Найчастiше снилися виробничi сни: дiя вiдбувалася у редакцiї, дiючими особами були колеги. Одного разу навiть приснився еротичний сон з Єрохiним у головнiй ролi.
Збираючись на роботу, Галя не вiдчувала, що вiдпочила. Робота знову розрослася до загрозливих меж — вiд сну до сну. Це почало нагадувати газетний перiод в її життi, коли вона поверталася додому спустошена, залишки повiтряної кульки на асфальтi, розчавленi чужими пiдошвами. Хотiлося лише одного — полежати у гарячiй ваннi з книжкою у руцi i лягти спати. Бiльше нiчого. Особливо лякало те, що усе це було пройденою темою
…Тiкає вiд чогось уночi бездорiжжям. Раптом — аж вiд серця вiдлягло — серед поля бачить вогнище та людей, що сидять навколо. Швидше до них, у їхнє рятiвне коло. Тi дивляться: хто така? Звiдки? Вона розповiдає, що зустрiла на дорозi дивного чоловiка, почала до нього приглядатися i вiн стер рукою риси свого обличчя: брови, очi, нiс, губи…
Люди бiля вогню слухають її без жодних емоцiй.
— Просто взяв i провiв долонею по обличчю, — не може заспокоїтися вона. — I обличчя перетворилося на яйце.
— Ось так? — запитав хтось.
I вони, усi до одного пiдняли руки i провели по своїх обличчях так, як це зробив той незнайомець…
Прокинулася серед ночi iз задубiлими вiд холоду руками й ногами, не в силах поворухнутися. I до свiтанку думала про те, що її проблеми повертаються. Вона ж вибралася з колiї i опинилася у сусiднiй колiї, що пролягала паралельно до старої, такої самої ширини, такої самої глибини.
…Редакцiйний поверх, узятий в оренду, разюче вiдрiзнявся вiд iнших поверхiв старого видавництва. Усюди обдертi, не ремонтованi ще з радянських часiв стiни, трiщини на стелях, запорошенi, вкритi павутинням сходовi клiтини, убогi кiмнати вздовж погано освiтлених коридорiв. I раптом — чудо-поверх нiби з бiзнес-центру. Коли лiфт зупинявся на журнальному поверсi, новачок-вiдвiдувач завмирав на кiлька секунд, вражений рифленими кремовими стiнами, бежевими килимовими дорiжками, вiкном з жалюзi та кондицiонером, i особливо — скляною офiсною стiйкою навпроти виходу з лiфту, за якою усмiхнена дiвчина перед пласким монiтором комп’ютера запитувала: «Чи я можу вам допомогти?»
Ремонт поверху виявився найпростiшим досягненням з усiх тих, що вдалися Галi з її командою за останнi два роки. Вони в усьому встигали вскочити на пiднiжку останнього вагону. Цiни зростали їм навздогiн. Зараз було б безнадiйно щось започатковувати, навiть маючи такого надiйного партнера, як товариш Вiктора, який теж вклав грошi у новий медiа-проект.
Пiсля каскаду щасливих мiсяцiв, коли енергiя фонтанувала, а iдеї спалахували яскравими фейерверками, наступили буднi. Варто було пiти, нарештi, у вiдпустку. Злiтати з Вiктором та хлопцями до Єгипету — до Шарм-аль-Шейха чи Хургади, пожити у п’ятизiрковому готелi, де «усе включено», понiжитися, попiрнати з аквалангом у дивовижно прозоре море, познiмкувати пiдводним фотоапаратом зграйки синьо-жовтих рибок… Але як залишиш журнал?
