Найбільше полегшення давало йому віддалення від людей. В Парижі скупченість людей більша, аніж у будь-якому іншому місті світу. Шістсот, сімсот тисяч людей проживало в Парижі. Вони кишіли на вулицях і майданах, а будинки були геть напхані ними, від підвалів до горищ. У кожному закутку Парижа юрмилися люди, кожен камінь, кожна місцинка землі тхнула людьми.
Те, що ці густі, липкі людські випари пригнічували його впродовж вісімнадцяти років, наче передгрозова задуха, стало Гренуєві ясно лише зараз, коли він поступово віддалявся від них. Досі він думав, що ввесь світ такий і від нього треба тікати. Проте це був не світ, це були люди. Зі світом, як з'ясувалося, де не було ні душі, можна примиритися.
На третій день своїх мандрів він потрапив у гравітаційне поле запахів Орлеана. Ще задовго до якихось видимих прикмет наближення великого міста Гренуй відчув згущення людських випарів у повітрі і, відмовившись від своїх початкових намірів, вирішив обминути Орлеан. Йому не хотілося так швидко втрачати щойно здобуту свободу дихання, занурюватись у затхле повітря людського юрмища. Зробивши величезний гак, він проминув місто, біля Шатоне вийшов до Луари і переправивсь через неї біля Сюллі. Там він купив собі ще одне кільце ковбаси і, залишивши річище, подався в глиб країни.
Він десятою дорогою обходив не лише міста, а й села. Він немов сп'янів від дедалі прозорішого, чистішого повітря. Тільки щоб запастися провіантом, наближався він до якогось поселення чи одинокого двору, купував хліб і знову зникав у лісах. Через кілька тижнів йому стали неприємні навіть зустрічі з поодинокими мандрівниками на віддалених дорогах, не міг він більше терпіти й запаху селян, що косили першу траву на луках. Боязко обминав він кожну отару овець, не через самих овець, а щоб обійти запах вівчарів. Він ішов полем навпростець, шукав обхідних шляхів, за кілька годин наперед відчувши наближення ескадрону рейтарів. Не тому, що він, як інші підмайстри та бродяги, боявся перевірки паперів чи військової служби, — він-бо навіть не знав, що йшла війна, — а тільки тому, що відчував огиду до людського запаху вершників. І ось само собою, без особливого рішення трапилося так, що його план — якомога швидше прийти у Грас — поступово збляк; цей план, так би мовити, розчинився в свободі, як і всі інші плани та наміри. Гренуй не прагнув уже нікуди, хіба що далі, далі від людей.
Зрештою він почав переміщуватися лише ночами. На цілий день ховався у підлісках, спав під кущами, у хащах, у найнедоступніших місцях, згорнувшись калачиком, мов тварина, натягнувши на тіло і голову землисто-брунатну попону, уткнувшись носом у згин ліктя і обернувшись до землі, щоб анінай-менший чужий запах не порушував його снів. Коли заходило сонце, він прокидався, принюхувався у всіх напрямках, і тільки переконавшись, що й останній селянин пішов з поля, а найвідважніший мандрівець перед настанням темряви знайшов притулок, тільки тоді, коли ніч з її вигаданою небезпекою підмітала від людей землю, Гренуй виповзав зі своєї схованки і продовжував подорож. Щоб бачити, йому не потрібне було світло. Вже й раніше, мандруючи вдень, він часто годинами йшов із заплющеними очима, тільки за своїм нюхом. Від яскравих краєвидів, що раз по раз змінювалися, у нього боліли очі. А от місячне світло йому подобалося. Місячне світло не знало кольорів, воно лише злегка окреслювало контури місцевості. Затягнувши землю брудною сірістю, воно цілу ніч душило життя. Цей ніби вилитий зі свинцю світ, де все було непорушне, окрім вітру, що, мов тінь, часом спадав на сірі ліси, і де не жило нічого, крім ароматів голої землі, був єдиним світом, який мав для нього значення, оскільки був схожий на світ його душі.
