«Колекцiонер» Джона Фаулза її приголомшив. Серед книжок, прочитаних останнiм часом, цей роман був найсильнiшим. Галя читала багато й урозкид, по кiлька книжок одночасно.
«Жодного дня без книжки!» — iронiзував чоловiк, заходячи у спальню, де вона перед сном, уже у пiжамi, гортала, лежачи у лiжку, сторiнку за сторiнкою. На тумбочцi у прозорому пластиковому ящику чекали своєї черги стоси нових i старих книжок. Про Маринiну, Донцову, Устiнову думала самовпевнено: менi б вiльний час — i я б так змогла, якби постаралася. Вони талановитi, але i я не ремiсник.
Пiсля ж Фаулза, як пiсля Джойса чи Воннегута, робила висновок для внутрiшнього користування: а так не зможу. Прихована вiд усiх гра: можу — не можу. Але ж вона i на рiвнi Донцової не пробувала. Може, то лише збоку здається, що це посильна справа, а чи вийде насправдi — лише результат покаже. Бодай спробувати дотягнутися до верхiвки своїх можливостей! Навiть задля того, аби довiдатися, де є ця верхiвка, на якому рiвнi.
Вона ретельно приготувалася до iнтерв’ю з Вiктором Єрофеєвим, письменник мав приїхати до Львова з Москви. Ще раз переглянула роман «Росiйська красуня», який читала кiлька рокiв тому. Подивилася чергову телепрограму «Апокрифи», яку вiв Єрофеєв. Проковтнула в українському перекладi роман «Хороший Сталiн», дiйшовши висновку, що i ця книжка Єрофеєва, як «Колекцiонер» Фаулза — справжня, таку зi швидкiстю двадцять сторiнок на день, як майстринi жiночих романiв, не напишеш. Занотувала у блокнотi запитання до письменника. «Зараз ви бiльше читач чи письменник? Яка книжка лежить у вашiй дорожнiй валiзi? Нiколи не виникало бажання змiнити прiзвище, адже у лiтературi вже є В. В. Єрофеєв — ваш тезка? У «Хорошому Сталiнi» ви сказали: «Можливо, я — найвiльнiша людина у Росiї…». Власне, це невелике досягнення, особливої конкуренцiї у цiй галузi не спостерiгається. Усi змагаються в iнших вимiрах. Що означає по-вашому — вiльна людина?» А найбiльше її цiкавила технологiя його письменництва. Як вiн пише? До дрiбниць — як? Ручкою, друкує на машинцi чи працює на комп’ютерi? Коли — вранцi, вдень, вночi? Скiльки може написати за один «пiдхiд» — i скiльки днiв може не писати? Як чистить свої тексти? Кому першому їх показує?
Iнтерв’ю з Єрофеєвим ледь не зiрвалося. Вiн був би здивований, якби дiзнався, що ця усмiхнена енергiйна редакторка журналу за пiвгодини до зустрiчi з ним мусила пити лiки вiд посталкогольного синдрому. Два пакетики порошку на пiвсклянки води згiдно з iнструкцiєю.
Дожила до сорока п’яти рокiв i не знала, що таке похмiлля. Тепер знатиме: нiби спазм судин головного мозку, що вже не раз накидався на неї вiд втоми, тiльки ще гiрше. Занадто легко вчора пився кагор на днi народження Єрохiна.
А може кагор був «палений»?
— Кагор п’ють як лiки, — пояснила Луїза, приїхавши вранцi рятувати подругу.
Вона ж i купила, що треба, в аптецi для порятунку.
— А ти скiльки випила? Майже склянку? Так що ж ти хочеш? Це ж не сухе вино. Тепер тобi кагору не скоро забажається…
Скарбничка вiдчуттiв, емоцiй, смакiв, запахiв поповнилася новим враженням. Можна було б не експериментувати, а повiрити на слово тому ж Єрохiну, скажiмо, який нерiдко страждав вранцi вiд наслiдкiв бурхливо проведених вечорiв. Але ж нi, треба в усьому переконатися самiй. От i переконалася. У найневдалiший момент.
Вiктор Єрофеєв був старiючим хлопчиком з тонкими бiлими руками та випуклим черевцем, подiбним на себе п’ятирiчного зi старого фото на обкладинцi книги. Єрофеєв сподобався їй тим, що не втратив дитячих рис в обличчi, а особливо тим, що вмiв вибирати. Йому не однаково, де сидiти у напiвпорожнiй вiдкритiй галереї ресторану — мiсце для обiду обрав неспiшно, iз задоволенням. Ґрунтовно, зi смаком, вивчив меню i пiсля уточнюючих запитань до офiцiанта, замовив грибний суп з лисичками, качку iз журавлиновим соусом, кухоль пива, стопку горiлки, яку випив пiд гарячi страви у три прийоми, i замовив ще.
