Коли визначаєшся, нарештi чого насправдi хочеш, настає час дiяти. Людство дiлиться на цi двi категорiї: люди, якi говорять, i люди, якi дiють. Однi жалiються на долю та обставини, марнують час у проговорюваннi банальних речей, зрозумiлих без слiв, так i не дозрiваючи до дiй. Iншi менше говорять, бiльше роблять, поступово, цеглинка до цеглинки складають свою будiвлю. I вона росте, робиться помiтною. А у перших, з якої точки не подивишся — рiвнина зi слiв.
Галю п’янило її нове захоплення. Герої, подiї, дiалоги тiснилися на виходi до бiлого листа. Вона їх ледве стримувала, чекаючи вечорiв та вихiдних, коли можна буде вiдкрити ноутбук з першим роздiлом роману.
— Галко, як у тебе в суботу? — голос Луїзи у слухавцi здавався втомленим.
— Працюватиму вдома. Хлопцi на рибалку зiбралися, Сергiй — на авторинок. А я писатиму, — Галя не уточнила, що саме писатиме. — А що, Луїзо?
— Думала, може зустрiнемося?… Гаразд, тодi до середи!
— Бувай!
У суботу зранку Галя зварила борщ, пройшлася порохотягом по кiмнатах i з нетерпiнням та пiднесенням поставила на стiл ноутбук, який не вiдкривала кiлька днiв, бо була до пiзнього вечора зайнята у редакцiї.
I пiшла до телефону.
— Луїзо, де ти є?… А коли звiльнишся? Я можу за годину пiд’їхати до пам’ятника Шевченку.
Недарма щось тривожне у голосi Луїзи не давало їй спокою. З першого ж погляду на подругу стало зрозумiло, що та у глибокому мiнорi. Хоча одягнута, як завжди, з цiкавинкою — уся у приємнiй сiро-рожевiй гамi. Але на цю її особливiсть жоднi негаразди не здатнi вплинути.
Проблема Луїзи вискочила з екрану монiтора. Побачила у домашньому комп’ютерi Коня папку пiд назвою Olga. Вiдкрила її, а там фотографiї, на яких щасливий Кiнь поруч з якоюсь усмiхненою жiнкою. Або ця жiнка сама, без нього, але зрозумiло, що фотографував вiн. Луїза вже бачила цю жiнку ранiше. Її фото стоїть у нього на кухнi на поличцi у рамцi. Луїза вирiшила, що це колишня дружина. Тому навiть не запитала, хто це, лише щось шкрябнуло в душi: розлучився, а портрет не ховає. Але, виявляється, це була не дружина. Дружина називалася Марiя, Кiнь колись згадав її iм’я, i Луїза запам’ятала. А файл у комп’ютерi називався Olga. Хто така Ольга?
— Хто ця жiнка? Дружина? — запитала Луїза, знаючи вже, що не дружина.
— Нi, це — Ольга, — вiдповiв Кiнь.
Луїза чекала пояснень, але їх не було. У кiмнатi панувала мовчанка.
— Я кохав її, - сказав Кiнь. — Ти копирсалася у моєму компi?
Що вразило її бiльше: «кохав» чи «копирсалася»?
— Що ти собi дозволяєш? — вибухнула вона.
— Експериментальний кролик може собi дозволити усе!
Вони посварилися. Луїза не залишилася того вечора у нього. Вiн не зателефонував i не прийшов до неї наступного дня…
У Галi перевернулася душа, коли вона побачила, як по щоках подруги побiгли сльози.
— А що ти робила в його комп’ютерi?
— Вiн сам сказав, аби я подивилася поштову скриньку — нам мали надiслати запрошення на фестиваль… Ну, а мене занесло у фотопапки. Побачила жiноче iм’я… А ти що, змогла б у такiй ситуацiї втриматися i не вiдкрити цей файл?
