У той страшний день, як забрано Зiнька, люди пiдняли Гаїнку непритомну з землi, понесли й положили на волосний рундук. Почали жiнки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очi, помалу пiдвелася. Не розумiла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сидiла на ослонi, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомнiсть верталась до неї, i врештi вона згадала все. Глянула, озирнулась - нi коня з возом, нi Зiнька вже не було. Устала мовчки й почала зiходити з рундука.
- Гаїнко, куди ти, стривай! - припинили були її жiнки.
Але вона вiдхилила їх рукою й пiшла сама собi швидко, хоч i хитаючись, додому. Не бачила нiчого перед себе, тiльки почувала, що їй треба швидше, швидше дiйти до своєї хати. I дiйшла таки, вiдчинила дверi й стала на порозi. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась мара, блiда, страшна.
- Боже! Дочко, чого це ти?
Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька вiдхилила її рукою, перейшла хату й сiла за стiл. Здивована мати, не розумiючи, що з нею сталося, пiдiйшла знову:
- Доню, Гаїночко, скажи - що тобi?
- Нiчого, мамо… Зiнько в острозi…
- Як то в острозi? - вжахнулась стара.- Що це ти? Бог з тобою!
- Еге, в острозi… Люди сказали, що вiн убив Грицька, дак його до острогу забрано…
Вона говорила це рiвним тихим голосом i так, мов це була звичайна рiч i нiтрохи не займала її зглибока. А очi божевiльно-нерухомi втупила в одну якусь цятку i так сидiла, мов витесана з бiлого каменю.
Мати, почувши страшну новину, й сама спершу занiмiла, а потiм заголосила, затужила…
- Не голосiть, мамо,- тим самим рiвним, байдужним голосом промовила Гаїнка,- я вже голосила: не пособилося,- забрали вони.
- Хто ж забрав, дочко?
- Люди… пани… Вони сказали, що вiн убив Грицька, та й забрала його до острогу.
- Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зiнька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мiй, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..
I тяжке материне тужiння озвалося знову по хатi. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорнi, худi, порепанi вiд тяжкої довгої працi руки, а друга сидiла кiнець столу випроставшися, сидiла нерухомо, i очi її нерухомо дивилися в одну цятку…
А на свiт насувала темрява. Зайшло сонце за обрiєм, покинуло землю, i воля тепер була темрявi обнiмати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє промiння зляканого свiту тiкало слiдком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрiзь, у кожну мiсцинку землi, покривала степ чорним накриттям, загортала в його лiс, iсповняла глибокi яри й долини.
I до їх у хату вона зайшла - по кутках чорною марою стала, стiни позапинала i сповнила всю хату, i обняла їх обох - i ту, що там на полу здригалась од ридання, i цю, що бiля столу сидiла нерухома. Обняла тiло, поняла й душу…
- Мамо! - почувся серед темряви рiвний голос.- Там темно…
- Де?
- В острозi… Там темно, нема свiту…
Рiвний голос замовк, а в другому кутку ще голоснiше озвалося ридання…
Темна, хмарна нiч була на свiтi…
Прийшов ранок, похмурий, сiрий, з косим холодним дощем. Вiн сiяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею i гнiтили її своїм мертвим широким поглядом. Вiконця в маленькiй хатi плакали, великi краплi слiз раз у раз котилися по їх i зникали, щоб попустити мiсце новим…
Мати пiшла до волостi розпитувати про Зiнька.
- А чого тобi, бабо, треба? - гукнув на неї Копаниця, побачивши її бiля порога.
Вона сказала, чого їй треба, низенько та покiрно кланяючись.
- Що ж, бабо, ми того нiчого не знаємо,- вiдказував Копаниця, розлiгшися в крiслi за зеленим столом.- Слiдствуватель звелiв одвезти його в острог - ми й одвезли, а бiльше нiчого не знаємо.
- Та вiн же не винен!.. Та за що ж його забрано?..
- То не наше дiло розбирати, чи вiн винен, чи нi, i ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що нi, а слiдствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як,- на те й суд.
- А коли ж той суд буде? - питалася бiдолашна.
- I того я тобi не скажу. Як iсхоче сам суд, так i буде. Схоче завтра - буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.
- Та невже ж оце йому аж два годи сидiти?
- По десять год сидять,- не то по два. Як заробив, так хай i одвiчає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобi, своїми пустяками! Iди вже собi додому, бабо!
Мовчки пiшла, до землi хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горiти, все тiло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здолiючи пiдвестися. А Гаїнка мов i не бачила того: сидiла, очi втупивши в одну цятку, i мовчала.
- Гаїночко, дай менi води!
Подала i знову сiла.
- Гаїнко, ти б затопила вже пiч.
