Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була непрощенна кривда, що Грицько забрав собi ту десятину землi. Грицько був старший, батько його вiддiлив першого, вiддав йому все,_ що треба, а те, що зосталося ще в батька, повинно цiлком, усе_ належати йому, Панасовi, та меншому братовi Iвановi. Вони жили при батьковi, доглянули його смертi, вони й повиннi були подiлити промiж себе всю, яка зосталася, батькiвщину. I дуже не по правдi зробив батько, що, вмираючи, звелiв Грицьковi забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицьковi тодi менше припало землi! Уже скiльки припало, то припало, а як оддiлений, то оддiлений, знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правдi зробив батько, що вiддав ту десятину Грицьковi, а ще бiльшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.
Панас на таке пристати не мiг. Вiн i сам усякими способами змагався з Грицьком, i меншого свого брата Iвана до того нахиляв i дратував проти старшого. Найбiльше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тiєї десятини жито Грицькове. I в якi дурнi вiн, Панас, пошився, нацiлившися забрати жито вночi пiд вiвторок i побачивши в понедiлок уранцi, як Грицько з товаришами вiз уже останнi копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-вiку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер… I найгiрше, що нiякого способу не добереш тепер iз Грицьком. Сам вiн нiтрохи не поступається, а старшина крутить: "Що ж, я не можу… одвiчатиму… не по закону…"
"Не можу…" А скуп узяв, дак те мiг? "Не по закону!.." А то по закону, що чужу землю загарбано?
Ходив Панас i до Рябченка порадитися: той же такий хитрий, що й бiсового батька одурив би. З пекла сам родом, ба - ще три милi з-за пекла!.. Дак i той слебiзує: "Як судитися, то трудно висудити, бо по закону Грицько правий. А перечасуй трохи, поки втихомириться справа з Денисовою покупкою, тодi старшина тобi пособить".
"Пособить"! Усi вони пособляють! Поки було треба, щоб вiн за їх у громадi галасував, дак вони манили всякими обiцянками-цяцянками, а тепер дак i жданиками годуйся, здобрiй тим, що "перечасуй"! Гарне слово. А як же йому ще "часувати", коли Грицько вже знов сiє на тiй десятинi? I знов те руде, що й було: посiє, а на той рiк хлiб забере. I тодi вже хоч не кажи, що то їх, Панасова та Iванова, нива. Скажуть: та йому батько її вiдказав, та вiн уже давно там сiє, та чого там колотнечу заводити та те, та се,хiба вiн їх не знає? Перечасуй - пособимо! Чортового батька вони пособлять! Не вiрить вiн їм i крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом одурили, то вже годi!.. Так i тодi буде, i зостанеться земля в Грицька, а вони, меншi брати, дулю з'їдять!..
О, стонадцять йому болячок у печiнки! I вiн оце попустить тому дурному Грицьковi отак iз себе знущатися? Попустить, щоб отi Ївжинi вишкварки на його батькiвщинi хазяйнували? А не дiждуть, бiсового заводу вилупки! Не попустить вiн Грицьковi верховодити над собою! Нi, зроду-вiку! Вiн щось вигадає, вимудрує… Тiльки що?
Хоч би цей Iван був моторнiший! Таке вайло, батiг з клоччя, лемiшка чортова!.. Оце iнодi й розпалиться на Грицька: "Та я йому!.. Та я його!.. Се та те!.." Та зараз i прохолоне. Так-таки просто й каже: "Та, може б, ми вже це облишили, брате?" "Облишили!" Як це можна облишити?! Що ж це - копiйка тобi чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землi! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю i руками, й ногами, й зубами держиться! Над кожною грудочкою труситься. А як полюднiшае, то ще гiрше буде. А в його ж, у Панаса, сини, та й Iвана цiєї осенi, мабуть, женити, то й там же не без дiтей буде. I всiм треба буде землi! Де ж вони її наберуть, коли й тiєю нещасною десятиною поступляться тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то ще й її, тiєї задрипаної захвойданки, тiєї пройди Ївги! Чи то ж iз розумом вони будуть, коли пустять з рук такий шматок землi?
Нi, зроду-звiку!
Та що робити? Слова Грицько не слухається; позивав - не пособилося. Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! Їй-бо! Пiймати його та вiдлатати так, щоб аж ребра крiзь шкуру повилазили, то вiн тодi не пiде сiяти на чужiй землi. Та й тут перешкода! Сам того не зробиш, а цього дурня Iвана хiба нахилиш? А добре було б!
