Iрина їхала на роботу маршруткою, бавлячись в улюблену гру: непомiтно розглядала людей, подумки переодягаючи i вдосконалюючи їхнiй зовнiшнiй вигляд. Бiля кабiнки водiя стояли у пiвоберта одне до одного хлопець i дiвчина, навiть не пiдозрюючи, наскiльки гармонiйно за зростом та комплекцiєю вони виглядають поруч. Облич, на жаль, не було видно. Одяг для цiєї випадкової пари немов пiдiбрав прискiпливий стилiст. Дiвчина була у дiловому костюмчику: на темно-коричневому фонi — тонесенькi смужки бежевого, червоного та бiрюзового кольору. На хлопцевi — шкiряна рокерська куртка темно-коричневого, майже чорного кольору з тонесеньким бiрюзовим кантом та бiрюзовою графiтi-вишивкою на спинi.
«Та ж подивiться одне на одного! — гiпнотизувала їх Iрина. Така гармонiя випадковою не буває!» Хлопець повернув голову до дiвчини, трохи нахилився, дивлячись у вiкно. «Зупинiться будь ласка!» — i вийшов. А дiвчина, занурена у свої думки, i далi нiчого не помiчала навколо.
Iринi аж настрiй зiпсувався. Та що ж це робиться! Як слiпi ходимо — нiчого й нiкого не бачимо, навiть у вiкнi маршрутки своє обличчя шукаємо. Тому й пропускаємо усе важливе повз себе.
Дiвчата у студiї пили ранкову каву. Приєдналася до них, виклавши на стiл пакет зi свiжими круасанами. За кавою намiтили обсяг роботи на сьогоднi щодо колекцiї «Тату». Олюся показала ескiзи вишивок. Iринi сподобалися лише двi. «Почнемо з цих двох, вони найкращi», — запропонувала вона, знаючи, що поки Олюся їх вишиє, у неї виникнуть iншi iдеї, i попереднi свої ескiзи вона сама ж й вдосконалить. Критикувати першокласну майстриню зараз було б украй нерозумно.
Вiра Павлiвна, зазирнувши у журнал, нагадала, хто має прийти на примiрку. В основному дiвчата-одинадцятикласницi, яким дошивали сукнi на випускний вечiр.
— Яка у вас сукня була на випускному, панi Iрино? — поцiкавилася новенька, Власта.
— Кольору чайної троянди, — озвалася Iрина. — Мама привезла тканину з Ємену, i фасон був такий, що зараз у модi — iз завищеною талiєю… Ну що, народ, до роботи?
Пiд кiнець робочого дня Iрина згадала, що їй казала Сонька з тиждень тому, а вона, раз у раз згадуючи, хотiла перевiрити, але зайвих пiвгодини бракувало. Нiби в Iнтернетi є сайт «Однокласники» — заходь i шукай своїх, де б i коли б ти школу не закiнчив.
Iрина зi своїми однокласниками, крiм Сашка, так бiльше нiколи й не бачилася пiсля випускного. Вона перебралася з батьками до Львова, а усi залишилися у столицi. Свою випускну сукню згадала чiтко, навiть на дотик, немов бачила зараз перед собою. I навiть те згадала, як в ательє iндпошиву на примiрцi сором’язливо намагалася закрити мiсце на шиї, де пломенiв слiд вiд невмiлого поцiлунку Сашка. З двома-трьома однокласницями ще рiк-два листувалися, телефонували, а потiм усi загубилися у вирi життя. За Сашка навiть замiж збиралася. Вони не могли жити одне без одного, але бути разом їм не судилося. Як в улюбленому анекдотi Юрiя Нiкулiна: вiд пункту А до пункту Б назустрiч одне одному вийшли два поїзди, i не зiткнулися: не доля.
Зайшла в Iнтернет, набрала ключове слово. Є такий сайт! Серце закалаталося. Тепер їй бракувало терпiння навiть на хвилинне чекання. Кiлька днiв не мала часу до комп’ютера дiстатися i нiчого, спокiйно собi жила. А тепер аж руки тремтiли. Знайшла мiсто, номер школи, рiк випуску. Паралельних класiв у них в школi було багато — вiд А до Г (Сонька у таке не могла повiрити зi своїми неповними А та Б). На потрiбнiй сторiнцi — прiзвища й фотографiї. Щоправда бiля переважної бiльшостi прiзвищ фотографiй, на жаль, не було. Жадiбно занурилася у читання… Господи! Оленка Денисюк! Вони товаришували увесь дев’ятий клас, поки не повернулися з Кувейту батьки Оленки i не забрали доньку до Бiлорусiї.