Сьогоднi наприкiнцi робочого дня, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що навiть говорити не могла. Чи це були вибрики щитовидки? Хоча день виснажив не лише марудними клопотами, пов’язаними з рекламою та розповсюдженням, але й вдалими планами-знахiдками у наступний, вже новорiчний номер. Пересилила бажання викликати водiя, пiшла додому пiшки, в осiннiх сутiнках. Результат того вартував. Знала напевне: хвилин через двадцять свiт навколо знову набуде барв i запахiв, у людей з’являться вирази облич, а в головi розвидниться. Щось зненацька штрикнуло у вусi — вона аж збила крок, зупинилась. Закон гармонiї нагадав зрозумiлою їй мовою: «порушуєш», входиш у пiке, головне проходить крiзь пальцi, залишаючи у долонях дрiбнi пiщинки незначущостi та другорядностi.
Перше попередження. Як не зупинюся, буде «два». Завтра ж вiдкину усю марноту марнот, робитиму лише головне. Бiльше того — потiшу себе дрiбними радостями життя: пообiдаю поза редакцiєю, увечерi зателефоную дiвчатам, подивлюся нарештi «Ангел А» Люка Бессона, дочитаю закинутого Прохаська, одягну перед сном звабливу чорну нiчну сорочку (клаптик шифону з двома шнурочками на плечах та спинi, призначений швидше для виступу у стрип-барi). Iнакше — вухо зупинить. Або щось iнше.
Цей урок вона засвоїла в останнi мiсяцi роботи у газетi. Тодi теж хотiлося зупинки, бодай на два-три днi. Як саме вона розпорядилася б часом i свободою — невiдомо. Впевнена була в одному: я — вже не я, а втомлена загнана коняка, дайте менi лише три днi, вiльних вiд зобов’язань, i я знову стану собою.
Рятувального тайм-ауту нiхто не давав. А узяти самiй не вистачало рiшучостi або вигадливостi. Маховик зайнятостi набирав швидкостi. Куди бiльше? Виявляється було куди. Нiби хтось ставив експеримент на витривалiсть i визначення меж можливостей людини. Вона мрiяла: добре, не зараз, але через мiсяць вiзьму вiдпустку i нарештi вiддихаюся. Мiсяць минув, а у вiдпустку пiти не вдалося. Гаразд, погодилася вона, нехай через два тижнi. Вони пролетiли, як два днi. Добре, наприкiнцi наступного мiсяця… Але великi i дрiбнi справи чiплялися, як реп’яхи у собачий хвiст. Органiзм слабо подавав сигнали SOS.
I тут — стоп, машина. Повна зупинка.
За одну нiч «вибухнув» гострий отит. У вусi тягнуло, сiпало та штрикало нестримним болем. Пiвголови перетворилося на порожнечу, заповнену ватою. До потилицi, макiвки, за вухом було не доторкнутися. Наїжачена шкiра вiдштовхувала навiть наближення обережних пальцiв.
«Це ускладнення. Щось ви на ногах переносили», — зробив висновок лiкар. Що переносила? Накопичену втому, роздратованiсть вiд марнотратства часу — при такiй щiльнiй зайнятостi, що в туалет бiгла, коли вже годi було терпiти.
Не на три днi, а на три тижнi випала вона тодi з газетярського киплячого котла. Спочатку здавалося, що нестерпному болю, який краяв череп, не буде кiнця-краю. Коли стало трохи легше, однаково не давали спокою напади тягучого в’язкого гулу, що пульсував у хворому вусi. Нi сiсти тобi, нi лягти. Залишалося тiльки ходити, як звiрю у клiтцi, гойдаючи i присипляючи в собi цей сполоханий жах. Вiдволiкали нетривалi заняття, якi вона знаходила у трикiмнатному помешканнi на кожному кроцi. Приснула спецiальною рiдиною на поверхню дзеркала i натерла шматою до блиску. Зникли цяточки i плямки. Добре. На цiлу хвилину бiль вiдступив.
На шухлядi шафки для бiлизни ручка вiдлетiла. I чоловiк, i сини вже клеїли — i даремно. Їхнiй ремонт тримався до першого торкання. Висунула шухляду, роздивилася два шурупи, пази у деревi, конструкцiю ручки. Зрозумiло. Знайшла клей ПВА, вiдiрвала шматочок туалетного паперу, розклала усi складовi на столi, як хiрург свої iнструменти перед операцiєю. По краплi клею витиснула на шурупи, по краплi — в отвори ручки, запхала маленькi кусочки паперу у стики й спробувала обережно прикрутити.
