Рябченковi з товариством була тепер воля. Зiнько вже два мiсяцi як у тюрмi i похоже так, що й не вийде звiдти. Зоставшися молоде товариство без його, притихло. Та.хiба ж би й не притихло? Раз, що Зiнько з-промiж їх був i найрозумнiший, i найписьменнiший; за його порадою всiм було добре, а тепер вони не могли дати справi нiякого ладу. А друге: не було в їх без його того духу смiлого, бадьорого, надiйного, що вiн якось умiв надихати їм. Було, одно слово тiльки скаже, то вже так i хочеться i робити, i добувати, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А найбiльше їх пригнiчувало те, що через яке дiло Зiнька в їх нема. Якби вiн просто кудись пiшов або поїхав, то це не так би було їм прикро. Але на Зiньковi страшною хмарою налягло обвинувачення… та ще яке!..
Щоправда, товаришi тому не йняли вiри i голосно промiж себе i всiм це казали. Найпалкiше оступався за його Васюта. Вiн навiть їздив у город, хотiв одвiдати Зiнька в тюрмi, ходив до слiдчого, прохав,- не пущено. Почав був упевняти слiдчого, що Зiнько не винен, та той i слухати його не схотiв, i з хати пiшов. Васюта вернувся засмучений, але ще дужче сперечався, навiть сварився з тими, хто обвинувачував Зiнька. А таких було багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та iнщi такi обвинувачували через те, що їм того було треба, та й вельми вже вони ненавидiли Зiнька; iншi - через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще iншi - тим, що завсiгди вони радi, як е хто поганiший за їх, i завсiгди в їх винен той, кого обвинувачують; врештi, найбiльше було таких, що от - усi говорять, то й вони говорили. I зараз познаходилися такi й жiнки, й чоловiки, що бачили, як Зiнько i до Ївги ходив, як i цiлував її. Жiнки найбiльше нападалися на Ївгу. її того ж дня, що й Зiнька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пiшла в Чорновус i там ночувала. Та хоч i вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люди, чула, як про неї плетуть плiтки. А їх плетено так, що незабаром усе село знало, та й дрiбненько знало, коли та яким побитом Ївга принадила Зiнька, як вони вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде на нiч у Чорновус, а Зiнько прийшов до неї та й натрапив на Грицька, як Грицько з їм засперечався, а далi почали вони й битися, аж поки здоровiший Сивашенко таки i вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато iншого. Однi казали, що в Сивашiв уже сiм'я така: один - коновод, пiшов на Сибiр, другий от чоловiка вбив, а третiй такий, що й з живого шкуру дере. А про те, що Зiнько ж повставав проти того Денисового шкуродерства, дак уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре згадувано, що Зiнько завсiгди не такий, як люди, був: що старi люди казали, дак те все в його дурниця, брехня, вигадки; тiльки що в книжках поначитує, дак те правда. I про вiдьми брехня, i про чорти брехня, i горiлки не пий, i в громадi правди нема,- таке, що й купи не держиться, пiвтора людського, та й годi! А що вбив, то то вже певна рiч: коли ж воно все так до того приходиться!
Все до того приходилося,- це бачили й молодi товаришi, i це їх збентежувало найдужче. Вони не йняли, не хотiли йняти тому вiри, та навкруги всi, як один, про це говорили, всi були певнi… а воно й робило нагнiт на їхнi душi, а воно й лишало слiд їм у серцi - непомiтно їм самим, а таки лишало. Вони не йняли вiри, та й самi не постерегли, що там десь глибоко-глибоко, аж на днi душi, ворушилося страшне питання: "_А що, як цьому правда?"
Зiнько був у їх головою, а тепер усе село закидає цього чоловiка болотом. I частина цього болота падає нiби й на їх, мовби то й вони були негарнi, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством. Цього їм нiхто не казав, а якось мовби видко було його по людям.