Галя уявила себе перед комп’ютером Вiктора…
— Звiсно, вiдкрила б! Кожна жiнка, мабуть, вчинила б так само. Проклинаючи згодом свою цiкавiсть. Дуже висока ймовiрнiсть нарватися на сюрприз. Але у твоєму випадку, що сталося жахливого? Нiчого. Зазирнула у його минуле. Пусте!
— Яке пусте?! Вiн дав менi зрозумiти, аби я не пхалася на його територiю, що це мене не стосується. I то якими словами! «Копирсалася»! Нiби у кишенях або у бруднiй бiлизнi!
Повернувши за рiг, вони опинилися перед вуличним кафе — столики пiд лапатими парасольками стояли мало не на тротуарi за ажурною металевою огорожею посеред весняної сонячної вулицi.
Через хвилину Галя вже замовляла офiцiантовi каву з мигдальними тiстечками. А Луїза, вмощуючись у плетеному крiслi бiля столику, додала:
— Ужгородського коньяку, два по п’ятдесят.
Дiстала шкiряний футляр зi своєю забавкою — маленькою люлькою на довгiй нiжцi, пакет початого тютюну та сiрники. Протерла нутро файки коньяком, набила її запашним куривом, неспiшно розпалила, затягнулася i з задоволенням випустила дим. За її рухами хотiлося спостерiгати, не вiдводячи погляду. Над столиками розлiгся благородний аромат.
— Менi вже так багато не вдалося у моєму життi, Галко. I знову щось не те виходить.
— Бiйся Бога! Що тобi не вдалося? Роботу маєш, любиш її, грошi заробляєш пристойнi, маєш цiкавi плани…
— Я про iнше.
— Про людей, якi поруч? Теж не гнiви Бога. А свого чоловiка можна усе життя шукати. Помилятися, шукати, помилятися знову, але однаково шукати.
— У тому то й рiч, що це вiн. Я вже знайшла його. Тiльки щось подумаю — вiн це каже. Або вiн щось почне говорити — я закiнчую. Чи навпаки, несподiване щось бовкне або неочiкуване втне i я ще бiльше переконуюся — це той, кого чекала. Менi подобається, як вiн пахне, як їсть, люблю слухати, як вiн ходить по квартирi, як плюскається у ваннi. Ми смiємося разом, регочемо як пiдлiтки, розумiєш? Я хочу бути з ним. I я йому теж потрiбна. Менi навiть говорити про це не треба, я й без слiв усе бачу. Розумiєш?… Але тепер чомусь так холодно, так байдуже поставив мене на мiсце. Не надто пхайся, мовляв, у чуже життя…
— Це з твоєї точки зору. А з чоловiчої дзвiницi ваша суперечка виглядає, мабуть, так…
Галя пiднесла до губ широкий опецькуватий келих, зробила маленький ковток. Луїза грiла свiй коньяк у долонях, не поспiшала пити.
— Ставлю себе подумки на мiсце чоловiка, — вела Галя. — I розумiю, що вiн не збирався приховувати вiд тебе цю iнформацiю. Просто вашi стосунки ще не дозрiли до такої розмови. Або моменту вiдповiдного не трапилося. А тут ти починаєш гнати коней, розпитуєш, слiдство ведеш зi стурбовано-трагiчним виразом обличчя. Кому це сподобається?
— Чому зi стурбовано-трагiчним?
— А що — з безтурботно-веселим? Та ще й пiсля пiдступного з його точки зору вторгнення у його особистi фотофайли. Чоловiки такi речi сприймають як вiдверте зазiхання на їх свободу. Як намагання жiнки встановити над ними контроль. А ти ж хiба цього прагнула? Тобi ж потрiбна вiдвертiсть та щирiсть у стосунках… Тому у таких розмовах важливi жiночi iнтонацiї, найдрiбнiшi нюанси, здатнiсть вiдчувати момент. А також iнтуїцiя — чи варто продовжувати розмову зараз, чи вiдкласти її без образ на потiм. От побачиш, вiн сам усе розповiсть, прийде час. Не пiдганяй його i не ставай у позу ображеної квочки.
