В обiдню перерву Iрина зазирнула до своєї електронної поштової скриньки. Однокласниця Валя Гевелiнг написала короткий лист: «Маю адресу i телефон Сашка. Вислати?» Серце впало, пiдстрибнуло як м’ячик, закалаталося, збившись з ритму. З хвилини на хвилину мала початися примiрка. Вiдповiм через годину, вирiшила Iрина. I «зашилася» у справах до вечора.
А ввечерi приїхали свої на примiрку вбрання до хрестин, i серйозна справа перетворилася на веселий балаган. Андрiй привiз шампанське. Iгор Курич хотiв бiгти за чимось мiцнiшим та закускою. Iрина зупинила: експромт — так експромт. Витягнула з холодильника баклажанову iкру, на приготування якої мала вчора натхнення.
— Зупинимося на аристократичному варiантi, — оголосила вона, застеляючи офiсний столик бiлою серветкою. — Шампанське з iкрою!
Баклажанова iкра з часником пасувала до шампанського як парасолька рибцi. I вiд того пiднесений настрiй компанiї аж зашкалювало.
Андрiй, виявляється, посивiв. Йому пасували посрiбленi скронi, коротка стрижка, засмага на обличчi, «гусячi лапки» бiля очей. Iрина зауважила, як помiтно Сонька стала подiбною на нього. Вiн щойно повернувся з Терсколу, пiднiмався на Ельбрус. Розказував хлопцям, що поїздка на Кавказ обiйшлася не бiльше як у двiстi доларiв разом iз витратами на дорогу. Тi не вiрили. Вiн не вступався, пояснював, що екстремали, будь вони хоч мiльйонерами, їздять лише у загальних вагонах. Купейних та СВ не визнають. На їжу теж витрачають мiнiмум — лише на те, що у заплiчнику понесеш iз собою вгору. За ночiвлю доведеться на притулку заплатити i за прокат спецiальних черевикiв. От i всi витрати.
— А прокат черевикiв скiльки? Як у Тисовцi? — запитав Маланюк, за п’ять хвилин хрещений Кузi.
— Не знаю, я не був у Тисовцi. Але не думаю, що там такi самi черевики. То ж не вiбрами, а спецiальнi пластиковi черевики для гiр-п’ятитисячникiв, — вiдповiв Андрiй.
Задушлива хвиля кинулася Iринi в обличчя. Не був у Тисовцi? Брехун! Через той Тисовець вони розлучилися. Тiєї осенi вона приїхала з Лондона, на пiднесеннi вiд свого трiумфу, знайомства з Вiв’єн Вествуд, сповнена новими планами та впевнена, що життя прекрасне. Хоча й, правду кажучи, у станi легкої закоханостi. Це вiдчуття бадьорило, додавало блиску в очах i впевненостi у своїй жiночностi, але жодної загрози сiмейному життю не несло. I тут, як снiг на голову, з’ясувалося, що Андрiй, поки вона була вiдсутня, їздив вiдпочивати у Тисовець з однiєю зi своїх медсестер.
Лiкарка, яка обшивалася тодi в Iрини, проговорилася. I сама налякалася, коли з’ясувалося, що виконувач обов’язкiв головного лiкаря, про якого вона плiткувала, виявився чоловiком Iрини. Андрiй не приховував вiд неї, що їздив на тиждень вiдпочивати, поки вона була у Лондонi. Але не туди, виявляється, куди їй говорив, i не з хлопцями… А лiкарка, до речi, була схожою на новеньку Власту. Ось чому ця дiвчина так їй неприємна…
Iрина тодi зiбрала усю свою витримку в кулак. Лише запитала його: «Ти був у Тисовцi?» Вiн опустив очi долу. I все, жодних розбiрок та докорiв. Зiбрала речi, забрала Соньку, пiшла жити до тiтки Улi. Приходив до неї на роботу: «Ти добре подумала?». Виставила його за порiг. Говорити не було про що. «Не та розмова, не тiї слова…»* На порозi озирнувся: «Ти хоч з ним щаслива?» З ким з ним? А! Лондон, легка закоханiсть… Звичайно! А що, є сумнiви?! Через рiк оформили розлучення, розмiняли квартиру. Сiмейне життя добiгло кiнця.
Вона нiколи нi з ким не говорила про причини того, що сталося. Навiть з подругами, навiть з Сонькою.
…У прочиненi дверi зазирнув Олексiй, щоб попрощатися з Iриною. Дiвчата замовкли — вiн на всiх справляв таке враження.
— Ви його знаєте, — сказала Iрина, коли за хлопцем зачинилися дверi. — Галко… Магда… Не пiзнаєте?
Витримала паузу.