Галя вибрала грецький салат i каву згодом. У салатi домiнував смак орегано. Вона часто замовляла цей салат, i нiде його не готували однаково.
Люди або вмiють одночасно їсти i розмовляти, або не вмiють. I вiд цього залежить, наскiльки приємним чи вiдразливим буде спiльний обiд. Єрофеєв вмiв. Апетит лише посилювався вiд споглядання того, як вiн акуратно iз задоволенням поглинає страви. У паузах розказував, що сприймає Львiв як мiсто, оповите таємницею, зi своїм ритмом, мiсто, яким хочеться гуляти неспiшно, бо воно розраховане на крок…
— Ми йшли з вами сюди i згадували мою бабусю, — говорив Єрофеєв. — Те мiсце з «Хорошого Сталiна», де вона розвиває бурхливу дiяльнiсть на кухнi: виварює бiлизну, орудує важкезною праскою… Так-от, вiльна людина вирiзняється передусiм бурхливою енергiєю. Квола людина не може бути вiльною.
— На свою авторську програму «Апокрифи» ви намагаєтеся запрошувати саме вiльних людей?
— Менi цiкава людина думаюча. Тому й запрошую вiдомих людей, якi вмiють думати. Нещодавно був Роман Вiктюк, Алла Демидова… Ми дуже часто у програмi говоримо про любов, у нас була дуже гаряча передача про те, хто кого бiльше любить: чоловiки жiнок чи навпаки… Здавалося б, хiба це питання?… А виявляється, ми найменше знаємо про себе. Про заздрiсть, зраду, егоїзм… I от коли ми разом розмiрковуємо про базовi людськi якостi, виявляється, що ми себе не те що переоцiнюємо, а недооцiнюємо… Справжня лiтература тiльки-тiльки починається, головне її завдання — дослiдження людини, її стану. Найцiкавiше зараз у лiтературi — як функцiонує людина…
— Беретеся до роботи в якомусь особливому станi?
— Про це слiд дуже обережно говорити. Це ж не плавання — навчився i пливеш. Це як чоловiча потенцiя: сьогоднi є, а завтра нi. I не пояснити собi, чому пропала. Я пишу помалу. Двадцять сторiнок, про якi ви згадали, я написав лише раз, коли абсолютно розчарувався у тому, що написав у «Росiйськiй красунi». I раптом знайшов, раптом пiшло, немов хтось почав диктувати. I я мав страх, що втрачу цей голос, загублю цю iнтонацiю i спiшив усе записати. Я тодi зрозумiв, що письменник не пише. Вiн лише чує. Немов намагаєшся розiбрати слова у радiостанцiї, а її глушать i вони зникають. У «Росiйськiй красунi» є такi деталi, якi я нiколи не знав про жiнку i жодна жiнка менi це не розповiдала. Можу заприсягнутися, що є якiсь зовсiм iншi енергiї, якi приводять у лiтературу.
— Ви потiм сильно правите свiй текст?
— Я правлю ту саму «отсєбятiну», забираю те, що не розчув i придумав. Вона дуже швидко вилазить… Взагалi, говорити про лiтературу — це брехати постiйно. Наявнiсть iдеї ще не означає, що роман напишеться. Має ще щось зiйтися, збiгтися, злитися в одне цiле. Iдея, як хробак, i назустрiч цьому хробаку має виповзти iнший. Кажуть, письменник — майстер слова. Неправда. Вiн раб слова, вiн йде за ним, вiн слабший за своє слово. I чим кращий письменник, тим менше вiн вiдповiдає за свiй твiр…
… Ввечерi, миючи посуд i слухаючи останнi новини з маленького телевiзора на холодильнику, Галя почула запрошення на конкурс рукописiв. Знала вже, що його щороку проводять серед письменникiв-початкiвцiв та вже вiдомих лiтераторiв. А тут нiби вперше почула. Навiть пiдiйшла ближче до телеекрана, забувши закрутити кран.
А наступного дня прочитала iнтерв’ю Марiї Матiос i їй чомусь запам’яталася така деталь: один епiзод у своїй майбутнiй книжцi Марiя переписувала 86 разiв.
…Вiктор сидiв у крiслi з пультом у руках.