Так просувався він у південному напрямку. Приблизно у південному напрямку, бо йшов він не за магнітним компасом, а лише за компасом свого носа, завдяки якому обходив кожне місто, кожне село, кожен хутір. Упродовж тижнів не зустрічав він ані душі. І він міг би втішатися заспокійливою вірою в те, що він — сам-один у темному чи залитому холодними місячними променями світі, коли б його точний компас не підказував йому, що це не так.
Навіть уночі у світі були люди. І в найвіддалені-ших місцях були люди. Просто вони, мов щурі, позаповзали у свої нори і спали. Вони забруднювали землю, бо навіть уві сні поширювали свої запахи крізь розчинені вікна та щілини домівок, затруюючи природу, полишену, здавалося, на саму себе. Що більше звикав Гренуй до чистого повітря, то чутливіше реагував на людський запах, який зненацька, зовсім несподівано, долітав звідкілясь, гидкий, як сморід старого козла, і видавав наявність десь поблизу вівчарського куреня, чи халупи вугляра, чи розбійницької печери. Отак тікав він світ за очі, дедалі чутливіше реагуючи на людський запах, який зустрічався йому тепер усе рідше. Його ніс вишукував найвіддаленіші місцевості країни, гнав його геть від людей, все енергійніше притягуючи до магнітного полюса максимально можливої самотності.
Цей полюс, тобто найвіддаленіша від людей місцина у всьому королівстві, був у центральному масиві провінції Овернь, приблизно за п'ять днів подорожі на південь від Клермона, на висоті дві тисячі метрів, на верхів'ї вулкана Плон-дю-Анталь.
Гора являла собою величезний конус зі свинцево-сірого каменю, оточений безмежним, сумовитим плоскогір'ям, що лиш де-не-де поросло сірим мохом та сірими приземкуватими чагарями. То там, то сям, немов гнилі зуби, стирчали брунатні скелі та кілька обвуглених пожежами дерев. Навіть у найсвітліші дні ця місцевість була сповнена такого смутку, що й найбільший вівчар цієї найбіднішої провінції не погнав би сюди своїх тварин. А вночі, у блідому світлі місяця, ця забута Богом пустеля здавалася чимось потойбічним. Навіть розшукуваний повсюди овернський бандит Лебрен вважав за краще пробиватися в Се-венни, — де його схопили й четвертували, — аніж ховатися на Плон-дю-Канталь, де його напевне ніхто не знайшов би, але де на нього чекала смерть довічної самотності, а вона видавалась йому значно страшнішою. На багато миль довкола гори не було ні людей, ні звичайних теплокровних тварин — тільки якихось кілька кажанів, жуків та гадюк. Упродовж десятиліть на вершину ніхто не сходив.
Гренуй викарабкався на гору однієї серпневої ночі 1756 року. Коли почало світати, він стояв на верхів'ї. Він ще не знав, що його подорож скінчилася. Він думав, що це лиш етап на його шляху до ще чистішого повітря, і крутився по колу, нишпорячи носом по грандіозній панорамі вулканічної пустелі: на схід, де прослалось широченне плоскогір'я Сен-Флур та заболочені береги річки Ріу; на північ, звідки він прийшов, багато днів підряд перебираючись через карстові хребти; на захід, звідки легкий вранішній вітер доносив до нього лише запах каменю та шорстких трав; на південь, зрештою, де на багато миль простяглися вибалки Плон-дю-Канталь аж до темних проваль Трюйєра. Скрізь, у всіх напрямках, панувало однакове безлюддя, але кожен крок у будь-якому напрямку означав наближення до людей. Стрілка компаса крутилася по колу. Орієнтирів більше не було. Гренуй досяг мети. Але разом з тим він потрапив у пастку.
Коли зійшло сонце, він усе ще стояв на тому самому місці, ловлячи носом повітря. З розпачливим напруженням він намагався визначити напрямок, звідки йому загрожував людський дух, — і протилежний напрямок, куди він міг би втекти. Він підозрював, що звідусіль долітатимуть бодай якісь слабенькі людські запахи. Проте тут не було нічого. Тут був тільки спокій, так би мовити, спокій запахів. Навкруги панував тільки схожий на тихий шурхіт одноманітний подих мертвого каміння, сірих приземкуватих рослин та сухої трави.
