Ось такі історії розповідав старий Бальдіні, попиваючи вино, і від вина, вогню та від захоплення власними пригодами' його щоки починали палати. Але Гренуй, сидячи здебільшого в затінку, зовсім його не слухав. Гренуя не цікавили ніякі старі історії, його цікавило лише те, що відбувалося у нього на очах. Він не зводив погляду з рурки, із якої тоненькою цівкою збігав дистилят. 1, дивлячись на нього, він уявляв себе ось таким перегінним апаратом, де все кипить і клекоче і з якого так само витікає дистилят, тільки ще кращий, новіший, незвичніший, дистилят тих вишуканих рослин, які він сам вивів у своїй уяві, які там квітували тільки для нього, але які могли б своїм дивовижним ароматом перетворити увесь світ у духмяний райський сад, де він міг би, — принаймні його нюх, — почуватися біль-менш пристойно. Стати великим перегінним кубом, який увесь світ затопить дистилятом його власного виробу, — це була заповітна мрія Гренуя.
У той час, коли Бальдіні, розпалений вином, розповідав дедалі неймовірніші історії про те, як було колись, заплутуючись у власних ілюзіях, Гренуй скоро заборонив собі непогамовні фантазії. Передовсім він викинув з голови образ великого перегінного апарата, а натомість почав розмірковувати, як застосувати щойно набуті знання для досягнення найближчої мети.
Минуло небагато часу, і він став фахівцем у галузі дистилювання. Він зрозумів — і його ніс допоміг йому в цьому більше, аніж правила Бальдіні, — що жар вогню має вирішальний вплив на якість дистиляту. Кожна рослина, кожна квітка, кожне дерево і кожен олійний плід вимагали особливої процедури. Часом треба було гнати на всіх парах, часом кип'ятити досить помірно, а деякі квіти віддавали свою духмяну суть, тільки коли потіли на найменшому полум'ї.
Не менш важливим був і сам процес приготування. М'яту й лаванду можна обробляти цілими оберемками, інше слід було ретельно перебрати, розчухрати, посікти, потерти, потовкти чи навіть піддати бродінню, перш ніж покласти до мідного казана. Але дещо взагалі не можна було продистилювати, за чим Гренуй дуже жалкував.
Бальдіні, помітивши, як упевнено Гренуй поводиться з апаратурою, віддав перегінний апарат у його повне розпорядження, і Гренуй скористався як слід наданою йому свободою. Якщо днями він змішував запахи парфумів, а також виготовляв інші ароматичні продукти, то ночами займався виключно таємничим мистецтвом дистилювання. У нього був намір створити зовсім нові духмяні речовини, аби з їх допомогою виготовити бодай деякі з тих ароматів, які він носив у своїй уяві. Спочатку він робив невеликі успіхи. Йому вдалося видобути олію із цвіту кропиви та хрінниці посівної, виготовити туалетну воду зі свіжо-надертої кори бузини та тисових гілок. Дистиляти, аромат яких майже не нагадував вихідних речовин, були все-таки придатні для подальшого застосування. Втім, траплялися речовини, для яких цей спосіб зовсім не годився. Гренуй спробував, наприклад, дистилювати запах скла, глинясто-прохолодний запах гладенького скла, який звичайні люди зовсім не відчувають. Назбиравши віконного скла та пляшок, він обробляв його — великі шматки, скалки, порошок — без анінайменшого успіху. Він дистилював латунь, порцеляну й шкіру, зерно і жорству. Дистилював просто землю. Кров, і дерево, і свіжу рибу. Своє власне волосся. Зрештою, він дистилював навіть воду, воду із Сени, бо йому здавалося, що своєрідний запах річки варто зберегти. Він гадав, що з допомогою перегінного апарата зможе вирвати у цих речовин їхній характерний аромат, як добував його з кмину, лаванди та чебрецю. Він-бо не знав, що перегонка — не що інше, як спосіб поділу змішаних субстанцій на леткі і менш леткі складові, і що вона лише тоді корисна для парфюмерії, коли може відокремити летку ефірну олію деяких рослин від їх незапашних залишків. Для субстанцій, в яких ефірна олія була відсутня, такий метод дистиляції, звісно, — справжнє безглуздя. Нам, сучасним людям, що вивчали фізику, це само собою зрозуміло. Проте для Гренуя ці знання — тяжко здобутий результат довгої низки невдалих спроб. Місяцями просиджував він ніч у ніч за перегінним апаратом, намагаючись здобути радикально нові аромати, аромати, яких у концентрованому вигляді не бувало ще ніде на землі. І крім кількох сміховинних рослинних олій, з цього нічого не вийшло. Із глибокої, незмірно багатої криниці своєї уяви він не зміг видобути жодної краплини конкретної ароматичної есенції, з усіх запахів, які ввижалися йому, він не зміг реалізувати жодного атома.