— Ображеної квочки?…
— Ну… Вiдвернутися вiд нього i робити вигляд, що ти страшенно переймаєшся iншими речами: порпаєшся у пилюцi, трясеш гребенем, шукаєш хробакiв…
— Ну добре. А раптом вiн її i далi любить?
— Звичайно, що любить. Якась частка чоловiчої душi завжди кохатиме жiнку з минулого. Кожне попереднє кохання не минає безслiдно. А ти сподiвалася зустрiти чоловiка без минулого? Навiть уперше закохуючись по-справжньому, ми вже маємо за собою досвiд бодай дитсадiвських кохань. Замiсть безпричинних страждань направила б зусилля на те, аби стати його… великим коханням. Саме так. Хоча й трохи пафосно. I взагалi, Луїзо, де твоя природна легкiсть? Звiдки викотилася ця важка артилерiя на любовному фронтi?
— Сама не знаю, чому на нього так серйозно реагую. Занадто серйозно. Будь-яка дрiбниця має шалене значення.
— Дивись, не зiпсуй усе. Чоловiки надмiрної серйозностi у цих справах не люблять. Наша зброя — здорова доза пофiгiзму, iронiї, легкостi, гри. Що занадто серйозне — смiшне. А у чоловiкiв серйозне там, де гра.
Неподалiк рiзко пригальмувала маршрутка, миттєво вiдреагувавши на помах руки хлопця з заплiчником за спиною. Вiн пiдсадив на пiднiжку свою юну супутницю, легко застрибнув у салон. А дверi не спiшили зачинятися. Водiй чекав жiнку, яка добiгала до маршрутки з тривожним виразом обличчя, незграбна, зосереджена на процесi — наздогнати i не зашпортатися. Зняти її на вiдео у цю хвилину i показати згодом цi кадри, не повiрить, що це вона.
Жiнка, що наздоганяє громадський транспорт або, спiзнюючись на роботу, стрiмко долає останнi метри до входу в офiс, подiбна на корову, що спiшить до води: пiдбiгла пiдтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зiрвалася на бiг. Голова трохи нахилена на бiк, дрiботить по асфальту «ратицями»*-пiдборами з таким зосередженим виразом обличчя, аж шкода її стає. Шкода, бо вона порушує Закон краси. I за це неодмiнно дiстане догану. Її побачать i запам’ятають недостойну картину. I можливо, побачить не випадковий спостерiгач, а потенцiйний Обранець, але так i не зрозумiє, що це — Вона, а Вона у поквапi не зверне уваги на Нього. А згодом матиме сiрий настрiй i не розумiтиме, вiд чого. Що таке? Чому?… А не бiгай у ранковi панiчнi хвилини за маршруткою, не дозволяй собi карикатурно метушитися i побачиш, нiчого жахливого не станеться. Начальник прийде ще пiзнiше. Твоєї непунктуальностi нiхто не помiтить. А якщо станеться те, чого ти так боялася, якщо вибухне скандал i на стiл шефа ляже заява на звiльнення i вiн її пiдпише, то згодом з’ясується, що це було доленосне спiзнення, щасливий збiг обставин, початок нового життя. Такою буде тобi, жiнко, вiдзнака вiд свiтової гармонiї за вiрнiсть красi. Тож не бiйся пропустити маршрутку! Не переслiдуй її так панiчно i приречено! Твоя маршрутка наступна.
Галя з Луїзою мовчки спостерiгали за життям вулицi. Паузи у розмовi виникали самi собою. Нiхто не спiшив заповнювати їх словами. Було комфортно мовчати удвох, смакуючи кавою з коньяком. Вони не обмiнялися своїми думками, так i не дiзнавшись, що подумали майже одне й те ж, дивлячись на жiнку, що бiгла до маршрутки.
