День народження Магда святкувала вдома у Зубрi, пiдо Львовом. Так було протягом eже багатьох рокiв. Якось, щоправда, жартома запропонувала подругам: «А, може, зберемося у «Веронiцi» чи у «Куполi»…» Дiвчата купилися на провокацiю, сприйнявши усе за чисту монету: «Та ти що?! Щоб ми на твiй день народження у ресторанi збиралися?… Нашу «Зубрiвку» не зрадимо!»
Зубрiвкою» вони називали дiм Магди та Iгоря. Як ще називати вiллу з характером яскравої особистостi, що у селищi Зубр? Колись це був дачний будиночок — звичайнiсiнька «коробка», збудована пiд лiсом. Куричi купили її дешево, їм на квартиру тодi не вистачало, а жити не було де.
За кiлька рокiв примiське село фактично стало мiкрорайоном мiста, сюди почали ходити мiськi маршрутки, поруч з сiльськими хатами повиростали вiлли грошовитих мiстян, якi вже мали квартири у Львовi у престижних «австрiйських» та «польських» будинках.
Нiхто свого часу не розумiв, для чого iнженеру-полiграфiсту Iгорю Куричу з його скромними фiнансовими можливостями розтринькувати грошi на придбання сусiднiх садово-городнiх дiлянок зi шпакiвнями-халупками без води та газу. Та ще й брати пiд цi дешевi й безглуздi оборудки позики у банку. Однак настали часи, коли попит на землю поблизу Львова пiдскочив догори. Iгор Курич вигiдно продав одну дiлянку, iншу здав в оренду. Розрахувався за банкiвськi позики i знову вклав грошi — тепер уже у земельнi дiлянки в Карпатах зi старими порожнiми хатками iз забитими дошками вiкнами. А решту грошей витратив на добудову та внутрiшнє вдосконалення [облаштування, оздоблення] свого будиночку в Зубрi.
«Зубрiвка» збiльшилася на мансарду на другому поверсi та на три прибудови — простору вiтальню з кухонним апендиксом, широку веранду та господарську частину з кiлькох кiмнаток-комiрчин. Грядки з картоплею i морквою перетворилися на газони, квiтники та дорiжки, викладенi пласким рiчковим каменем. Звичайний дачний паркан-сiтка сховався за густим живоплотом, а кущi бузку та жасмину розрослися у спражнiсiнькi хащi, обчiмхати якi нi в кого не пiднiмалася рука.
Несподiвано Курич вiдкрив у собi талант дизайнера меблiв. Видовбав з перевернутого пенька, викорчуваного на дiлянцi, чудернацький столик. Зашлiфував краї, покрив поверхню лаком, а потiм кiлька днiв сидiв навпроти, трохи на вiдстанi i милувався роботою. А далi — немов мiшок розв’язався: накупив теслярських iнструментiв, спецiалiзованих журналiв, познайомився з майстрами-дереворобами i чим далi, тим з бiльшим задоволенням i впевненiстю вiддавався новiй пристрастi, опановуючи таємницi роботи з деревом.
У хатi одне за другим з’явилися крiсла, що немов вистрибнули зi сторiнок дитячих казок про трьох ведмедiв чи дванадцять братiв-лебедiв та їхню сестру Елiзу. Перше крiсло, подiбне на трон, Iгор назвав «Хазяйка» та подарував Магдi на рiчницю їхнього весiлля. Вiдтодi кожне творiння майстра отримувало iм’я. Магда приходила у майстерню подивитися, чим зайнятий чоловiк, i, спостерiгаючи за його роботою, говорила: «Це крiсло нагадує менi Шерхана з “Мауглi”» або «Якiсь двiйнята у тебе виходять. Цей стiльчик — як хлопець, а цей — як дiвчина. Немов Кай i Герда…»
З часом у хатi Куричiв оселилися крiсла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вiкiнг»… Сусiд-художник розповiв Iгоревi, що спiлка народних майстрiв готується до виставки i запрошує до участi не лише спiлчан. Курич зважився показати останнi роботи: чотири масивнi зручнi крiсла з високими спинками та рiзьбленими бильцями. Кожне вирiзнялося серед братiв якоюсь деталлю, а усi разом називалися «Хто в домi господар».
Стiльцi Курича стали подiєю на виставцi. Про автора та його роботи писали газети, з журналу сучасних iнтер’єрiв приїжджали робити фотосесiю. Пiсля цього пiшли замовлення — заможнi крутелики пропонували майстровi грубi грошi, аби мати на своїх вiллах ексклюзивне крiсло-трон господаря дому. Iгор вiд замовлень не вiдмовлявся, однак внiс вiдчутнi поправки в органiзацiю працi: тепер вiн робив ескiзи майбутнiх меблiв i здiйснював авторський нагляд, а майстри втiлювали його задум у життя.
