Чи є життя пiсля сорока п’яти? Чи це вже доживання, коли усе найважливiше вiдбулося, i дорога лежить не на ярмарок, а з ярмарку?
Коли ровесницi починали говорити на цю тему, у хiд зазвичай йшла напускна бравада у стилi “Баба ягодка оп’ять” або чужорiднi конструкцiї: “У нашому вiцi…” та “Коли я була молодою…”
Галя нi з ким не сперечалася. Особливо з представницями другої категорiї. Не було сенсу. Такi жiнки i в двадцять п’ять вже були юними тiтоньками. А Галцi пощастило, бо вона знайшла своїх. Найближчим подругам — Луїзi, Магдi та Iринi — нарiкати на вiк було не цiкаво. Немов уклали з роками угоду: вони не звертають уваги на паспортнi данi i вiк їх теж не турбує.
Галя давно зрозумiла: одним людям бiльше вдається перша половина життя, iншим — друга. Тiльки треба не упустити свiй шанс.
До сорока вона розривалася мiж роботою у газетi “Площа Ринок” та домом. Її вiддiл називався “Людина”, улюбленим жанром було iнтерв’ю, а професiйним хобi — вiдкриття iмен майбутнiх знаменитостей. Першою взяла iнтерв’ю у маловiдомого викладача економiки, який смiливо й нестандартно мислив, а через кiлька рокiв, коли вiн став мiнiстром економiки, вже не мала до нього жодного iнтересу.
Повернулася свого часу з фестивалю “Червона Рута” i написала не про переможця, а про дiвчинку, яку журi належно не оцiнило, i самовпевнено пообiцяла: слiдкуйте за цiєю спiвачкою, на неї чекає успiх. I саме ця дiвчина через кiлька рокiв стала переможницею “Євробачення”…
Почула якось у столичному нiчному барi, як спiває чорношкiра дiвчина, пiдiйшла до неї: “Хочу написати про вас у газету”. Заскочена увагою спiвачка наступного дня протягом двох годин охоче розповiдала про батькiв, кохання, боротьбу iз зайвою вагою, до якої схильна, i про те, що вона бiльше любить спiвати українською, бо ця мова краще лягає на музику. Нiколи згодом, ставши вiдомою, спiвачка вже не давала таких щирих, вiдвертих iнтерв’ю.
Як мисливський пес вiдчувала Галя майбутнiх зiрок. Вона любила початкiвцiв — талановитих, жадiбних до роботи та успiху, ще вiльних вiд штучного пiару, фiнансових обов’язкiв та залаштункових зв’язкiв. I нерiдко переставала захоплюватися цими людьми, коли вони досягали успiху i починали жити за законами полiтикуму або шоу-бiзнесу, що у принципi одне й те саме.
А вдома на жiнку-газетярку чекали гори з невiдкладних справ, що непомiтно i вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помiчала ганебне павутиння, а у щоденнику Вiктора-молодшого “двiйки” та категоричнi звернення учительки до батькiв. Старший син Сергiй з говiркого та вiдвертого “маминого синочка” раптом на очах перетворювався на меланхолiйного мовчуна, i треба було негайно зрозумiти, що сталося. А чоловiк, Вiктор-старший, що вирiс на узбережжi Азовського моря на баклажанах, помiдорах i кавунах, ображено запитував: “Ми що, цього року так i не скуштуємо домашньої iкри з синеньких?…” Хлопцi вперто розкидали шкарпетки по квартирi, а коли тi знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи вiд сезонної лiньки, залишав шерсть на килимах та по кутах коридору. А чоловiк нiяк не мiг позбутися звички вiшати вологi рушники на спинки крiсел та на ручки дверей.
Побут наступав на усiх фронтах — Галя тримала оборону.
Їй усе вдавалося наполовину — i на роботi, i вдома.
А у чоловiка тим часом справи впевнено йшли вгору: вiн успiшно ганяв машини з нiмецьких шротiв в Україну, i до того часу, як ввозити старi iномарки стало невигiдно, вже мав станцiю техобслуговування на кiльцевiй дорозi бiля Львова.
