Середа — день зустрiчей, «дiвич-вечори». Вони їх називали «Фiалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на мiсяць у середу залишати для спiлкування учотирьох. Цього разу вирiшили подивитися панораму, що вiдкривалася з галереї кафе, на останньому поверсi будинку у центрi мiста. Склянi стiни давали можливiсть побачити знайомi вулички з висоти пташиного польоту. Львiв розкинувся перед очима каскадом старовинних дахiв, лискучих вiд вечiрнього дощу. Iмпресiонiстська мжичка додала пейзажу переконливостi: побачили б таку акварель у крамницi чи на виставцi, вiдразу б пiзнали: за завiсою дощу саме Львiв.
— Я колись бачила подiбну картину з квартири одного знайомого, — згадала Iрина.
— Iгоря? — уточнила Луїза.
— Нi, Сергiя. Пам’ятаєш? Вiн мав тут неподалiк «кавалєрку» — малесеньке помешкання з газовою плитою у коридорi та входом з балкону. Тiснява навiть для одного. Але з вiкна вiдкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту — дахи, дахи… Можна було спостерiгати, як жiнки розвiшують бiлизну на балконах внутрiшнiх дворикiв або позмагатися у грi «Хто швидше знайде десять котiв?» — i нарахувати їх з пiвтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне вiд одного, Сергiй запитав, чим мене ще приваблюють нашi зустрiчi. Я вiдповiла: краєвидом з вiкна…
— Не образився?
— Чого б це? Вiн визнавав за мною свободу слова. I волевиявлення.
— Рiдкiсний тип чоловiка, — прокоментувала Луїза.
— А також мiтингiв i демонстрацiй…
— Вимираючий вид.
— …Свободу пересування i листування.
— Таких не буває, Iрко.
— У тому то й рiч!
Дiвчата засмiялися.
— А чому розбiглися? Тiльки не дуркуй, скажи чесно.
— Кажу. Почав обмежувати усi вищезгаданi свободи. Чудес не буває… Менi хотiлося, щоб вiн був такий, яким я його собi науявляла. А вiн був такий, який був… Мав звичку вирiшувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мiй життєвий простiр. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привiталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… I головне — тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхнiй. Мовляв, знаємо ми вас, бабiв… Аж кортiло дати йому правдивий привiд для пiдозр.
Iрина у стосунках з чоловiками не терпiла монотонностi та половинчастостi, як Луїза з мiсцями роботи. I легко ставила крапку у вiдносинах, наступного ж дня вiдчуваючи готовнiсть до нового пошуку.
— Не страшно щоразу залишатися самiй? — запитала Магда.
— А чого боятися? — у голосi Iрини знову забринiли нотки веселої зухвалостi. — Це ж тимчасова самотнiсть. Будь-якого дня, за будь-яким рогом я можу зустрiти ЙОГО. Навiть смiття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВIН вже вирушив назустрiч, щойно викинувши зi свого життя тягар минулого?…
Iрина вдалася у свою рiдну тiтку Улю. Та була красунею у молодi роки, згодом важко переживала ранню iнвалiднiсть, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у вiзочку, перекидала руками позбавленi чутливостi ноги, немов корабельнi канати, i втiшала подруг племiнницi, коли вони розходилися зi своїми хлопцями чи чоловiками:
— Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що вiн виявився не мужчиною твого життя! I наступний може виявитися не твоїм, i ще один, i ще… Менi б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!
За сусiднiм столиком чоловiк, жiнка та дитина їли морозиво. Жiнка навела на своїх хлопцiв об’єктив фотоапарату, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усмiхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхнiми спинами вiдкривалася панорама мокрих дахiв. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жiнка дiловито сховала фотоапарат у футляр та активно взялася за десерт, швидко дала собi з ним раду та пiдсунула ближче до себе креманку чоловiка — вiн до її вмiсту заледве доторкнувся. Енергiйна жiнка весь час перебувала у русi: витерла малюковi руки i губи паперовою серветкою, зняла з чоловiкових вусiв непомiтну крихту, покликала офiцiанта, попорпалася у торбинцi. Чоловiк щось стиха говорив хлопчиковi, показуючи за вiкно, малюк перепитав його, сказавши, мабуть, щось смiшне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жiнка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок i нагадувала серйозну виховательку двох братiв. Коли сiм’я направилася до виходу, офiцiант розкрив шкiряну книжечку з рахунком, у яку мати сiмейства вклала кiлька купюр, i розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсiм нiчого не залишили на чай.
— Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, — заговорила Галя, — Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї — свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…
— Як вчора, — нагадала Iрина.
— Я ж не кажу, що ми не сваримося! — погодилася Галя. — Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…
— А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. — Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.
— Припини, — вiдмахнулася Галя. — Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.
— Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, — наполягала Магда. — Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?
