При входi у бар Луїза зустрiлася поглядом з чоловiком, який сидiв обличчям до дверей i неуважно слухав жiнку навпроти себе. Луїза вiдшукала вiльний столик, вiдчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця i собi глянула, чому щойно скляний, вiдсторонений погляд спiврозмовника помiтно ожив. Де б не опинялася Луїза — у коридорах телеканалу, у крамницi, на пляжi, де завгодно — на неї завжди звертали увагу. I не тому що ця ефектна мiдноволоса жiнка мала помiтний виступ на спинi над правою лопаткою. Власне, не горб вiдразу впадав у вiчi. Приголомшливим було поєднання очевидної фiзичної вади зi сповненим гiдностi, теплим, небайдужим поглядом. Виразнi очi, густе руде волосся, аристократичнi кистi рук — i потворнi наслiдки дитячого сколiозу. Всупереч усiм законам гармонiї таке поєднання не псувало її зовнiшностi, а найсильнiший ефект справляла трохи уповiльнена грацiозна хода — результат тривалої i виснажливої роботи над собою.
Якось донька Iрини пожалiлася їй: фiзкультура в унiверситетi — непотрiбний предмет, усi намагаються сачканути. “Уявити лише: двiчi на тиждень здавати дурнi нормативи!” — обурювалася Сонька. “Уявляти немає потреби, — спокiйно вiдреагувала Луїза. — Я усе життя, день у день, протягом години здаю свої особистi нормативи. Нiхто не примушує. Якщо не буду цього робити — почну шкутильгати”. — “Чому?” — не зрозумiла дiвчина. — “Бо через викривлення хребта права нога коротша за лiву на два сантиметри, — приголомшила мамина подруга. — Не помiчала?”.
… Луїза сiла за вiльний столик так, аби було видно вхiднi дверi, замовила каву i неспiшно розпалила свою верескову люльку. Залою для курцiв поплив аромат тютюну Captain Black. Файкування* передалося Луїзi з кров’ю вiд прабабцi-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей старовинний гiрський жiночий ритуал — вiд набивання люльки та припалення до чищення. Берегла пожовклу свiтлину з вiдламаними кутиками, на якiй баба Параска з файкою у руцi, а було їй тодi вже добряче за 80 рокiв.
Кiлька вiдвiдувачiв повернули голови на джерело благородних пахощiв. На вiдмiну вiд цигарок з їхнiм хамським запахом, розпалена файка має королiвський шлейф i схожа на доглянуту жiнку з витонченими манерами: присутнiсть i одної, i другої неможливо не зауважити.
Кiнь спiзнювався. Це не прiзвисько, Кiнь — прiзвище. Луїза усмiхнулася, коли вiн так вперше назвав себе. Однак з’ясувалося, що це навiть не творчий псевдонiм. “Я вiд роботи не здохну. I тi, хто зi мною, теж мусять пахати. Або шукати собi iншого режисера”. Вона думала, що вони не спрацюються. Але згодом виявилося, що саме вiн розумiв її iдеї з пiвслова i вмiв так вибудувати програму, що результат виходив кращим, анiж попередньо уявлялося.
Вона прийшла на телебачення, не маючи жодного досвiду роботи у засобах масової iнформацiї. Почула з телеекрану оголошення — запрошували амбiтних та креативних спробувати себе у ролi телеведучих i тележурналiстiв.
Два днi думала — i придумала.
Заступник директора телестудiї попереджав кожного претендента: у вашому розпорядженнi три хвилини. Як ви бачите свою роботу на новому телеканалi? З якими iдеями прийшли? Дякую, залишiть секретарцi ваше резюме, можливо, ми вам зателефонуємо.