— Давай купимо дiм, — сказав вiн якось дружинi.
— На яку суму ти розраховуєш? — запитала вона.
— Тисяч сто…
— Дай менi — я журнал зроблю.
З такими грошима тодi можна було i будинок будувати, i журнал вiдкривати.
Вони посварилися. Дiм так i не купили — далi жили у звичайнiй трикiмнатнiй квартирi панельного будинку. Дiти один за другим закiнчили школу i вступили до “Полiтехнiки” — i розумник Сергiй, i бешкетник Вiктор-молодший.
А на роботi усе без змiн, тобто кожен день усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не вiддiл, а культурно-освiтницький департамент газети, до якого входило кiлька вiддiлiв. Писати самiй часу вже не залишалося. Не раз пiзно увечерi перед “скиданням” номера переглядала готовi шпальти газети i розумiла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публiкацiї пiд її прiзвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожнiй сторiнцi — вiд заголовкiв до пiдписiв пiд фото. Втомлювалася вона ще бiльше, а особистий результат губився у загальнiй справi. Знайомi при зустрiчi неодмiнно запитували: “Чому ти не пишеш?…”
У неї не залишалося анi сил, анi часу на свої матерiали. Її задуми тепер втiлювали iншi, а вона вiдчувала себе зручним для команди тренером. Дiлилася з початкiвцями своїми iдеями, сама телефонувала “зiркам”, аби вони не вiдмовили в iнтерв’ю невiдомому наразi журналiстовi. Надто безпорадним допомагала скласти список запитань. Потiм редагувала тексти, виправляла смисловi i навiть орфографiчнi помилки, викреслювала вiдверту дурню i забирала двозначностi. “Як вiдчутно прогресує ваша Стахура, — зауважила якось Iрина, переглядаючи свiжий номер “Площi Ринок”, - я думала, з неї нiчого путнього не вийде”.
Напередоднi саме з цим матерiалом Стахури Галя особливо намучилася, i тепер, пiсля зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю пiдвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професiонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалiзованих можливостей. Ще трохи, i її пишуче перо виявиться iржавим.
Писала вона тепер лише у вiдпустках. Це були не газетнi матерiали, а записи у блокнотi-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, дiалоги — писанина для себе. Одного разу на вiдпочинку у Карпатах, у Гребеновi, побачила на березi рiчки Зелем’янки закинуту напiвзруйновану будiвлю. Таких будiвельних викиднiв у роки економiчного занепаду у горах не бракувало. З провалля вiкон пнулися до сонця гiлки ув’язнених арматурою та бетоном дерев i кущiв. Уздовж цього плоду збоченських стосункiв людини та природи тягнулася дорiжка з бетонних плит — в нiкуди, просто у заростi бузини. Зi шпар мiж плитами лякало порожнечою провалля вiчної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповiла дiтям iсторiю, яку придумала по дорозi. Це був фiльм жахiв про змiїне мiсто у закинутiй карпатськiй будiвлi. Фiльм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Хлопцi слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарiй. Завтра запишу.
Але пролетiло завтра, промайнуло пiслязавтра, минув тиждень. Закiнчилася вiдпустка, розпочався новий робочий рiк, а вона так нiчого й не записала. Натомiсть дуже швидко забула деталi, героїв, i навiть фабулу — пам’ятала лише, що подiї в її iсторiї розгорталися динамiчно й моторошно, аж мурашки бiгли по шкiрi.