А коли усвідомив, що зазнав повної поразки, він припинив експерименти і захворів так, що мало не помер.
У нього страшно підскочила температура, яка в перші дні супроводжувалася потовиділенням, а потім, коли вже відмовили пори шкіри, усе тіло вкрилося червоними пухирцями. Деякі з них лопалися, щоб потім наповнитися водою знову. Інші розпухали до розмірів справжніх фурункулів, набрякали, червоніли і розверзалися, ніби кратери, з яких витікав густий гній, упереміж із жовтим слизом та кров'ю. Невдовзі Гренуй мав вигляд мученика, побитого камінням, який знемагав від сотні гнійних ран.
Бальдіні, звичайно, занепокоївся. Йому вкрай неприємно було б утратити дорогоцінного учня саме в той момент, коли він зібрався розширити свою торгівлю за межі столиці і навіть усієї країни. Бо й справді, не лише із провінції, а й від іноземних дворів дедалі частіше надходили замовлення — усі прагнули придбати ті новомодні аромати, від яких божеволів увесь Париж: для задоволення цього попиту Бальдіні носився з думкою заснувати філію у Сент-Антуанському передмісті, справжню маленьку мануфактуру, яка займалася б оптовим приготуванням найходовіших парфумів, оптовим розфасуванням їх у чарівні маленькі флакончики, які потім симпатичні маленькі дівчатка могли б запаковувати і розсилати до Голландії, Англії та Німецької імперії. Щоправда, для майстра, що жив у Парижі, таке підприємство не було б цілком законним, але ж Бальдіні останнім часом, завдяки своїм вишуканим парфумам, здобув високих покровителів, і не лише в особі інтенданта, а й інших впливових осіб, як, скажімо, відкупник митниці Парижа або член королівського фінансового кабінету пан Фейдо де Бру, що сприяв економічно перспективним підприємствам. Цей останній натякав навіть на можливість королівського привілею — найкраще, чого взагалі можна собі побажати, бо він дозволяв обходити всі державні та цехові перепони, означав кінець усім комерційним труднощам і вічну гарантію надійного добробуту.
Бальдіні виношував ще один план, свій улюблений план — створити своєрідний антипод мануфактурі у Сент-Антуанському передмісті, яка виробляла б товар якщо не масовий, то принаймні доступний для кожного. Він хотів би створити особисті парфуми для добірного кола найвишуканішої клієнтури, навіть більше — створити парфуми, які, наче пошитий на замовлення одяг, пасували б тільки певній особі, тільки ця особа мала б право користуватися ними й давати їм своє шляхетне ім'я. Він уявляв собі парфуми «Маркіз де Серней», «Маршал де Війяр», «Герцог д'Егійон» і таке інше. Він мріяв про парфуми «Маркіза де Помпадур» і навіть про парфуми «Його Величність Король» у вишукано відшліфованому агатовому флакончику і в карбованій золотій оправі та майже непомітним, скромним написом внизу на денці «Парфюмер Джузеппе Бальдіні». Ім'я короля та його власне на тому самому предметі — ось до яких чарівних висот злетіла фантазія Бальдіні! А Гренуй узяв та й захворів. Адже Грімаль, земля йому пухом, присягався, що хлопець ніколи не хворіє, що він витримає усе що завгодно, навіть чорну чуму заткне за пояс. А тут раптом, ні сіло ні впало, мало не смертельно захворів. А якщо він помре? Жахливо! Тоді разом із ним помруть чудові плани Бальдіні щодо мануфактури, симпатичних маленьких дівчаток, привілеїв і парфумів короля.