Якщо дизайном дому займався в основному Iгор, пiд орудою якого авторськi меблi впевнено витiсняли промислову штамповку, то в облаштуваннi садиби головною була Магда. Купувала на гуртовнях паростки клiматиса та жимолостi, виплiтала для них хмизняково-дротянi драбинки, пiдрiзала садовим сiкачем живоплiт. Старенькою шуфлею* та iржавою сапкою вручну мiсила розчин бетону, старанно вiдмiрюючи на кожнi три вiдра пiску вiдро цементу та поступово пiдливаючи в сумiш воду. Аж поки не виклала з цементу та каменя, привезеного з берега Стрия, невелику декоративну фортецю — незвичної форми кам’яну лавку на п’ять рiзнорiвневих сидiнь. Для кавування з друзями. Усе на обiйстi «Зубрiвки» вона робила з розрахунком на те, що тут радiтимуть життю рiднi та друзi: їстимуть яблука, зриваючи їх просто з дерев, дурiтимуть пiд музику на танцмайданчику бiля криницi, смажитимуть м’ясо на «шашличному полi»…
Гостювання у «Зубрiвцi» було справою звичною i бажаною. Мансарда з гостьовою кiмнатою рiдко пустувала.
Цього разу до дня народження господинi пiдготували не лише горiшню кiмнату. Окрiм батькiв Магди, якi приїхали з Ужгорода, заночувати у «Зубрiвцi» при потребi та за бажання могли й усi решта гостей: Галя з чоловiком, Луїза та Iрина з новим обранцем.
Першою приїхала Луїза на своєму «Шевi» — волошковому «Шевроле Лачеттi». Вiртуозно запаркувалася, пискнула сигналiзацiєю i пiднялася на веранду, тримаючи в руках пакунок у бордово-срiблястих смужках. Завмерла на порозi, грайливо зафiксувавши трисекундною паузою ефектнiсть картинки: сяюча посмiшка, скромна сiра сукня, дорогi бордовi туфлi, смугастий подарунок тон у тон…
Досконалiй упаковцi судилося коротке iснування — пiд двома парами нетерплячих жiночих рук вона миттєво перетворилася на бордово-срiблястий мотлох.
— Здурiти!
Магда тримала у руках довгу сорочку з грубого важкого рядна. Старовинна вишивка дрiбним густим хрестиком вкривала мало не пiврукави i вузькою смужкою обвивала зап’ястя.
— Де ти взяла, Луїзо? Я таку завжди хотiла! Ще вiдтодi, як вперше у Галки побачила сорочку її бабусi. Мамо, глянь!!!
У дверях показався Iгор, у кожнiй руцi затиснув по три келихи:
— Що у нас тут таке? На гаряче — порося?
— Мамо! Iгоре! Я про таку мрiяла!
Луїза аж свiтилася: влучила таки з вибором подарунка у десятку. Знала, що не буде для подруги бiльшої втiхи, як поповнити рiдкiсним екземпляром свою колекцiю старовинного народного одягу. Колекцiя почала збиратися, коли пiсля смертi бабцi Магдi на згадку про неї залишилося кiлька речей з непiдйомної дубової скринi, обитої кованим залiзом… А кiлька рокiв тому вiдпочивали вони з Iгорем у Болгарiї i Магда побачила, як господиня помешкання, яке вони винаймали, несе гарячий баняк, перехопивши його, замiсть шмати, якоюсь цiкавою тканиною з прошвою. «Що це у вас? Дайте подивитися». Це була стара запаска*. Глянула, i попросила дозволу взяти її собi, бо була вона немов жива, змучена довгим життям iстота. Саме з цього фартуха з болгарського мiстечка Поморiє та з бабусиних великоднiх спiдниць, блюзки до церкви та шкiряних постолiв з тисненим орнаментом й почала складатися Магдина колекцiя.
Iрина, яка того лiта працювала над своєю черговою колекцiєю одягу до осiннього тижня моди Lviv Fashion Week, довго тримала у руках поморiївське див, перебираючи пальцями старе гаптування.
— Клас, — стримано, без зайвих емоцiй констатувала вона. — Я її вiдреставрую, а ти дасиш менi на показ, гаразд?
