько.- Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крiзь сито й решето пройде.
- Ну, людина! - крутнув головою Васюта.- Мав вилупиться чорт, та пiвнi заспiвали - вродився чоловiк. Так тобi й риє, так тобi й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.
- Васюто!..гарикнув Карпо.
- Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сiв i почав крутити бiлявого вусика.
- Кажи, Зiньку, ти що думаєш? - питався Грицько.
- Як на мою думку,вiдказав Зiнько,- то пiдождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тодi не здасть землi громадi, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.
- А як i губернатор нiчого? - спитав Карпо.
- Тодi далi… у санод!..- одказав Грицько.- Хоч до царя!.. Нехай Зiнько пише!
Карпо, сидячи кiнець стола i зiпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:
- Нi, не такої їм треба науки, не такої!
- А якої ж?
- Кажiть i робiть уже ви, а як вам не поталанить, тодi i я з своїм словом серед вас озвуся.
Почали гуртом говорити про тую жалобу i таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз пiсля покрови, не гаючись, i в губерню.
По цiй розмовi озвався Грицько:
- От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованцiв… Спасибi вам, що такi добрi, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хлiба продав, то спроможен вам оддати.
Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив бiля себе на полу.
- Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!
Васюта взяв грошi.
- Е, братику! - скрикнув.Так не годиться! Ми тобi давали все такими здоровими та бiлими, та скiльки їх надавали!.. Що поки я донiс, так i поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тiльки двi маленькi жовтенькi кружалочки! Я так не хочу.
- Бери, яке дають! - одказав Грицько смiючися.
- Нi, не хочу!
- От же й я не хочу! - озвався Зiнько.- Щось я надумав,- не знаю тiльки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на грошi; хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так обiйтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути їх на одну добру дуже штуку.
- Ану-ну, на яку? - зацiкавилися товаришi.
- От ви самi бачили,- казав далi Зiнько,- що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей,- ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.
- Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити,- сказав Карпо.
- Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас товариськими грiшми. Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi… Є там така зберегательна каса, що як грошi в їй лежать, то й процент на їх iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки потреба.
- I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi в нас грошей не меншатиме, а бiльшатиме,порадив Карпо.- Як з процентом, то чоловiк i грошi швидше вертатиме.
- _ Нi,вiдповiв Зiнько,- може, й не той, а трохи менший.
Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.
- Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв,- сказав Зiнько.
- Дак же нема з чого нам побiльше й давати,- вiдмовив Карпо.
- Це так,- згодився Зiнько.- То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.
- _ О,_ дак у мене зараз є такий товариш! - скрикнув Васюта.- Гарний чоловiк, кращий за мене - куди! Дмитро Василенко - вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.
- А що ж,- промовив Карпо.- Дмитро справдi чоловiк добрий,- вiн i в громадi за нас був.
- _ I я так думаю, що його треба прийняти,- згодився Зiнько.
- Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв,- упевняв Васюта.
- А я читати його навчу,- сказав Зiнько.
- А хiба такий старий навчиться? - спитав Грицько.- Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.
- А чому не навчиться? Аби схотiв!
Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:
- Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?
- I дуже радий! - зрадiв Зiнько.- Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.
Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.
Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами - усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: "Як присудите забрати в мене землю - жалiтимусь далi". Вони покрутились-покрутились та й кажуть: "Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!" А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.
Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло,- через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.
- Таке тепер на мене зло, що й годi! - розказував Грицько.
- Лютий рiд i немилосердний,- промовив Карпо.
- Це такi, що зубами на свiтi живуть,- доточив Васюта.
- Що лютi, то так,промовив Зiнько,- а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.
- Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! - вигадував Васюта.- А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.
- Та нi, вже пiзно,вiдмовив Карпо.
- Справдi-таки пiзненько,- згодивсь i Зiнько.- Нехай уже в четвер - свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то моя жiнка слуха, а, скажемо, Карпової Катрi вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.
- _ Ну, моя така, що не пiде!..- махнув рукою Грицько.
Зiнько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогоднi, i подумав собi, що й добре, коли не пiде.
- Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадськi справи промiж себе говоримо,- не є то їх дiло! Жiноча рiч коло припiчка,- казав Карпо.
Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: "Реку горчайшу паче смерти жену,благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея".
- Нехай i те слухають! - вiдказав йому Зiнько.- Треба й їм щось тямити про громадськi справи.
- Та… нехай!.. Будеш ходити? - спитав Карпо свою жiнку.
- А чому ж? Буду,вiдказала та, почервонiвши.
- _ Про мене!..
Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину,- не про бабу Мотрину, нi,- про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi,.а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути,так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!
- А вони, бiднi, плачуть - сльози, як горох,- та аж у ноги батьковi падають, та просять,розказувала Гаїнка.- А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. "Не просiть його! - крикнули.- Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!" Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: "Не мiшайтесь, тату,- це не ваше дiло!" Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: "Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!.." Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: "Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!.." Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…