І тому Бальдіні вирішив зробити все можливе, аби врятувати дороге життя свого учня. Він звелів переселити його з майстерні, замінивши нари чистим ліжком на верхньому поверсі будинку. Він звелів обтягнути ліжко камчатною тканиною. Він власноручно допоміг винести хворого нагору, хоч невимовне гидував його пухирів та гнійних фурункулів. Він наказав дружині варити курячий бульйон з вином. Він запросив найкращого в околиці лікаря, якого величали доктор Прокоп і якому належало заплатити загодя — двадцять франків! — тільки за згоду на візит.
Доктор прийшов, трохи підняв кінчиками пальців простирадло, кинув один єдиний погляд на Гренуєве тіло, справді ніби подовбане кулями, і вийшов з кімнати, навіть не відкривши валізки, яку за ним повсякчас носив асистент. Випадок цілком зрозумілий, пояснив він Бальдіні. Йдеться про сифілітичний різновид чорної віспи поряд із гнійним кором in stadio ultimo1. Лікування не має сенсу вже тому, що на тілі, яке розкладається і схоже швидше на труп, аніж на живий організм, неможливо належним чином зробити кровопускання.
----
В останній стадії (лат.).
І хоча характерний для цієї хвороби ядучий сморід ще не відчувається — що, справді, дивує і з наукової точки зору є свого роду курйозом, — нема анінайменшого сумніву, що пацієнт помре протягом наступних сорока восьми годин, заявив доктор Прокоп. Після чого йому сплатили ще двадцять франків за нанесений візит і складений прогноз — із них він обіцяв повернути п'ять франків, якщо йому віддадуть труп з класичними симптомами з метою демонстрації, — і він попрощався.
Бальдіні був у нестямі. Він нарікав і стогнав з розпачу. Гніваючись на свою долю, кусав пальці. Зійшли нанівець всі плани на величезний успіх, а мета була вже зовсім близько. Раніше йому ставав на заваді Пелісьє, а також надміру винахідливі брати по ремеслу. А тепер цей хлопець з його невичерпним запасом нових запахів, цей малий задрипанець, якого не можна оцінити навіть на вагу золота, який саме тепер, у такий важливий момент, лежить із сифілітичною віспою та гнильним кором in stadio ultimo! Саме тепер! Чому не через два роки? Чому не через рік? До того часу його можна було б вичерпати до дна, як срібний рудник, як золоте теля. Через рік нехай би собі спокійно помирав. Але ж ні! Він помре тепер, бачить Бог, протягом сорока восьми годин!
В якусь мить Бальдіні подумав був перебігти до Нотр-Даму, поставити свічку і вимолити у Пресвятої Діви Марії одужання для Гренуя. Та потім він облишив цю думку, бо часу було обмаль. Він збігав по чорнило та папір і прогнав дружину з кімнати хворого.
Мовляв, сам почергує. Сівши на стільці біля ліжка, з аркушиками паперу на колінах і вмоченим у чорнило пером, він спробував спонукати Гренуя на пар-фюмерницьку сповідь. Не забере ж він у могилу, ради всіх святих, оті скарби, що носить у собі! Нехай він не мовчить! Тепер, у свої останні години, він повинен передати в надійні руки заповіт, щоб не залишити нащадків без найкращих ароматів усіх часів! Він, Бальдіні, зможе якнайкраще розпорядитися цим заповітом, цим каноном формул найвитонченіших ароматів. Невмирущою славою укриє він ім'я Гренуя; так, покладе — він присягається всіма святими — до ніг самого короля найкращі з цих парфумів у агатовому флаконі і золотій оправі та ще й гравірованою присвятою «Від Жана-Батіста Гренуя, парфюмера в Парижі». — Ось так говорив, чи, скоріше, так шепотів Бальдіні Гренуєві на вухо, заклинаючи, благаючи і запобігаючи перед ним.