— Ти ж завжди така впевнена, iронiчна. Що тобi тi Ольга i Марiя? — повернулася Галя до розмови. — У тебе своє життя i свої стосунки з цим чоловiком. Якщо на однiй чашi терезiв твоє бажання бути з ним, а на другiй — образи на нього, то визначся, що переважує, що для тебе важливiше. Хочеш попри все бути з ним? Дай собi чесну вiдповiдь. Хочеш? Якщо так, закривай на деякi речi очi, не звертай на них надмiрної уваги. Пробачай. Iди на компромiси. Вiдкладай з’ясування деяких речей на потiм, бо у багатьох випадках усе стає на свої мiсця саме собою, без тиску та зусиль. Довiряй чоловiковi. Тут краще передати, анiж недодати. Таке просте перевiрене правило: краще «пере», нiж «недо». Хоча, може я й не маю рацiї. Це мiй досвiд. Вiн полягає у простих речах. Як у вiдомiй сентенцiї: танцюй, нiби тебе нiхто не бачить, спiвай, нiби тебе нiхто не чує, кохай, нiби тобi не завдавали болю… Хтось з мудрих сказав, а так нiби я.
Того суботнього дня вони гуляли й гуляли мiстом. Зайшли ще в одну кав’ярню. «Водимо козу*?», — уточнила Луїза. Настрiй у неї вiдчутно полiпшився. За кавою Галя згадала про блузку, яку не купила кiлька днiв тому у «Пасажi», а вдома зрозумiла, що саме вона їй украй потрiбна. Повела Луїзу у «Пасаж».
Йшли на блузку подивитися, а купили кульчики. Вони самi покликали до себе — з вiдкритого стенду з розвiшаною на гачках бiжутерiєю. Особливо ефектно виглядали тi, що були схожi на вiтражi з кольорового скла в оправi пiд стару мiдь. Одна пара — рiзного розмiру пiдвiски у металевих круглих рамках з камiнчиками кольору молодого та старого вина. Друга пара — ромбики, що крiпилися один до другого, утворюючи ланцюжок-гiрлянду з темно-бордового та темно-синього скла. Iнших прикрас, що були поруч, навiть не зауважили. Галя зняла свої золотi сережки, сховала їх у торбинку, натомiсть встромила у вуха «ромбики».
— Клас! — вимовила Луїза i одягнула «кругляки».
— Супер! — зробила висновок Галя.
Пiдiйшли до дзеркала. Галя, пiдiбравши волосся угору, хитнула головою — ромбики блиснули тьмяним свiтлом.
— Беру, — вирiшила вона. — Подобаються тобi твої?
— Дуже! — Луїза теж роздивляла себе у дзеркалi. — Таких дешевих у мене давно вже не було. П’ятдесят гривень, а подобаються як за мiльйон.
— Я тобi їх дарую, — сказала Галя. — А ти подаруєш менi мої. Згода?
Продавець на касi деякий час зосереджено дивилася на них, не вiдразу зрозумiвши простої комбiнацiї. Що тут складного? Двi жiнки прийшли розплачуватися за покупки вже в обновах i, показуючи одна на одну, повiдомили: «Я плачу за цi, а моя подруга — за цi».
Пiсля покупки настрiй остаточно змiнився на краще. Вони заходили у першi-лiпшi брами, нiби грали у гру на уважнiсть: помiтила, яке слухове вiконце у пiддашшi? А ти зауважила кованi пуп’янки квiтiв на балконнiй решiтцi?… У захватi завмерли перед майже зруйнованим вiтражем у верхнiй частинi старих дубових дверей на брамi. Присiли навпочiпки, аби прочитати напис на кахлях пiд ногами з напiвстертими польськими словами — iменем майстра-виробника. Пiдозрiло глипнула у їхнiй бiк жiнка, що виносила смiття, а вони, не звертаючи уваги, стояли, задерши голови, як здивованi дiти: просто над брамою, на будинку, абсолютно гармонiйно спiвiснували теперiшня назва вулицi на табличцi i стара, у виглядi лiпнини ще з позаминулого столiття. Старий номер будинку в ажурнiй вiньєтцi не збiгався з його теперiшнiм металевим номером на стiнi поруч.
