Її подруги просувалися угору, кожна своїми кар’єрними сходами. Високо ставили планки, смiливо експериментували, йшли на ризик, змiнювали усталений порядок речей, помилялися… А Магда за понад двадцять рокiв роботи у видавництвi, просунулася лише на одну сходинку — була рядовим редактором, стала ревiзiйним. Думки про кар’єрний рiст її не турбували. Їй подобалося те, що вона робить на своїй маленькiй дiлянцi, подобалося вiдповiдати за свою iндивiдуальну роботу, а бiльшого вона не потребувала.
Процес вдосконалення чужих текстiв нагадував їй генеральне прибирання у помешканнi. Обсяг роботи вiдразу впадав у вiчi. Достатньо було одного абзацу. Лише кiлька разiв їй до рук потрапляли машинописи, у яких рука не пiднiмалася поправити навiть помiтнi огрiхи, бо вони були привабливими та органiчними. Але зазвичай робота виглядала саме як ретельне прибирання.
Немов заходила у вишукану оселю чи у просту хату, прикидаючи: доведеться добряче попрацювати чи достатньо тiльки стерти порохи? I починала наводити лад.
Бiльшiсть авторiв не помiчали цих зусиль. Їм здавалося, що їхнi тексти i без коректора є впорядкованими. А те, що чиясь уважна рука виправляла авторськi ляпи: «балахон над лiжком» на «балдахiн», а «зала, заповнена вщент» на «зала, заповнена ущерть» — так це ж дрiбницi! Робота коректури. Кожному своє.
Рiдкiсний автор знаходив для коректора Магди Курич кiлька слiв щирої подяки, розумiючи, наскiльки зусилля цiєї жiнки покращили його текст.
Мабуть, її патологiчна безамбiцiйнiсть та схильнiсть задовольнятися малим брала початок вiд щасливого безхмарного дитинства. Друзi дивувалися її взаєморозумiнню з батьками та вiдкритостi дому, де гостям завжди були радi i намагалися перш за все нагодувати чи бодай напоїти чаєм з кизиловим варенням. Магда виросла не знаючи, що таке пиятики батька чи похмурий погляд матерi. У батькiвському домi не трималися заздрощi та злослiв’я, нiхто не пiдвищував голосу, не принижував iншого. Магдi не доводилося, як багатьом її ровесникам, обiцяти собi: «Я неодмiнно виберуся зi злиднiв та несправедливостi». Її влаштовувало те, що вона мала.
Можливо тому кар’єра її не цiкавила. Найважливiше вiдбувалося вдома. Вона забувала про роботу, заледве переступаючи порiг свого помешкання. Постiйне вдосконалення будинку у Зубрi було для неї таким же захоплюючим процесом, як для Iрини створення нової колекцiї одягу, як для Луїзи випуски її телепрограми, як для Галки герої її iнтерв’ю, газета, журнал… Результат творчих старань Магди призначався лише для своїх. Навiть бажання такого не виникало — винести це на загал. В усьому, що не стосувалося її дому, Магда була не творцем, а цiнителькою. Рiвних їй у справi оцiнювання не було. Вона пiдсвiдомо вiдчувала, у чому сила побаченого, почутого, прочитаного, але скiльки Галя не пропонувала: «Напиши своє враження вiд книги (фiльму, аудiоальбому, колекцiї, телепрограми), ти ж так цiкаво говориш…» — Магда лише смiялася. Її влаштовувало бути доброзичливим критиком та порадником у розмовах з подругами. Вона справляла враження жiнки, яку все влаштовує у життi. Однак насправдi в її душi встановилася гармонiя лише тепер, пiсля народження Соньки.
… Донька спала у вiзочку пiд яблунею, сповита у дитячий коцик та накрита зверху ще й тонким вовняним пледом. День був чудовий, якi нерiдко трапляються у Львовi в жовтнi — сонячний, у соковитих тонах стиглої осенi, з павутинням у прозорому повiтрi. Ще день-два i почнуться дощi. Сонька спатиме вдень уже не у саду, а на критiй верандi, пiд шурхiт дощових крапель по винограднiй лозi.
Сьогоднi у «Зубрiвцi» день вiдчинених дверей. Середа. «Фiалки щосереди». Днiв зустрiчi з дiвчатами нiхто не вiдмiняв.
