Гаїнка гнiвалася:
- Поганий, поганий, поганий,- казала, одвертаючись од Зiнька.- I не кажи, що гарний,- ти поганий!
- Я й не кажу, що я гарний,- усмiхаючись, одпо-вiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.
- Чого ти смiєшся? - швидко повернулася вона до його.- Ну, скажи, чого ти смiєшся?
- Того, що ти сердишся.
- А, дак так!.. Дак так!..- скрикнула.- Я серджуся, я гнiваюсь, а вiн смiється, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду!
I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася:
- Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобi дам!.. От я ж тебе… битиму!..
Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усiєї сили трусити i товкти його своїми маленькими рученятами.
- От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!..
А вiн реготав iще гiрше, вхопив її дужою рукою за стан i пригорнув на груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста.
- Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона вiдбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очi, знеможена його поцiлунками, аж поки враз вихопилась iз рук, одбiгла трохи, стала i подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Вiн не гнався.
Вернулась, сiла бiля його на траву, а вiн, лежучи, зiперся на лiкоть i дивився, як вона ховала пальчиками пiд очiпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.
- Ат, це менi волосся!..
- Ну, i чого ж ти на мене сердишся? - спитав Зiнько.
Вона почала докоряти:
- Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш - як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.
- Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?
- А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох, як орiшки-близнята,- або говоримо, або читаємо, або спiваємо… А тепер!..
- А тепер?
- А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!
- I яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хiба ти їх не любиш?
- Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!
- Ну, от бачиш! А Карпо?
- От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати, мов з книжки: "Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх тебе вловлює, i во уста вступає, i з уст виступає, i до носа приступає!.." Ха-ха-ха!..
Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зiнько засмiявся:
- Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю - жено?
- От же казав,- я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!..
- Ну, а Грицько який тобi?
- Я Ївги не люблю! - вiдрубала Гаїнка швидко.
- Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.
- А Грицько… Грицька… менi його жалко… Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..
- Не з-так то вже й нiколи,- засмiявся Зiнько.- Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…
- От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.
- Та ти ж iз матiр'ю… I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба…
- Задля громадської справи…- почала була щось непевне Гаїнка, але Зiнько перепинив її, кажучи своє далi:
- А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумiєш, що кожному громадяниновi треба за добро громадське дбати.
В гарненькiй голiвцi Гаїнчинiй оця штука - громадське добро - була якась занадто невиразна - от як туман: бiлiє, а пiдiйдеш ближче - нiчого нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько її хвалив (вона так любить, як вiн її хвалить), то й вона подобрiшала задля того премудрого туману, задля громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького Зiнька, взяла його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила:
- Воно звiсно, як громадська справа, то треба… Тiльки знаєш, Зiнечку, якби так, щоб громадському добровi манюпусiнька часиночка, як нiч у жнива, а нам удвох - велика, як день улiтку.
Зiнько засмiявся:
- Моя ясочко! От упораємось якось iз тiєю землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!
Вона голосно засмiялась i засипала йому все обличчя й голову дощем квiток, тiльки що нарваних унизу на левадi.
- А сьогоднi ж ти недовго будеш у Грицька? - спиталася.
- Нi, недовго.
- Гляди ж! Не сиди до пiвночi! У! Я через тебе тiльки квiтки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат iз.сестрою побралися… Боже ж, грiх який! А тодi як розпиталися, хто вони!.. Дак брат i каже:
Ходiм, сестро, горою,
Розсiємось травою:
Ой ти будеш синiй цвiт,
А я буду жовтий цвiт…
Будуть дiвки квiти рвать,
Нас з тобою споминать…
Оце я кажу, а може, вони чують мене!..
- Хiба ж квiтки чують? - спитав, смiючися, Зiнько.- Адже вони неживi.
- Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечiр дiдусь беруть сокиру та й iдуть до грушi або до яблунi, та й нахваляються, що рубатимуть: "Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а попiл на вiтер порозпускаю!" Дак воно злякається та й родить.
- Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.
- А,_ може ж, i розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубовi: "Давай мiнятися!" А дуб каже: "Не хочу - мене тiльки кора в свiтi й держить".
- Дак вони ще й розмовляють?
- А то нi? Воно все говорить промiж себе. Один чоловiк та знав розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос… дак, було, йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я,- каже одно,- вiд того. А те: а я вiд того… я вiд голови… я вiд любощiв… Так i розмовляють… Найбiльше вночi… Зiллечко до зiллечка прихиляється, зiллечко до зiллечка озивається… I-i! Аж дивно й страшно, як подумаєш!
Вона аж iздригнулася.
- Чого ж тобi страшно?
- Воно не страшно… а так… як от на Великдень усi люди i батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно вiдтiля, як з того свiту: воiстину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi жива… От ходиш так, думаєш,- воно так собi, як камiнь, аж воно - живе, i чує, i розбирає… I земля чує, i трава чує, i дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тiльки себе… I я серед їх, як травинка, манюсiнька травинка…
Вона заплющила очi i знову здригнулася:
- Ух!..
- Чого ти?
- Менi вже здалось, що я травинка.