На вулицi Пекарськiй Луїза сказала:
— Он у дворi, бачиш, вiкна моєї давньої знайомої, зайдемо?
— Незручно… — засумнiвалася Галя.
— Пiшли, вона дуже класна, вона зрадiє. Телефонувала менi нещодавно, сказала, що з чоловiком розлучилася, запрошувала в гостi в будь-який час.
Зайшли у двiр i Галя очам не повiрила: тут панувала атмосфера 60-х рокiв. Нiби вони не у ворота зайшли, а, переступивши часову межу, повернулися у дитинство. В кутi двору — навстiж розчахнутi дверi. Вхiд у кухню наполовину закриває тюльова фiранка вiд мух. Видно кутик кухонного столу, протерту церату з дiркою на кутовому згинi, масивний, помальований синьою фарбою табурет, неповну трилiтрову банку з кислим молоком. У таку кухню водив їх обох у дитинствi дворовий товариш Вiталька, казавши мамi: «Хочемо хлiба зi смальцем!» Тiтка Слава мастила запашним смальцем свiжий хлiб, посипала грубою сiрою сiллю… I дiтлахи, терпляче дочекавшись своєї черги, накидалися на смакоту. Жодне слово не порушувало гармонiю дружнього жадiбного поглинання одного з найбiльших смаколикiв дитинства. Вiд цього спогаду рот наповнився слиною, захотiлося того смальцю з тим хлiбом i тою сiллю.
Маленький палiсадник, огороджений низеньким — по колiно — дерев’яним парканчиком, теж був родом з тих далеких рокiв. Сплило в пам’ятi слово «аркомка», а може «Аркомка» з великої. Так чомусь називали простiр з деревами, кущами та високою травою за будинком. Дiти в’язали жмутики трави петлями-лапалками, щоб у них потрапила нога переслiдувача у грi «Козаки-розбiйники». А може Аркомка у свiтi дорослих належала якомусь Аркому? Тепер уже не дiзнаєшся.
Вузенький хiдник, витканий зi смужок рiзнокольорового ганчiр’я — хтось розкинув його сушитися уздовж парканчика — теж був раритетним. I цеглянi гнiздечка навколо перших стрiл iрисiв, кожна поставлена пiд кутом наступна цегла перекриває попередню наполовину. Вiд таких, побiлених вапном зубчикiв на клумбах, вже давно вiдвикло око. Як це диво могло зберегтися у центрi мiста?
Пiднялися рипучими сходами з темного дерева, тримаючись за витертi до блиску перила, натиснули на ґудзик дзвiнка. Тиша. Немає вдома, з полегшенням констатувала Галя. Хоча й була готова завалити непроханим гостем до незнайомої людини з одним-єдиним виправданням, що ця людина є знайомою твоєї подруги. Таке траплялося колись дуже давно. Вiдчувала себе нинi школяркою, коли можна було безцiльно тинятися мiстом годинами, вихоплюючи по дорозi з калейдоскопу вражень усiлякi важливi дрiбницi, заходити до друзiв i малознайомих знайомих друзiв.
Троє чоловiкiв на вулицi повернули за ними голови, провели їх поглядами, один з них щось сказав, вона не розiбрала що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, i слова, мабуть, теж.
— Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навiть не зауважила?… Нi, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жiнка, навiть закохавшись, помiчає чоловiкiв навколо…
…Заледве повернула ключ у замку, як усi четверо — чоловiк, сини i пес Рудий — вийшли назустрiч:
— Де ти була?
— Що з мобiлкою?