— Та ж характер має — не приведи Господи…
— Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…
— Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! — усмiхалися подруги.
— Та я, дiвчата, й сама усi цi сюсi-пусi не люблю… — не зовсiм переконливо зауважила Галя. — «Зая», «сонечко», «ластiвко»… Нi. Це не для мене.
— А я люблю, — не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. — Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.
— Та що ти порiвнюєш? Ви — особливий випадок. Таких пар — одна на сотню або й на тисячу. Покажи менi жiнку, яка за двадцять п’ять рокiв подружнього життя нi на кого iншого, крiм свого чоловiка, навiть оком не накинула. Ти унiкум, Магдо.
— А ви впевненi, що все про мене знаєте? — запитала Магда таким тоном, що за столом запала тиша.
За сусiднiм столиком, вiдповiдно до надзвичайностi моменту, впало на пiдлогу i дзвiнко розлетiлося на друзки керамiчне горнятко iз залишками кави.
Магда вiдвернулася до вiкна, по якому стiкали краплi дощу… Вiд її веселого пiднесення не залишилося i слiду. Подруги затамували подих, перезирнулися: що вiдбувається?
I Магда не витримала. Пирскнула зi смiху.
— Повiрили?… А коли повiрили? Щойно?… Чи кiлька секунд тому? — веселою скоромовкою з’ясовувала вона. — «Магдо, за двадцять п’ять рокiв подружнього життя…», — дуже вдало зимiтувала вона iнтонацiї Галi, — «Нi з ким, нiде, нiколи…» Якi три пари очей! З яким подивом! Дивилися на мене! Де мiй фотоапарат? Краща картина тижня!!!
— Луїзо, а ти чого мовчиш? — смикнула Галя мовчазну Луїзу.
— Галко, ну ти, стрiлочник, як завжди! — озвалася подруга. — Як щось не по тобi — гоп, i перевела стрiлки на iншу колiю. А я сиджу, мовчу i чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може є на те пiдстави, Луїзо?…
Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!
I Луїза розповiла iсторiю про те, як кiлька днiв тому у її квартирi проводка не витримала напруги.
Вранцi перед роботою зникло свiтло у передпокої, на кухнi, у ваннiй. Навiть кави не вдалося попити: електрочайник прикипiв вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» — запитав у лiфтi Кiнь, коли вони пiднiмалися у редакцiю, i вона несподiвано для себе пожалiлася йому на побутовi вiйни мiсцевого значення i на свою чергову поразку у цьому вiчному двобої. Ввечерi вiн приїхав до неї, оглянув обсяг робiт, i вже через десять хвилин дзвонив сусiдовi у дверi, щоб позичити iнструмент. Полагодив розетку, повернув свiтло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шумiла вода. Луїза спостерiгала, як вiн впевнено з усiм вправляється — без жодного зайвого руху. У її помешканнi немов би вiдбувалося захоплююче шоу Девiда Копперфiлда, i вона не в змозi була вiдвести погляд вiд рук фокусника. Їй згадався Степан, з яким у неї так нiчого путнього й не вийшло: вiн почувався у гостях як вдома, iз задоволенням влаштовувався на її диванi з пультом вiд телевiзора у руцi i не помiчав анi розетку з оголеними дротами, що звисала зi стiни над головою, анi торшер, у якому постiйно блимали i перегоряли лампочки.
— I що? — слухачки забажали продовження.
— Нiчого, — поставила крапку Луїза.
— Не хочеш поки що говорити — не говори, — пiдтримала Магда, якiй дуже хотiлося дiзнатися, чим усе вчора закiнчилося.
— Найсексуальнiший вигляд, скажу я вам, — вирiшила дещо додати Луїза, — має чоловiк з викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нiчого не можу зi собою зробити, дiвчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стiнку забиває, вiдразу ж накриває хвиля захоплення.
— Це тому, — пояснила Магда, — що для тебе побутовi проблеми — вища математика. Вони тебе паралiзують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…
Магда сьогоднi була в ударi, майже не замовкала. Iрина ж переважно мовчала й слухала, iз задоволенням перебуваючи у режимi споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навiть розмови про дрiбницi життя видаються цiкавими. Думка про марнування часу може виникнути на важливiй нарадi, у черзi пiд кабiнетом чиновника або на батькiвських зборах у школi — тiльки не пiд час захоплюючих теревенiв нi про що з найближчими товаришками. Поспiлкуєшся години пiвтори-двi з тими, хто пiдходить тобi на молекулярному рiвнi, i настрiй полiпшується, на душi розвиднюється. Кращого сеансу групового психологiчного розвантаження годi й придумати.