Пам’ять розчахнула дверцята у зачиненi дотепер дальнi кiмнати. Ясно побачила картинку з першого дня перебування у лiтньому таборi, де вiдпочивали iнтернатiвськi. Iрина щойно попрощалася з мамою i розгублено та приречено сидiла на лiжку у двомiснiй кiмнатцi, чекаючи закiнчення «тихої години». Нарештi у коридорi хтось траснув дверима, почулися голоси, смiх i дзвiнкий дiвочий голос на повнi груди проспiвав хулiганську пiсню, усi слова якої Iрина пам’ятала дотепер. Як виявилося згодом, це була Оленка Денисюк. Це ж треба! Повернення у шкiльну юнiсть знову починалося iз неї.
Цiкаво, чи Оленка пам’ятає той день i ту пiсню?
Сайт дивував далi. Сергiй Соколов. Здурiти можна. Сергiй, улюблена тема розмов закоханої в нього Танi… Як її прiзвище?… Та як же її прiзвище?… Забула. Таня думала про Сергiя Соколова увесь час i при нагодi натхненно дiлилася з Iриною своїми переживаннями. Вона зауважувала будь-яку дрiбничку, щонайменшу деталь у поведiнцi та зовнiшностi високого широкоплечого розумника на прiзвисько Ейнштейн. Навiть колiр шкарпеток i прищик на пiдборiддi. Чи хтось колись кохав тебе, Сергiю Соколов, так, як дiвчинка Таня, на яку ти не звертав у десятому класi жодної уваги? I знову пам’ять здивувала Iрину: вона згадала i форму носа, i особливостi вигину губ цього хлопця, i вираз обличчя, коли вiн сидiв над пiдручником фiзики у кiмнатi, яку вони звали «пiдготовчою». Це було дивовижно, адже Iрина не була у нього закохана, а згадала в одну мить усе, навiть те, як учителька з хiмiї — вони називали її хiмозою — викликала: «Соколов, до дошки!» i коментувала його повiльне розкладання над останньою партою в увесь зрiст та бузькову* ходу Дядi Стьопи: «Жваво мiряють всi кроки велетенськi мiцнi ноги!».
А ось i Валя Гевелiнг. «Домашня», не з iнтернату. Вихованцi iнтернату — дiти дипломатiв та вiйськових аташе, поки батьки працювали за кордоном, жили в iнтернатi, а ходили до звичайної школи неподалiк. Одягалися вони краще за «домашнiх» ровесникiв, чиї батьки валюту не заробляли i не отримували її у виглядi чекiв. Мали доступ до найсучаснiшої музики, яку на аудiокасетах привозили батьки з-за кордону. Добре знали iноземнi мови. I називалися у звичайнiй школi як окремий пiдвид — «iнтернатiвськi». Валя, яка швидко набула жiночих форм, на колективних фотографiях 10-А виглядала найдорослiшою. Наталка Шаталiвська, товаришка Iрини, показала це фото своїй мамi, яка приїхала перед випускними iспитами зi Сполучених Штатiв, i мама, запитала, тицьнувши охайним манiкюром у Валине зображення: «Це — вчителька?»
Iрина зрадiла неймовiрно, зустрiвши цi три прiзвища, i ще раз подивувалася, як багато зберiгається у закапелках пам’ятi до пори до часу. Написала кожному невеличкого листа. Повернулася на загальну iнтернет-сторiнку, побачила як вона вписалася тут зi своїм прiзвищем — дiвочим i теперiшнiм, порожню рамочку для фото поруч (треба причепити якесь пристойне) i помiтку внизу «новачок». Незнайомi їй старшi та молодшi спiльники по школi помiстили свої фото: з банкетiв, з рибалки, з онуками…
Тiльки Сашка тут не було.
Наступного дня серед двох десяткiв спамiв та потрiбних повiдомлень у поштовiй скриньцi чекали два листи з помiткою «однокласники». Валя Гевелiнг вiдписала, що вона її, звичайно ж, пам’ятає, i теж рада. I теж, на жаль, практично нi з ким не пiдтримує стосункiв. Старший син вже повернувся з армiї, молодший — у дев’ятому класi, у їхнiй, до речi, школi. I мову з лiтературою у нього викладає, хто б ти думала? Наша класна керiвничка — ТПК!