- Серденько моє, це все казки. Воно не так на свiтi, як ти думаєш.- I Зiнько почав їй розказувати, що вiн у книзi читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрiйнi оченята, слухала мовчки, i їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дрiб-нюня-дрiбню-усiнь-ка на цьому широкому свiтi!.. Така манюня!.. I хтось прийде та й зiрве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх i рвати грiх, цi билиночки-квiтиночки?.. Цi билиночки, цi квiтиночки, що ростуть-цвiтуть серед долиночки.
- Зiньку, скажи, чого це так: iнодi нiчого не заспiваєш, а iнодi саме складається?
- Що складається?
- Пiсня… От, кажуть, на морi е такi морськi панни - спiвають так гарно… повипливають на хвилi - самi гарнi-прегарнi - та як заспiвають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пiсень, та й собi переймають… З того й пiснi, кажуть, на свiтi… А от я тих дiвчат морських i не чула, а пiснi складаються…
- Та як же то?
- Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… i спiвається…
Вона заплющила очi й почала стиха спiвати:
Oй билиночка до билиночки прихилялась,
А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квiтоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвiтати…
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
- От ба: це про тебе та про мене пiсня!..
- Дак ти ще й пiснi складаєш?
- Хiба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тодi щось i вийде…
Зiньковi сподобалось це. Вiн почав прохати Гаїнку, щоб iще щось заспiвала. Але вона схопилася з мiсця i замахала руками:
- Нi, нi! Не хочу!.. То так, як саме набiжить…
- Гаїнко! Гаїнко! - почувся голос у садку.- Де ти?
- Мати кличуть,промовила Гаїнка й побiгла до хати.
Зiнько зостався сам. Була недiля, i вiн одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горi, i звiдси видко було йому за малим не все село. Бiленькi хатки з темними й жовтими солом'яними покрiвлями визирали, весело всмiхаючись, з невеличких садочкiв, що зеленiли мало не в кожному дворi,- мов дiвчата позаквiтчувались та й повиходили на вулицю всiм гуртом. Бiля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сидiли пiд хатою, розмовляючи. За все вищi були великi верби гiллястi; вони широко розкидалися вгорi i над хатками, i над тими садочками, зеленiючи ясно на блакитному небi. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, i все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було отi маленькi людськi осельки.
Було надвечiр. Сонце не пекло вже, тiльки грiло ласкаво, вiтрець нiде не прокидався, нi один лист не ворушився.
Тихi дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. I все село обiймав упокiй, тихий святковий упокiй-одпочинок, такий любий робочому селяниновi.
- Як любо! Як тихо…- думав собi Зiнько.- Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться - що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собi радiють, що люди вiдпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселiше стає, як воно над тобою схиляється! I добре жити пiд тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак i вiдпочивши!
- Зiньку! Хочеш полуднувати? - гукнула Гаїнка десь iз-за дерев.
- Не хочу, зараз пiду.
Пiдвiвся, став i глянув у другий бiк.
Внизу, пiд садком, широко простилалась велика зелена лука, по нiй вузенькою стежкою звивалася рiчечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись пiд похилими вербами… он завернула колiном, уже й зникла з-перед очей, тiльки очерети значать її шлях - геть-геть потяглися сiро-зеленою стiнкою, аж туди, вдалину, де аж на крайнебi хмарою темнiє великий лiс. Широко, й гарно, й любо глянути!..
Та треба ж i йти!
Вiн пiдняв iз землi й накинув на плечi чинарку, взяв бриля й пiшов. Не заходячи в хату, перейшов у двiр i вийшов на вулицю. Зачиняючи ворота, зупинився на мить, глянувши на свiй двiр.
Добрий двiр, великий! Ще батько побудувався на ньому, а Зiнько тiльки додав дечого. Праворуч тiк iз стодолою великою, лiворуч бiля його комора добра, а коло неї хлiви й повiтки; ще лiвiше, трохи вiддалiк, хата, а зараз од неї починався i йшов аж униз сад. I скрiзь по двору попiд плотом зеленiло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зiнько понасаджував ще за живоття батькового i тепер дивився, радiючи, на свою працю. А квiтник бiля хати - це вже Гаїнчине дiло. Стiльки квiток, що й ступнути скоро нiде буде. Не дає й близько возом пiд'їхати: ставай оддалiк! Цвiт королевий, нагiдки жовтi, барвiнок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькi паничi крученi круг неї в'ються… он зiрочки червонiють, а он троянди кущ… Щоб не пошкодити квiткам, Зiнько вже загородив Гаїнцi перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький… А оце вже сам посадив хмiль бiля пiддашшя, що над дверима; розрiсся хмiль так буйно, що й пiддашок укрив, i на хату поп'явся… Гiлки вiд здорового клена та отой хмiль так покрiвлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашiв хата i гiлляста, i листата, ще й оката,- бо величенькi вiкна.
Причинивши ворота, пiшов улицею…
Не сидiла дома й Гаїнка. Скоро Зiнько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побiгла на Завалiївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина - то була собi така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловiка що пропало, чи якiй дiвчинi вiд любощiв, чи до любощiв треба,- всi до неї, до тiєї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! I все як пiдеш до неї, то й не думай нiчого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш,- тодi вже й пособляти не схоче. "Iди, iди! - скаже.- Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правдi, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! I сама нiколи не кажу, та й менi ж нехай нiхто не каже".