Та все було даремно. Гренуй не віддавав нічого, крім водянистого секрету та кривавого гною. Він мовчки лежав на камчатній тканині і вивергав із себе ці бридкі соки, але зовсім не свої скарби, не свої знання; він не назвав жодної формули якогось аромату. Бальдіні хотілося його задушити, побити, силою витягти з немічного тіла дорогоцінні таємниці, коли б мав бодай найменші шанси на успіх... І коли б це так очевидно не суперечило його розумінню християнської любові до ближнього.
Тому він і далі сюсюкав і співав соловейком, доглядаючи хворого, обережно витирав прохолодними хустинками — хоч це й коштувало йому нелюдських зусиль — спітніле чоло та полум'яні вулкани ран, поїв з ложечки вином, щоб змусити його заговорити; цілісіньку ніч пильнував він біля постелі Гренуя — і даремно. Над ранок він геть знесилів і здався. Сидячи в кріслі у протилежному кінці кімнати, він уже навіть не гнівався, а якось тихо, байдужно-впокорено дивився на мале тіло в ліжку напроти, яке він не міг ані порятувати від смерті, ані пограбувати, з якого вже нічого більше не міг викачати і загибель якого він мусив пасивно спостерігати, — так почувається капітан, на очах якого гине судно, тягнучи в безодню все його багатство.
І тут раптом розтулилися губи смертельно хворого, і він запитав ясним і твердим голосом, у якому майже не відчувалося близької смерті:
—Скажіть, метре, чи є інші способи, окрім вичавлювання та дистиляції, щоб видобути аромат із якогось тіла?
Бальдіні видалося, що цей голос виринув з його уяви чи з того світу, і він механічно відповів:
—Так, є.
—Які? — долинуло з ліжка, і Бальдіні розплющив стомлені очі. Гренуй лежав у подушках нерухомо. Невже говорив труп? — Які?
Цього разу Бальдіні помітив, що Гренуєві губи ворушилися. «От і все! — подумав він. — Тепер усьому кінець, це гарячка чи агонія». Він встав, пішов до ліжка й нахилився над хворим. Той розплющив очі й подивився на Бальдіні тим самим очікувальним поглядом, як і при першій зустрічі.
—Які? — запитав він.
Бальдіні, піддавшись велінню серця, — не можна ж не виконати останнього бажання вмирущого, — відповів:
—Є три такі способи, сину мій: гарячий, холодний і жировий анфлюкраж. Вони багато в чому кращі за дистиляцію, і ними послуговуються для вилучення найніжніших ароматів: жасмину, троянди та апельсинового цвіту.
—Де саме? — запитав Гренуй.
—На півдні, — відповів Бальдіні. — Насамперед у місті Грасі.
—Гаразд, — сказав Гренуй.
І з цим він заплющив очі. Бальдіні повільно встав. Він був страшенно пригнічений. Зібравши свої папірці, на яких не написав жодного рядка, він погасив свічку. Надворі вже розвиднілось. Він був стомлений, як пес. Треба б покликати священика, подумав він. Потім машинально перехрестився і вийшов.
Проте Гренуй не помер. Він просто спав, поринувши у мрії і втягуючи назад свої соки. Пухирі на його шкірі вже почали підсихати, гнійні кратери затягуватися плівкою, рани загоюватися. За тиждень він одужав.
