Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в недiлю з Чорновуса, iшов собi помалу лукою. Дивився на сiльськi садки й городи, що збiгали вiд хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. I враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрi очi: придивившися, пiзнав iздалека, що то Зiнько. Не здивувався, бо там була стежка i всi люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, нiж вулицею. Iшов далi, про своє мiзкуючи, i знов, згодом уже, уздрiв, що з тих же верб, тiльки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченкiв город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб i вiдразу пiзнав, що то Ївга.
"А що ж то?-подумав.-Удвох там сидiли, чи як? Уже ж нiяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди пiсля його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не тудй-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!.."
Зрадiв Рябченко. Та як же не зрадiти, коли виходило, що Зiнько зовсiм не такий праведний, як здавалося, що вiн хоча i кричить про правду, а сам робить так, як i всi грiшнi. Бач, де збiгаються! Ну, хiба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо вiн сам до Ївги пiдлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..
А куди ж цей братик пiшов? Пейне, не додому, бо свiй провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жiнкою в одному мiсцi, а з чоловiком у другому. Мабуть, там зiбралися всi та знов якi каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! I чого в'язнути? Що цей паршивий Зiнько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак нi! Йому не того, йому чогось iншого заманулося! Кун панiю з харпаками завiв, товариство все бiльшає. Скiльки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани iдольськi! Ну, тут iще так-сяк зарадили лиховi… дак що ж? Пожалiється куди далi (i як це вiн i досi не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хiба це саме? Скрiзь уїдається! Намагається, щоб двiчi на рiк волость щитати! Якби вiн iще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, i гляди, що. Цей гурт дедалi бiльшатиме, набиратиметься сили. I, може, колись так iзробиться, що й їм, Рябченковi з товариством, увiрветься бас у громадi. Не можна цього попустити, нiяк не можна - треба щось робити.
Та що саме? Уже й багато вiн про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нiчого не вигадає. Вiн ото прирозумiв дати донос на Зiнька, що вiн i такий, i сякий. I ловко було б, дак коли ж начальник, замiсто щоб просто поняти тому вiри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!
Пiсля того був старшина в начальника, дак що ж? "Я,- каже,- знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормi. Коли б нiхто не жалiвся, то я б i не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пiшло, а як пожалiлися, то не можу ж я тiєї жалоби затаїти, бо вони ще й далi жалiтимуться". Старшина почав йому i те й се, що це жалоба - "пустяк униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний",- так що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про Зiнька, не так озвалася i нiкоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. "Пождiть,- каже,- ваше високоблагородiє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт". - "А не брешеш?" - "Буду стараться з усiєї сили, ваше високоблагородiє".- "Ну, гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як знаєш!"
Добре сказав старшина, та таки ж треба й справдi тiї доказательства вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свiдкiв же треба буде… а вони бач якi: всi галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..
Ех, якби їх промiж себе посварити,, то б найкраще було! Тодi б їх гурт розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала їх сила, бо вони поти страшнi, поки в гуртi, а кожного поодинцi з'їсти легко - ого-го! Порiзнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?
Iшов Рябченко вже вулицею i проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як вiн її проминав, iз хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до ворiт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка,- бо це вона була,- пiшла вулицею.
"Чого це вона до баби Мокрини ходить? - думав Рябченко.- Певне, якесь ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умiє видурити грошики! Та за що вона в цiєї видурює? Що вона їй бреше?"
Рябченко думав про це так собi - от-бо думалося. Вiдразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце вже була б у їх у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А там i другу можна б притулити… хоч би i таку ж саму… Нi, про це треба помiркувати, гарненько помiркувати!..
Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.
- А вiдчинiть, бабо!
Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.
- Здоровi були, бабо!
- Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!
- Як ся маєте, бабо?
- От, як там! Старому - аби день до вечора: однак скоро вмирати.
- Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!
Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.
- А я до вас, бабо, за дiлом.
- Скажеш, синку.
- Хочете заробити карбованця?
- От, чому б не хотiти?
- Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.
- Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.
- Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?
Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.
- А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? - спиталася.
- От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:
- Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.
- Дак це до вас ївга за цим ходить?
- Ти вже й знаєш! - гостро глянула на нього баба.
- Я багато дечого знаю… Дак ходить?
- Була.
- Хiба Зiнько до неї не привертається?