I все те страшенно пригнiчувало духа трьом товаришам: Васютi, Карповi й Дмитровi. Тiлько троє їх тепер i лишилося. Думка була, що з iг'ятьох душ їх товариство скоро виросте до десятьох, до двадцятьох i все ростиме, ростиме, аж поки вiзьме гору в громадi; а от тепер i тих п'ятьох уже нема, тiльки троє… I цi троє ходили засмученi й зрiдка зiходились докупи, а коли зiходились, дак громадських справ уже якось не зачiпали. Не ходили i в громаду…
А громадськi справи стояли погано. Про тую жалобу за продану Денисовi землю нiхто тепер i не згадував,- вона вже пiшла в непам'ять. Денис господарював на тiй землi як справжнiй хазяїн. А все їх товариство, вкупi з Вавиловим, узяло в посесiю Горянського землю. Тепер уже громадська земля опинилась усерединi; багатирська колом круг неї обвилась, i те коло починало вже стискати громадян таки дуженько. Зараз же побiльшано цiну на землю аж на два карбованцi. Дибляни не схотiли спершу брати, зчинився великий крик. Галасували довго i наважилися попитати землi в дальших панiв. А тi, дочувшися, що в диблянського товариства земля подорожчала, прикинули цiну й собi, хоч уже й не по два, а по карбованцю на десятинi. А як зважили дибляни, що це за яких двадцять верстов треба возити з поля снопи, то й зовсiм пожурились. Побачили, що воно чи й обiйдеться панська земля дешевше проти тутешньої. I зараз же дехто пiшов та й узяв землю в Рябченка чи в його полигачiв, а побачивши теє, кинулися й iншi туди ж. I так сталося, що дибляни, погаласувавши трохи, таки i почали платити по два рублi зайвих за десятину.
Це одно, а тодi виявилось i друге. Декому довелося вже в пилипiвку позичати грошi. Звичайно брали на вiдробiток. Думали ж, що вiдробiток буде такий, як i попереду, аж воно нi: побiльшано його мало не в пiвтора разу. Знов дехто кинувся деiнде пошукати грошей, та де ж їх знайдеш? Тiльки в того, в кого вони є, а тi всi одним духом дишуть. Як з землею було, так i з грiшми: походили-походили та й повернулися до своїх, на все згодившись.
Це все обурювало диблян, а дехто тямущiший починав уже розумiти, через вiщо Зiнько з своїм товариством так повставав, щоб не продавати Денисовi землi. Тепер уже видко було виразно те, про що тодi й Зiнько ще тiльки догадувався: цим продажем громада вiддала себе до рук Денисовому товариству, бо позамикала собi всi шляхи й стежки до землi. Може б, тепер, якби Зiнько був у громадi… Але Зiнько був у тюрмi…
Сумувала громада, а Рябченко з гуртом радiли. Щоправда, було й серед їх таких двоє, що їм було трохи нiяково через подiю з Зiньком. А це були Денис та Гаїнчин батько. Денисовi нiяково було, що один його брат у Сибiру, а другий налагодивсь у тую ж дорогу; Остаповi - нiяково, що його зять, виходить, душогуб-острожник. Та вже що сталося, те сталося, його не перемiниш, i не ними воно сталося, вони тут нiчим не виннi. Хоч i нiяково такого родича мати, ну, а з того, що його до тюрми запаковано, чому ж би й не скористуватися? То вони й користувалися, ще й радiли вкупi з iншими, що в громадi стало їм тепер просторо, i все зробилося, як урадили ще повеснi. Вкупi з iншими й радились, як та що мають далi робити, щоб диблянсь-ких мужикiв у шори зовсiм узяти. Тепер у їх був такий лад, що хоч кожен сам собi на своїй землi господарював, а проте цiну на землю або якi вiдробiтки - це вже визначали вони всi гуртом; мало бути так саме i з цiнами на робiтникiв, за випас товару й за все iнше, за що дибляни мали їм платити. Вони вже заздалегiдь рахували тi цiни i певнi були, що тепер Диблi у їх з рук не вискочать - сидiтимуть, як риба в матнi, та вiдроблятимуть таку панщину, що ну-ну!
I Диблi вже чули це…
З неприхильникiв Зiнькових був тiльки один чоловiк, що мучився думкою про Зiнькову неволю i палко бажав, щоб Зiнько з неї визволився. Цей чоловiк був Iван Момот.
Парубок не мав спокою пiсля тiєї страшної ночi, як вiн удвох iз Панасом замордував брата. Еге, замордував i вiн, а не сам Панас. Упевняв себе спершу Иван дуже, що вiн не винен, що все те Панас iзробив сам, та сумлiння сказало йому iнше.
Щоправда, Iван нiколи так не ворогував проти Грицька, як Панас. Але вiн скорився Панасовi, слухався його, йшов не своїм, а його робом, чинив усе за його приводом - от i сталося!..