Гренуєві знадобилося багато часу, аби повірити у відсутність людських запахів. Щастя було таке несподіване. Його недовіра довго чинила опір здоровому глуздові. Він навіть, коли піднялося сонце, закликав на допомогу зір, винишпорюючи очима на горизонті найменші ознаки людської присутності — дах якоїсь халупи, дим вогню, загорожу, міст, отару. Притуливши долоні до вух, він намагався почути посвист коси, гавкіт собаки чи плач дитини. Цілий день просидів він під пекучим сонцем на верхів'ї Плон-дю-Канталь, марно очікуючи бодай найменшого доказу. Тільки після заходу сонця його недовіра поступилася місцем наростаючій ейфорії: він утік від ненависного смороду! Він справді лишився один-однісінький! Він був єдиною людиною на світі!
Його затопила нестримна хвиля тріумфу. Як потерпілий від корабельної аварії після довгого блукання морем екстатичне вітає перший населений людьми острів, так святкував Гренуй своє прибуття на гору самотності. Він кричав від щастя. Відкинувши рюкзак, попону й палицю, він тупав ногами по землі, піднімав догори руки, кружляв у шаленому танку, щосили вигукував на всі боки своє ім'я, стискав кулаки, переможно погрожуючи ними всій безмежній країні, що лежала внизу, сонцю, що вже сховалося, так наче це він особисто прогнав його з неба. Він шаленів, як божевільний, аж до пізньої ночі.
Наступних кілька днів він витратив на те, щоб улаштуватися на горі, бо йому було ясно, що він не скоро покине це чарівне місце. Спочатку він пошукав нюхом воду і знайшов її у розколині під верхів'ям, де вона тоненькою плівкою збігала по скелі, її було небагато, але якщо він терпляче з годину хлебтав її, то цілком задовольняв свою денну потребу рідини. Він відшукав і харч, тобто маленьких саламандр та гадюк, яким відкручував голови і проковтував цілими, з кістками і шкірою. Заїдав він їх сухими лишайниками, травою та журавлинами. Такий неймовірний за обивательськими мірками режим харчування його анітрохи не бентежив. Останні тижні й місяці він уже не бачив їжі, приготовленої людиною, як-от хліб, ковбаса чи сир, а, відчувши голод, пожирав усе їстівне, що тільки потрапляло йому під руку. Найменше він нагадував гурмана. Він узагалі не знав ніякої насолоди, окрім насолоди чистим безтілесним запахом. Про комфорт він також не мав жодної уяви, міг би спати і на голому камені. Але знайшов дещо краще.
Поблизу джерела він відкрив природну штольню, яка кількома вузькими звивинами вела в середину гори, доки метрів за тридцять не закінчувалася завалом. Там, у кінці штольні, було так тісно, що Гре-нуєві плечі торкалися з обох боків каміння, і такою низькою, що стояти він міг, тільки зігнувшись. Але він міг там сидіти, а, якщо згортався клубком, то й лежати. Це цілком задовольняло його потреби у комфорті. Бо таке місце мало неоціненні переваги: в кінці тунелю навіть удень панувала непроглядна ніч, стояла мертва тиша, а повітря дихало вологою, солонуватою прохолодою. Гренуй одразу відчув, що тут ніколи не було жодної живої душі. Заволодівши цим місцем, він відчув майже священний трепет. Охайно розстелив він на землі свою кінську попону, наче укрив олтар, і, лігши на неї, відчув справжнє блаженство. Він лежав у найсамотнішій горі Франції, за п'ятдесят метрів під землею, як у своїй власній могилі. Ще ніколи в житті не почував він себе так безтурботно — хіба що в утробі матері. Коли б навіть зовні згорів увесь світ, тут він нічого б не помітив. Він тихо заплакав. Він не знав, кому дякувати за таке щастя.
В наступні дні він виходив із штольні тільки для того, щоб нахлебтатися води, швиденько звільнитися від сечі й екскрементів та вполювати ящірку чи гадюку. Вночі їх легко було впіймати, бо вони заповзали під кам'яні плити або в маленькі нори, де він безпомилково винюхував їх.