Поки вiдповiдала, запитувала чи їли, знiмала чобiтки, Вiктор пiдозрiло вдивлявся в обличчя дружини, навiть принюхувався — занадто усмiхнена, вiдверто щаслива, що таке?
Не їли, чекали її. Навiть Рудий ображено стояв над повною мискою.
— Ви їсти не хочете? Чи грiти лiньки? — поцiкавилася у голодних чоловiкiв. — Рудiк, ти вже геть оборзiв! — нагримала на пса. — Давай їж.
Рудий, опустивши морду, дивився на зваренi курячi шийки з кашею, чекаючи звичного ритуалу.
I вона вiдступила: витягнула одну шийку i подала псовi, вiн обережно взяв її зубами з долонi i, проковтнувши, почав жадiбно їсти з миски. У чому полягав сенс ритуалу i звiдки вiн узявся вже нiхто не пам’ятав. Але Рудий вимагав своєї порцiї жiночої уваги i їв саме так: Галя мала подати перший кусень з руки…
Задзвонив телефон.
— Галко, я щойно говорила з Конем, — повiдомила Луїза. — Може, настрiй у мене такий, не знаю. Але так менi було легко з ним зараз… Розказала як ми з тобою гуляли… Такий класний день.
Галя пiдсмажила вранiшнi вареники, розклала по тарiлках, посидiла з хлопцями за компанiю, поки вони їли. А потiм набрала ванну води, збивши тугим струменем на її поверхнi мiцну пiну iз запахом хвої. Мала надiйний спосiб боротьби з вечiрнiм апетитом: почистити зуби години за двi-три до сну й пiсля цiєї процедури їсти вже не хотiлося. Взяла з собою у ванну книжку, i в останнiй момент — тарiлку з яблуком та мандаринкою. Занурюючись в ароматне тепло, з задоволенням подумала: хлопцi полягають — сяду писати. Один епiзод вже остаточно вималювався в уявi, другий напирав, ще нечiткий.
Швидше б за комп’ютер, тепер вже зi спокiйною душею.
У головi крутилися уривки вражень дня. Радiла за Луїзу. Чужi проблеми (не те щоб чужi, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирiшуються. Чому ж, розмiрковувала, сама себе розрадити не можу? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, якi Вiктор розповiдає по кiлька разiв в одних й тих самих компанiях? Через вiдсутнiсть делiкатностi як бовкне, як корова боталом*. «Для чого? Ти ж людину образив, невже не вiдчув?» «Не вигадуй, вiчно з мухи слона робиш!» Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помiчаю. А його вперта ненависть до миття посуду? А здатнiсть купити на пiкнiк з друзями силу-силенну найдорожчих шашликiв i батарею грузинського вина, що роту нагодувати й споїти можна. Скiльки тої гостини залишається на тарiлках та у напiвпорожнiх пляшках! Аж соромно за марнотратство. А на другий день учорашнiй багатiй спокiйно повiдомляє, що готiвцi — фiнiш, тому пральний порошок i цукор, якi вже два днi як закiнчилися, ще почекають…
Вона спробувала подивитися на власнi проблеми збоку, нiби це не її проблеми, а гризота когось iншого. Хiба це проблеми? — намагалася пiдступитися до них вiдстороненим сприйняттям. Посуд? — Яка дрiбниця. Вихiд такий: попросити нiжно, в жодному разi не буркотiти. А ще краще, пожартувати, мовляв, оптимiст не миє посуд ввечерi, бо сподiвається, що вранцi матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку… Або сказати, вiдриваючи його вiд телевiзора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Вiн скаже: е, нi, краще я — посуд. От i добре. Одна проблема мiнус. Що там ще?
Пральний порошок закiнчився. Якi проблеми?! Попросити чоловiка купити порошок, анi словом не згадуючи про вакханалiю iз шашликами. Наступного дня нагадати ще раз. I потiм ще, немов не казала про це вже кiлька разiв. Головне — не капiтулювати та не прати його сорочки, поки не буде чим.
