В останнiй день весни Магда народила хлопчика. Цвiв жасмин та iриси, стояла спека, немов у серпнi, а ночами над Львовом гримiли громи i спалахували у небi блискавки, схожi на пiвнiчне сяйво. Кесарiв розтин робив Андрiй Степанович, колишнiй чоловiк її подруги, один з тих лiкарiв, про яких пацiєнти кажуть: вiд Бога.
Iм’я давно чекало хлопчика. Кузьма, Кузя. Старовинне, майже забуте слов’янське iм’я для мужнiх надiйних чоловiкiв. Нiхто на нього не претендував, окрiм сина Магди та Iгоря. Понад двадцять рокiв тому вони вирiшили, що їх сина зватимуть Кузьма, а доньку Софiя. Так врештi-решт i сталося. Лише жiноче iм’я за цей перiод зробилося занадто популярним, а чоловiче так i залишилося поза модою i часом, нiхто його в батькiв майбутнього Кузi не вихопив. Син Куричiв виявився молодшим вiд своєї сестрички Соньки на десять мiсяцiв.
Щасливий Iгор носився мiстом, скуповуючи усе, що диктувала йому по телефону Магда. Наперед вони нiчого не купували з мовчазної спiльної згоди. I тепер Iгор жадiбно брав реванш, поповнивши список необхiдних синовi речей двома несподiваними iмпровiзацiями: набором iграшкових слюсарних iнструментiв та крихiтними гумовими чобiтками для риболовлi.
У «Зубрiвцi» господарювала мама Магди, яка приїхала разом з татом допомогти доньцi у першi тижнi пiсля пологового будинку. Сонька перебувала пiд пильним наглядом чотирьох дорослих: тата, баби з дiдом та медсестри… Ще й Галя з Iриною та Луїзою навiдувалися, дивуючись, скiльки усього може трапитися у життi дитини за кiлька днiв: Сонька почала ходити, їсти борщ i у неї прорiзалися ще два зубчики.
Магда чекала дня виписки i радiла найменшiй дрiбничцi. Жiнка у сусiднiй палатi (вони мали один туалет з душовою на двох) переживала, чи залишиться шрам унизу живота пiсля кесаревого розтину, i чи стане згодом живiт пласким, як до вагiтностi. Магду цi проблеми анiскiльки не турбували. Єдине, що її бентежило — вiдсутнiсть молока. Але й тут вона вирiшила, що це не бiда: Сонька ж росла на штучному харчуваннi i нiчого. Головне — дiти були здоровi, вона приходила в норму пiсля операцiї, день виписки наближався, у душi цвiли братчики, у свiтi панувала гармонiя.
Три її подруги поверталися з Зубри додому. Галя розповiдала про органiзацiйнi нововведення у редакцiї i про помiтну порцiю додаткового часу, яку вона отримала невiдомо звiдки. Вдалася до новацiй пiсля консультацiї з психологом, якого їй порекомендувала заступниця. Психолог, впевнена у собi приємна жiнка, вислухала редактора, понаставила запитань i врештi-решт сформулювала проблему: левову частку часу редактора без особливої потреби розтягують у рiзнi боки, як мишi, її пiдлеглi. Постiйно смикають шефову, заходять до кабiнету коли заманеться, вiдволiкають, не дають зосередитися. I запропонувала схему боротьби з пожирачами часу: перш за усе попередити усiх в редакцiї, що вiдтепер iз їхнiх зарплат вираховуватимуть вартiсть часу, який редактор витратила на кожного конкретного працiвника. Вартiсть не свого часу, а редакторського. Психолог навела приклад: день роботи редактора коштує, умовно, сто доларiв. Робочий день прибиральницi — десять. Якщо прибиральниця має намiр з’ясувати питання про придбання швабр для миття вiкон, i то неодмiнно з редактором, тодi їй варто знати, що наприкiнцi мiсяця з її зарплати буде вирахувано вартiсть редакторських п’яти хвилин, протягом яких йшло обговорення деталей цiєї важливої операцiї.
Або такий варiант. Прийшов до редактора у кабiнет завгосп i просить поради, де знайти добросовiсну прибиральницю, яка б належно виконувала свої обов’язки, адже до теперiшньої прибиральницi мають серйознi претензiї два вiддiли та приймальна. I вiкна вона дотепер не помила, бо спецiальної швабри, мовляв, у неї не має… А згодом завгосп побачить у персональнiй розрахунковiй стрiчцi рядочок з вiдрахуванням за тi пiвгодини iмпровiзованої наради тет-а-тет з редактором. Психолог навела приклади кiлькох успiшних фiрм, де суттєво покращилася органiзацiя працi пiсля таких нововведень…
— I що, допомогло? — поцiкавилася Луїза, пригальмувавши на свiтлофорi.