У перші тижні він ще кілька разів піднімався на верхів'я, аби обнюхати горизонт. Але невдовзі це стало швидше обтяжливою звичкою, аніж необхідністю, бо жодного разу він не відчув нічого загрозливого. 1 тоді він припинив екскурсії; здійснивши все необхідне заради елементарного виживання, він намагався якомога швидше повернутися до свого склепу. Бо тут, у склепі, він, власне, і жив. Це означає, що двадцять годин на добу він сидів у цілковитій темряві, у цілковитій тиші на своїй попоні в кінці кам'яного коридора, обіпершись спиною на купу осипу, втиснувши плечі поміж скелі, — і йому досить було самого себе.
Бувають люди, які шукають самотності: розкаяні грішники, невдахи, святі чи пророки. Вони усамітнюються здебільшого в пустелях, де живляться акридами та диким медом. Дехто навіть живе у печерах та ущелинах на безлюдних островах, або сидять — трохи граючи на публіку — у клітках, підвішених до гілок, прилаштованих до стовпів. Вони роблять це заради того, щоб наблизитися до Бога. Самотність необхідна їм для убивання плоті і каяття. Вони переконані, що тим догоджають Богові. Або ж місяцями, роками чекають вони на те, що у самотині їм буде дароване Боже одкровення, яке вони понесуть у люди.
Це аж ніяк не стосувалося Гренуя. Про Бога він і гадки не мав. Він не каявся і не чекав небесного провидіння. Він усамітнився тільки заради власного задоволення, аби бути ближче до самого себе.
Ніщо його тут не відволікало, і він купався з невимовною насолодою у власному існуванні. Мов труп, лежав він у кам'яному склепі, майже бездиханний, майже не відчуваючи ударів свого серця — і в той же час жив таким інтенсивним і збоченським життям, як ніхто інший у звичайному світі.
Ареною цих збочень була — само собою зрозуміло — його внутрішня імперія, куди він від самого народження закопував контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав. Щоб настроїтися, він спершу видобував з пам'яті найранніші, найвіддаленіші: ворожі, затхлі випари спальні мадам Гайяр; гидкий дух висх-лої шкіри її рук; оцтово-кисле дихання отця Терьє; істеричний, гарячий материнський піт годувальниці Бюссі; трупний сморід Кладовища невинних; убивчий запах своєї матері. І він насолоджувався відразою та зненавистю, аж волосся у нього ставало дибки від сластолюбного жаху.
Часом цей аперитив мерзоти недостатньо його розігрівав, і він дозволяв собі невеликий нюховий екскурс до Грімаля, де призволявся смородом сірих м'ясистих шкур та дубильних речовин або уявляв собі нудотні випари шестисот тисяч парижан за нестерпної спеки у розпалі літа.
І тоді раптом — у цьому й полягала мета вправи—з оргастичною силою накопичена ненависть виривалася назовні. Як гроза насувався він на ці запахи, що посміли образити його шляхетного носа. Як град на пшеничне поле, падав він на них, як ураган, перетворював він це паскудство у порох, заливаючи його величезним очисним потоком дистильованої води. Таким праведним був його гнів. Такою величною була його помста. О! Яка велична мить! Гренуй, цей маленький чоловічок, тремтів від збудження, його тіло судомно напружувалося від хтивого задоволення і вигиналося так, що в якийсь момент він ударявся толовою об стелю штольні, а потім повільно розслаблявся і якийсь час лежав, знесилений і глибоко задоволений. Цей акт виверження всіх огидних запахів був справді неймовірно приємний... У сценарії його уявного світового театру цей номер, здається, був найулюбленішим, бо він давав чудове відчуття заслуженої знемоги, яке настає тільки після справді великих, героїчних вчинків.
