Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку… посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони щось мало пособляли. Сам лiкар бiльше не заїздив.
Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний,- от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком,- то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остербаєш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi - нiякого з їх добра нема, хоч би їх i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тодi гоїв його Гарасим Савчук - ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зiлля… ну, й за тиждень вiн здоровий був,- от що! А то гоїть, гоїть от уже третiй тиждень, а нiчого помочi нема. Це так Зiнько й до осенi не вичуняє.
Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим - от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.
Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його,- пособилося… Може, в його й те зiлля є,.що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав - не догнав, а побiгти можна.
I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахикає, дивився, як вiн дибає по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися.
Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Гаїнку з Зiнькової хати в противну i показав їй пляшку:
- Бачиш, унучко, це?
- А що ж то?
- Здоровля твоєму Зiньковi.
- _ Як то?
- Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.
I дiд оповiв Гаїнцi широко про Гарасима Савчука.
- Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi,- стрепенувся та й пiшов.
- Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?
- Знаєш ти,- не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!
- Де ж ви його добули?
- Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба,-так зараз: "Знаю-каже,- знаю! Цим я багато пособляю людям". Я йому тодi про Гарасима: "Якби,- кажу,- такого зiлля, як у Гарасима!" -"Дак оце ж воно й є! - каже.- Я,- каже - вiд Гарасима цього й навчився". Дак оце й налив пляшечку.
- Зiнько не буде цього пити, дiдусю.
- Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.
- Як же ви зробите?
- А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.
- Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!
- Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.
I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула,та й край,- i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?
Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають,- на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?
I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька - як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй - йому не легшало.
Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.
Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.
- Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! - промовив вiн гiрко.
- Не журись, Зiнечку i..- розважала Гаїнка.- От скоро-скоро й ти все робитимеш - i дома, й на полi… от побачиш!..
Вона його розважала, а в самої щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?
- Дерева вже розпукуються,- казав Зiнько, дивлячись на свiй садок,- а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!
- Восени посадиш чи на ту весну,- не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.
- Атож, лiтатиму! - промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки - легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: "От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!"
Вiн поворухнувся,груди заболiли дужче.
Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…
- Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…
Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
- Зiньку!
Вiн iздригнувся, розплющив очi.
- Що тобi, серце?
- Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!
- Нi, я не спатиму…
Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.
"Нi, не пособить лiкареве гоїння! - думала Гаїнка.Треба послухатися дiда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!.."
I вона зважилася…
Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…
Одначе не зважувалася довго.
Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.
В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:
- Що це ти там робиш, що не даєш?
Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.
Лежав тихо.
Їй потеплiшало,- вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.
Вiн, здається, спав.
Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:
- Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Гаїнка кинулась до його:
- Зiнечку! Де давить? Що?..
- Горло… в грудях пече… Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.
Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:
- Води!..
I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.
Гаїнка вхопила його.
- Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!..- крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:
- Що це?
- Зiнько…
Вони глянули.
Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.
- Зiньку! Сину! Що тобi? - питалася перелякана мати.
- Води!..
Йому подали води,вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
- Ой боже, що ж я наробила! - скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком.- Ой, що ж я, проклята, наробила,- я ж тебе, Зiнечку, струїла!..
Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
- Що ти сказала? - ледве вимовив.
- Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!
- Ти… знахаревого… А я ж казав…- простогнав хворий.
- Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…
- Дiду! - промовив Зiнько.- Або самi… або бiжiть до Васюти,- хай до лiкаря… зараз…
Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.
Врештi промовив:
- Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…
Гаїнка встала i вийшла з хати.
Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.
Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.
Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали - не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.
Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона.
Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.
I вмирала в темрявi.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…
О, як без мiри, без краю!..
Ця нiч, ця темрява - вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.
А там Зiнько вмирає.
I вона не смiє туди пiти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу…
Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!
Помочi не було.
Зiнько вислухав це мовчки.
А дiд, стоячи над їм, казав:
- Зiiiьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.
- I ви, дiду,тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.
Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.
Перед свiтим сказав:
- Ноги обважнiли…
Мати торкнулася до нiг.- нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.
- Синочку мiй! Не кажи так! - простогнала бесщасна мати._
- А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.
В хатi настала тиша.
Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.
Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:
- Сину! Зiньку!.. Прости мене!..
- Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся… Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Гаїнцi звелiть, щоб не казала…
Дiд, хлипаючи, встав.
- Сину,- промовила мати.- Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть пошле.
Хворий помовчав, тодi сказав тихо:
- Добре… А ви, дiдусю, пiдiть покличте моїх товаришiв, усiх… А до мене хай Гаїнка тим часом увiйде.
Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Гаїнка.
Тихо спинилася бiля порога,
- Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бiля мене…
Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': -_ Дружинонько моя, поцiлуй мене! - попрохав хворий.
Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати їх мовчки.
- Встань, Гаїнко!..
Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:
- Нiженьки мої… слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..
- Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..
Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.
- Не ти мене, дружинонько моя вiрна, струїла… Ти менi здоров'я хотiла, моя добра… Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Вiн плакав.
Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.
Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:
- Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чуєш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв… I сама забудь по це… Не думай!.. Менi однак умирати було,довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тiльки тебе жалко покидати… Iще жалко: не зробив… Ох!:.
Знову затих.
У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.
У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…
Вiдбули його.
Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.
- Пiдведiть мене! - промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.
- Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла - за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!
- Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..
- Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- питав хворий, уже блудячи словами.- Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнiв.
- Мати стара зостається в мене, дружина молода - з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..
- Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
- Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
- Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.
А вони питали:
- Кажи, брате,- може, ще що звелиш?
- Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!..
- Не забудемо!.. Глянув по хатi.
- Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.
- Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.
- Гаїнко!..
Кинулася до його,вiн прихилив її голову собi на груди…
- Ще не зiйшло сонце?
- Скоро зiйде,- вiдказав Карпо.
Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:
- Прощав…
Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…
Рука впала з Гаїнчиної шиї…