Галя засмiялася:
— Допомогло. Подякувала психологу за пропозицiю. Такi драконiвськi правила нехай вводять де iнде. Це не для мене. Наступного дня я оголосила на нарадi своє нововведення: якщо не йдеться про щось справдi важливе, приходити до мене у кабiнет в останнi п’ятнадцять хвилин кожної години, а решта сорок п’ять хвилин я — господиня свого часу.
Одразу пiсля наради до кабiнету зайшов життєрадiсний Єрохiн.
— Молодець! — похвалив за рiшучiсть. — Тiльки так з ними i треба. Ходять i ходять, кожен лише за себе й думає. А ти бачила їх фiзiономiї, коли ти повiдомила новину? Кiно i нiмцi!
- Єрохiн, — зупинила Галя бiльд-редактора, — за п’ятнадцять дванадцята чекаю тебе з розворотом про авто Володимира Гришка, основне фото, де вiн у гаражi брудними руками копирсається пiд капотом найстаршого екземпляру. Не треба усi фото його ретроавтомобiлiв давати, тiльки раритети. Усе. А тепер я занята.
Єрохiн так здивувався, що аж знiяковiв. У дверях мало не зiштовхнувся зi Славою.
— Дiстав?… — поцiкавилася заступниця, коли за Єрохiним зачинилися дверi. — Правильно. Думав, це його не стосується! З будь-якою дурнею — бiгом до тебе… Щось ти блiда, зробити чаю? Чи розiм’яти шию?
— Славо, зараз прийде Вiктюк з тим проектом, про який ми говорили. Вiн вже два днi у Львовi, завтра його театр їде далi, має тур по Українi. Хочу, аби ти була присутня при розмовi. А перед тим маю встигнути переглянути пошту. Хочу встигнути, якщо ти не проти.
— Все-все-все! — Слава зрозумiла свiй прокол i зникла за дверима.
Тiльки б самiй не порушити новi правила, — думала Галя, вiдкриваючи поштову скриню, — тiльки б привчити i себе, i пiдлеглих до тих рятiвних п’ятнадцяти хвилин щогодини.
Наступного дня пiшла у нововведеннях ще далi. Повiдомила Славi, що удвiчi пiднiмає їй зарплатню. Пiд Славине пiдпорядкування вiдтепер переходить те, у чому вона вже почувається впевнено: реклама, розповсюдження, кадри. А вона, як редактор, зосередиться лише на творчих питаннях, так вiд неї буде бiльше користi i вона вивiльнить собi час для написання книги. Слава зашарiлася — чи то вiд несподiванки, чи то вiд задоволення. Вона мала дар органiзатора i наступного ж дня розквiтла вiд довiри та нових обов’язкiв. А Галя зробила вiдкриття: без її особистого контролю та редакторського втручання в усi процеси журнал не просто функцiонував, а функцiонував не менш продуктивно, анiж дотепер. Їй не обов’язково було вникати в усi деталi життєдiяльностi редакцiї.
Найцiкавiше почалося згодом. Друге дихання вiдкрилося не лише у Слави, а й, немов за законом ланцюгової реакцiї, ще у кiлькох пiдлеглих, чиїм прихованим можливостям Слава знайшла застосування.
Дорогою додому Галя подiлилася з подругами простим вiдкриттям: чим бiльше вважаєш себе незамiнною, тим гiрше i для справи, i для тебе особисто. Продуманий перерозподiл сил та обов’язкiв може зробити переворот i у твоєму життi, i у життi людей, якi працюють поруч.
Бiля пiд’їзду Галя озирнулася i вiдправила подругам грайливий повiтряний поцiлунок.
— Ти зауважила, що Галка вже не втомлюється? — запитала Луїза Iрину. — Ввечерi — весела й енергiйна, немов не було робочого дня. Приходить додому i сiдає за свою книгу. Що значить, у людини є мета…
Бiля будинку Iрини Луїза вийшла з машини разом з подругою, витягнула з багажника коробку з-пiд офiсного паперу.
— Що це? — не зрозумiла Iрина.
У коробцi виявилося дерев’яне яблуко.
— Вiдкрий його, — попросила Луїза. — Щоб я бачила.
— Для чого? — поцiкавилася Iрина.
— Та-ак, зрозумiло. Мушу зайти до тебе на десять хвилин, гаразд?
Луїза натиснула на кнопочку сигналiзацiї: вiрний Шева пискнув високим жiночим голосом.