Тепер він міг зі спокійним сумлінням якийсь час відпочивати. Він випростувався; фізично — наскільки дозволяла вузька кам яна штольня; зате внутрішньо, на чисто виметеній території своєї душі, він зручно випростовувався на ввесь зріст і поринав у солодкі мрії про вишукані аромати. Наприклад, він викликав своїм нюхом п'янкий подих весняних лук; теплий травневий вітер, що грається з першими зеленими листочками бука; морський бриз, терпкий, як підсолений мигдаль. Вставав він надвечір — так би мовити, надвечір, бо ж, звичайно, не було ніякого вечора, чи ранку, чи полудня, як не було ні світла, ні темряви, і не було ні весняних лук, ні зеленого букового листя... взагалі у внутрішньому всесвіті Гренуя не було ніяких речей, а були тільки аромати речей. (І тому єдино адекватною й можливою facon de parler1 про цей всесвіт — говорити про нього, як про ландшафт, бо наша мова непридатна для описання світу запахів.) Отже, надвечір у душі Гренуя наставав момент, як на Півдні в кінці сієсти, коли з ландшафту повільно спадає полудневе заціпеніння і припинене на якийсь час життя от-от розпочнеться знову. Гнівом розпалена спека — ворог тонкого аромату — відступила, збіговисько бридких демонів знищено. Поля внутрішніх битв, м'які й гладенькі, лежали у непристойному спокої пробудження і чекали, що на них зійде воля господаря.
І Гренуй вставав — як уже було сказано — і струшував із себе сон. Він підводився, великий внутрішній Гренуй, уподібнювався велетневі у всій своїй величі і красі — майже шкода, що його ніхто не бачив! — і оглядав свої володіння, гордо і велично.
----
1 Манерою говорити (фр.).
Так! Це було його царство! Незрівнянна імперія Гренуя! Створена і підкорена ним, незрівнянним Гре-нуєм, за його примхою спустошена і відбудована знову, розширена, ним до незмірності і захищена вогняним мечем проти будь-якого зазіхання. Тут ніщо не мало значення, окрім його волі, волі великого, прекрасного, незрівнянного Гренуя. І після того, як були винищені всі паскудні міазми минулого, він бажав, аби його імперія духмяніла. І він владними кроками йшов зораною цілиною, засіваючи її найрізноманітнішими ароматами, де — марнотратне, де — ощадливо; на безмежно широких плантаціях і на маленьких інтимних клумбах, розкидаючи насіння жменями чи опускаючи по насінині в затишних місцях. У найвід-даленіші провінції своєї імперії поспішав Великий Гренуй, палкий садівник, і невдовзі не лишилося жодного закутка, куди б він не кинув зерно аромату.
І коли він бачив, що все добре, що вся країна насичена його божественним Гренуєвим сім'ям, Великий Гренуй насилав на неї дощ винного спирту, спокійний і густий, і скрізь сім'я проростало, розвивалося, аж серце раділо. На плантаціях пишно колосилися вруна, а в затишних садах наливалися соком стебла. Бутони розпукувалися, аби швидше випустити квітки з оболонки.
Тоді з наказу Великого Гренуя дощ ущухав. І над землею починало світити лагідне сонце його посмішки, у відповідь на яку мільйони пишних квітів нараз розпускалися, укривши імперію від краю до краю суцільним барвистим килимом, зітканим із міріад найвишуканіших ароматів. І Великий Гренуй бачив, шо це добре, дуже, дуже добре. І посилав на землю вітер свого дихання. Під його пестощами квіти виділяли аромат і змішували міріади своїх ароматів в один, що мінився всіма відтінками, та все ж був єдиний у своїй постійній мінливості, універсальний аромат на славу Його, Великого, Єдиного, Прекрасного Гренуя, котрий, сидячи на троні золотої духмяної хмари, знову втягував у себе ці пахощі, і запах жертви тішив його. І він спускався з висоти, щоб багато разів поблагословити своє творіння, а творіння дякувало йому за це радощами, тріумфуванням та все новими вибухами чудових пахощів. Тим часом вечоріло, і аромати ширилися на всі боки, змішуючись у нічній блакиті до дедалі фантастичніших відтінків. Попереду була справжня бальна ніч з гігантським фейєрверком найблискучіших запахів.