— Незрiвнянний Макс iз Києва! Пам’ятаєте? Стриптизер. I хлопець-модель одночасно. Пiдробляє на подiумах, буде демонструвати мою нову колекцiю. Класний хлопець. На кiлькох роботах гарує — утримує маму, хвору бабцю i трьох молодших сестер… Мужик! А ми про нього: «дiвчинка, дiвчинка»…
Уся компанiя засидiлася у салонi до опiвночi. Наступного дня Iрина так i не вiдписала Валi Гевелiнг, часу не було. I наступного дня, i через три днi.
У день хрестин Iрина переконалася у своїх пiдозрах: її неабияк бентежив той факт, що зараз до них приєднається Андрiй. I згодом, що б не вiдбувалося, будь-якої хвилини, вона знала, де саме вiн перебуває. Як локатор була налаштована на колишнього чоловiка, не залежно вiд свого бажання чи небажання вловлювала його пересування. Це її дратувало i позбавляло притаманної їй безтурботної привабливостi.
Сонька, не спiльна похресниця, а їхня кровна дитина, навпаки, аж свiтилася вiд щастя: висiла на батьковi, обнiмала маму.
— Що з очима? — запитав Андрiй Iрину, коли вони опинилися поруч. — Колiр трохи змiнився.
— Це лiнзи, — вiдповiла вона. — Я тепер лiнзи ношу.
— Не шкодуєш, що погодилася?
— Бути хрещеною? З тобою? Нi. А ти?
— А я шкодую. Страшенно шкодую уже кiлька днiв, що майже не їв минулого вiвторка твою баклажанову iкру. Який дурень!
Їй навiть подобалося, що вони так легко спiлкуються мiж собою пiсля рокiв мовчання i вiдчуження. Тепер вони майже як родичi. Тiльки б серце так щемливо не стискалося…
Пiсля церемонiї у церквi поїхали кiлькома машинами у «Зубрiвку». Магда вiдразу пiшла вкладати дiтей спати у дальнiй кiмнатi, а жiнки — готуватися до гостини у саду пiд яблунею. Коли повсiдалися за стiл, Iрина опинилася бiля Андрiя та Соньки.
…Танцi давно були у розпалi, коли Андрiй нарештi запросив i її. Вона вже й забула, якi його руки i плечi на дотик.
— Хочу тебе запитати. Можна?
Вона кивнула.
— Як твої пошуки? Ти щаслива? Знайшла того, кого шукала?
— Хочеться вiдповiсти: «А тобi що з того?» Але скажу чесно: ще нi.
— А Олег виявився не тим чоловiком?
— Який Олег? — не зрозумiла вона.
— Який Олег! Той самий. До якого ти пiшла. Завжди хотiв знати: воно того вартувало?
Iрина аж призупинилася. При чому тут Олег? Вона взагалi про нього забула. Це була просто закоханiсть — необтяжлива, безпристрасна. Вона навiть думала колись, що Андрiй нiчого про це не знає. Так… безпечний флiрт…
— Послухай, — почала заводитися Iрина, — ми з тобою нiколи не говорили про те, що сталося. Такi речi немає сенсу обговорювати. Або приймаєш i живеш з цим далi, змирившись. Або не приймаєш i йдеш геть. Але ти до мене якогось Олега, будь ласка, не чiпляй.
Андрiй мовчав щось обмiрковуючи.
Музика змовкла. Сiли за стiл. Його настрiй помiтно змiнився. У неї пекло в очах.
Пiдлетiла весела Луїза, потягнула Андрiя до танцю. А Кiнь, запросив Iрину, узявши її за руку.
Тiльки-но знову опинилися за столом, як Андрiй нахилився до колишньої дружини:
— Iрко, треба поговорити. Що ми, як дикуни! Я маю кiлька запитань, якi мав би поставити тобi вже давно. Але нiби й сенсу не було… Пiшли на веранду.
— Ти що, вже їдеш? — запитав Курич.
— Мушу їхати, — вiдповiв Андрiй, вiдсуваючи крiсло Iрини. — Зараз їду. Через десять хвилин.
На верандi вона встала так, аби її обличчя трималося у тiнi, а на його падало свiтло вiд лiхтаря.
— Давай свої запитання.
— Ти любила Олега?
— Що за дурня?
— Так чи нi?
— Нi, звичайно.
— Чому ж тодi ти пiшла до нього?
— Я пiшла вiд тебе, а не до нього.
— Чому ти пiшла, якщо ти його не кохала?
— Я не збиралася з ним жити! До чого тут вiн… Взагалi, до того, що сталося мiж нами?
— А що тодi сталося мiж нами?
— Я не хочу про це говорити.
— Годi! Це ж серйознi речi. Це наше життя. Що значить «я не хочу про це говорити»? Що сталося тодi, якщо ти не пiшла до Олега через своє велике кохання?