— Тiтонько Луїзонько! — заверещала Сонька, вiдчинивши дверi, i кинулася на шию маминiй подрузi. — Який прикид! Якi парфуми! Ви — супер! А давайте влаштуємо сьогоднi вечiрку в пiжамах! Залишайтеся у нас ночувати. Будемо дивитися «Iндi», я маю на компактi, або слухати Цезарiю Евору… I пити «Кампарi».
— Яке ще «Кампарi»?! — обсмикнула доньку Iрина.
— Те, що ти з Мiлану привезла, мамо. А що, не можна? Ви самi з Луїзою минулого разу говорили, що трохи червоного вина — тiльки на користь.
— То, може, й покуримо разом, доню?
— Ти ж не куриш, мамук!
— Луїзо, ну що ти на це скажеш? Збожеволiти можна! Сонько, став чайник, поки не дiстала по дупi. Луїза до нас лише на пiвгодини. Зроби нам щось душевно-пiднесене.
Сонька кинулася до кухнi, на порозi зупинилася:
— Тодi так: по розетцi фруктового салату i нiякого чаю, щоб зранку не виглядали обидвi запухлими. Пiсля сорока рокiв на нiч не п’ють — зайва рiдина погано виводиться з органiзму.
Через секунду з кухнi почувся шум води з-пiд крану, стукiт дверцят холодильника, дзвiн посуду i спiв Соньки, яка готувала гостину.
— I що там з яблуком? — поцiкавилася Iрина. — Не смiши мене, Луїзко. Побавилися i досить.
— Давай без зайвих запитань. Просто при менi двiчi вiдкриєш i закриєш яблуко та залишиш його у себе. Це все, що вимагається вiд тебе.
— Ти серйозно?… Що воно менi допоможе? Зробити суперколекцiю? Так я й сама таке придумала, таке робити почала, що ви впадете! Уяви: тiлесного кольору одяг, конструкцiя — взагалi окрема пiсня, я ще такого не робила. Кожна модель пiдкреслює переваги фiгури та приховує недолiки, а фiшка — вишивка у виглядi тату: на однiй сукнi — внизу спини, на iншiй — на плечi, на третiй — тут, на шиї, ззаду. Таке враження, що жiнки одягнутi i роздягнутi одночасно, i нiби мають на тiлi татуювання. Це буде моя найкраща колекцiя, Луїзко!
— Класно. Не вiдволiкайся.
— От я i кажу: до чого тут яблуко?
— До того, що пiсля його появи у життi Магди та Галки сталися змiни, якi вони чекали пiдсвiдомо. Я, на вiдмiну вiд них, сформулювала свою мрiю i вона теж збулася. Твоя вiра в можливостi яблука не має значення, воно має спрацювати i без твоєї вiри. Можеш навiть i бажання не формулювати. Яблуко саме визначить те, чого тобi бракує для повного щастя.
— Ну що ти верзеш?…
— Це справдi виглядає як повна маячня, але я знаю, що яблуко незвичайне. Воно пахне незвичайно. Не просто старим деревом, розумiєш? Не можу тобi нiчого пояснити, просто бачу взаємозв’язок мiж його появою у нашому життi i змiнами, якi вiдбулися. Ну це як… Як нiби болить голова, i то досить сильно, i я знаю, що менi треба з’їсти трохи соленої риби — шматочок тараньки або оселедця — i бiль мине. Який тут зв’язок? Бiль голови i солена риба. Поняття не маю! Знаю лише, що прямий. А пояснити його не можу. Так i тут. Чому ми маємо на усе мати пояснення? Часом достатньо й вiри.
Iрина засмiялася. Взяла яблуко, покрутила, шукаючи стик, яблуко розпалося на двi частини. Закрутила. Подивилася на Луїзу. Та мовчки чекала продовження. Iрина повторила рухи. I поставила яблуко у книжкову шафу на полицю. Запитально кивнула до Луїзи: що, мовляв, задоволена? Та пiдняла вгору великий палець.
У фiналi нiмої сцени до кiмнати з шумом увiрвалася Сонька, заходилася з ентузiазмом сервiрувати маленький столик.
— Чого така весела? — поцiкавилася Луїза. — Є особливi причини?
— Це з нервiв! — вiдповiла Сонька. — Я сьогоднi таке пережила, не дай Боже нiкому.
За смакуванням заправленого йогуртом салату з бананiв, зелених польських яблук та першої базарної полуницi Сонька розповiла про пережите.