Проте Великий Гренуй відчував себе трохи втомленим і, позіхаючи, казав: «Ти ба, я зробив велике діло і цілком задоволений. Але як усе досконале, воно починає наганяти на мене нудьгу. Я хочу піти вже, аби на завершення цього великотрудного дня зробити собі ще одну радість».
Так говорив Великий Гренуй, і тоді як простий духмяний парад внизу радісно танцював та веселився, він, спустившись із золотої хмарини, летів на широко розпростертих крилах понад нічною країною своєї душі, додому — у своє серце.
Ох, як це приємно було — повернутися додому! Подвійний сан — Месника і Творця світів — добряче стомлював, і витримувати ще потім годинами свято власних витворів також було досить важко. Знесилений божественними обов'язками творення і представництва, Великий Гренуй тішився думкою про домашні радощі.
Його серце — пурпуровий замок у кам'янистій пустелі, схований дюнами, оточений оазою боліт та сімома кам'яними мурами... Дістатися до нього можна було лише повітрям. Він мав тисячу комор, і тисячу підвалів, і тисячу розкішних салонів, і один з-посеред них із простою пурпуровою канапою, на якій Гренуй, тепер уже більше не Великий Гренуй, а зовсім приватна особа Гренуй або просто дорогий Жан-Батіст, любив відпочивати після щоденної важкої праці,
А в коморках замку стояли високі, до самої стелі, стелажі, і на них розмістилися всі запахи, зібрані Гре-нуєм за все життя, кілька мільйонів запахів. І в підвалах, замку зберігались бочки з найкращими ароматами його життя. Коли вони вистоювалися, їх розливали у пляшки і кілометрами складали у прохолодних, вологих проходах, відповідно до року та місця виробництва; і було їх стільки, що забракло б життя, аби призволитися з кожної пляшки.
І коли наш дорогий Жан-Батіст, повернувшись нарешті chez soi1, лягав у пурпуровому салоні на свою затишну софу — вже знявши чоботи, — він плескав у долоні і скликав своїх слуг, що були невидимі, непомітні, нечутні і, що найцікавіше, ніяк не пахли, тобто були уявними слугами, і посилав їх до комори, аби з великої бібліотеки запахів принесли йому той чи інший том, і наказував спуститися в підвал, аби принесли йому питво. І уявні слуги поспішали виконати накази, а шлунок Гренуя стискався в судомі нетерплячого очікування. Тоді він почував себе, мов п'яниця біля шинквасу, якого зненацька охопив страх, що йому з якоїсь причини не принесуть замовлену склянку горілки. А раптом підвали та комори нараз спорожніли? Раптом вино у бочках зіпсувалося? Чому його змушують чекати? Чому не ідуть? Зілля потрібне йому негайно, він не може без нього, він зараз помре на місці, якщо не отримає його.
----
1 У свій куток (фр.).
Але спокійно, Жане-Батісте! Заспокойся, дорогий! Вони прийдуть і принесуть те, чого ти так жадаєш. Вже злітаються слуги. На невидимій таці вони несуть книгу запахів, невидимі руки у білих рукавичках підносять коштовні флакони, ось вони вже знімають їх з підноса, дуже-дуже обережно, кланяються і зникають.
І, залишившись на самоті — нарешті знову на самоті — Жан-Батіст накидається на жадані запахи, відкорковує першу пляшку, наливає повну-повні-сіньку склянку, підносить її до рота і п'є одним духом. Випиває склянку прохолодного запаху, і це чудово! Цей напій такий рятівний, що від блаженства любому Жан-Батісту на очі навертаються сльози, і він негайно наливає собі другу склянку цього аромату: аромату 1752 року, схопленого навесні, перед сходом сонця на Королівському мосту, коли з заходу дув легкий вітер, в якому змішалися запах моря, запах лісу і смолистий запах причалених до берега човнів. Це був запах кінця першої ночі, коли він, без дозволу Гріма-ля, вештався до Парижа. Це були свіжі пахощі першого світанку, який він прожив на волі. Він був провісником якогось іншого життя. Запах того ранку став для Гренуя запахом надії. Він дбайливо зберігав його. І щодня призволявся ним.