Але викрутцi заважав стос столової бiлизни у шухлядi. Повитягувала складенi зверху скатертини, серветки, рушники. Кiлька обережних обертiв викруткою, i ручка сiла на мiсце. Тепер не рухати нiчого до завтра, аби клей взявся.
Погляд впав на край бабиної вишитої сорочки на самому сподi глибокої шухляди. Скiльки минуло по смертi бабусi? — Майже двадцять п’ять рокiв. А сорочка така, як була колись, кольори ниток не потьмянiли. Бабця вишила її, коли ще була дiвчиною. Замiж вона пiшла у шiстнадцять рокiв. То скiльки ж тiй сорочцi? Порахувала. Сорочка ця десь з 1928 року…
Галя скинула з себе фланелеву сорочку, трикотажну футболку з довгим рукавом, футболку з коротким рукавом — усi капустянi листочки одежини хворого. Комiрчик бабиної сорочки заледве зiйшовся на шиї — чи то фасон такий, чи то бабця була худенька, немов дитина. Нижня частина сорочки, пришита до верхньої, виявилася заширокою, мабуть, з розрахунку на вагiтнiсть. Розрiз на грудях глибокий, аби було зручно годувати дiтей. Дрiбнесенькi хрестики створюють досконалий орнамент на рукавах, горловинi та зап’ястях. На манжетах по двi петлi i жодного ґудзика — в них просувалися шнурок або тасьма. Защепила манжети однаковими тоненькими ґумками для стягування волосся. Подивилася на себе у велике дзеркало спальнi…
Де фотоапарат? Ось вiн, але що з того — батарейки у ньому сiли, вчора перевiряла. У футлярi звiдкись узялася ще одна пара акумуляторiв, як на диво, заряджених. Де ж тут, в апаратi, чорно-бiла функцiя? Рука легко, нiби знала дорогу, зробила кiлька впевнених ходiв. Уперше за два з половиною роки, вiдтодi як на день народження подарували це цифрове чудо i показали його можливостi, вдалося самостiйно вiднайти цю функцiю. Дотепер їй не вдавалося зробити жодного ускладненого фото — нi тобi сепiї, нi додаткових прикрас з фiгурними рамками, лише простi картинки, вiдбитки дiйсностi. Тепер розумний цифровик легко прийняв замовлення на чорно-бiлий варiант. Але як себе сфотографуєш без автоматичного селфтаймера? Рука не пiдвела. Кiлька немов би вiдпрацьованих досвiдом, а насправдi випадкових рухiв, й апарат готовий до зйомки. Галя майже не здивувалася, що усе вiдбувається нiби без її участi, вже знала, що затримки нi в чому не буде.
Поставила фотоапарат на пiдлогу, зазирнула у видошукач, побачила там паркет, край фiранок. Натиснула на ґудзик. На екранi засвiтилася цифра 10, почався зворотнiй вiдлiк секунд: 9, 8, 7… Перестрибнула через фотоапарат, лягла перед ним на вiдстанi пiвтора метри, поправила вишивку на руцi. Блимнув потрiйний спалах. Є.
Ну, що там вийшло?
Трохи вiдтято макiвку — треба було нижче голову пригнути. Трохи забагато пiдлоги у нижнiй частинi фото. Але вишита сорочка — в усiй красi. I погляд якийсь особливий. Трапляється ж таке: хвора, не намальована, вата у вусi (добре, що не видно), волосся не мите (лiкар не дозволяє), але усе це не помiтно. Головне — погляд. I бабина сорочка. Один з найкращих її портретiв.
Бiль увесь цей час про себе не нагадував, сховався, як слимак у хатку.