Можна так i зробити: застукати його десь самого i бити, аж поки заприсягнеться й землi з'їсть, що поступиться тiєю десятиною. Тодi вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться, землi з'ївши, то такої присяги нiхто не зламає. Тодi вже певно не встряватиме в цю землю. Тiльки таким робом i можна щось удiяти, а iншого й способу нема. I нехай собi там Iван як хоче, а мусить на це пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде пiвдесятини землi (бо тую, що в Грицька, вони на двох подiлили б)- ну, то хай Iван поступиться йому пiвдесятиною з своєї частки, дак тодi вже Панас i облишить цю справу. Тiльки не поступиться вiн, нi! Ну, то мусить пристати до його вигадки.
I Панас заходився бiля Ивана…
У недiлю в Чорновусi був храм. Грицькова Ївга, однiсши свого сина до сестри, пiшла туди ще звечора: там були в неї родичi, дак вона мала в їх переночувати. Грицьковi дiти дуже намагались, щоб i їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусiдина дiвчина Прiся там була i розказала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такi великi пряники продають: риби золотоперi, конi такi здоровi-здоровi - хоч їж, хоч верхи сiдай!.. I всi золотоголовi!.. Iще продають намиста i стрiчки, i круг церкви з охрестами ходять, i в її сестри,- її сестра в Чорновусi живе,дак, боже, гарними пампушками її нагодовано!.. А ще продають рiжки - солодкi!.. I сопiлки… Та хлопцям кращого над золотоголовi конi не було. Тi конi їм уже й снилися. А дiвчинцi мрiялися такi довгi стрiчки, що аж до п'ят, i рiжки… вона дуже любила рiжки!.. О, прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пiшла, вони всi до татка: нехай вiн їх одведе до тiтки: вона добра, вона їх забере на храм. Тiтка, Грицькова сестра, була справдi добра людина. Побачивши таку купу дiтей, вона спершу сплеснула руками, а потiм наважилася забрати на вiз i свої дiти, й Грицьковi та й повезти всiх на храм - от, нехай уже дiтвора побавиться. Семеро дiтей зчинили з радощiв страшенний галас, i Грицько так i покинув своїх на нiч у сестри, бо другого дня треба було їхати рано, то тiтка й зоставила в себе небожат. Грицько дав кожному по двi копiйки на конi золотоголовi, риби золотоперi, рiжки, бублики, намиста, стрiчки та всякi iншi ласощiй окраси, що мрiялися бiдолашним дiтям при словах "храм" та "ярмарок".
Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зо всiм по хазяйству та повечерявши, вiн iще не лiг спати. Сiв за столом i замислився. В хатi була тиша. Аж чудно стало Грицьковi, що то завсiгди повна хата дiтей, а тепер так тихо. Посидiв трохи, а тодi, знявши з стiни й поставивши на стiл поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Вiн од Зiнька вже навчився всiх лiтер, умiв з їм i слова читати, тiльки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз i розбирати, що воно саме за слово. От i тепер вiн нiяк не мiг прочитати, що воно виходить iз оцих лiтер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну лiтеру, а цiле нiяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старости. Зрадiв i схотiв ще раз прочитати. Та зараз же помiтив, що наприкiнцi стоїть а,_ а не u,- виходить, що не старости. Заходився коло того слова, знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:
- Староста! Он що! Староста - той, що вiд парубка ходить дiвчину сватати. Ловко! Ну, далi!
I почав читати далi, тяжко працюючи над кожним словом, що аж пiт його проймав. Та був радий з тiєї працi, певний, що вона дасть йому колись те, чого вiн шукає: бiльше розуму, краще життя. Вiрив, що аби подужав розбирати книги, то вже з їх вiн вичитає все, що йому треба: i як по закону боронитися вiд лихого напасника, i чи мають право брати в його землю вiднiмати, i вiдкiля цей свiт узявся, i що Христос людям казав, i все-все. Книга здавалась йому чимсь великим i великоповажним джерелом усiєї, яка тiльки може бути на свiтi, науки, премудростi й правди…
Враз вiн почув, що нiби щось ступає в його пiд вiкном. Прислухався,нiчого не чуть. Вiн знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сiнешнi дверi стиха вiдчинилися.
"Чи не Зiнько йде? - подумав Грицько.- Дак нi,- вiн казав, що сьогоднi йому не можна".
Тихо вiдчинилися дверi в хату, i на порозi став Панас, i Грицько догадався, що другий, за ним, у темрявi був Iван. Грицьковi стало моторошно. Нi слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.
- Панасе!.. Iване!.. Братики, що це ви робите?
Вiн силкувався пручатися, але нiчого не мiг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв'язали вiрьовкою. Тодi положили його на спину додолу.
- Слухай,- промовив Панас, дiстаючи з-пiд свити сокиру,- тiльки писнеш, тiльки крикнеш, так тобi цiєю сокирою й розвалю голову. Розумiєш? Мовчи ж!
Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тiльки дивився на них широко розплющеними очима.
- Затуляй вiкна! - звелiв Панас Iвановi. Один ухопив Грицькову свиту, другий - чумарку й рядно, i позатуляли три невеличкi вiконця. Тодi посiдали на лавi, а Грицько зв'язаний лежав долi серед хати.