Луїза прийшла вся у бежевому з голови до нiг, подивилася заступнику директора в очi i сказала:
— Я хочу вести програму, яка буде називатися “Потвора”. Це будуть розповiдi i дослiдження про явища, якi виникають на межi припустимого. Iнодi потворнi, але лише на перший погляд. Адже навiть лiнiя краси, подовжена до безкiнечностi, стає не досконалою, а огидною. Матерiалу не бракуватиме. Адже люди, якi прагнуть досконалостi, часто, не хотячи, роблять речi, що руйнують їхню природну гармонiю, а збої у благих намiрах природи, що обертаються нiбито помилкою, насправдi згодом виявляються новими варiантами прояву досконалостi…
Заступник директора мовчав. I вона вела далi:
— Це буде програма-провокацiя. Насправдi ми будемо говорити про красу, але зi зворотного її боку. Провокацiя i гра полягатиме в усьому, починаючи вiд назви. Глядач швидше зверне увагу на “Потвору”, анiж на “Красу”. I не помiтить, як опиниться, немов муха на стелi — догори ногами. Тобто подивиться на речi новим поглядом. Бiльшiсть шедеврiв, скажiмо, спочатку сприймаються як виклик доброму смаку i нiбито гармонiйному порядку речей. I Ейфелеву вежу, i Едiт Пiаф свого часу зовсiм не вважали надзвичайними i видатними… Усе це стається тому, що у справдi красивому завжди є елементи потворностi, а у негарному завжди є прояви привабливостi. Але є одна суттєва вiдмiннiсть: краса може бути пiдробною, а потворнiсть завжди правдива.
Спiврозмовник слухав її мовчки.
— Ось список тем для перших випускiв програми, — перейшла до конкретики Луїза i подала своєму мовчазному вiзавi аркуш з друкованим текстом. — Потрiбнi помiчники-журналiсти для розробки тем i нестандартно мислячий режисер. У кадрi працюватиму я.
— Почекайте, — озвався нарештi заступник, i пiшов за директором.
Вона загiпнотизувала обидвох своїми очима коньячного кольору, напором i чiтким баченням того, що робитиме. Нiколи дотепер їм не доводилося бачити таку пульсуючу потужними хвилями життя потворнiсть у досконалiй упаковцi. Ця жiнка була позбавлена усiх комплексiв, пов’язаних iз зовнiшнiстю, виглядала настiльки нестандартно, що бентежила лише своєю присутнiстю.
Її взяли на випробувальний термiн, але всi знали вiд самого початку, що вона працюватиме на телеканалi.
Коли знайомили з творчою групою, Луїза вперше побачила чоловiка, подiбного на великого Вiннi Пуха, який всупереч етикету перший подав їй руку i сказав: “Кiнь”.
…Жодного iншого чоловiка вона б не чекала за столиком у кав’ярнi вже п’ятнадцять хвилин. Навiть на дiлових зустрiчах робила поправку лише на десять хвилин. Великодушно, хоча й дещо зверхньо, давала фори непунктуальним i нездатним правильно розрахувати свiй час. Жила за годинником, наставленим на п’ять хвилин вперед. Коли її запитували: “Котра година?” — вона, глянувши на мобiлку чи на циферблат наручного годинника, вiдмiнусовувала для iнших свої рятувальнi хвилини.
Де ж той Кiнь? Треба нарештi встати i пiти.
… При першiй зустрiчi вiн запитав її:
— Де ви працювали?
Вона назвала Бюро перекладiв Оксани Смик та “Iнтернешнл Хаус”. Це були останнi мiсця роботи.
— Чому не на радiо? — з цiкавiстю розглядав вiн її, витираючи велике жовте яблуко рукавом свого джемпера. — З таким тембром голосу! Хоча вам i у кабiнетi психологiчного розвантаження цiни б не було. Або у службi “Секс по телефону”.
Добре, що вiн не побачив виразу її очей — хтось з хлопцiв у кiмнатi зi смаком захрумтiв яблуком, i вона вiдволiклася на рiзкий звук. Що тут у них, apple-break? Її обличчя, коли вона знову подивилася йому у вiчi, залишалося незворушним. Вона вмiла за секунду опановувати себе.
— Як ви здогадалися? З такою свободою вiд умовностей вам би у сутенери…
Вiн задоволено заржав, вiдкинувши голову назад, у повнiй вiдповiдностi з прiзвищем. Немов жеребець. Стиснув яблуко у лапищах, воно, бризнувши соком, розчахнулося на двi рiвнi половинки, i одну з них простягнув їй.
— Нi-нi, я не хочу. Дякую, — вiдмовилася вона.
— Берiть! — вiн майже силомiць вклав їй у долоню гостинець. — Не хвилюйтеся. Джемпер чистий, я його позавчора прав.