Вона саме закiнчувала колекцiю пiд назвою «Буркут» — натуральнi тканини, простий крiй, сучаснi пропорцiї. А родзинкою мала стати оздоба з помiтною дозою цитувань — правдивих фрагментiв народного одягу. Iрина купила кiлька вишивок у майстринь-вишивальниць на львiвському Вернiсажi — «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрiзала їх на фiгурнi клаптики та смужки й нашила на ллянi сукнi, сорочки, штани у новiй послiдовностi.
— Це вже зовсiм iнший логiчний ряд, iнший формат, iншi акценти. Вiдчуваєте? — казала вона дiвчатам пiсля показу, коли пiд дiєю ужгородського червоного вина (Магда спецiально для цiєї подiї привезла вiд батькiв десятилiтрову дiжечку) зникло напруження останнiх передфестивальних тижнiв.
Того вечора у фiналi показу Iрина вийшла на подiум у сукнi зi своєї колекцiї, пiдв’язана Магдовою запаскою. Як господиня до гостей.
…Зараз у «Зубрiвцi» на дiвчатах теж були фартухи хоч не ексклюзивнi, але також з характером. Магда у робочiй фартушинi з малюнками французьких булок, українських паляниць, росiйських бубликiв та iншої хлiбної смакоти викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза взялася нарiзати сир, попередньо перебравши кiлька запасок, що висiли на гачку за кухонними дверима, i зупинилася на вишитiй iрисами.
Бiля огорожi з живоплоту тим часом зупинилося таксi — Галя з чоловiком приїхали.
Галка з порогу почала iз запитання:
— Дорога моя подруго, пам’ятаєш, як у студентськi роки ти хотiла купити у п’янички на вулицi Коперника «Мертвi душi» Гоголя? I у наших кишенях не назбиралося нещасних п’яти рублiв, якi просив той синяк. На наший очах якийсь чолов’яга купив цю книжку. А ти по дорозi до гуртожитку усе бiдкалася: «Сто шiстдесят сiм рисункiв Лаптєва! Повний покажчик маловiдомих слiв тi висловiв у кiнцi книжки!» Ми, дурепи, пiдколювали тебе. «Чого смiєтеся? — вiдбивалася ти. — Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кiнь буланої мастi? А гнiдої? Ото ж бо! Питання з iншої опери: який то є палевий колiр сукнi однiєї з провiнцiйних панянок? Мовчите? А мiж тим усi пояснення — у виносках на останнiх сторiнках раритетних «Мертвих душi» 54-го року видання! Я таку книгу у шкiльнiй бiблiотецi вкрасти хотiла, i не змогла…»
— Господи! — засмiялася Магда. — Я вже забула, що й справдi готова була поцупити ту книжку з бiблiотеки… Не тягни, Галко!
— За свої мрiї треба боротися. Пiдключивши фахiвцiв i друзiв. Отже! Ось твiй Гоголь — 54-го року, з усiма рисунками Лаптєва, буланими, гнiдими та…
Закiнчити фразу їй не вдалося — Магда заверещала, стиснувши в обiймах подругу з книжкою, яку та витягнула з-за спини.
Iгор знову стояв у дверях. Зi штопором i пляшкою вiдкоркованого вина: вiн зазвичай давав вину «подихати» з пiвгодини перед тим, як розлити його по келихах.
Як завжди малослiвний Вiктор, чоловiк Галi, пiднiс iменинницi коробку. Судячи з картинки на нiй, це був набiр келишкiв Bohemia на високих тоненьких нiжках:
— Магдо, ти — найкраща на узбережжi!
Магда нiколи не затримувалася на узбережжi моря довше трьох тижнiв на рiк, але Вiктор був родом з Азовського моря, i це був найвишуканiший комплiмент жiнцi, на який вiн був здатний.
На верандi ставало дедалi гамiрнiше. У «Зубрiвцi» вже традицiйно до пiдготовки застiлля залучали усiх присутнiх. Вважалося, що так господиня не подчуватиметься обслуговуючим персоналом в однiй персонi, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сiль?», «Серветки забула!», а безтурботно сидiтиме за столом разом з усiма. Домовлялися наперед, що привезти на спiльнi обiди, якi траплялися у вихiднi чи у свята: хто курку-гриль, хто овочi чи фрукти, хто солодощi до кави. За пiвгодини до гостини розподiляли ролi: «Дiвчата, я картоплею займаюся». — «Варю креветки. Де велике прозоре блюдо?». — «А я нинi по сенсацiйних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».
Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегiдь. Залишилися дрiбницi. Ножем з гофрованим лезом Луїза нарiзала сир на сервирувальному столику — особливiй гордостi Iгоря. Вiн зробив його зi старого дуба i прикрасив iнкрустацiєю, яка щоразу викликала захопленi коментарi навiть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’янiла вiдполiрована мушля наутилуса, що й слугувала дошкою для нарiзання сиру.