- Слухай же ти,-озвався до його Панас,-чого ми до тебе прийшли! Одступись од землi!
- Не вiдступлюсь,одказав Грицько.
- Дослухай спершу! Вiдступись од землi, заприсягнись, що не займатимеш бiльше її, i не позиватимеш нас, i нiкому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед iконою i святою землею. Iване, знiми iкону.
Iван полiз до божника i зняв. Панас узяв iкону в його i пiдiйшов до Грицька.
- Ось iкона,присягайсь.
- Не заприсягнусь.
- Слухай, Грицьку! - загомонiв Панас - його вже обнiмали лютощi.Слухай та помiркуй про те, що я зараз тобi казатиму, добре помiркуй, щоб потiм не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся,- мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тiльки не довго, бо я довго не ждатиму.
Вiн положив iкону на стiл, а сам сiв на лавi. Iван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тiльки важко дихав. Страшно блiде обличчя його здавалося мертвим.
- Ну? - попитав нарештi Панас.
- Не заприсягнусь…- хрипко ледве вимовив Грицько.
- Дак брешеш же! Заприсягнешся!..- скрикнув Панас, зiрвався з мiсця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв'язано було тому руки, вiн звiв його на ноги i тодi вiдразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасовi руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долiвку, Грицько застогнав.
- Квокчеш! - лютуючи, гарикнув Панас i все пiдводив i кидав його, пiдводив i кидав.
- Брате! - прохрипiв нещасний.- Брате! Панас припинивсь:
- Ну?
- Змилосердься!..
- Заприсягнешся?
- У мене дiти малi…
- Заприсягнешся?
- Брате! Є ж бог на свiтi!.. Вiн же все бачить!.. Вiн покарає… Брате, змилосердься! - На губах у його зачорнiла кров.
- Заприсягнешся?
- Нi.
- Дак на ж Тобi!..
Панас iзнову вхопив його за налигач i з усiєї сили штовхнув iще раз. Трицько впав головою просто на рiжок скринi, вдарився об нього i тодi зсунувся вниз, додолу, лiгши ниць.
- Ну, ти, повертайсь!..
Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тiло простяглось без життя, голова закинулась назад.
- Ну, вдовольнився? Кажи тепер - що надумав? Грицько не озивався. Тiло не Ворушилось. Iван увесь час стояв, немов скам'янiлий. Не мiг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнiтив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав:
- Вiн мертвий…
- Мовчи, дурню! - вiдказав Панас, а тодi знов удався до Грицька:- Ну, ти, кажу тобi,- не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!
I вiн з усiєї сили вдарив його чоботом у бiк. Грицько мовчав..
- Уставай, кажу тобi! - крикнув Панас несамовито.- Уставай! Уставай! Уставай!..
I за кожним "уставай" вiн бив його з усiєї сили в бiк чоботом, аж посувалось тiло по хатi, але не виявляло життiв. А Панаса обняла лютiсть, страшна лютiсть на це бездушне тiло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вiя не хотiв цьому йняти вiри, вiн мукою хотiв примусити Грицька виявити життя, розвiяти його,_ Панасiв, страх, I вiя бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, i хрипiв:
- Уставай! Уставай! Уставай!
Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i дивився божевiльними очима.
- Уставай! Уставай! Уставай!
Але вiн не встав.
Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…
Груди не дихали.
Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому мiсцi, де вдарила голова об гострий рiжок залiзом обкованої скринi.
Панас пiдвiвся й повернувся до Ивана:
- Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобi те, що йому!
Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до Ивана:
- Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь їх через трамок.
Iван не йшов, а стояв, трусячись.
- Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!
Iван вийшов. Поки вiн там порався, Панас розв'язав Грицька. Тодi витяг труп у сiни, винiс туди й лампочку. Перекинутi через трамок вiжки вже телiпалися серед сiней. Панас зав'язав на одному кiнцi петлю, взяв пiд пахви Грицькове тiло, пiдтяг пiд вiрьовку i надiв труповi на шию петлю.
- Тягни!
Iван узявся за другий кiнець вiжок. Вiрьовка шморгнула через трамок, труп пiдвiвся головою. Панас пiддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.
- Я подержу його так, а ти по драбинi злiзь на трамок, зав'яжи там вiжки.
Панас держав труп, а Иван приставив драбину, полiз на трамок i зав'язав вiжки. Тодi Панас одiйшов.
Труп заколихався серед сiней.
Панас узяв за руку Ивана i, як дитину, вивiв iз сiней.
Лампочка, покинута в куточку на водянцi, блимала помалу тьмяним свiтлом, освiчувала сiни, а серед їх трупа зо звислими руками.
Вiн ще колихався рiвно й тихо: ра-аз… ра-аз…