— А руки? — поцiкавилася Луїза. — Чистi?
— Чистi руки у того, хто ще не брався за розум, — вiдповiв Кiнь.
Тепер уже зареготали хлопцi з набитими яблуками ротами. Ох, вже цей грубий чоловiчий гумор. Що за жарти?… Усi були чимось зайнятi або вдавали, що зайнятi, але з цiкавiстю прислухалися до розмови новенької з Конем. Вiн у них тут, мабуть, за клоуна.
Луїза вiдкусила яблуко, сказала лагiдно:
— З чистотою думок усе зрозумiло.
— А я не зрозумiв щодо голосу. Ви з нього професiйно коли-небудь користалися чи нi? Ми саме на ньому акцент робитимемо. Це буде ваша фiшка.
У її трудовiй книжцi було з пiвтора десятки записiв. Ще кiлька робочих мiсць там не були зафiксованi. Працювала референтом директора фармацевтичної фiрми, менеджером з персоналу у стоматологiчнiй клiнiцi, провiдним фахiвцем у вiддiлi зв’язкiв з громадськiстю страхової компанiї… Як тiльки їй ставало не цiкаво або не було вже чому навчитися, чи виникала можливiсть отримати бiльш оплачувану роботу — без зайвих вагань закривала прочитану сторiнку i спiшила зазирнути на наступну, часом прогортаючи нецiкавi мiсця. Вона не розумiла, як можна по двадцять рокiв гарувати на одному мiсцi?…
Той факт, що у трудовiй бiографiї Луїзи значився рiк роботи у фiрмi “Голоси сирен”, був вiдомий лише трьом найближчим подругам. Дiвчатам та жiнкам зi служби “Секс по телефону” непогано платили. Серед майстринь розмовного жанру траплялися й вiртуози, наприклад, бабцi з дiвочими голосами, глави сiмейств, якi працювали, затиснувши телефоннi слухавки плечем, — вони говорили у мiкрофон, не випускаючи зi спритних пальцiв дротикiв та недов’язаних шкарпеток для внукiв. Луїза мала усе необхiдне для цiєї роботи: живу фантазiю, бурхливу уяву i низький оксамитовий тембр голосу. Бавилася з чоловiчими голосами, провокуючи, видумуючи неймовiрне. Але це їй швидко набридло.
Як Коневi вдалося при першiй зустрiчi влучити у десятку? Що б вiн сказав, якби дiзнався, що своїм недолугим жартом висмикнув правдивий факт з її трудової бiографiї?…
… Кiнь увiрвався до бару, ледь не розтрощивши склянi дверi. Гримнув так, що опинився у центрi уваги. На секунду зупинився, приклав руку до грудей, покаянно глянув на господиню за стiйкою й у два кроки вже був бiля Луїзи.
— Лу, готовий до страти. Винен. Мобiла, зараза, здохла. Не мав звiдки передзвонити. Обiцяю чекати тебе все життя.
Кахикнув i додав:
— У подiбних випадках.
Подумала: цiкаво, що промайнуло у його головi мiж двома останнiми фразами? Ляпнув не подумавши i перелякався двозначностi — чи навмисне поставив капкан?… А вголос сказала:
— Будеш менi винен. Можеш вже починати вiддавати солодким.
— Ти ж не їси солодкого, — нагадав Кiнь.
— Я що, руда? Звичайно, їм, — вiдповiла Луїза, трусонувши вогняною гривою.
— Ти — чудо, — засмiявся Кiнь, пiднiмаючи руку — точнiсiнько учень на уроцi — i озирнувся у пошуках офiцiантки.