Галка миттєво долучилася до процесу — чаклувала над «вiтамiнною гiркою»: викладала вiялом на велику тацю порiзанi помiдори, болгарський перець трьох кольорiв, огiрки, зеленину*. Мама Магди чистила картоплю. Сама ж Магда, не в змозi випустити книжку з рук, гортала пожовклi сторiнки, вголос коментувала та зачитувала уривки. Тим часом чоловiки, засiвши у садовiй альтанцi, що була за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали смiхом: анекдоти розповiдали, не iнакше.
Зателефонувала Iрина, попередила: спiзнююся, починайте без мене. Вiльно посiдали за широкий стiл, вритий у землю пiд старою грушкою, тут могло б зiбратися й утричi бiльше гостей.
— Донечко, — взяла слово мама, коли усi нарештi взялися за келихи, — 45 рокiв — це i багато, i мало. Тобi вже чимало вдалося: маєш гарного чоловiка, батькiв, друзiв, iнтерес до життя i, дякувати Богу, здоров’я. У мене цей вiк був найкращим у життi: ти тодi вже була самостiйною, прилаштованою, з татом ми нарештi притерлися i стали одним цiлим, на роботi вiдкрилися новi можливостi. Тiльки у цьому вiцi я нарештi набула впевненостi у собi, навчилася знаходити вихiд з будь-яких ситуацiй i знала, — мама Магди багатозначно пiдняла вказiвний палець догори, — як подати себе у найкращому виглядi. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморi. Це була зрiлiсть, вершина життєвого шляху…
Мама, мабуть, довго готувалася до цiєї промови. Вона зробила маленьку паузу i продовжила:
— Що хочу сказати?… Доню, смакуй кожну хвилину, кожну годину i не поспiшай спускатися згори. Там, на горi, ще довго можна йти по хребту, долаючи новi вершини. Проси у долi, чого тобi ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобi вже дала. Пам’ятаєш, у фiльмi «Старомодна комедiя» Алiса Фрейндлiх розповiдала якусь iсторiю з життя своєї героїнi: «Менi тодi було рокiв сорок — цiлковите дiвчисько!» Оце пiдхiд до життя! Оце ставлення до рокiв! Адже цифра — це не бiльше, анiж просто цифра. Сама по собi вона мало що значить… — мама набрала повiтря у груди й рiшуче пiдвела риску. — Хай щастить тобi!
Застигла картинка за столом ожила — усi зарухалися, заплескали у долонi, застукотiли приборами…
— На рахунок «притерлися» ти трохи перебiльшила, — подав голос тато, вiдправляючи до рота мiцненький маринований грибочок. — Ми тодi у шлюбi були лише двадцять рокiв. А згодом ще стiльки ж притиралися… У подружньому життi важко перших рокiв сорок. А потiм нiчого, легше стає…
Через пiвгодини, коли за столом стало гамiрно i весело, вiд ворiт почувся якийсь шум i з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах i короткiй чорнiй сукнi-балахонi. З нею була Вєрка Сердючка, жiнка, схожа на спiвачку Шер, i ще одна миловидна бiлявка.
— Ну пра-авiльно, — ображено протягнула Пугачова зi своєю характерною хриплуватiстю у голосi й поправила знайомим жестом руду шевелюру. — Сначала: Алка, прiєзжай! А патом — сiдят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собiрался?!.
У першi кiлька секунд за столом запала тиша. А потiм дiйшло: артисти-двiйники приїхали! За їхнiми спинами метушилася Iрина (попереджала ж: «Трохи спiзнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любительниця сюрпризiв, вона й тут була у своєму амплуа.
Програма артистiв була побудована так, що глядачi не встигали перевести подих. Усi були залученi до дiйства: перетворювалися по черзi у гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, трiо «Вiагра»… Отримавши короткий iнструктаж вiд режисера, виходили на «сцену» — на викладений каменем майданчик бiля колодязя — i бавились, як дiти.
Закiнчився виступ братанням артистiв та лiцедiїв-новачкiв i тостом за вмiння iмпровiзувати — одну з найважливiших рис людини, яка вмiє жити зi смаком. Артистiв провели за ворота до таксi оплесками та вигуками: «Ви — найкращi на узбережжi!». Надорогу вручили тiстечка у картонних торбинках.