Вона i далi працювала у газетi, але вже була впевнена, що незабаром у її життi вiдбудуться змiни. Уява малювала журнал — глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б змiст — “Цiкаво жити”. Не маючи жодних варiантiв щодо фiнансової бази майбутнього видання, протягом кiлькох мiсяцiв пiсля роботи i у вихiднi Галя завзято займалася пiдготовкою ґрунту для майбутнього видання. Завела два грубi блокноти. В одному записувала цiни на оренду примiщень, друкарськi послуги в рiзних друкарнях, тези розмов з фахiвцями: друкарями, комп’ютерниками, дизайнерами, розповсюджувачами, їхнi поради…
Другий блокнот розпухав вiд iдей щодо змiсту журналу — усе мало бути новим, неординарним, не таким, як у журналах, подiбних мiж собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночi вiд думок, вибиралася з-пiд ковдри, записувала на кухнi у блокнот зрозумiлi тiльки їй ключовi слова, що означали майбутнi рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила цi записки самiй собi:
“Цитатник.
Аукцiон речей.
Втрачена можливiсть.
Україна — це я.”
I згадувала нiчнi iдеї.
Чоловiк мовчки спостерiгав за її бурхливою дiяльнiстю.
Якось вона сказала Вiкторовi: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бiзнес i прибуткова справа.
Вiн запитав, чи вона знає про те, скiльки вiтчизняних журналiв змушенi були закритися саме з протилежної причини. I чи вона свiдома того, що усi теперiшнi успiшнi медiа-проекти — це чужi вiдгалуження, а стовбури з корiнням — у Росiї, Швецiї, Нiмеччинi… Вона вiдповiла, що такого, як вона придумала, не робить нiхто. I що на неї, окрiм власної фантазiї i потужного досвiду, працюватиме фактор людських стосункiв. З багатьма вiдомими людьми вона свого часу робила такi визначальнi, пам’ятнi iнтерв’ю, що навiть через роки, називаючи себе у телефоннiй розмовi, чула у вiдповiдь: “Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!”. Час пустити у справу цей капiтал, накопичений роками.
— Ти поганий менеджер свого часу, — не поступався Вiктор. — Тягнеш i свою, i чужу роботу. З такими звичками твоє мiсце серед заступникiв.
Вона брала до рук книгу i демонстративно виходила з кiмнати: нема, мовляв, з ким говорити.
— Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? — запитував Вiктор через кiлька днiв.
— Команда? — пiдхоплювалася Галя. — Та я ще нiкому нiчого не говорила, крiм двох найближчих подруг! А вже звiдусiль пропонують себе такi люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успiху, менi потрiбнi лише грошi.
— Люди в таких випадках починають з бiзнес-плану, — сказав одного вечора Вiктор.
— У мене є бiзнес-план.
Вона принесла зi спальнi блокнот.
Вiн переглянув її записи, кiлька разiв видав зверхнє “пс-с!”. Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотiлося вихопити з його рук блокнот i дати ним чоловiковi по головi.
Нарештi Вiктор запитав:
— Для чого вiдразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однiєї з уже iснуючих?…
I вона полегшено зiтхнула: вiн дасть грошi.
…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал “Цiкаво жити”, Галя могла нарештi зiзнатися собi у тому, що хоч i була впевнена в успiху, але не настiльки, як показувала у першi органiзацiйнi мiсяцi чоловiковi, його товаришу, який став її партнером по бiзнесу, подругам i тим, кого збирала у команду. Пiд ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у панiку. Було страшно, що нiчого не вийде. Уява малювала моторошнi картинки. Люди, якi пiшли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Грошi Вiктора i його компаньйона пропадають. Але вранцi вона казала собi, що все йде як слiд i сьогоднi вона зробить ще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собi мiцну каву, i йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналi нарештi вирiвнялися, з’явилося знайоме по газетi вiдчуття бiганини по колу?
Що знову не так? Чому вимрiяний журнал уже не тiшить? I звiдки вiдчуття, що було вже як у дитячiй грi “теплiше-теплiше”, i раптом замiть “гаряче”, знову стало “холодно, холодно”…
Спробуєш це пояснити, нехай навiть й подругам, якi завжди на твоєму боцi, не зрозумiють, скажуть, що вiд добра добра не шукають. Усе так. Але чому на душi так мулько? Що їй ще треба?…