Будь вона проклята, тричi проклята нещаслива тая нива, що через неї таке сталося! Бодай би вона довiку нiчого не вродила, бодай би вона запалася, крiзь землю пiшла та й його, Ивана, поглинула з собою, анiж має вiн мучитися, анiж має вiн бути душогубом!
Пiзно, пiзно тепер Iван побачив, що йому не треба було слухатись Панаса, не треба було змагатися за землю,- бо тут Грицькова правда була,а найбiльше не треба було тiєї ночi йти до Грицька й пособляти Панасовi. Ой, боже! боже! боже!
"Мовчи, а то й тобi те буде, що Грицьковi!" - це так Панас йому сказав. Вiн каже, що не хотiв убивати Грицька, а тiльки полякати, щоб поступився землею. Це вже так на лихо пiшлося, що Грицько вдаривсь об скриню, пробив собi голову та й умер з того. Панас того не бажав, i за те вiн не винен. Та коли вже воно сталося, то не треба нiкому цього казати. А що Зiнька взято до тюрми, то то дурниця: подержать та й випустять. А поки треба мовчати, нi словом, нi поглядом не виявляти людям, щоб i подумати нiчого не могли. I Панас був на похоронi, ще й Iвановi звелiв iз собою йти.
Була це Iвановi найбiльша мука. I якби тут, бiля його, не стояв Панас, якби вiн повсякчас не почував на собi його погляду гострого, то вiн, Iван, не витримав би: впав би перед цим знiвеченим трупом навколiшки та й покаявся б, виявив би правду перед усiм народом.
I чому вiн цього не зробив? Побоявся кари? Та нiяку ж кару не було б так тяжко вiдбувати, як самому тепер каратися!
Занапастив брата, посиротив його дiти i занапастив ще чоловiка - Зiнька…
Не мiг ночами спати. Цей страшний труп, з обвислими вниз головою й руками, з роззявленим ротом, не покидав його. Бачив його перед себе, аби зостався на самотi в темрявi. Бачив так, мов справдi вiн був тут, висiв. Парубок уставав, сiдав на постелi та, обхопивши колiна руками, сидiв i дивився на труп, а в головi в нього як молотом стукало два слова: "Убив брата! Убив брата! Убив брата!.."
Тiльки два слова!.. Боже! Тiльки два слова, два словечка, а чого ж вони так його мордують, так печуть, що йому хочеться вибiгти насеред села й гукнути на весь свiт: "Я вбив брата!.."
I ледве задрiмає, а вже знов мов щось його штовхне, i вiн стрепенеться, i вже перед їм випливають iз туману сiни, i серед сiней - вiн, брат…
Одного разу вiн молотив. Цiпи влад токотiли по току: так-так-така!.. так-так-така! I враз, замiсто того "так-так-така", Iван зовсiм виразно почув, як цiпи говорять: "Убив брата! Убив брата!" - так, аж вимовляють. Глянув на снопи, аж там замiсто снопа лежить Грицько мертвий. Скрикнув, кинув цiп i втiк.
Тiєї ж ночi вiн нишком викрався з дому та й пiшов на кладовище. Мов злодiй, ховаючись попiд тинами, перейшов улицями, вийшов за село. Мiсяця не було, тiльки зiрки поблискували на темному небi холодним неприхильним блиском. За їх свiтом Iван добачив уже першi крайнi хрести на могилах. Увiйшов серед їх. Боявся попереду бувати на кладовищi. Раз якось з парубками, та й то чогось моторошно було… А тепер iшов сам i не боявся. Його вело те, що страшнiше за всякий страх. Блукав помiж могилами й хрестами, вишукуючи того невеликого дубового хреста. Холоднi зорi присвiчували йому з ворожого почорнiлого неба. Знайшов.
Ось пiд цiєю купкою землi Грицько замордований лежить.
- Грицю, братику! Чи чуєш ти мене?
Не озивається.
Припав до землi, обняв могилу руками.
- Грицю, братику, чи чуєш ти мене? Озовися до мене, бо гину, нема моєї сили!