Анекдоти? Тут складнiше. Чому чоловiки запам’ятовують однi анекдоти, а жiнки iншi? Почуття гумору вiд статi ж не залежить. Чому тодi навiть найрозумнiшi та найвибагливiшi чоловiки регочуть вiд грубих фельдфебельских жартiв?
I чому те, що для нас — важливо, їм зазвичай видається дрiбницями, i навпаки?
Ну як аутотренiнг, допомагає?… Щось не дуже. Як казала знайома психологиня, одна з авторiв журналу: «У психологiї на собi не показують».
А то, може, полюбити мити посуд?… Це ж такi життєвi дрiбницi! Дарма, що кожен день муляє. Чоловiк може не любити цього i тому не робити. А жiнка i не любить, а робить. Так, я спокiйна, у мене теплi ноги, я люблю мити посуд. Люблю. Мити. Посуд. Менi подобається, коли пiд моїми руками гора масних тарiлок та горняток з кавовими фусами* перетворюються на стоси сяючого чистотою начиння*. Коли пательня* iз залишками пiдгорiлої цибулi стає блискучою. Коли пахне доброю рiдиною для миття посуду. Iз запахом лимону. Або полуницi. Вiд цих випарiв може врештi-решт знудити. Або можна дiстати стiйку довiчну вiдразу i до лимонiв, i до полуниць. А якi змученi, червонi, набухлi робляться руки вiд гарячої води з цими жахливими бальзамами, що одночасно — згiдно з етикеткою — мають i жир розчиняти, i за руками доглядати. Ненавиджу мити посуд! Одна втiха — найкращi iдеї спадають на думку саме за цим невдячним i монотонним заняттям.
— Галко, — знову зателефонувала Луїза. — Дай менi яблуко на кiлька тижнiв.
— Яке яблуко? — не зрозумiла Галя, i тiєї ж митi второпала яке. — Чого це ти?
— Ти книгу почала писати. Чому зараз?… Це ж не випадково. I ще подумай, чи журнал тобi був потрiбний насправдi, чи можливiсть писати книгу?
— Що за маячня?…
— Дай яблуко, Галко! Допоможи подрузi.
Луїза не жартувала.
— Забирай, мантелепо, — поступилася Галя.
З того моменту, як вона поставила яблуко на поличку у своєму кабiнетi, бiльше про нього й не згадувала. А коли вона написала першу сторiнку роману?… Мабуть, через тиждень пiсля того, як Луїза приїздила до неї на роботу i залишила у кабiнетi яблуко… До чого тут одне до другого? Нi до чого.
— Галко… — знову Луїза.
— Що?
— Таке вiдчуття, що треба його взяти на деякий час. Навiть упевненiсть, а не вiдчуття. Невже я тобi маю щось пояснювати?
— Забирай, кажу. А що ти про книжку сказала? Що ти думаєш про це?
— Я думаю, що у тебе стався прорив. Так, як нiби… Нiби як зрiв нарив, нило, нило — i оп-па, прорвало. Не зупиниш. Ну, тобто… Якесь недолуге порiвняння. Але ж тобi справдi легше стало? Ти ж цього хотiла пiдсвiдомо? Подумай, хiба нi? Ти письменниця, Галко. Ну чого мугикаєш?… Такi дрiбницi помiчаєш, як нiхто з нас. Так розповiдаєш про подiї, свiдком яких я теж була, що дивуєшся: чому я не помiчала тих нюансiв, чому не запам’ятала тi реплiки, не звернула увагу на тi деталi? Щось вiдбувається, ти про це розповiдаєш, i подiї набувають глибинного значення, стають цiкавими. Давно б, Галко, мала б не пiдсмiюватися, а писати один за другим романи, детективи, сценарiї, що завгодно. Як почула, що ти за книжку сiла, одразу збагнула: без яблука не обiйшлося! Отже, завтра я у тебе. Перед передачею протри раритет вiд пилюки!