Слухняно внесла дров, затопила пiч, стала й дивилась, як огонь перебiгає по дереву.
- Гаїнко, а чого ти горшкiв не становиш?
Почала Гаїнка горшки приставляти - порожнi.
- Ой, менi лихо та горе! - стогнала Параска.- Що менi тепер робити?
Саме на це вбiгла в хату Катря Карпова:
- Що це ви, бабусю, хворi?
- Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! - почала розказувати стара.
Гаїнка чула все, що про неї казано, i мов i не чула, Катря загомонiла до неї:
- Гаїнко, що тобi, голубочко?
- Нiчого.
- То ти журишся. Ти не журись так… Це все людська напрасна,- воно виявиться. Зiнько вернеться.
Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки i нiчого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж iзлякалась.
"Оце лихо! - подумала собi.- Вона ж непритомна! Вона ж нi до якої роботи, а мати хвора".
Кинулась Катря до печi:
- Ось постривайте, я вам пособлю!
Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.
- Спасибi тобi, дочко! - дякувала Параска.
- Гаїнко, дивись, щоб горшки не збiгли! - наказаї ла Катря.- Я зараз вернуся.
Метнулася додому, розказала про все Карповi, забрала дитину та й знов до Сивашiв. Поралась, аж поки наварила обiдати, поприбирала все в хатi. Гаїнка сидiла й дивилась на те.
Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибiгла.
"Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками,- мiркувала Катря.Хай щось робить,воно думки розбиватиме".
I почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.
Два тижнi, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бiгала до Сивашiв поратися, зазирала i ввечерi. Мати не могла їй iздякуватися.
- Спасибi тобi, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бiдолашнi? Дай тобi, боже, вiк довгий та щасливий за твоя добрiсть!
- От, бабусю, що там такого, як я забiжу до вас на яку хвилиночку! Та менi цетце й в охотку - веселiше, як серед людей, а то все дома та дома! - вiдказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на двi хати, а веселощiв у Сивашiв було стiльки, як на кладовищi.- Аби ви та Гаїнка швидше остербували - ото добре було б.
I вона клопоталась, бiгала, пособляла, завсiгди така щира й привiтна, мовби коло своєї дитини. Не стало в Сивашiв грошей - вона вирядила Васюту повезти в город та продати трохи хлiба. За тi грошi покупили що треба, ще й у волость повiддавали оплатки.
Помочi добрi люди давали, жити було можна, та не могли вони дати помочi душi людськiй, не могли розважити її горя великого. Катря силкувалася розважати й матiр, i Гаїнку. Матерi мов легшало вiд тих розмов, а Гаїнка хоч i слухала, та, мабуть, нiчого не розумiла.
Вона не плакала, не тужила, не нарiкала. Вона мовчала. Робила все, що їй загадувано, i помалу звикла все робити як треба: поралась, шила, давала їсти,- так, мов i звичайно. Тiльки вона нiколи не думала про те, що робить: воно робилося саме. Вставала вранцi й думала: "Вже день". Друга думка: "Боже, який довгий… хоч би вечiр!" Тодi бралася робити все, що їй наказувала Катря або мати. Скаже "порайся!" - порається, "ший!" - шиє. А як нема чого робити, сяде бiля столу сама собi та й сидить випроставшися, i дивиться в якусь цятку. А в думках тiльки одно: "Уже минає день, от уже вечiр…" Приходив вечiр, приходила нiч… Iнодi вона спала, як утомлялася, iнодi лежала безсонна всю нiч i дивилася в темряву… Дивилась i думала: "От уже нiч почалася… яка довга!.. От уже минає… От уже ранок буде…"
А нащо їй та нiч, той ранок, той день,- не знала… Вона розумiла дуже добре, що Зiнько в тюрмi, що його судитимуть, можуть у Сибiр заслати… розумiла, що вiн не винен… Знала, що їм без нього жити не можна… Потiм знала, що буває день i вдень треба поратись: скотинi їсти давати, хату мести, води приносити, щии… потiм приходить нiч, i тодi спати… ще треба їсти вдень… Все це робила… Все це треба робити… аж поки прийде той день… той суд…
Не ходила нiкуди, не любила озиватися нi до кого. Мовчки обминала людей. З матiр'ю жила так, що тiльки вiдповiдала на питання. Здавалася кам'яною.