Вiн бився головою об землю, вiн цiлував її, вiн благав:
- Прости менi, мiй братику, мiй порадничку добрий! Прости менi, що тобi муки завдав, твої дiтки маленькi посиротив!.. Та якби ж я те знав, що воно так буде, то я б же свiт за очi лучче пiшов, нiж щоб оте сталося!.. Та моїй же карi i краю нема!.. Та тобi ж, братiку, i грiхи бог простить за таку смерть, а моя мука i на цiм, i на тiм свiтi!.. Та ти ж, братику, у раю з богом будеш пробувати, а я ж у смолi кипiтиму! Та прости ж менi, мiй рiднесенький, та прости ж, бо несила моя, бо душа з тiла виходить! Та прости ж! Та помилуй же!..
Слова уривалися, мiшалися з риданням. Знеможена, змордована душа билася, як пташка в кiгтях у кiшки,- от так вона билася в пазурах у тiєї муки несьогосвiтньої.
Високе й широке небо простилалося над великою й широкою землею. А на землi, в темрявi, пiд маленьким хрестом, простягся малий знеможений чоловiк i благав собi спокою:
- Та помилуй же!..Та якби ти був тепер живий, то я б твої й слiдочки цiлував!.. Накинь на мене покуту, яку хочеш, тiльки прости!.. Ой, лучче б я сам тут лiг, легше менi було б!.. Як тепер менi каратися!.. Ой, мiри ж нема тiй карi!.. Не витерпить моя душа… гине… Братику!.. Грицю!..
Благання вмирали без одповiдi. Холодна мовчала земля. Холодне зводилось угору, мовчало чорне небо. Холоднi, ворожi блискали зiрки.
Нiде - нi серед того широкого неба, нi на цiй великiй землi - вiн не мiг знайти спокою.
Ридання затихало, слова змовкали. Хоч не було спокою,- приходила втома.
Врештi все затихло. Тiльки знеможене тiло ще лежало, припавши головою до купки землi. Чорнi хрести поставали круг його, попростягавши в темряву свої рамена. Стояли й дивились мовчки, довго…
Пiдвiвся, пiшов…
Одначе пособилося. Прийшовши додому, вперше пiсля тiєї страшної ночi, заснув як треба,- так твердо, що нiчого не пам'ятав i не чув, аж поки його збуджено. Другого дня аж сам дивувався: був зовсiм спокiйний. Смутний та спокiйний, не мордований такий, як попереду. Минув цей день, минув другий, третiй, тиждень… Усе однаково: мара вже не приходить, на душi смуток, але й упокiй…
"Ой братику! Невже ти мене простив?"
Так проминув мiсяць. Iван аж поздоровiшав. Спав добре, усе як треба робив, тiльки на Панаса й зглянути не мiг. Нанявся в економiю, щоб не бачити його. Нiчого - й там можна жити, не турбує його.
Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. I враз почув, що його мов iмпетом кинуло: ш-шморг!
Пiдвiвся, сiв i прислухавсь: ш-шморг! От зовсiм як вiрьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?
Почав прислухатися дужче - i зовсiм виразно чув, як вiрьовка знову: шморг!.. I не чуть… А тодi знов…
Невпокiй обнiмав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже вiн дуже добре знає, що так саме, точнiсiнько так шморгнула вiрьовка тодi, там…
Он-он-он… вiн уже бачить: iз темряви виступила бантина, а через неї перекинуто вiжки… Шморг! Вiжки потяглися вгору, а на кiнцi їх заколихалося щось довге, важке… Грицько…
I вiн колихався, перед їм у темрявi з обвислими руками… Iван розумiв, що це не Грицьковi сiни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини… А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, i Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що добачав навiть ту смужку кровi, що витекла йому з уст по бородi за комiр.
Iван не скрикнув, не схопився. Вiн тiльки трусивсь увесь i дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз… ра-аз… ра-аз…
I зрозумiв, що все знову вернулося…
З того часу мiг спати тiльки звечора. Пiсля пiвночi шморгала по бантинi вiрьовка, i вiн прокидався. Лежав i дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…
Вiн звiвся нiнащо. Ходив, як мара, блiдий, з божевiльними, неспокiйними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нiчого… Вночi - щоночi, а вдень - нi. Тiльки людей боявся, тiкав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: "А що, i цiєї ночi був у тебе Грицько?" I того питання вiн через щось боявсь iще дужче, нiж Грицька…
Молитися давно кинув. Тiльки спершу силкувався. Та не молилося… Однак вiн зна, що бог не приймає душогубової молитви. А вже чув, що далi так не витримає.
Щось iзробить… Щось мусить iзробити…