Саме так вони тридцять рокiв тому називали вчорашню випускницю фiлологiчного факультету Тетяну Петрiвну Красильник. Хтось назвав її так одного разу на перервi, й абревiатура пiшла у маси. Поза очi класну керiвничку лише так i називали — ТПК. А якось навеснi вони прогуляли усiм класом її урок, випадково довiдавшись згодом, що ТПК плакала в учительськiй, вирiшивши, що клас хоче їй щось довести, за щось ображено дорiкнути своїм зухвалим вчинком. А вони прогуляли просто так, тiльки тому, що розквiтли каштани, заполонивши вулицю нестерпним ароматом, i весняне хмiльне вино бурлило у їхнiх жилах. Вони йшли юною зухвалою гурбою i смiялися з усiх дурничок, бо хлопцi завзято один перед одним змагалися у гострослiв’ї. I якби хтось почув їх збоку, то вирiшив би, що увесь цей трьоп позбавлений жодного змiсту, а вони усi — недалекi, обмеженi йолопи. А насправдi, лише їм, що жили по пiвдня разом в одному класi в однiй школi, було вiдомо, про що натяки, i звiдки прикольнi порiвняння, i хто щось ляпнув бiля дошки… А чужому не вникнути i не зрозумiти, i нехай iде собi перехожий далi.
ТПК давала їм не завжди зрозумiлi теми для творiв. Могла пiдiйти до дошки, написати своїм калiграфiчним почерком «Iнодi вiдсутнiсть сумнiвiв означає боягузтво». I сказати їм, шiстнадцятирiчним: «Це тема твору. Починайте працювати».
«Уявляєш, — писала Валя, — ТПК у школi дотепер називають ТПК! Я була вражена. Передати їй вiд тебе вiтання?»
Другий лист був вiд Оленки Денисюк. Вiн теж починався зi слiв: «Звичайно пам’ятаю!» Пiсля iнформацiї про себе, прохання: вишли електронкою фотки, страшенно кортить тебе побачити.
Iринi хотiлося вiдповiсти негайно, i запитати, чи пам’ятають вони, що саме у цi днi, наприкiнцi травня, пiсля останнього дзвоника, вони вперше розпивали разом вино у парку, i ТПК пила з ними! Хоча яке там пила, пригублювала сухе вино «Фетяска». Андрiй Криволап, красивий хлопець з некрасивим прiзвищем грав на гiтарi i спiвав щемливу пiсню. Слова i музику могла вiдтворити хоч зараз про те, як король привiз здалеку просту дiвчину i назвав її королевою:
Оксамит i корона -
нелегкая ноша,
бiгати королева бiльше не може…
Лай-дi-лай-дi, лай-дi-лай-дай,
Музико, музико, голосно грай!
Вино вдарило 17-рiчнiй Iринi в голову. Сашко курив поруч, обiйнявши її однiєю рукою. Вiдвертався, випускаючи дим вбiк, аби на неї не потрапляв.
«Саню, кiльцями можеш? — запропонувала вона, — Давай кiльцями! Такими… пух-пух-пух!» Показала, витягнувши шию i склавши губи трубочкою, усi засмiялися. Сашко теж усмiхнувся. I почав слухняно випускати кiльця вгору. Пiсля особливо вдалого ланцюжка у небо народ заплескав, схвально загудiв, а Саня подивився на неї так, що при однiй згадцi про цей погляд щось ворухнулося у душi.
Поверталися з пiкнiка пiсля останнього дзвоника автобусом. Сашко чистив апельсин i годував її дольками. Боковим зором вона упiймала теплий i трохи сумний погляд ТПК — так спостерiгають за своїми дiтьми. А вона ж була старшою за них лише на кiлька рокiв.
Чи передати ТПК вiтання? Та вона усе життя пiдсвiдомо вiдчувала, що залишається у боргу перед цiєю людиною! ТПК навiть не здогадується, як багато зробила для них. Натомiсть, мабуть, дотепер не забула про той зухвалий прогул усiм класом.
Валя написала: «ТПК каже, що пам’ятає кожного з нас i багато з того, що ми, мабуть, уже забули. Адже ми були її першим випуском. Бiльше, каже, таких не було. Я зробила для неї на компакт-диск копiю фiльму про наш випускний».
