«Yоu and mе? What does that mean?
Always, what does that mean?» — підспівує саундтрекові Лупатий Трах, коли чує дзеленчання вхідного дзвінка. Перший сигнал — короткий, через павзу — два довгих.
«Wow! Хтось з наших. Гості, гості, гості… Правий був адмірал Нахімов: Лучшє підар на реє, чем акула в трюме!».
Нечутним конспіративним кроком реввоєнгакер підкрадається до вічка і повертає щиток бронзулета. Крізь запальцьоване шкельце він бачить тріснутий козирок зеленого блайзера і широко розставлені очі молодої дівчини, відомої у революційних колах під псевдами «Холодна Хвиля», «Лінкуска» і «Фіона»…
Москва. 1995 рік.
ВАЖКО БУТИ ҐОБЛІНОМ.
Фіона прив'язує до брами Нєскушного Саду транспарант «РУКИ ПРОЧЬ ОТ УКРАИНСКОГО САЛА!!!». Вісім національно свідомих ельфів, п'ятеро обкурених гномів, одинадцять гобітів і двійко авітамінозних ґоблінів під керівництвом Печерного Каннабіса з останніх сил стримують на непровокативній віддалі від брами міліцейського підполковника, кумедно потовщеного панцирним жилетом. Сауронів посіпака кричить омонівцям, що сунуть з боку Ротонди: «Скорєй! Єбіть вашу!… Снімітє ету сучку с ворот, нємедлєнно!…» Пальці Холодної Хвилі замерзли, вона відчайдушно намагається відірвати від скотчевого котка смужку-липучку. Порив вітру розгортає транспарант, перетворює його на довгий білий прапор. Тріпотіння транспаранта гіпнотизує обкуреного ґнома Лупатого Траха (ця біла-біла тканина на тлі білого, білого неба). Ґном Лупатий Трах на мить забуває (таким забуванням, котре перебиває маруху, яко туз шістку) і про ОМОН, і про томську батальну долю. Він бачить тільки хвилясте буття довгого крила, розгорнутого за вітром, % дівчину, розіп'яту тим самим вітром на ґратчастій брамі Йому стає тепло-тепло, як не було ніколи у житті, так тепло, як буває при поверненні додому і при здачі в полон представникам великої мудрої держави, з якою чомусь воювалось сто втрачених років. Він відчуває безмежну і звільняючу вдячність до ґоблінки Фіони за нірванічну свободу, що раптом тече з усіх отворів і капілярів ґномового тіла, тече потоком від'ємного диму, сухої, розжареної вологи, висвітлюючого туману, більш прозорого, аніж сама реальність між землею і білим-білим небом Москви. Він сміється назустріч цьому звільненню, назустріч Холодній Хвилі, яку, розігріті бійкою, розпашілі до бурячкової частини спектру, омонівці вже стягують з ґратів, назустріч беззубому цибатому гіпі, якого луплять демократизатором по спині, а він кричить шакалам: «Лабіринт зачинено, падли!» Ґнома Лупатого Траха кидають у калюжу, товчуть ногами, потім мокрого, потовченого і веселого втягують до великого металевого фургона, набитого полоненими гобітами та ельфами, і він знову бачить Фіону, але чомусь вже голу, з червоними смугами на тілі, і Печерний Каннабіс кричить в заґратоване віконце машини: «Ми будемо свідчити! Ми бачили! Ви її ґвалтували!» А Лупатий Трах знову сміється, йому знову тепло, і прапор-транспарант тріпоче десь усередині його щойно знайденої батьківщини, і він сповнений планетарною вдячністю до всіх істот всіх населених рівнів реальности. Він знімає синтипонову куртку і загортає в неї Фіону, навіть не зі співчуття, а просто тому, що у від'ємних батьківщинах куртки не мають жодного корисного призначення…
Трах відчиняє двері.
Прапор-транспарант розгортається на прикордонних щоглах його нірванічної від'ємності. Щогли теж, здається, розгортаються.
— Ти сам? — заглядає за його плече Лінкуска.
— Вдвох із Залізним Братом. Привіт, Фіоно.
— Привіт. А Залізний Бра…
— Компутер.
В очах Холодної Хвилі згасає вогник напруги. Вона стає м'якою і ніжною, дозволяє Траховї обійняти себе і тільки в останню мить ухиляється від поцілунку.
— Я щойно з потяга. Тобі великі вітання від Офтальмолога.
— Він теж у Станіславі?
— Вчора поїхав до Мінська. Контора арештувала хлопців фармазонова.
— Чілік?
— І Чіліка теж. Кажуть, що арешти санкціоновані президентом… Як я стомилась, якби хто знав!…
Холодна Хвиля знімає шкірянку і розтікається ліжком. Вона озброєна: на жовтих, перекинутих через рамена, широких ременях висить кобура зі сталевим начинням. Три роки тому Трах тримав у руках цю зброю, саморобну двоствольну волину з нарізними (під патрон ТТ) люфами. Він так і не спромігся зрозуміти, як неміцної статури дівчина витримує скажений відбій такої іграшки.
Лупатий Трах сідає на ліжко поряд з лагідно-стомленою Лінкускою.
Чорно— біле хутро за видовженими смаглявими вушками.
Запах дорогого купе (шкіра? мускус лінкусний? турецький тютюн? балафре? єврохімчистка? все разом?).
