Як непритомна виходила Гаїнка вiд знахарки. Все в неї в душi, в головi путалося. Вона не вiрила, не могла тому вiри йняти, бо вона йому, Зiньковi, йняла вiру без мiри, без краю… I сам би її зрадив? I вiн би говорив ласкавi слова, а сам би ненавидiв i до iншої думкою линув? I вiн би зазирав їй у вiчi, а йому б зорiли iншi, чужi очi? I вiн би обнiмав її, i вiн би цiлував її, а сам би про iншу, про iншу думав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не може бути!.. Бо… бо… не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Нi! нi!.. Вона тому не йме вiри, то все брехня, гидка брехня!..
Не йме вiри…
А чого ж нема їй спокою? Чого цi думки не покидають її, печуть?
I так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речi вона стала їй, Гаїнцi, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж i вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомонiли… Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила… Хiба ж вона не знахарка?
Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хiба Зiнько не такий до неї, як був? Щоправда, вiн тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадськi справи…
Через громадськi справи… А що, як нi? А що, як вiн сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? I думає, чого ця Гаїнка ранiше не вмерла,- тодi б я з Ївгою одруживсь?
I вона почула, як од цiєї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Нi, нi! Не треба про це думати,- так страшно!
Але як Зiнько того дня пiшов до Васюти, то вона подумала: "А що, як не до Васюти вiн пiшов, а до…"
I не стямилась, як вибiгла з хати та з двору та швиденько на край улицi до Грицькової хати. Убiгла у двiр, зазирнула в вiкно: Грицько з Ївгою дома, Зiнька нема. Мерщiй тодi назад! Ой боже! Гаразд, що ще нiхто не побачив її.
Сiла дома вдвох iз матiр'ю шити. Чи шила, чи не шила…
- Мамо, я води принесу пiду!
- Та в нас же є вода.
- Та там трохи, я ще принесу.
Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.
Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З вiдрами знову буде до Грицькової хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася, та й годi, за цими думками. Треба хоч води справдi набрати.
Чи набрала води, чи не набрала,- на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька, чи вiд Васюти.
Коли справдi йде - i вiд Васюти!
Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зiнькових очах Гаїнка так добре це розумiла! I вона щебетала до нього щасливим щебетанням, смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його добрi, яснi, правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На його любi уста, що нiколи не казали їй неправди!..
Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та Ївгу та разом i про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали язиками, аж одляски по всiх улицях пiшли.
Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Вiн уже й на вулицi її займати хотiв, i по саду в Сивашiв уночi лазив,думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нiчого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слiдком бiгала. Все лiто з нею про-куйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його тiкати! Вiн спершу й не туди-то - чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зiнько вiдбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть вiн йому доброї матланки! Та й Васютi!
А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.
- Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?
- Нi… я здужаю…
- Дак чого ж ти така? Щось тобi є.
- Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.
- Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?
- Я… я… я не знаю…- казала, хлипаючи, Гаїнка.- Про Зiнька…
- Що про Зiнька?
Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:
- Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий,- вiн би тебе не дурив.
Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.
- От, людям заздро, що ви гарно живете,- ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!
I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.
- Скажи, сестрице, - питалася, зазираючи в тихi очi Катринi,- скажи, ти нiчого не помiчала?
- Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,- от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.
Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.
Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:
- Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!
Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?
Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.
А Зiнько тим часом пiшов до волостi - понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка,- i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.
- А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? - сказав дiд.
- А що там говорять?
- Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?
- А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.
- Ну, то й гаразд! - сказав дiд Корнiй.- Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.
- Ет, люди як люди: усе щось i змислять! - махнув рукою Зiнько.- Що ж там? - попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.
- Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.
- От, чорт зна яка падлюшна брехня! - обурився Зiнько.
- Та й я так думаю, що це брехня,по щиростi сказав дiд,ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне - брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.
Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…
А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:
"Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!.."
I знов та страшна думка обняла її вогнем.
Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi - в жнива абощо,- все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер - лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: "Чого це так попереду не було?.."
Врештi Гаїнка озвалася:
- А що ти сьогоднi в волостi чув?
- Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.
- А у Васюти не був?
- Нi! А чого б я мав у його бути?
- Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…
- Давно? А вчора?
- Чи то пак: вiн у нас давно не був.
- А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?
- Та… ну… може, прийде…
- А нащо тобi той Васюта?
- Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько думав: "Чого це вона так його вихваляє?"
I додав уголос, аби не мовчати:
- Прийде колись…
Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:
- А до Грицька ти часто ходиш!..
- Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо - читання гуртове буде.
Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати - i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоєкожне за своїми думками.
Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то - до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:
- Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.
Узяла горщик вимити, а перед очима - Ївга вдвох iз Зiнь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук - гуп! та й розскочився.
- Ой, шкода горщика! - пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…
Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: "Здоров, Зiньку!.." Миску додолу - вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.
- Та що це тобi, дочко? - метнулась до неї мати.- Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..
- Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…
Сама стояла як бiль бiла.
- Оце лихо! - бiдкалась мати.- Хоч би Зiнько швидше вертався!
- Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..
I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: "Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…"
Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А. вже як спати пiшла!..
Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..
Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках,- аж страшно. Як неприхильне навис комин,- мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..
Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.
Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..
Вона ж - як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..
А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..
А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…
Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути..Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.
Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..
Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну,- завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..
Чи не в вiкно хтось стукає?.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.
- Зiньку, це ти? - попитала стиха.
Не чуть нiкого, нiхто не озивається.
Вернулася на лiжко.
Ой боже! Як же вiн довго!..
Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде - дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.
Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…
Скрiзь було тихо. Вiн не йде.
Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…
I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась - i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.
Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.
- _ Ти ще не спиш, Гаїнко?
- Нi…
- Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?
- Нi, вже нiчого…
- Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.
Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:
- Добре, що береться…
А думала iнше: "Якби вiн i довiку не брався!" Одначе не сказала цього, тiльки промовила:
- Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?
Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.
- Соромляється при чужих,- одказав Зiнько,- говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.
- А жiнки… хiба не соромляється?..
- Нi.
- Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?
- Еге ж.
- А Катря була?
- Була.
- _А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?
- Хто, Катря?
- Нi, та, Грицькова…
- _ Як коли: буває й нi.
Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зiлля дати.
- Не люблю я її! - сказав вiн до Гаїнки.
- А чом не любиш?
- Бо в'язне до мене.
Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:
- Як то в'язне?
- Тепер, оцi днi, сказати - нi. А то дак була штука…
I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.
- Я вже так наважився,- казав далi Зiнько,- як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?
I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.
- Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..
I вона стискала його, пригортала, цiлувала.
- Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!
- Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!
- Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти - як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..
- За що ти так себе лаєш?
- Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…
- А ти повiрила?
- Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила - як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..
- Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.
Вона так i схопилася:
- _ Про мене?! Про мене?!
- Що до тебе Васюта стежку топче.
- Васюта?.. Ха-ха-ха!..
- Цить, дурне, а то мати почують.
Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.
- Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..
Ледве втишив її.
- А ти ж повiрив?
- Чи я ж дурний?
- От бач! От бач! - почала вона стукати себе кулачком у голову.- А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..
Забрав її руки, щоб не била себе:
- Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?
Розпиталися. Зiнько подумав…
- Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?
От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч - де б вона тодi очi подiла?
Пригорнулась, притулилася до його, знiтившись, як кошенятко.
- Я… я… я хотiла… я думала…
I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.
- Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.
- Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…
Довго вони не спали.
Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.
Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави - все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно - так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…
- Зiньку! Вставай! Ми заспали…
Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…
Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?
Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.
- Здорова, сестричко!
- Здорова! - вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.
- Питай мене - чого я до тебе прибiгла!
- Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,- нiчого нема, все брехня.
- Ха-ха-ха! - зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:
- Чого це ти?
- От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!
- Та чого ж ти смiєшся?
- Бо менi i весело, й чудно… Ой!..
Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.
- Чи ти присуственна? - смiялася вже й Катря, пручаючись.- Кажи вже, що там є!
Гаїнка розказала їй про все… i про Васюту.
Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чули їх, навiть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим не зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не ходив, бо нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.
Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка свою плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн це бачив, лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi…
А Зiнькове товариство тим часом трохи побiльшало: став туди ходити Дмитро Василенко.