Тяжка туга, мов хмара, налягла на Зiнькову хату, сповнила її всю. Здавалося, що й стiни тут сумували, понуро- дивлячись не осяяними ясним свiтом вiкнами. Туга визирала з кожного куточка, промовляла померклими жiночими очима, озивалась розбитим людським голосом. Двi пригнiченi безмiрним горем жiнки ходили, як двi мари, ворушились, робили щось, iнодi вдавались одна до однiєї словами,- видко було, що живi. Але хто зазирав до цiєї хати, тому здавалася вона труною…
Та й зазирало небагато. Спершу то бiгали деякi кумасi цiкавi: людям таке нещастя сталося, то треба ж подивитися, що вони та як вони пiсля його… подивитися, щоб було що й людям розказати. Та Катря не вельми їх вiтала, а дуже цiкавого їм нiчого не виявилось, то вони скоро й покинули бiгати. Заходили Карпо а Васютою. Васюта хотiв був раз своїми жартами смуток розвiяти, але в цiй хатi його шуткування плачем озивалося i здалося всiм i йому самому таким дивним, що вiн зараз же змовк. Одвiдувала Гаїнку Ликера, її мати, але батько нi разу не зайшов. Часто зазирав дiд Дорош. Гаїнка була його влюблениця здавна, i тепер її лихо було дуже тяжке дiдовi. Вiн дивився на неї, хитав головою, думав i казав:
- До знахаря треба, от що… Тiльки доброго треба, щоб умiв одшептати.
I почав умовляти Гаїнку поїхати в Чорновус до Гострогляда. Гаїнка спершу не зрозумiла, куди й чого їхати, а зрозумiвши, вiдказала:
- Не хочу…
Умовляв-умовляв дiд,- не пособилося. Мусив облишити.
Параска потроху оклигувала, та дуже помалу. Казала, що хоче пiти в город до панiв, щоб пустили її до Зiнька, але не могла йти i дома ледве чапала по хатi.
А про Зiнька не було чутки. Викликав слiдчий на допит ще декого з диблян, вони приносили старi звiстки, що Зiнько все в острозi - дожидає суду.
Одного разу надвечiр Гаїнка була в своєму садку, аж над самою рiчкою,пiшла витягти дiжку, що там замокала. Ще не дiйшла до рiчки, почула, що хтось iде. Озирнулася й побачила Микиту Тонконоженка. Став перед нею, смiючися:
- Здорова, Гаїнко!
Ледве вимовила: "Здоров",- i хотiла йти далi, обминувши його. Але вiн припинив її:
- Ай давно я тебе не бачив, Гаїнко! А хотiлося бачити! Ех, та й молодичка з тебе - первий сорт! Што хароша, то хароша,вот только плохо, што паблєдла трошки. Ну, не бiда,вот прайдьоть!.. А я за тобою скучив, вот чесноє слово - скучив!
Вона слухала мовчки, мало розумiючи його слова. А вiн думав, що їй хочеться слухати, i провадив своє далi:
- Не павєриш? Так скучив, що аж!.. Я про тебе завсiгда думаю… потому што такої молодички у нас - ну, просто нема-нєту, та й годi всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти хароша, та й я не поганий,- давай любов завидьом!
Вiн обхопив її за стан i хотiв поцiлувати. Вона вдарила його лiктем у груди, аж вiн одхилився, вихопилася з рук i в одну мить вискочила на гору. Перелинула садком аж до хати, тодi озирнулася - чи не женеться.
- А що ж, дочко, де дiжечка? - спиталася мати, виходячи.
- Там… Я не взяла…- вiдказала Гаїнка, тремтячи. Мати хотiла була спитатися, чому не взяла, та як глянула на її обличчя, то побачила, що краще її вже не посилати. Пiшла сама.
Всю нiч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотiли. А далi голову мов полум'ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите - про Микиту… про Зiнька… голосила… проклинала чи себе, чи когось… Тiльки перед свiтом заснула твердим сном i спала аж до обiд. Мати не будила її. Прокинулась, пiдвелась…
- Це вже день, мамо?
- День, дочко.
- Це я так довго спала?
- Аби на здоровля, то спи, дочко.
- _ Нi, я встану.
- Добре! Ось зараз обiдати будемо! - казала мати, радiючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє,- це було вперше вiд того дня.
- Нi, я не обiдатиму,- вiдказала Гаїнка,- менi треба до Зiнька йти.
- Як то - до Зiнька? - спитала мати та аж похолола: їй здалося, що Гаїнка ще й досi блудить _словами.- Що це ти кажеш, дочко? Як це ти пiдеш до Зiнька?
- Я пiду, я хочу його побачити.
- Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.
- Я, мамо, пiду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати - що йому, як йому.
Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.
- Пiди, доню, пiди, моя дитино! Ти молода,- ти доступишся. Тiльки не ходи сьогоднi,- ти ще хвора. Iди завтра.
- Пiду сьогоднi.
- Пiзно вже: поки в город дiйдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.
Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю нiч,- так обняли думки та той невпокiй, теє поривання, щоб швидше, швидше йти до нього, побачити, одвiдати!..
"Боже мiй! Що ж я наробила? - думала вона.- Чого ж я досi не пiшла! Та чи я скам'янiла, чи я занiмiла, що сидiла дома? Моє сонечко там поневiряється, а я з мiсця не рухнуся!.."
Вона не розумiла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справдi мов кам'яна була. Тiльки вже як отой гидкий зачепив її - вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю нiч… I тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця нiч! Хоч би швидше, швидше ранок!
Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.
- Уже йдеш, дочко?
- Iду, мамо.
Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.
- Ти поснiдай, дочко!
- _ Не хочу, мамо,- в душу не йде.
- Дак вiзьми в город,- уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.
Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.
- Може, дозволять Зiньковi дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обiйдешся.
Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пiшла. Мати хотiла випровадити її аж за царину,- не звелiла, сама побiгла, бо самiй лишитися хотiлося.
Пiшла вулицею. Довгi перiї хат простягалися далеко i зникали в темрявi. Хати ще спали, понасувавши на голови великi покрiвлi. Стiни ледве бiлiлися з-пiд кудлатих острiшкiв, мов обличчя з-пiд великих брiв, що звисали вниз на заплющенi очi. I враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, i двi смуги свiту лягли впоперек улицi перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позiхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далi третя… Поки однi ще дрiмали в останньому досвiтньому снi, iншi прокидалися вже, i кожна перегороджувала вулицю пасмами свiтла. Гаїнка переходила яснi смуги, поспiшаючись, то вступаючи в сяєво, то пiрнаючи знову в темряву, i темрява здавалася тодi ще гiршою, мов безнадiйнiсть пiсля променя боязкої надiї. По дворах скрипiли дверi, ворота, де-не-де зачорнiли вже людськi постатi. Село розбуркувалося, а Гаїнцi хотiлося бути вiд його далi, далi, аж там, у городi, куди вела її непевна надiя, то оживаючи, то згасаючи в душi.
Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було,- клалося на годину.
Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi - високе самотнє дерево.
"Це той дуб над ярком",- подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом - i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою - всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.
Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи - i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…
Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї,мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його - цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде - вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне - таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдби-, вається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе - воно, як той туман, перед сонечком розвiється…
Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог,мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.
- Острог? - поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?
- Я… нi… я…
- А чого ж тобi туди треба?
- Я… менi… треба менi…
Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.
- Ну? - питавсь.
А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.
- Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! - промовив мiщанин.- Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.
Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: "Еч захвойданки бiсовi!"
Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.
"Попитаю цього,- подумала.- Уже ж вiн знає, то, може, скаже".
Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:
- Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.
- А тобi нащо?
- Чоловiк мiй там сидить…- промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.
- Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?
- Нi за що…
- Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив - та й нi за що! Шахраї проклятi!
Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.
- Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!
Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.
"Боже мiй! - думала собi.- Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв".
Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.
- Здоровi були, панночко!
Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.
Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.
- Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..
Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:
- Здоровi були!
Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.
- Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.
- Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…
Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:
- Ну?
- Адже це острог?
- Ну?
- Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…
- Ну?
- Пустiть мене побачити його!
- Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.
- А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
- Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
- Нi…
- Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.
- А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
- Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..
- Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
- Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…
- Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
- Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
- До вашої милостi…
- Чого тобi?
- Менi чоловiка побачити.
- Якого чоловiка?
- Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
- Пiдожди!..
- Знаєш що, молодице? - сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
- Ой боже мiй! - злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
- Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
- Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
- Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
- Не можна його бачити. Вона так i похолола.
- Не можна бачити,сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.
- Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
- Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi
- Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
- I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
- Дочко! Дочко! Що тобi? - злякалася мати.- Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
- Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
- А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
- А що, Остапе, чути за твого зятя?
- Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
- Ну, одначе, що ж саме за його чути?
- Да така чутка, що вже й не вернеться.
- Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
- А буде…
- Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
- Як то?
- Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..
Остап подумав…
- Треба пiдождати суду.
- А заведено! Дак виходить - так?
- Нехай буде й так.
- Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?
- Ну, то дурниця! - вiдказав Остап.- Я не попущу.
- А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?
- Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.
- I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!
- Буде, свате, крiпке.
- А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте - жiнота ця… Якби не попсували справи…
- Гаразд!
I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
- Здоровi! З вiвторком!
- Здоровi, свате! - вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
- Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
- Таке вже наше здоровля! - вiдказала за неї стара.- Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.
- Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
- Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.
- Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас,- мати тебе кличе.
- _ Не пiду я тепер.
- Iди, бо дуже треба! - Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину.- Убирайсь!
- Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? - прохала Параска.
- Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! - Вiн повiв її з хати за руку.