Понад усе йому хотілося одразу піти на південь, туди, де можна вивчити нові технічні прийоми, про які розповідав старий. Але про це, звичайно, годі було й мріяти. Адже він усього лишень учень, тобто ніщо. Власне кажучи, як пояснив йому Бальдіні, переборовши перший приступ радості з приводу Гренуєво-го воскресіння, власне кажучи, він був навіть менше, аніж ніщо, бо пристойний учень повинен мати бездоганне походження, тобто бути закононародженим, мати родину певного соціального статусу та угоду з майстром про навчання, а в нього нічого цього не було. І якщо навіть він, Бальдіні, погоджується допомогти йому стати колись підмайстром, то тільки з огляду на його непересічні здібності, при бездоганній поведінці в майбутньому та завдяки його, Бальдіні, безмежній доброті, яка часто шкодила йому, а проте перебороти себе він не може.
Звісно, щоб виконати обіцянку, його доброті знадобилося чимало часу — майже три роки. За цей період Бальдіні з допомогою Гренуя здійснив усі свої далекосяжні задуми. Він заснував мануфактуру в Сент-Антуанському передмісті, пробився зі своїми вишуканими парфумами у придворні парфюмери, отримав королівський привілей. Його тонкі ароматичні вироби продавали повсюди: в Петербурзі, в Палермо, в Копенгагені. Один мускусний аромат користувався шаленим попитом навіть у Константинополі, а там, бачить Бог, і своїх парфумів не бракує. В елегантних конторах лондонського Сіті парфуми Бальдіні запанували так само, як і при пармському дворі, варшавський Замок геть просяк ними, як і палац графа фон Ліппе-Детмольда. Після того, як Бальдіні вже майже змирився з думкою доживати віку в гірких нестатках під Мессіною, він безперечно став у сімдесятирічному віці найвизначнішим парфюмером Європи і найбагатшим буржуа в Парижі.
На початку 1756 року — на той час він придбав ще один дім, поряд із старим, на мосту Міняйл, виключно для проживання, бо старий аж до горища був завалений усілякими ароматичними речовинами та спеціями, — Бальдіні повідомив Гренуєві, що тепер він згоден відпустити його, але тільки за трьох умов: по-перше, Гренуй не мав права виготовляти сам або передавати комусь рецепти всіх тих парфумів, що були створені в майстерні Бальдіні; по-друге, він мусив залишити Париж, і не повертатися сюди, доки він, Бальдіні, не помре; і по третє, він повинен мовчати про дві попередні умови. Нехай він присягається всіма святими, бідною душею своєї матері та власною честю.
Гренуй, який не мав ніякої честі, не вірив у святих, а тим більше у бідну душу своєї матінки, поклявся. Він поклявся б чим завгодно. Погодився на будь-які умови Бальдіні, бо дуже вже хотілося йому отримати цю сміховинну грамоту підмайстра — вона давала йому можливість непомітно жити, спокійно подорожувати та знайти місце роботи. Все інше було йому байдуже. Хіба ж це були умови?! Не повертатися в Париж? Навіщо йому Париж! Він знав його до останнього смердючого закутка, він повсюди носив його з собою, він був його володарем уже багато років. Не виготовляти модних парфумів Бальдіні? Не передавати формул? Так ніби він не міг винайти тисячу інших, так само гарних, чи й кращих, варто йому лише захотіти! Але ж він зовсім цього не хотів. Він не мав наміру конкурувати з Бальдіні чи з будь-яким іншим парфюмером-буржуа. Він не прагнув заробляти великі гроші своїм мистецтвом, не хотів навіть жити за його рахунок, якщо зможе жити по-іншому. Він хотів вивільнити своє внутрішнє «я», саме своє внутрішнє «я», яке вважав вартіснішим за все, що міг запропонувати йому світ зовнішній. І тому умови Бальдіні для Гренуя нічого не важили.