- Каже, що нi.
- Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?
- Нi, не знаю.
- Дак я вам це кажу.
- А нащо менi його знати?
- А коли до вас Гаїнка прийде знову?
- Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.
- Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть - так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.
- Ну?
- Ну, то й матимете за це карбованця.
- А тобi нащо це?
- От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця - його вам треба.
- Гаразд, синку.
- Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?
- Нi, не чула… Що не чула, то не чула,- не буду й грiшити, нi!..
Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.
- Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?
Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.
- Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде…- вагалася праведна баба Мокрина.
- Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його жiнка ро'обить… а жiнцi так саме про чоловiка треба знати…
- Та воно… та тiльки…
- Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церквiаи купите, то й одмолите грiх.
- Хiба що так! - згодилавася баба Мокрина.
- От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд одкнiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…
- Знаю вже, знаю!
- От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.
- А не одуриш??
- Нi.
- Забожись!
- Побий мене хрест!
- Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярiетмарку на Покрову?
- Схотiлося платка. От тан.ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити - куплю.
- А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.
Веселий пiшов Рябченко вi.дд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлляїя, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.
- А хочеш, Захарку, похмелитися?
- Ой!..
Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.
- Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!
Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться, ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.
Усмiхаючись, iшов Рябченкi:ко додому й думав собi: "Ну-ну, побачимо, любесенькi, як то ви тепер ладнатимете".
Другого дня ввечерi Гаїнка прибiгла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зiлля, дак прийшла забрати.
- На ж тобi, дочко,казазала баба,- оце зiлля та пий його щодня по пiвчарочквки натщесерце вранцi, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловiк любив.
- О, вiн мене любить, бабусенько! Так любить!
- I добре, дочко, коли любить,- казала баба, завiрчуючи в папiрець якесь зiлля i не дивлячись на Гаїнку.- I добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехнi, що по селу про його плещуть.
- По селу плещуть? - спитала, дивуючися, Гаїнка.- А що ж там про його по селу плещуть?
- А хiба ти й не чула?
- Нiчогiсiнько!
- Так, так, дочко… Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останнiй довiдається… Ох, бiдолашна ти моя пташечко!
Баба вже загорнула свiй верчичок, сiла на лаву i, пiдперши голову рукою, сумно покивала над бiдолашною Гаїнчиною долею.
- Та ну-бо, кажiть уже, бабо, що там таке! - аж скрикнула Гаїнка.
- Ох, не поспiшайсь, моя дитино, не поспiшайсь! - казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком,- бо, може, про таке довiдаєшся, що й знати його не схотiла б, хай би воно собi йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сiло!..
- Бабо!..- благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.
- Та не знаю вже, як i казати… Трохи воно й нiяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увiчлива та приятна,вiд тебе не втаюся… Хiба ж ти не чула, моя бiдолашечко, моя горличко сивесенька, хiба ж тобi нiхто не казав, моє серденятко, що твiй чоловiк та до Ївги ходить?
- До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то вiн до Грицька ходить - читають вони там та розмовляють.
- Так, так, дочко: i читають вони, i розмовляють, i говорить вiн, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.
- Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, вiн не любить Ївги! Вiн сам менi казав це!
Гаїнка говорила це гнiвно, дратуючись. Баба i собi вигадала образитися:
- Оце так, дочко!.. Спасибi тобi!.. Менi, старiй, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду менi й старi люди такого не казали, а тут довелося вiд дитини почути! Я їй як добрiй, любивши її, а вона!..
Гаїнцi стало сором, що вона так на стару крикнула. Червонiючи, промовила:
- Нi-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехнi повигадували…
- А якби це брехнi були, то я б тобi цього й не казала,- навчала баба Мокрина докiрливим та поважним голосом.- Баба Мокрина знає, що брехня, а що - нi. Вiд баби Мокрини нi з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. I з цим твiй Зiнько не сховався. Вiн тобi каже, що не любить Ївги,ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому вiри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а вiн на Ївгу… Та й придивляйся, чи вiн такий до тебе й досi, як був, чи нi… От що!.. Тодi й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи нi…
- Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому вiри поняти!..
Бiдолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:
- От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зiнько з Ївгою на луцi, у вербах бiля криницi, зiходяться… Там їх люди бачили, як вони вiдтiля порозбiгалися…