…Пiсля бурхливого й несподiваного концерту захеканi i збудженi мешканцi «Зубрiвки» взяли тайм-аут. Тато Магди повiв чоловiкiв до мангалу, щоб перекурити та братися потихеньку за приготування шашликiв. Жiнки зробили «промiжну кавку»* — ту, яку п’ють не у фiналi застiлля, а у розпал львiвських забав. Пiшли з горнятками до лавки-фортецi, прихопивши з собою пласкi подушки, аби не тягнуло холодом вiд камiння.
— Про що, дiвчата, мрiю — аби нарештi з’явилися парфуми з ароматом свiжозмеленої кави, — зробивши ковток, зауважила Iрина.
— По два днi не витягаєш iз сумки пакуночки iз меленою кавою! — озвалася Магда. — Для чого тобi штучний запах, якщо є натуральний? Вiд парфумiв, якi пахнутимуть кавою, тебе рано чи пiзно знудить.
— А ще хотiла б вiдчути iдеальне поєднання чоловiчого та жiночого, — повело Iрину на фiлософiю. — Хотiла б переконатися, що цiлковита гармонiя мiж чоловiком та жiнкою можлива. I здатна тривати довше, анiж кiлька хвилин… чи кiлька годин.
— Якi в тебе мрiї конкретнi! — позаздрила Луїза, — А мої бажання частiше виникають методом вiд протилежного: цього не хочу i цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то усi зусилля спрямувала б в одному напрямку…
— Хочу змiн, дiвчата, — пiдтримала подругу Галя. — Ходжу, мов та конячка по колу. I рiк тому так було, i п’ять рокiв тому. I буде так за рiк, i за п’ять. Якась повна криза жанру… Хочу спробувати щось iнше. Стати нарештi господарем свого часу, навчитися не пiддаватися суєтi. Щоб в кiнцi дня результат був — не одноденка, а як цеглинка в будiвлi… Аби потiм озирнувся — ось вона, будiвля, стоїть.
— Стоп-стоп-стоп, — зупинила подругу Луїза. — Ми вже це чули кiлька рокiв тому. Ти ж маєш те, про що мрiяла — свiй журнал. Чого iще? Яка ще будiвля?… Чи ти не роботу маєш на увазi?
— А чого ми про це раптом заговорили? — Галя не вiдповiла, повернула розмову в iнший бiк. Пошукала куди б поставити порожнє горнятко. — А! Це Iрина зi своєю кавою почала!
— Отже! — втрутилася iменинниця, пiднiмаючись. У неї в руках звiдкись узявся грубенький стосик фотографiй. — Настав час роздачi свiтлин з нашого останнього виїзду в Карпати. Ходiмо, дiвчата. Хлопцi-i! Ми йдемо до ва-ас!
За нею потягнулися до мангалу дiвчата з горнятками.
— Розпочинається конкурс на правильну вiдповiдь! У нагороду — фото. Перше запитання: «Чий кошик з грибами виявився найефектнiшим?»
Чоловiки оживилися.
— Мiй!
— Мiй, наскiльки пам’ятаю.
— Не сперечайтеся, мiй. Хоча це був не кошик, а вiдро.
— Ще будуть пропозицiї?… Нi? Увага на фото!
На знимцi, яку Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кiлькома невиразними маслюками поруч. Усi й забули, що того дня Iгор спiймав сивого їжака, i майже вiдразу вiдпустив його у високу траву. А Магда, виявляється, встигла зробити вдалий кадр.
— А кошик чий?
— А кошик мiй! — повiдомила iменинниця. — Нiхто не вiдгадав, фото залишається у автора. Наступне запитання… Хто взяв перше мiсце у номiнацiї «Вираз обличчя»?
Слухачi не квапилися з вiдповiдями.
— Хтось iз нас, коли ми нарештi влаштували собi привал iз застiллям, — висунув свою версiю Iгор. — Думаю, коли ми з Вiктором вигукували «Будьмо!».
— Або коли ми штовхали машину, — згадав Вiктор.
— Нi перше, нi друге… Здаєтеся?… Гляньте-но!
З фото дивився набурмосений Iгор — погляд знизу, з-пiд насуплених брiв — сидiв пiд кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.
— Не може бути! — заперечив Iгор. — Ти не могла мене упiймати у такий момент.
— Це мiй чоловiк загубив ножик i шукає, - дала правильну вiдповiдь органiзаторка конкурсу. — Пам’ятаєш, Iгоре? А ти що подумав?…
У фiналi гри за кiлькiстю отриманих свiтлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастiше потрапляла у кадр. Усi визнали найвдалiшим її фотопортрет бiля молоденької осики: вiдблиски сонця на щоцi та у волоссi мiдного кольору, i досконалий фон — зелено-червоне, дрiбне й кругле, як п’ятикопiйковi монетки, листя дерева…