З тої тритижневої вимушеної вiдпустки вона вийшла з переконанням, що заганяти себе, розмахуючи батогом — грiх. Проти себе та своїх можливостей. Забагато робитимеш для iнших, забуваючи про себе, будеш покарана. А тому треба час вiд часу зупинятися для ревiзiї життєвих прiоритетiв, давати собi вiдповiдi на запитання: чи там я, де хочу? Хто зi мною? Що для мене важливо? Вiд чого варто вiдмовитися? I зробити нарештi те, на що часу нiбито не можеш знайти.
I ще один урок засвоїла вона тодi. Трапляються хвилини, коли на хвилi пiднесеного нетерпiння ти здатний на усе, i усе навколо тобi допомагає, навiть бездушний механiзм, навiть бiль, який вiдступає. Лише сам собi не зраджуй, тримайся висхiдного потоку i тобi вдасться неможливе. Як найкращий фотопортрет, зроблений пiд час виснажливої хвороби.
…Серед подруг лише Iрина мала талант — не набутий, а вiд природи — бути господарем собi i своєму часу. Тому й встигала багато. Луїзi це вмiння далося великими зусиллями та впертiстю, вона навчилася вiдсувати другорядне на потiм: «Якщо само не розсмокчеться, хай хоч визрiє. Згодом розберуся». Магда взагалi не страждала вiд проблеми «встигаю — не встигаю». Тим бiльше, що з появою Соньки, вона не спiзнилася з головним для себе i це стало для неї найпереконливiшим доказом її теорiї: «Не поспiшай, бо не встигнеш».
Iсторiя з вухом трапилася ще у часи роботи у газетi i залишила Галi настанови на майбутнє. I ось, вийшовши по спiралi на новий виток, Галя знову вiдчувала, як катастрофiчний брак часу накриває з головою. Знайшла собi новi лiки — пройтися пiшки у хорошому темпi i вiдновити життєвий тонус. Ось i тепер йшла своєю вулицею вже iншою людиною, милуючись кольорами жовтня, найкращого мiсяця у Львовi, та жадiбно втягуючи нiздрями гiркуватий аромат хризантем та мiцних товстоногих опенькiв (якi у мiстi опеньки? — а от пахне ж ними!). Захотiлося одягнути щось охристо-руде, теракотове, кольору перестиглої зеленi, аби бути у гармонiї з природою. «Де мiй картатий осiннiй костюм? — згадала Галина вже на пiдходi до свого пiд’їзду. — Завтра одягну його. Сплануємо остаточно новорiчний номер. I все, бiльше жодних планiв на день».
— Завтра їдемо на Шацькi озера, — напускним рiшучим тоном повiдомив Вiктор, вiдчинивши дверi, — Нас запрошують. На п’ятницю, суботу, недiлю. Хлопцi вже погодилися. Я правильно кажу? — крикнув убiк кiмнати синiв. — Ну чого ти дивишся, як Ленiн на буржуазiю?… Невже не можеш дозволити собi зайвий вихiдний? Ти редактор, чи хто? Вiзьмеш п’ятницю, раз на сто рокiв можеш один робочий день витратити на себе. Не помруть без тебе!
— Ми завтра новорiчний номер плануємо.
— Без тебе спланують.
— Без мене не спланують.
— Як менi це набридло! — несподiвано голосно вигукнув вiн, виходячи з себе.
Йому варто було зупинитися на цьому словi. Нехай було б «Набридло!», вона б зрозумiла. Але йому видалося цього замало i вiн додав iнше — того ж змiсту, але брутальне i зле. Шмагонув як батогом.
…Галя пiшла у лазничку, сiла на край ванни, хотiла заплакати i вкотре позаздрила тонкосльозим жiнкам. При першiй нагодi сльози на очах, помах вiй, i вже бiжать по щоках рятiвнi струмочки, пiсля яких настає полегшення, а нерiдко i розв’язання проблеми. А тут — тiльки сухий дряпучий ком у горлi.
Знову все не так. I на роботi, i вдома.