Iрина двiчi перечитала останнє речення. Вона геть чисто забула, що тато Валi знiмав усе, що вiдбувалося на випускному вечерi, вiдеокамерою. А потiм, через два мiсяцi, Iрина отримала колективного листа вiд однокласникiв, написаного на вечiрцi у Валi вдома. Майже увесь клас зiбрався тодi подивитися фiльм. Валя намалювала портрети кожного кульковою ручкою: як хлопцi розмовляють, курять, дiвчата танцюють, пишуть листа, несуть тацю з тiстечками, а Саня Бiленький розкорковує вино. Могла б i не пiдписувати, хто де — усi були схожi на себе. Це ж треба! Десь є такий важливий документ її життя — фiльм, у якому юна Iрина смiється, розмовляє, обнiмається з Сашком, а вона жодного кадру дотепер не бачила. I прожила без цього фiльму вже майже тридцять рокiв, а тут раптом так сильно обпекло новиною, що вже би зiрвалася i їхала до столицi, знаючи, що головна причина — цей любительський фiльм.
А вiд Сергiя Соколова вiдповiдi не було. Вiн вiдповiсть згодом, подумала Iрина.
У сiмнадцять рокiв важко покохати на все життя. Однак у Iрини сталося саме так. Роки спливали, вона ставала мудрiшою, досвiдченiшою, досконалiшою, закохувалася i залишала чоловiкiв. З легкою ностальгiєю згадувала про «колишнiх», коли вони їй телефонували, або присилали квiти, або згадували про неї у розмовах з iншими, а тi iншi, її знайомi, про це переповiдали їй. Але завжди дивувалася тому, як будь-яка дрiбничка, пов’язана iз Сашком, могла стати причиною перевороту: почуття, засипане товщею рокiв та подiй, пробивалося назовнi, немов живучий зелений паросток через гори камiння. Не так важко зустрiти кохання, як його зберегти. Коли маємо усе, ми, легковажнi, поводимось так, нiби так завжди i буде за будь-яких обставин та умов. Нiби нiколи нiчого не втратимо. Але втрачаємо, й Iрина втратила, i була впевнена, що тiльки через власну пихатiсть i гордощi, i зверхнiсть, i дурiсть. А коли доля вирiшила через кiлька рокiв закрiпити пройдений матерiал i перевiрити, чого навчилася нездiбна учениця, i знову допомогла зустрiтися з рiдною душею, Iрина наступила на тi самi граблi. I знову залишилася сама, тепер уже без чоловiка, без Андрiя. Дивна рiч, у своїх спогадах вона забула, що обидва коханi були далекими вiд iдеалу, i винила тiльки себе.
Розлучившись з Андрiєм, думала: от i добре, новий етап життя починається. А вийшло так, що попереду чекало на неї багато кохання, але не взаємного, без зустрiчного потоку. У неї закохувалися сильно й надовго, вона — захоплювалася на кiлька тижнiв. Як тiльки стосунки сягали апогею, тобто лiжка, у неї неминуче починався спад. А у чоловiка, який був поруч, навпаки. Коли дисгармонiя ставала вiдчутною, починалися безкiнечнi розмови-розбiрки, страждання, мовчання у слухавку, i усе це бiльше й бiльше починало дратувати.
— …Ви ще не йдете додому?
Запитання повернуло Iрину до реальностi. Новенька, Власта, трималася з Iриною запанiбрата. Це простежувалося не так у словах, як в iнтонацiї, у тому наскiльки близько, майже впритул, наближалася вона при розмовi — аж очi сходилися на перенiссi. Iринi ця манера спiлкуватися була неприємною. Саме тому вона не спiшила переходити з дiвчиною на «ти».
— Зараз йду, мушу дещо закiнчити, — вiдповiла вона. — Добре, що ви затрималися, Власто. Хотiла вам дещо пiдказати. Не варто одягати разом речi бiлого кольору та кольору сiрого полотна, як на вас сьогоднi.
Власта розгублено дивилася на шефову.
— Вони сумiснi лише у випадку, коли присутнi поруч ще бодай один чи два вiдтiнки цих кольорiв. Iнакше бiлий виглядає випадково, а сiро-бежевий — брудним. От подивiться…
Iрина витягнула з плетеного кошика з взiрцями тканин кiлька свiтлих клаптикiв, приклала їх до плеча Власти.
— Бачите, коли до бiлого приєднується колiр паленої кiстки, або пiсочний, або колiр полину, тодi й небiлене полотно стає доречним у цьому рядi.
— Ну… Справдi так… — Власта погодилася, але нiби лише для того, аби зробити шефовiй приємне.