От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салонi мод, де працювали самi жiнки, Iринi нiколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред реплiки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбеля, я це добре пам’ятаю…» — вставити запитання: «Дiвчата, може менi варто кардинально змiнити стрижку?» — i дiвчата, мовчки оцiнивши твою зачiску, висунуть по кiлька переконливих аргументiв «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Iрина запитує, отже вже зважилася на експеримент. Стрижки вона мiняла часто: пiд настрiй, пiд подiю, пiд нове захоплення… Залишалася постiйною лише щодо кольору — воронячого крила.
Луїза теж полюбляла змiнювати зачiски, але завжди на довгому волоссi. Довге волосся, говорила вона, — найпереконливiша принада жiнки. Збирала свої вогнянi кучерi у хвiст, пiднiмала у високу зачiску, скручувала низьким джгутом на потилицi або пiдгортала i крiпила гренадлями* так, що складалося враження, нiби вона зважилася на стрижку-каре…
Подiбнi перукарськi розваги не надто цiкавили вiчно заклопотану Галю, її влаштовував один i той самий каштановий колiр, i одна й та сама довжина — по плечi.
Магда ж ще у студентськi часи знайшла свою стрижку, i роками зберiгала вiрнiсть класицi: її попелясто-русяве волосся слухняно тримало задану форму i дивувало рiдкiсним природним кольором, який не могла б дати жодна фарба.
Замовили ще кави.
— А може, вина? — запропонувала Луїза i знову покликала офiцiанта. — У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Мiсяцi два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкiряних рукавичок i… ледь вiдчутну нотку котячої сечi.
Молоденький офiцiант, на вигляд старшокласник, помiтно знiтився. На розгубленому обличчi виразно читалося запитання: ви це серйозно чи жартуєте?
— Пiду пораджуся, — знайшов вiн вихiд iз ситуацiї та з удаваною солiднiстю, без зайвого поспiху попрямував на кухню.
— У них тут є сомельє? — поцiкавилася Магда.
— До речi, сомельє — слово українського походження, — озвалася Луїза. — Не знали?… Вiд «сам наллє».
Магда усмiхнулася i без зайвих вступiв розповiла дiвчатам свiй сон. Нiби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Вiн був смiшний, заспанi оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку i рукавички, дивуючись при цьому: лiто ж на дворi, має бути тепло, для чого шапочка та рукавички…
— Маленький хлопчик — це до клопотiв, — пояснила Галя. — Ти сама казала, що до книжкового форуму маєте видати кiлька нових книжок.
— Магдо, ти просто замерзла вночi, — висловила свою версiю Iрина. — Тому й теплi речi увi снi шукала.
— Я перепрошую…
Бiля їх столика знову стояв хлопчина-офiцiант.
— Якщо у тому винi був присутнiй ще й виразний акцент гiркого перцю, то ви у нас куштували iталiйське «Монтеполi» 2003 року, — повiдомив офiцiант. — Або це було грузинське «Цинандалi».
— А! Згадала! — зрадiла Луїза. — Це було «Кларет». Французьке вино. Точно. Забула, а тепер згадала. Вибачте! Принесiть нам, будь ласка, пляшку. I трохи сиру… з голубою плiснявою… Назву, як ви вже зрозумiли, я забула.
— Горгонзола? Баварiя блю?…
Хлопець повнiстю реабiлiтувався у їх очах. Юне обличчя вiд хвилювання пiшло червоними плямами. Чотири дорослi жiнки дивилися на нього з повагою, вони таки визнали, що мають справу з професiоналом.
Пiд плiснявий сир та пiд вино, у якому троє намагалися вiднайти присмак обiсцяних рукавичок, а четверта мовчки насолоджувалася рiдкiсним букетом, розмова пустилася берега. Пiшла у багатоканальному режимi, паралельними потоками та перехресними запитаннями.
— Хто бачив Стахiвську? Вона якийсь курс омолодження пройшла. Виглядає супер, десять рокiв мiнус.
— …А тут, на манжетах, i з-пiд комiрця — таке штивне* густе мереживо, тон у тон…
— З Конем будемо знiмати передачу про наслiдки невдалих пластичних операцiй… Там таке трапляється! Повiки часом до кiнця не стуляються, уявляєте?… Отак виглядає: клiп-клiп, жах!
— Дiвчата, уколи ботокса — це повний вiдстiй!
— Це ж не операцiя.
— Звiсно, не операцiя. Це уколи. Але отрута — вона i є отрута.
— …А я йому кажу: чого ви мене вмовляєте? Я ж сама бачу, що менi це не пасує. Я добре знаю свою довжину, моя довжина — трохи за колiно.
Стрибали, як блощицi, з теми на тему, не забуваючи, однак, повернутися до перерваної, говорили одночасно про рiзне парами, склад яких раз у раз змiнювався.
Прощаючись, зробили висновок: для нормальної розмови часу, як завжди, забракло.