Насправдi солодкого не хотiлося. Вона давно вiдохотила себе вiд тiстечок i цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще з шкiльних часiв помiтила за собою цю особливiсть: чим бiльше їй подобався хлопець, тим дурнiшою вона робилася у його присутностi. Поруч з тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недорiку. Проте звабити хлопця або чоловiка у станi “рiвного дихання”, з незначною домiшкою симпатiї до об’єкту, було справою безпрограшною. Звiдкись брався кураж, швидкiсть реакцiї, особливе вiдчуття легкостi життя i нюх на правильний наступний хiд у цiй захоплюючiй грi. I чоловiк не зводив з неї очей як кобра з дудочки факiра. Для успiху їй потрiбна була лише одна умова — легка скороминуча закоханiсть, а не тягуча вагомiсть щохвилинної залежностi вiд iншої людини. От сказав вiн щойно: “Обiцяю тебе чекати усе життя”, а в неї вже й серце впало. А треба було теж вiдповiсти щось двозначне: “Куди ти подiнешся? — наприклад. — Коней на переправi не мiняють”… Щось таке. Був би на мiсцi Коня якийсь iнший Кiнь — так би i сказала. А тут розгубилася, як дiвчисько…
Чого покликав? Чому призначив зустрiч? Можливо, вiн вирiшив за нею привдарити. Вiдсутнiсть серйозних намiрiв наразi була очевидною. Але те, що вiн сказав, коли на столi з’явилися тiстечка, кава та коньяк у пузатих келишках, виявилося цiлковитою несподiванкою.
— Лу, ми не будемо робити програму про казино.
— З якого переляку? — не зрозумiла вона.
— Просто не будемо, i все. Не можу наразi бiльше нiчого сказати.
— Що за таємницi мадридського двору, чорт забирай! Задля цього ти витягнув мене сюди i змусив чекати? Поки ти догулював вiдпустку, ми зiбрали матерiал, зробили пiдводки, зняли вставки. Залишилося тiльки зробити основнi зйомки у гральнiй залi, а ти менi кажеш: давай вiдмовимося вiд цiєї дурки. Що сталося?
— Далеко не кожне запитання передбачає миттєву вiдповiдь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу нi, значить нi, i поки цього достатньо. Не треба наполягати. I, до речi, дозволь нагадати: ви цю тему вирiшили робити, коли мене не було… Все. Пий каву.
— А чого ти мовчав ранiше? Ти що, тiльки сьогоднi про це дiзнався?
— Ми повернемося до цiєї розмови. Згодом.
— Коли?
— Нiколи, якщо не змiниш тону!
Луїза грацiозно потягнулася до попiльнички, акуратно вибила в неї вмiст своєї люльки, хлюпнула в неї трiшки коньяку, розтерла м’яким фетром, вичищаючи вересковi нутрощi вiд залишкiв тютюну. Здавалося, вона забула про спiврозмовника, повнiстю переключивши увагу на свою забавку. Почищену люльку сховала у футляр, застiбнула торбинку i запитала в офiцiантки, яка проходила поруч:
— Ви цукор до кави давали?
Паузу Луїза витримала не гiрше вiд досвiдченої актриси, повiльно порахувала до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров. Вiн теж вмiв тримати паузу.
— Одну грудочку, — винувато вiдповiла офiцiантка. — Не треба було?
Луїза махнула рукою у сенсi “дурницi, усе гаразд” i лагiдно запитала Коня:
— Коли?
— Що коли? — не зрозумiв вiн.
— Коли повернемося до цiєї розмови?
— Не знаю. Знаю, що повернемося.
— То яке тiстечко вибираєш?… — поцiкавилася Луїза. — Я хочу сирник.
Вона звикла, що саме жiнки, а не чоловiки надiйнiше тримають своє слово. Принаймнi у її оточеннi. Такий був її особистий досвiд. Для бiльшостi чоловiкiв, якi їй зустрiчалися, слова нiчого не важили, були дешевi, як борщ. Дав слово — забрав. Пообiцяв — не зробив. Ляпнув — забув… I не робив собi з цих дурниць жодних проблем — обставини, мовляв, змiнилися, вчора думав так, нинi iнакше. Чоловiк мiг у запалi сказати щось справдi образливе, а згодом здивуватися, що вона цi слова запам’ятала. Як в анекдотi: “Куме, ти що — обiдився?…”
А Кiнь словами не розкидався. Хоча iнодi було не зрозумiло: жартував чи був серйозний. Цю його особливiсть — вiдповiдати за сказане — Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковiсть, а прояв характеру. А потiм закохалася, як десятикласниця.
…Нiчого не вдiєш, доведеться набратися терпiння i дочекатися поки вiн сам не пояснить що до чого.