Навесні, рано-вранці якогось травневого дня, Гренуй вирушив у дорогу. Він отримав від Бальдіні маленький рюкзак, сорочку на зміну, дві пари панчіх, велике кільце ковбаси, кінську попону та двадцять п'ять франків. Це значно більше, аніж належить, сказав Бальдіні, оскільки Гренуй здобув у нього глибокі фахові знання, за що не заплатив жодного су. Належало дати йому два франки на дорогу, більше нічого. Але він, Бальдіні, не може справитися зі своєю добротою і з тією глибокою симпатією, яка за ці роки так зросла в його серці до любого Жана-Батіста. Він бажає йому великого щастя в мандрах і ще раз настійливо закликає не забувати своєї клятви. З цими словами він провів його до чорного входу, де колись зустрів його, та й відпустив.
Руки він йому не подав, на це його симпатії не вистачило. Він ніколи так і не подавав йому руки. Він взагалі уникав доторкатися до нього, відчуваючи ніби святенницьку огиду, ніби боявся заразитися, осквернити себе. Він лише коротко попрощався. А Гренуй, кивнувши у відповідь, зігнувся й подався геть. На вулиці не було ані душі.
Бальдіні дивився йому вслід, поки він плентав мостом униз, до Острова, малий, зігнутий, з рюкзаком, схожим на горб; ззаду він нагадував старого. -По той бік річки, біля будівлі Парламенту, де провулок робить поворот, Бальдіні згубив його з очей і відчув надзвичайну полегкість.
Він ніколи не любив цього хлопця і зараз нарешті міг собі у цьому признатися. Увесь час, поки він давав йому притулок під своїм дахом, поки він його грабував, у нього було недобре на душі. Він почував себе людиною бездоганної моралі, яка вперше робить щось недозволене, грає в якусь гру недозволе-ними засобами. Звичайно, ризик викриття був незначний, а шанси на успіх — величезні; але така ж велика була і нервовість, і нечисте сумління. Справді, всі ці роки його не пригнічувала думка про те, що якимось чином йому доведеться розплачуватися за зв'язок із цією людиною. «Аби тільки все було добре! — знову й знову боязко молився він. — Тільки б мені пощастило скористатися успіхом цієї авантюри, уникнувши розплати! Коли б тільки пощастило! Я розумію, що роблю недобре, але Господь подивиться на це крізь пальці, звичайно, він так і зробить! За моє життя він частенько нізащо карав мене, і то досить жорстоко, тож зараз було б справедливо, якби він виявив поблажливість. Та й у чому полягає мій злочин, якщо це взагалі злочин? Щонайбільше в тому, що я трохи порушив цеховий статут, експлуатуючи чудове обдарування якогось неука і видаючи його здібності за свої власні? Щонайбільше в тому, що я трохи збився з дороги традиційної ремісничої доброчесності? Щонайбільше в тому, що сьогодні я роблю те, що вчора ще проклинав. Хіба це злочин? Інші все життя обдурюють. А я трохи шахрував лише кілька років. Та й то тільки тому, що трапився такий унікальний випадок. Можливо, це був і не випадок, а сам Господь послав до мене в дім цього чаклуна, щоб винагородити мене за приниження, яких я зазнав від Пелісьє та його спільників. Може, кара Божа чекає зовсім не мене, а Пелісьє! Цілком можливо! Бо як іще Господь зумів би покарати Пелісьє, як не тим, що підніс мене? Отже, моє щастя в такому разі може бути засобом Божої справедливості, і я не тільки мав право, я мусив його прийняти, без сорому і без найменшого каяття...»
Отак частенько розмірковував Бальдіні протягом минулих років, ранками, спускаючись вузькими сходами до крамниці, вечорами, коли піднімався нагору, несучи все зароблене й перелічуючи згодом тяжкі золоті та срібні монети у своїй скрині, я ночами, лежачи поряд з посапуючим скелетом своєї дружини, не міг заснути просто від страху перед власним щастям.