В обiд приїхала Гурська, сусiдка по старiй квартирi. Напросилася на зустрiч — не терпiлося, мабуть, подивитися на Соньку. Зробила Магдi двозначний комплiмент: «Добре виглядаєш! Погладшала…» Розповiла, як святкували день народження чоловiка — з кiлькома милими сiмейними подробицями та дрiбними наївними вихваляннями свого господаря, якого вона ласкаво називала «мiй».
Минулого разу, коли Магда бачилася з Гурською, та запевняла, що подає заяву на розлучення iз «цiєю сволотою». Що сталося у перехiдний перiод вiд «цiєї сволоти» до «мого», не обговорювалося. Коливання вiд ненавистi до любовi у стосунках з чоловiком вiдбувалися у колишньої сусiдки у режимi маятника. Магда знала, що незабаром Гурська знову вибухне праведним гнiвом з приводу основної своєї життєвої турботи та теми для розмов — поведiнки чоловiка. А згодом, коли на сiмейному небосхилi вiдшумлять громовицi та проллється злива слiв, обвинувачень та образ, знову з-за хмар визирне сонечко. I розлючена дружина перетвориться на врiвноважену «половинку», яка раз у раз, iнодi абсолютно не до теми, згадуватиме у розмовах про те, як вдало пожартував чоловiк вранцi або який ремонт вiн ось-ось розпочинатиме у туалетi.
Йдучи, Гурська мало не зiштовхнулася у дверях iз Луїзою.
— Як шкода, що я не можу з вами залишитися! — щиро зiтхнула вона, не сумнiваючись у тому, що ця перспектива є бажаною не лише для неї. — Давно вже не бачила Галку, Iрину… Ще хтось буде? Потеревенили б… До речi, Луїзо, бачила програму про горб. Як дiтям виправляють усi цi викривлення хребта та сколiози. Зараз згадаю, на якому каналi…
Магда внутрiшньо зiщулилася вiд дубової делiкатностi Гурської.
Вираз обличчя Луїзи не змiнився, вiн мiг означати що завгодно, навiть стримане зацiкавлення.
— Це, мабуть, на Першому, — сказала вона, уважно вислухавши тираду Гурської, - у них хороша програма про здоров’я. Нещодавно показували, як позбавлятися таких вусiв, як у тебе. Кiлька сеансiв електроепiляцiї — i зайве волосся на обличчi немов рукою знiмає…
Уже бiля хвiртки, кинувши косий погляд убiк дому, Гурська впiвголоса зауважила Магдi:
— Луїза ще замiж не вийшла?… Та й куди їй! З таким характером…
«Ще раз почне напрошуватися у гостi — вiдшию», — пообiцяла собi Магда, направляючись до яблунi, аби глянути, чи спить Сонька. Викладеною пласким рiчковим каменем стежкою назустрiч їй йшла Луїза, яка свiтилася тихою усмiшкою. Побачила Магду i приклала вказiвний палець до губ, завернула подругу: усе добре, спить. Пiшли на веранду накривати стiл до чаю. З веранди добре було видно не лише вiзочок, але й краєчок розпашiлої Соньчиної щiчки.
— Ти її не занадто кутаєш?
— Нормально.
— Що це ти маєш? Невже «Наполеон»? Твiй?…
— Мiй. Позавчора спекла, поки Сонька спала. Iгорковi хлопцi з роботи приходили. А вони завжди замовляють: «Ми все принесемо, ти лише свiй «Наполеон» зроби». Серед чоловiкiв, я давно вже зауважила, ласунiв не менше, анiж серед жiнок. Я й для нас кусень врятувала. Але не знаю, чи варто пригощати. Вранцi випила кави зi шматочком i щось мене нудить. Заварний крем пiдступний, два-три днi i можна отруїтися. Я вже колись таку халепу мала.
— А де вiн був? Хiба не у холодильнику?
— Та у холодильнику, не мав би зiпсуватися.
— Дай скуштую, — Луїза вiдрiзала тоненький шматочок листкового пляцка, поклала до рота й примружилася вiд задоволення. — Смакота! Що ти вигадуєш? На стiл! Поглянь, що я принесла: справжню грузинську чурчхелу. Ти коли востаннє чурчхелу їла? Подивися. Якi горiшки мiцненькi! А який кожушок смачний! Знаєш як її роблять? Я колись у Тбiлiсi бачила. Фундук збирають на нитку, як намисто, а потiм занурюють у гарячий сироп з винограду i ще чогось там смачного. Заїхала на базар, побачила — i аж смак її у ротi вiдчула. «Справжня?» — запитую у продавця. «Абiжяєш, слюшiй!» — вiдповiдає.