Після другої склянки зникла нервовість, усі сумніви та невпевненість, і його опанував чудовий спокій. Він зручно вмощувався на м'яких подушках, відкривав книжку і починав читати про запахи свого дитинства, про шкільні запахи, про запахи вулиць і закутків міста, про людські запахи. І його пронизувало приємне тремтіння, бо в ту мить він заклинав ненависні йому, винищені запахи. З відразою й інтересом читав Гренуй книгу бридких запахів, а коли огида пересилювала інтерес, він закривав її, відкладав убік і брав до рук іншу.
Паралельно він раз по раз пригублював благородні аромати. Після пляшки з ароматом надії він відкоркував іншу, з 1744 року, що була наповнена теплим запахом дров перед будинком мадам Гайяр. А потім випивав флягу вечірнього аромату, насиченого парфумами та важкими пахощами квітів, зібраного на околиці парку в Сен-Жермен-де-Пре влітку 1753-го.
Тепер був уже добряче наповнений ароматами. Тіло в подушках дедалі важчало. Розум приємно затуманювався. Проте учта на цьому не закінчувалася. Хоч його очі й не могли більше читати, книжка давно вислизнула з рук — він не хотів закінчувати вечір, не спорожнивши ще однієї останньої, найрозкішнішої пляшки: це був аромат дівчинки з вулиці де Маре...
Він пив його благоговійно і для цього навіть сідав на канапі, хоч і важко було йому це зробити, бо з кожним порухом пурпуровий салон хитався і крутився довкола нього. В позі зразкового школяра, стиснувши коліна і щільно притиснувши одну ногу до іншої, поклавши свою ліву руку на ліве стегно — отак пив малий Гренуй найдорогоцінніший аромат з погребів свого серця, пив склянку за склянкою і ставав при цьому дедалі смутніший. Він знав, що випив забагато. Він знав, що не зможе знести такої навали задоволення. А проте пив до дна. Він ішов темним проходом з вулиці у двір. Він ішов на світло. Дівчинка сиділа і розрізала сливи. Здалеку долинали вибухи ракет і петард фейєрверку...
Він відставив склянку і ще кілька хвилин нерухомо сидів, ніби закам'янівши від сентиментальності і сп'яніння, доки з язика не зникав останній присмак напою. Він втуплював погляд перед себе. В голові раптом ставало порожньо, як і в пляшках. Тоді він перекидався боком на пурпуровій канапі й умить занурювався у всепоглинаючий сон.,
У той самий час і зовнішній Гренуй засинав на своїй кінській попоні. І його сон був не менш глибоким, аніж у внутрішнього Гренуя, бо геркулесові подвиги та ексцеси одного не менше виснажували й іншого — вони обидва, зрештою, були тією самою особою.
Щоправда, коли він прокидався, то прокидався не в пурпуровому салоні пурпурового замку за сімома мурами і навіть не на весняних духмяних луках своєї душі, а лише у кам'яному притулку в кінці тунелю на твердій долівці в темряві. І його нудило від голоду та спраги і морозило, йому було так погано, як п'яниці з похмілля. На всіх чотирьох виповзав він зі своєї штольні.
Знадвору був якийсь час доби, початок або кінець ночі, але навіть опівночі світло зірок різало йому очі. Повітря здавалося йому курним, їдким, воно дошкуляло легеням, ландшафт — жорстким, він наштовхувався на каміння. І навіть найніжніші запахи боляче жалили його відвиклий від цього світу ніс.
Він ішов до джерела, почав злизувати зі скелі вологу — годину, дві, це була справжня мука, не було кінця-краю часові, тому часові, коли йому дошкуляв реальний світ. Здерши з каміння кілька клаптиків моху, він втискував їх у себе, присідав на камені, пожираючи і випорожняючись водночас — швиденько, швиденько, аби покінчити з цим, — і, як загнана м'якотіла тваринка, над якою в небі уже кружляли яструби, біг назад у свою печеру, в кінець штольні, де лежала попона. Тут він нарешті знову був у безпеці.