Нi сiло нi впало раптово прийшов Олег Балух. Привiд — завдання не записав. Класний хлопець, за ним кiлька дiвчат в групi сохнуть. I чого приперся? Без попередження i без супроводження. А вона подумала, що це мама у дверi дзвонить. Кинулася вiдчиняти, навiть у дзеркало не подивившись на себе. Балух на порозi: «Зайти можна?» «Заходь». Пiшла до своєї кiмнати першою, ледве встигла вхопити зi спинки крiсла лiфчик та запхати його пiд подушку i водночас штовхнути пiд стiл коробку з м’якими iграшками. Чому гостi завжди приходять тодi, коли у хатi не прибрано?
Iрина хотiла вставити свiй коментар: «А я тобi завжди що кажу? Тримай порядок у кiмнатi!», але стрималася. Такi випадки — найкращi вчителi.
— I що? — Луїза чекала продовження.
— А коли вiн пiшов, я побачила у дзеркалi, що на головi у мене дурнi дитячi хвостики, а на пiдборiддi — сiк полуницi. Гань-ба!
Сiк полуницi — вже свiжий — знову прикрашав Соньчине пiдборiддя, а очi сяяли радiстю у повнiй невiдповiдностi до змiсту повiдомлення.
— Вiн такий розумний! — урочисто повiдомила Сонька.
— Запропонуй йому вiдгадати загадку, подивишся, який вiн розумний, — засмiялася Луїза. — Чоловiкам треба влаштовувати випробовування, аби швидше визначитися, з ким маєш справу.
— Ну, давайте вашу загадку, — погодилася Сонька.
— Жiнка принесла на ринок кошик яблук. Першому покупцю вона продала половину усiх своїх яблук i ще пiв’яблука. Другому — половину залишку i ще пiв’яблука. Третьому — половину залишку i ще пiв’яблука, i так кожному наступному. Коли ж прийшов шостий покупець i купив у неї половину яблук, що залишилися, i пiв’яблука, то виявилося, що у нього, як i в усiх iнших покупцiв, усi яблука цiлi, а жiнка продала усi свої яблука. Скiльки яблук вона принесла на ринок?
Сонька застигла на мiсцi. На неї смiшно було дивитися: брови зведенi докупи, полуничний сiк на пiдборiддi. Вона зосереджено розмiрковувала над задачкою.
— Ще раз! — скомандувала вона.
Збiгала за папером i ручкою. Записала умову, примовляючи вголос:
— Половина i половинка, половина i половинка, половина i половинка. I так у кожного. А в результатi в усiх усе цiле.
I знову замислилася.
— Ну, думай. Даю день на роздуми, i дякую за частування, — Луїза пiднялася, аби йти.
— Тiтонько Луїзонько, — кинулася до неї Сонька, — я вас не вiдпущу, поки не скажете вiдповiдь! Ви менi таку западлянку не зробите! Хочете, шоб я не заснула до ранку? Нiхто нiкуди не йде! Половина — i пiв. Половина вiд того, що лишилося, i ще пiв… Та що це таке?! Ну дайте хоч якусь пiдказку! Нема ж за що зачепитися.
Луїза зжалилися.
— Ну, подумай: якщо в останнього виявилося цiле яблуко, то що це означає?…
— Що це означає? — у Соньки голос тремтiв вiд нетерпiння.
— Якщо йому дiсталася половина усього залишку i ще половинка яблука, а в цiлому — жодних половинок не виявилося, то це означає, що йому дiсталося цiле яблуко. Одне яблуко, розумiєш? А якщо в iнших теж усi яблука були цiлi, то що тодi виходить?…
— Тодi… Тодi виходить, що у передостаннього було вдвiчi бiльше, тобто два. Зараз, зараз…
Сонька вхопила папiр i розписала схему, примовляючи:
— У шостого було одне яблуко. П’ятому дiсталося два яблука, четвертому — чотири, третьому — вiсiм, другому — шiстнадцять, першому — тридцять два. Усе плюсуємо. Загалом виходить 63. Жiнка принесла на базар 63 яблука, правильно? А ну, навпаки. Половина вiд 63-х — це 31 з половиною… А вона продала першому 32… Сходиться… Здурiти можна! Клас! Ото прикол! А якщо вiн не здогадається?
— А ти йому так швидко розгадку не давай. Нехай помучиться, — порадила Луїза.
Сонька багатозначно пiдняла вказiвний палець, схопила свою мобiлку i вийшла. З коридору було чути початок розмови:
— Олегу, це я. Ну що, все зробив? Дасиш списати?…
Через кiлька хвилин повернулася розгублена.
— Загадала. А вiн каже: передзвоню тобi через пiвгодини. Не можу, каже, зараз говорити…
Луїза уявила, як невiдомий їй Олег Балух зараз риється в Iнтернетi, книжках або вхопився у рятiвний дзвiнок друговi, i усмiхнулася.
— Розумний. Навiть дуже. Як не можеш сам — пiдключи знавцiв!