— Не ображайтеся, Власто. Ми працюємо з клiєнтами, мусимо виглядати вiдповiдно, — голос Iрини пом’якшав. — У тому сенсi, що смак має бути в усьому, навiть у найпростiшому робочому варiантi одягу. То що, додому?… Ви йдiть, а я ще на годинку роботу маю. Подруга попросила дещо для неї зробити.
— Давайте допоможу.
— Не треба, дякую. До завтра.
Iрина вiдчувала, що i зауваження дiвчинi не сподобалося, i вiдмова шефової була не до душi. А Iринi хотiлося, аби вона швидше пiшла. Невже через таку дурницю, як невдале поєднання кольорiв в одязi?… Хтось iнший нiби й робить багато що неправильно, але власне це чомусь i подобається, а тут людина демонструє свою прихильнiсть i готовнiсть бути корисною, а тебе поступово накриває невиправдане роздратування — i голос не такий, i iнтонацiя, i погляд, i бажаєш, аби людина швидше дала тобi спокiй.
Робота над топом Луїзи тривала бiльше, нiж годину. Пiвтора десятка лiтер, кома, знак оклику i квiтка для аплiкацiї — усi складовi Луїза сама вирiзала з тканини. Iринi залишилося перетворити цi заготовки на надпис. Вона двiчi переставляла компоненти, аж поки усе не вишукалося у бездоганнi два рядки на топiку, якi вона й закрiпила за допомогою вишивальної машинки.
…Удома голосно грала музика — Сонька вiдпочивала. Iрина, заледве переступивши порiг, познiмала перстенi, кульчики, зав’язала коротенький хвостик на потилицi — без цього ритуалу вона не вiдчула б, що вже вдома. Перша справа — зняти прикраси, забрати волосся — i у ванну, змивати з себе усi проблеми дня.
— Мам, правда я подiбна на Кейт Мосс?
Сонька вийшла зi своєї кiмнати. Макiяж, як у вiдомої модельки, але вiдчутно перемудрувала з фарбами. На столi — розпатранi* косметички Iрини, розкритий журнал з великим портретом Кейт Мосс.
— Зазвичай Кейт Мосс взагалi не малюється, — зауважила Iрина.
— Я теж не малююся, але дивись, як ми подiбнi. Менi Балух сказав.
— Подiбнi, — погодилася Iрина.
— Губи у мене — татовi, а очi — твої. А нiс не вiдомо чий, нiс можна було б трошки пiдправити.
— Що ти їла?…
— Нiчого.
— А суп? Не буду тобi бiльше супи варити, коли так… Пiшли, щось смачненьке придумаємо.
Вони розклали полуницю на двi великi тарiлки i залили її йогуртом. Смакота така, що на кiлька хвилин на кухнi запанувала тиша, було чутно тiльки стукiт ложок.
— Чому ми нiколи не святкуємо мiй день народження разом? — видала Сонька зненацька. — Усi разом: я, ти, тато, його друзi, твої друзi, бабуся одна, бабуся з дiдусем друга… Розбiглися, то й що, вже не можна спiлкуватися? Он у Оксанки Забродько на її днi народження сидять за одним столом мама з новим чоловiком, тато зi своєю дружиною i усi родичi. А у нас — спочатку з тобою святкую, потiм з татом. Де справедливiсть?
— Я не впевнена, що у такому випадку за столом панує невимушена атмосфера, — вiдповiла Iрина не вiдразу.
— У Оксанки? Жодної напруги не помiтила. Навпаки, дуже прикольно було. Не розумiю, що такого можна було одне одному зробити, щоб навiть на днi народження дитини не бачитися? А як ви будете мене замiж видавати? Теж по черзi?
— Ти що, замiж зiбралася?
— Не лякайся, наразi нi. Але ж думаю про майбутнє, на вiдмiну вiд багатьох.
— Я iнодi часом думаю про майбутнє i теж колись вийду замiж.
— Мамо, ти що сказала? Яке замiж? За кого?
Iрина витримала паузу.
— Мамук!
— Не мамукай. Я пожартувала.
— Ф-фу! — з полегшенням видихнула Сонька. — Замiж! Хiба за тата! Вiн досi вiльний. Iнших гiдних кандидатур наразi немає… Чи є?
— Сонька-чомучка. Iз купою запитань. Вiд трьох рокiв ти така.
— А ти все життя маєш звичку уникати деяких вiдповiдей. Зi мною таке не проходить. То що? Є кандидатури?
— Гiдних немає. Але обiцяю тобi сказати, коли з’являться. А ти менi скажеш, якщо збиратимешся замiж, добре? Iнформацiя за iнформацiю. Довiра за довiру.