— Вірші! — тихо сміється Фіона. — Драйвери підбираєш до мене, ґном? Почекай, ще наспіваємось ето єсть наш послєдній.
Вона проводить вказівним пальцем неголеною щокою реввоєнгакера, виймає волину з кобури і повідомляє:
— Я лишаюсь в тебе до ранку. Що поробиш: у вашій провінції пристойній дівчині нема де й переночувати…
— Ура! Врагі трєпєщуті — Трах цілує Холодну Хвилю у шию.
— Зніми з мене цю кляту збрую.
Трах обережно і шанобливо звільняє дівчину від мілітарного обладнання. Впродовж цієї процедури він марно намагається стягнути з Фіони джинси і футболку. Вона пручається і нарешті досить боляче кусає реввоєнгакера.
— Звірррюка! — перекошено сміється найкращий друг Аристида Михайловича.
Холодна Хвиля складає різблені губи у рурку, запускає руку в його волосся і куйовдить перисті спіралі:
— Ню-ню, маленькому боляче зробила зла противна тьолка. Терпи. Ще не вечір, капітане Батлере…
— Не капітан я, не ворог…
Реввоєнгакер обціловує коротко обстрижені плямисті нігті смаглявих рук.
— Я Лоцман Залізної річки, моє шалене циганча. В кімнаті западає тиша.
Рука Лупатого Траха занурюється під футболку і повертається, тримаючи зіжмаканий бюстгальтер.
— Може, я хоча б помиюсь після вагона?
— Ти класно пахнеш. Дуже збудливо.
— Збоченець! — Лінкуска зістрибує з ліжка. — Де в тебе ванна?
— Облом, — розводить руками Лоцман, — ванна, звісно ж, є, але вона не працює: бак пробіт, хвост горіт, но машіна лєтіт…
— А в кого працює?
— У ворогів.
Холодна Хвиля витікає у коридор, знаходить ванну і обстежує пробій.
— У тебе є паяльник для бляхи?
— Це такий плаский, подібний до сокири?
— Атож.
— Є, — Лупатий Трах йде шукати паяльник, наспівуючи:
«Титан» відремонтовано за годину.
— Так, — каже Фіона, — до роботи. Поки бак промивається від іржі, треба зробити одне маленьке розкодування…
— Упс! В такому настрої? Потім, кицьо, потім, потім… Спочатку ванна, масаж… Я ж уже півгодини розминаю долоні, щоб зробити тобі справжній тайський масаж…
— Дивись, щоб мозоля не виросла. По машинах! — Фіона, сміючись, штовхає його у крісло перед монітором. — В тебе прикольний скрінсервер.
На чорному екрані «Целерона» кожні тридцять секунд вибухає і розлітається кольоровим феєрверком зображення американського прапора.
— Це розкодування — завдання від Офтальмолога?
— Від мене.
Лоцман Залізної річки тяжко крекче й активує Залізного Брата.
— Ось, — партизанка дає реввоєнгакерові дискету. — Цей флопік треба відкрити.
— Відкриваємо… Тут тільки якась мережова адреса і два слова: НЕВСИТИМА ПІВНІЧ.
— Це пароль. Знайди в Мережі заадресовану сторінку і відкрий цим паролем.
— Ото і все? Нецікаво. А я ж був готовий здійснити заради твоїх сталевих оченят несамовитий подвиг, розкодувати і понищити тридцять три рівні захисту, вдертись в базу даних ЦРУ… А тут? Вже і пароль є… Нецікаво.
— Довго чекати?
— Провінційні проблеми з лініями. За три хвилини отримаємо титульну сторінку ворожого сайта. Такий анекдот один гакер каже іншому: «Старий, маю одну проблему. Хочу зробити паролем доступу ім'я свого песика, але ж мене всі переконують, що не рекомендовано». «Так, — підтверджує другий гакер, — ім'я песика буде занадто простою фішкою. Такий пароль шакали зламують за дві секунди». «Але ж я так люблю це ім'я: 35fуD|'/';[;V!»
— Це він так песика назвав? — не розуміє Лінкуска.
— Самітникам веб-пустелі подобаються такі маньєрис-тичні імена.
— Бідний, бідний песик…
Холодна Хвиля піднімає з підлоги книгу (господар квартири третій день перескакує через неї, але забуває підняти), читає на обкладинці: «Аліса у Графстві Сполоханих Прийменників». Вона нащось нюхає книгу: чоловічий запах предмета, довший час замкненого у шкіряному «дипломаті» разом з дезодорантом і пачкою ароматизованих презервативів. «Це не запах Траха!» — визначає дівчина. Wow! Вона мружиться від легенького хтивого поштовху у між-ніжжі…
— Соnnected!
На екрані з'являється знак, складений з переплетених свастик. Під ним, у пащі апокаліптичного звіра, мерехтить паролеве вікно.
— Фашисти? — дивується Трах.
— Уводи парольку.
— Гоп! — каже Лоцман, відкриваючи наступну сторінку сайта. — Але цей факаний смітник повен шифрованої чортівні… Цифрові квадрати…В тебе до цих ребусів теж є паролі?
— Немає. Жодного. Спробуй щось зробити, поки я відмокну у ванні. Це дуже важливо для справи. — Фіона цілує реввоєнгакера у потилицю. — В жізні всєгда єсть мєсто подвіґу, таваріщ Лупатий Трах…