— Грузин?
— Наш. Пожартував. А чурчхела справжня.
Накривали на стiл, витягуючи з шухляд найкращий посуд та найгарнiшi серветки. У «Зубрiвцi» речi не чекали особливого випадку та кращих часiв — спiлкувалися з людьми як не щодня, то хоча б щотижня.
Магда розповiдала Луїзi про Соньку, про те, який у неї характер впертий, яка вона розумна i як усе розумiє.
— Це не тiльки я та Iгор так думаємо. Ольга Степанiвна, медсестра, що допомагає менi доглядати Соньку, теж дивується…
— Магдо, ти якось по-iншому пахнеш, — раптом встряла у монолог Луїза.
Магда розгубилася:
— Чого ти мене лякаєш?… Може дезодорант пiдвiв?
Луїза аж розсмiялася. Магда, не зважаючи на роботу у садку, завжди мала свiжий манiкюр, охайний педикюр, щодня мила голову, i парфуми у неї були першокласнi. Затята* акуратистка. А зараз i поготiв.
— Та нi! Хороший такий запах. Новий.
— Ну, може, вiд Соньки щось передалося.
— Нi. Саме ти останнiм часом пахнеш трохи по-iншому, нiж завжди. Щось таке, знаєш, нiби тiсто, накрите рушником, пiдходить. Чи видоєне молоко пронесли поруч у вiдрi.
Зовсiм збила Магду з пантелику…
Iрина з Галкою приїхали разом. Попередили, що на годинку, не бiльше. А бiльше у Магди i не вийшло б. Сонька прокинеться, треба кашку запарити, нагодувати. Кашки для немовлят тепер не варять. Заливають порошок окропом, розмiшують — i готово.
Сходили учотирьох до яблунi мало не навшпиньках. Постояли над вiзочком. Сонька увi снi корчила гримаски: пiднiмала здивовано бiлявi бровенята, хмурилася, усмiхалася одним кутиком рота. Спостерiгачi, стримуючи смiх, обмiнялися враженнями за допомогою жестiв та мiмiки, повернулися на веранду розчуленi.
За чаєм Iрина повiдомила, що закохалася, у водiя маршрутки. Згадує про нього другий день. У тому, як вiн вiдсторонено, без суєти брав у пасажирiв грошi i видавав решту, було стiльки стриманої чоловiчої гiдностi, що вона аж задивилася.
- Є три речi, на якi людина може дивитися безкiнечно. Знаєш, Iрино? — втрутилася Луїза. — На вогонь, воду та грошi бiля водiя маршрутки.
— На руки його задивилася, — уточнила Iрина. — Нi, правда, дiвчата. У нього такi гарнi руки та жести. I погляд. Такий… самодостатнiй. Що не кажiть, дiвчата, а у будь-якому середовищi можна зустрiти чоловiка своєї мрiї…
— Поки вiн не заговорить… — уточнила Луїза.
Галя бiльше мовчала. У журналi важко йшла розкрутка своєї системи розповсюдження, рекламна служба нiяк не могла вийти на запланованi показники, не вдавалося наразi вiдчутно пiдняти людям зарплатню. Отож не хотiлося займати дiвчат своїми проблемами.
Луїза розповiла, що отримала по е-мейлу лист вiд Галi з Києва, своєї однокласницi. Вони час вiд часу обмiнювалися враженнями про фiльми, книжки, зустрiчi з людьми, описували одна однiй сукнi Нiно Катамадзе на концертах у Києвi та у Львовi, а повернувшись з подорожей, порiвнювали, як по-рiзному сiдає сонце у Балтiйське море у Юрмалi та у Сколе в Карпатах.
Луїза розповiла однокласницi про яблуко, яке вони купили на секонд-хендi. А Галя вiдповiла, що свого часу майстер Пiнзель, скульптор-загадка ХVIII столiття, вирiзав з дерева яблуко-сюрприз, яке загубилося у столiттях. Чи не його знайшли серед вживаного мотлоху у Львовi?