Але тепер нарешті настав кінець тим лиховісним думкам. Моторошний гість був далеко і ніколи вже сюди не повернеться. Поклавши руку на груди, Бальдіні крізь тканину сюртука намацав книжечку над своїм серцем. У ній було занотовано шістсот формул — більше, ніж змогла б реалізувати ціла генерація парфюмерів. Якби навіть сьогодні він усе втратив, то завдяки цій чарівній книжечці за один рік знову розбагатіє. Справді, чи можна хотіти більшого!
Вранішнє сонце, відбившись від фронтонів протилежних будинків, кидало тепле жовте світло на його обличчя. Бальдіні й досі дивився на вулицю, що вела на південь, до будівлі Парламенту — як усе-таки приємно, що Гренуя вже не видно! — і його переповнювало почуття вдячності. Він вирішив, що як паломник перейде на той берег, до Нотр-Даму, кине золоту монету в церковну карнавку, запалить три свічки і на колінах подякує Господові, що послав йому стільки щастя і звільнив від покари.
Але йому знову щось по-дурному стало на заваді, бо пополудні, коли він уже зовсім зібрався йти до церкви, пішов поголос, нібито англійці оголосили війну Франції. Само по собі це не було причиною для особливого занепокоєння. Та оскільки саме цими днями Бальдіні хотів відправити до Лондона партію парфумів, він відклав відвідини Нотр-Даму і натомість пішов у місто, щоб довідатися про все самому, а звідти — на свою мануфактуру в Сент-Антуанському передмісті, аби тим часом затримати відправку товару до Лондона. Вночі в ліжку перед сном йому спала на думку геніальна ідея: з огляду на можливі воєнні дії у війні за колонії в Новому світі, ввести в моду парфуми під назвою «Престиж Квебека», зі смолистим героїчним ароматом, успіх яких — в цьому не було сумніву — відшкодує йому збитки від нездійсненої комерції з Англією. З такими солодкими думками у своїй дурній старечій голові, яку він з полегшенням примостив на подушку, з приємністю відчуваючи під нею книжечки з формулами, метр Бальдіні заснув, щоб ніколи більше не прокинутися.
Бо ж уночі трапилася невелика катастрофа, яка, з належною затримкою, дала привід королеві видати наказ, аби всі будинки на всіх мостах міста Парижа були знесені; без помітної причини міст Міняйл — із західного боку поміж третьою і четвертою опорою — завалився. Два будинки так раптово попадали в річку, що нікого з мешканців не можна було порятувати. На щастя, загинуло лише дві особи, а саме, Джузеппе Бальдіні та його дружина Тереза. Прислуга — з дозволу чи без дозволу — вдома не ночувала. Шеньє, який тільки над ранок напідпитку прийшов додому — точніше, хотів прийти, бо дому вже не було, — пережив нервовий шок. Він тридцять років тішив себе надією, що Бальдіні, який не мав ні дітей, ні родичів, зробить його своїм спадкоємцем. І так одразу вся спадщина пропала, все-все: будинок, крамниця, сировина, майстерня, сам Бальдіні і навіть заповіт, в якому, очевидно, був пункт про власність на мануфактуру!
Не знайшли нічого, ні трупів, ні скрині з грішми, ні книжечки з шістьмастами рецептами. Єдине, що залишилося від Джузеппе Бальдіні, найкращого пар-фюмера Європи, була суміш запахів мускусу, кориці, оцту, лаванди й тисячі інших речовин, які впродовж іще багатьох тижнів ширилися за течією Сени від Парижа до Гавра.
ЧАСТИНА ДРУГА
На той час, коли завалився будинок Джузеппе Бальдіні, Гренуй був на шляху до Орлеана. Імла великого міста залишилася позаду, і з кожним кроком повітря довкола нього ставало ясніше, чистіше, свіжіше. Воно вже не було таке насичене. Вже не напливали на нього з шаленою швидкістю метр за метром сотні, тисячі різних запахів, а ті нечисленні, які ще лишалися, — запахи піщаного шляху, лугів, ґрунту, рослин, води,. — довгими стрічками тяглися понад землею, поволі здуваючись, поволі колихаючись, майже ніде раптово не обриваючись.