I вже тодi, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, нiяк не хоче! Хiба вже, хiба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тодi, може, зласкавиться…
Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повiдав - як на сповiдi. I як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вiрили, що поповi й з половини так не йняли вiри, як їй.
I Гаїнка дуже їй вiри доймала. Звiсно, Зiнько казав, що баба Мокрина нiчогiсiнько не тямить, тiльки людей дурить…
Гаїнка знала, що Зiнько розумний… дуже розумний!.. Як на її думку, то навiть i на всьому селi розумнiшого не було, бо вона сама бачила, що Зiнько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… i з паном… i з кожним… А розумно говорить, так аж страх! I нiхто так гарно книжок не читає, як Зiнько… Це так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про вiдьом, що вiн не вiрить, то то вже помиляється… хоч як, а помиляється!..
Де ж таки! Це ж усьому свiтовi звiсно, що вiдьми корiв доять, i з сохи молоко доять, i в комин лiтають,- пе ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хiба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж i дядько Охрiм бачили, i Петренко… А в Чорновусi йшов один парубок, а вона, така здорова бiла собака, та лапи йому на плечi… А вiн її за лапи, та в хату притяг, та й повiдрубував їй лапи… Ой боже, який же й немилосердний!.. Тодi пустив… Аж уранцi глянуть, а у вдови-сусiди пальцi понадрубувано… Та що тут i казати!.. Це ж усяке знає!.. I про ворожок звiсно, що правду кажуть i пособляють… Нi, це вже Зiнько помиляється!..
Та хоч i помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бiгає. Та вiн би її засмiяв, та вiн би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй i самiй сором iздумати!..
Сором… нi, воно не сором… а так… якось… Вона сама не дуже й хоче того… Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звiсно, як побачить вона Карпову Катрю,- це ж її й приятелька,- як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось i Гаїнцi схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу… i цiлувати його… такого маленького… Цiлувати його в щiчки, в носик, в оченята, в нiжки, в ручки… i тулити його до себе - так дуже-дуже!.. А воно пручається - нiжками й ручками…
Пручається рученьками,
Всмiхається оченьками,
А озветься губоньками…
Таке гарне!..
Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити,- ну, ото вже й не гарно!..
А Зiнько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче - "хоч поганенького", каже смiючись. Поганенького! Нi, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому вiзьме, коли нема?
А хочеться дружинi догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: "Пiди,каже,- до баби Мокрини - пособляє".- "А ти хiба ходила?" - "Нi, менi не треба було… люди кажуть…"
Ну, вже ж, щоб Зiньковi догодити, то треба пiти… хоч вiн би й смiявся, капосний, коли б довiдався!.. Ой, смiявся б!..
Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зiлля пити i звелiла: як вип'є- прийти, то ще дасть. Оце ж вона i йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тодi вже не Зiнько з неї посмiється, а вона з Зiнька. "А що,- скаже,- не вiриш ворожкам, а от тобi син!.."
Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через плiт, тiльки намисто брязнуло, i пiшла городами й левадами. Закувала зозуля.
- Зозуле-зозуле! Скiльки менi год жити? Зупинилася i стала лiчити. Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти i трьох.
- Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi гарно жити! А от тiй, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князiвна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то i в темницю дочку завдав би…
Он завдав би у темниченьку
Свою дочку-єдиниченьку.
Дак вони зiйдуться в гаю нищечком та й сидять там, цiлуються-милуються… То смiються, з закоханнячка свого радiючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самi такi - як сонечко… А батько-князь iшов гаєм як чорна хмара… Вже довiдався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: "Ти ж моя зозуленька!" - та й пригорнув. А князь як кинеться туди. "Будь же,- каже,- ти, проклята, навiки зозулею!" Дак вона - пурх! - та й полетiла з рук у козака… I лiтає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це - нi? От якби й про це пiсню спiвати!..
Не всi тiї сади цвiтуть,
Що весною розвиваються,
Не всi тiї замiж iдуть,
Що любляться та кохаються!
Одна така та князiвночка
Та в козака закохалася,
У гайочку та в зеленому
Цiлувалась-милувалася…
"Ой боже мiй! Що.ж це я? - припинила сама себе Гаїнка.- Чи не дурна? Серед чужої левади стою й.пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти мерщiй!.."
Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопцi затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:
- _ Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi, чи гарно тобi жити в твоїй хатi пiдземнiй? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.
Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течiйку, що бiгла попiд вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знiмались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.
- Хi, як видивляються в воду на свою вроду - мов дiвчата… Гарнi, гарнi!.. Годi вже видивлятися! - озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далi.
Незабаром була вже знову на вулицi. Он уже й хату бабину Мокринину видко.
Ой! Що то вона Гаїнцi скаже? Гаразд, як добре, а як же нi? А неминуче, неминуче треба Зiньковi сина! Бо як же вiн, бiдний, буде без помочi? Неминуче!..