— Та яке там ХVIII столiття! — вiдмахнулася Iрина. — Цьому яблуку мало б бути тодi рокiв 250. А наше — у найсмiливiшому варiантi — десь з тридцятих рокiв ХХ столiття, а швидше з п’ятдесятих. Хоча й справдi тонка робота…
А Галя загорiлася:
— Завтра ж подивлюся в Iнтернетi, що там є про яблуко Пiнзеля, — з ентузiазмом озвалася вона. — Маю вдома альбом Пiнзеля, але нiчого подiбного, наскiльки пам’ятаю, там немає. Але це нi про що не говорить.
— Галко, який Пiнзель? — Iрина iронiчно дивилася на подругу.
— Однаково запитаю у Возницького. Нiхто, крiм директора картинної галереї, краще не знає мiг Пiнзель щось подiбне втнути чи нi. Борис Григорович стiльки скульптур Пiнзеля свого часу врятував для галереї, вiн руку майстра пiзнає. Або принаймнi скаже, хто це мiг зробити.
Магда встала, пiдiйшла до краю веранди, подивилася на Соньку, повернулася було за стiл, але щойно присiла, як дитя заплакало. Усi пiдхопилися, штовхаючись, побiгли, обережно дiстали дитину з вiзочка, примовляючи до неї усiлякi нiжностi.
Приготування їжi для Соньки виглядало як священнодiйство. Пiд керiвництвом Магди вiдмiряли сто грамiв спецiальної води для немовлят, з пластикової лiтрової пляшечки з червонощоким грубасиком на етикетцi. Про таку воду дiвчата й не чули. Коли вода закипiла, розвели порошок з пачки й залишили кашку вистигати.
Тим часом Магда помiняла донечцi памперс, обтерла маленьку, рожеву i зморщену дупцю вологою серветкою, припудрила бiлою присипкою.
— Перед їжею — гiмнастика, — оголосила вона.
Обережно розтерла крихiтнi нiжки й ручки. Спритно перевернула дитину на животик. Сонька тримала голiвку, невпевнено похитуючи нею, i була схожа на кульбабку на вiтру.
— Моє ти жабенятко, — розчулено мовила Магда, — а ну, повзи.
Пiдставила пiд ляльковi ступнi свою долоню. Маленька сперлася, зiгнувши нiжки, справдi по-жаб’ячому вiдштовхнулася вiд руки, пiрнула вперед i дзьобнула носом махровий рушник.
— Добре! — пiдтримала її Магда.
Поправила ручки-лозинки, пiдсунула пiд рожевi п’яточки долоню, i знову Сонька крехчучи, як стара бабця, зробила смiшний рiзкий рух, розпрямила нiжки, пукнула i втнулася чолом у м’який рушник.
— Моє ти сонечко! — пiдхопила доню Магда, спритно запакувала її у памперс, бодiк, фланелеву сорочечку та повзунки.
— Як вона помiтно прогресує, - похвалила Галя.
— Голову тримає! — задоволено погодилася Магда. — I це у два мiсяцi, дiвчата!
— Пукає! От насправдi те, на що нiхто до трьох мiсяцiв не здатний без сторонньої допомоги. Далеко дiвка пiде!
Магда вправно вмостила свiй скарб на згинi руки, приставила до крихiтного ротика пипку* на пляшечцi з кашею. Нетерплячiй голоднiй Соньцi не вiдразу вдалося упiймати гумову насадку, вона смiшно потрусила головою з боку в бiк (усi дружньо засмiялися) i жадiбно присмокталася, запрацювала як маленький насос, аж нiс вкрився бiсером поту.
Подруги не зводили очей iз заворожуючого священнодiйства. Забули, що квапилися. Усi справи були зараз несуттєвими порiвняно з тим, чим була зайнята Магда.
…Наступної середи зустрiч не вiдбулася. Галя була у вiдрядженнi у Києвi, а Луїза на зйомках у замку в Пiдгiрцях. Ще через тиждень Iрина мусила саме у середу їхати на Волинь, щоб вибирати на фабрицi тканини пiд замовлення. Коли нарештi усi зiбралися у «Зубрiвцi», Магда повiдомила, що вона вагiтна. Термiн — три мiсяцi. Виходило, що Магда завагiтнiла вiдразу пiсля народження Соньки.