— Що показують?
— Фiльм про Махна. Даремно не дивишся.
— А попрасувати не хочеш? Дивлячись телевiзор?
— На такi сеанси одночасної гри здатна лише жiнка.
— Не буду твої сорочки прасувати, коли ти такий розумний!
— Та ти ж їх нiколи i не прасуєш.
— От i далi не буду!
Не встигли по кiлька слiв одне одному сказати, як знову посварилися.
Галя встановила бiля Вiктора дошку для прасування, обтягнуту старою тканиною у коричневих пiдпалинах. Три мужики у хатi — i не допросишся помiняти оббивку. Увiмкнула праску: на крiслi вже три днi чекав стос непрасованих простирадл, пiдковдрiв i наволочок. Дрiбнi лашки довелося витягувати з-пiд чоловiка. Гепнувся у крiсло i навiть не глянув на що сiдає.
Тiльки щосуботи та щонедiлi вона могла розгребти купу випраної та пересушеної бiлизни, приготувати щось особливо смачненьке. Порохотягом проходилася по килимах теж нерiдко у недiлю. Це порушення загальноприйнятих правил вважала дрiбним дисциплiнарним проколом. Одна її бабця, вона дотепер пам’ятала навiть iнтонацiю, говорила у подiбних випадках: «Працювати — не грiх». Друга бабця, якої вона навiть не знала, бо та померла ще до народження онуки, мала у багатому арсеналi примовок, за розповiдями мами, i таку: «Грiх — не те, що до писка*, а те, що з писка». Тобто обмежувати себе варто у висловах i плiтках*, а не в їжi. Галя погоджувалася зi своїми бабусями. I про прибирання у недiлю, i про м’ясо пiд час посту.
Здригнулася вiд несподiванки. Пiд халатом, над колiном, вiдчула долонь Вiктора. Навiть на секунду не призупинила рух праски. Вiд чоловiчої руки йшло неспокiйне тепло. Махно на телеекранi кидався до своїх товаришiв з оголеною шашкою: «Порубаю!!!» Поверхом вище сусiдськi дiти катуляли* iграшки по пiдлозi. Цi враження сприймалися окремо й другорядно, як заднiй план.
Важливим, однак, залишалося те, що у своїй кiмнатi за комп’ютером бавилися, немов пiдлiтки, сини-студенти: завзято вели битву велетнiв, з’ясовуючи, хто з них найсильнiший. То один наближався до перемоги, то другий був вiд неї за два кроки. Вiктор-молодший вiдправив у наступ усi свої сили. Монстри Сергiя вiдбивалися, намагаючись перехопити iнiцiативу. Серед металевих конструкцiй закинутого заводу невiдомо звiдки виник таємничий лiфт — дверi розсунулися, нiби запрошуючи усередину. Що це — пастка? Чи можливiсть взяти реванш? Сергiй вирiшив ризикнути, його воїни опинилися у лiфтi i той рушив догори, набираючи швидкiсть. На мить призупинився, затремтiв, пропускаючи через себе вiбруючий струм, i полетiв вгору, стрибками. Вiктор прицiлився утiкачам навздогiн i, не спiзнившись анi на долю секунди, натиснув на гашетку. Вибух був настiльки потужним, що його спалахи закрили увесь екран… Коли всiвся порох та розвiявся дим, з’ясувалося, що жодного воїна немає. Поле бою — геть усе в руїнах, i анi переможцiв, анi переможених.
— Хто перемiг? — не зрозумiв Вiктор-молодший.
— Йди став чайник! — скомандував Сергiй. — Наразi нiчия. Вiйна триває.
…Фiнал був тривалим, з яскравим фейерверком не менше хвилини, ослiплюючим до запаморочення.
— Ось вона, жiноча перевага, — сказала Галя, розплющивши очi.
— Що? — не розчув її слiв Вiктор.
— Жiноча перевага, — повторила вона. — Наша хвилина порiвняно з вашими чоловiчими чотирма секундами — небо i земля.
У коридорi почулося енергiйне гупання, i вони ледве встигли вiдскочити одне вiд другого.
— Мам, — увiрвався до кiмнати молодший, — давай гарячi канапки зробимо?
Розчервонiла мама старанно водила праскою по пiдковдрi. Тато дрiмав у крiслi перед телевiзором.
Вiктор стишеним голосом повторив пропозицiю. Там, у них з Сергiєм, монстри готуються до нової сутички, там пристрастi й напруга, а у батькiвськiй вiтальнi — тиша та спокiй, сонне царство…