— Яке, до дiдька, велике кохання? Це не мене, а тебе занесло! Це ти зруйнував усе, що було мiж нами! Чи, може, ти думав, я почну розбiр польотiв? Пiду знайомитися з твоєю медсестрою? Влаштую тобi iстерику? Чого ти вiд мене чекав?…
— Якою медсестрою?
— З якою ти був у Тисовцi!
— У якому Тисовцi? Що ти говориш?
— У Тисовцi! Я тодi тебе запитала, чи справдi ти був у Тисовцi? Ти вiдповiв, що був. Подробицi мене вже не цiкавили.
— Коли?… Коли ти мене запитала?
— Коли повернулася з Лондона, а ти нiби-то з Синьовира, а насправдi — з Тисовця.
— Я не був у Тисовцi! Я нiколи не був у Тисовцi!
Вони мовчки дивилися одне на одного. Вона — з темряви, вiн — у свiтлi вуличного лiхтаря. Вiн говорив правду.
— Ну, як не був? — на неї раптом навалилася страшна втома. — Ти сам менi тодi зiзнався, що був.
— Iрко, я тодi повернувся iз Синьовира. А у Тисовцi не був дотепер. Де завгодно був, а там нiколи. Мiг би вже не раз кататися там на лижах взимку, збирати гриби восени, йти вздовж хребта влiтку. Але так сталося — я там нiколи не був. При чому тут Тисовець?
— Ти був там тiєї осенi з тiєю медсестрою. Менi сказали, а ти сам пiдтвердив.
— Ми з тобою нiколи про це не говорили! Я не мiг тобi сказати, що я там був, якщо я там не був!
— Якби ти менi цього не сказав, ми б не розлучилися. Але ти, Андрiю, сам… менi… сказав.
Якби та давня розмова не мала такого доленосного значення, вона б зараз, дивлячись йому в очi, могла б вирiшити, що усе їй лише привидiлося. Або, що вона з’їхала з глузду. Вiн справдi нiколи не був у Тисовцi. Це було очевидно.
— Ти був тодi на Синьовирi?
— Так.
— З медсестрою?
— З хлопцями. При чому тут медсестра…
Несподiвано гучно озвалася його мобiлка.
— Скоро буду, — вiдповiв вiн i запхав її у кишеню. — Яка дурна пiдстава. Чому ми з тобою нормально не поговорили тодi? Я — тому що не хотiв руйнувати твою любов з тим козлом, чорт забирай! Я ж бачив вас разом, ти на нього так дивилася, що жодних сумнiвiв не виникало. А ти чому тодi не спробувала з’ясувати що до чого?… Не сходиться. Щось таке крутиться у головi, не можу упiймати. Почекай… А хто тобi сказав про Тисовець? Кому це треба було? Так… Через наше розлучення я… А! Ага…
Iрина дивилася на нього, нiчого не розумiючи.
— От що я тобi скажу, — щось в обличчi Андрiя знову змiнилося. — Я тодi був виконувачем обов’язкiв, мав стати головним. А потiм мене вже не хотiли призначати. Через розлучення. I через те, що почав пити… Але завiдувач здороввiддiлом пiдтримав. Мене все ж таки призначили. А про тебе менi дуже вчасно усе розповiли, з фотографiями та подробицями вiд очевидця. А от хто тобi сказав?
Знову задзвонила мобiлка. Андрiй збив дзвiнок.
— Лiкарка одна. Вона тебе знала. I ти сам менi це пiдтвердив.
— Сам… Це був жовтень, ти приїхала у недiлю, 25-го. Я приїхав перед тобою за три днi, забрав Соньку вiд мами. Тобто забрав її через два днi, бо був день народження Стахiва i ми перебрали…
I тут вiн завмер, голова вiдкинулася назад. I вiн вилаявся так грубо i багатоповерхово, як нiколи вона вiд нього не чула.
— Iрко! Ми були у ресторанi «Тисовець»! Я був у «Тисовцi», усе правильно. Я навiть не пам’ятаю, щоб ти мене про це запитувала. Але я був у «Тисовцi»! I, звичайно, сказав тобi — так. I навiть, якщо ти роззлостилася, або… я не знаю, сваритися почала, то було через що. Ми з хлопцями тодi перебрали зi спиртним. Я навiть не пiшов наступного дня на роботу, попередив своїх по телефону. Голова розколювалася. I Соньку вiд мами не забрав. А якась гнида усiм тим скористалася i таку кашу заварила.
…Коли Куричi розшукали їх на верандi, Iрина з Андрiєм стояли, обiйнявшися.
— Господи, якi дурнi, — повторювала Iрина. — Якi дурнi, Матiнко Божа!
Нiс та очi у неї були червонi. Андрiй кашляв i тер перенiсся.
У свiтлове коло, в якому стояли цi двоє, влетiла Сонька. Обхопила батькiв руками i розревiлася, як маленька.