— Домовилися. Дивися, щоб не здурила.
— Коли я тебе дурила?
— А з вошами? Забула?
Сонька вже колись нагадувала Iринi ту давню iсторiю. Знала б Iрина, що донька запам’ятає її назавжди, десять разiв би подумала, перш нiж зробити. Це сталося улiтку, коли Сонька перейшла у п’ятий клас. Вона вiдпочивала в селi у Андрiєвих батькiв, i щодня купалася з дiтьми у сiльському ставку. Пiрнала, ходила потiм з мокрим волоссям, зiбраним у хвостик. Iрина побачила розсипи гнид, розчiсуючи довге густе волосся доньки. Сонька вийшла тодi з ванни, повернувшись додому пiсля лiтнiх канiкул. Iрина не була впевнена, що це саме гниди, поки не пiдхопила на нiготь ще й дрiбонького рухливого жучка. От тодi i зрозумiла, що це за створiння. У неї перехопило подих.
— Сонько!!! — вигукнула так, що донька аж пiдстрибнула. — Та ти ж вошi привезла!
Сонька зблiдла. Вона знала, що таке вошi. Двi активiстки з їхнього класу якось привели до кабiнету медсестри тихоню Валю Дробчик, роздивившись у роздiлi її волосся на потилицi вошi. Валя впиралася i плакала, але до санiтарiв класу приєдналися кiлька помiчникiв, i носiя паразитiв доволокли до медкабiнету. Медсестра викликала батькiв Валi, а усьому класу влаштували медогляд. Пiсля цього iнциденту Сонька мала страх перед вошами, i кiлька разiв згодом просила маму подивитися, чи вiдразливi створiння часом не перестрибнули на неї з бiдолашної Вальчиної голови. I через кiлька мiсяцiв вона таки почула те, чого так боялася: «Сонько! У тебе вошi!».
— Тiльки нiкому не кажи! — благала Сонька.
— Боже, що ж робити? — не чуючи доньки, мiркувала вголос Iрина. — Доведеться, мабуть, волосся обрiзати. Чим же їх виводять? Кого запитати?…
Увечерi Соньцi намастили волосся чимось смердючим, накрили голову розiрваним целофановим пакетом, потiм, пiсля ретельного промивання, мама визбирувала на газету маленьке вiдразливе вошине насiння, а Сонька бридливо за цим спостерiгала. Наступного дня до них зайшла сусiдка-гладуха, мама трьох дiвчат-погодкiв, середня з яких була ровесницею Соньки. Сусiдка позичила мiксер i, проходячи повз Соньку, зазирнула їй у волосся.
— Бачиш, — сказала Сончинiй мамi, — усе гаразд. Ще раз дам, як треба буде. Засiб пречудовий. I де ти, дитино, тої гидоти набралася?…
Одинадцятирiчна дiвчинка миттєво здогадалася, що мама просила поради у бiльш досвiдченої сусiдки, i мабуть, знала напевно, що та теж мала таку проблему зi своїми дiтьми. Знайшла тодi мамi виправдання. Але попри все, у самiсiньке серце вразило її вiдкриття: вона просила маму нiкому не розповiдати про її ганьбу, але сусiдка, чужа тiтка, мама її дворових подружок, так просто, мiж iншим, продемонструвала свою обiзнанiсть у такiй важливiй справi.
Про те, що давня iсторiя засiла Соньцi у пам’ятi, Iрина нiколи б i не здогадалася, якби через кiлька рокiв та їй сама про це не розповiла.
— Сонько, я вже усвiдомила свою помилку. Скiльки ще будеш менi про це нагадувати? Я ж не починаю нудiти, чому ти знову не попрасувала бiлизну. Хоча пiдстави є.
— Ти ж сама своїм дiвчатам казала, що не прасуєш, коли не маєш бажання. I спокiйно лягаєш спати, коли у кiмнатi височить гора непрасованих лахiв. А потiм, коли маєш настрiй, вернеш гори* за годину. I у мене так само. Чому ми маємо бути, як усi? Людина керує побутом, а не побут людиною.
— Не пам’ятаю, аби я таке казала.
— Про побут i людину? Це мiй вислiв. Але змiст такий самий. А що ви з Луїзою про яблуко перешiптувалися? Про це, дерев’яне, що на поличцi.
— Скажу, тiльки ти — нi пари з вуст*.
— Мене достатньо просто попередити. Я своїх не здаю. То що воно, потаємнi бажання виконує?…