Для цього походу Луїза вибрала собi образ сучасного Гавроша. Їй личив тiнейджерський комплект з Iрининих припасiв: широкi штани з багатьма кишенями, легка вiтрiвка з капюшоном, кепка з дашком, пiд якою вона сховала свою вогняну гриву, текстильнi черевики i невеликий заплiчник. «Те, що треба», — оцiнила прикид Iрина, оглянувши подругу.
Магда до останнього вiдмовлялася: краще я вас вдома почекаю, книдлi налiплю… Але нарештi й вона включилася у гру. Вийшла до подруг у довгiй сукнi пiсочного кольору без рукавiв. На головi однотонна батистова хустка, кiнцi вив’язанi навколо шиї, одне свiтле пасмо волосся виглядає назовнi. Великi чорнi окуляри. Сандалiї. Солом’яно-гобеленова торбинка.
— Почуваюся, нiби Катрiн Деньов у якомусь пригодницькому фiльмi, — повiдомила вона.
— Вищий бал! — вiдгукнулася Iрина. — Галко, а ти чого так вирядилася?
— Я вирядилася? — здивувалася Галя. — Я сьогоднi як сiра миша. На такiй жiнцi погляд не затримується.
Усе на нiй було безбарвним: зiпранi джинси, невиразна футболка без малюнкiв та написiв, кросiвки i бандана, навiть маленька шкiряна сумочка на поясi.
— Але ж ти сiрою мишею нiколи не ходиш, — не вiдступалася Iрина, — Це ж не ти! А як знайомих зустрiнеш? Запитають, що сталося?…
— Яких знайомих? За язик себе вкуси! — злякалася Галя. — Зараз нiкуди не пiду.
— А куди складатимеш свої покупки? — Iрина проiгнорувала реплiку подруги.
— Я пакет взяла, вiн у Магди в торбi.
— Ну, вперед!
Iрина виглядала як завжди — тобто яскраво й помiтно.
— Так i пiдеш? — не повiрила Галя.
— Звичайно, нi, — Iрина потягнулася до верхньої полицi, висмикнула звiдти за шнурок стару зимову «вуханку», забуту у передпокої з минулорiчних холодiв, i натягнула її по самiсiнькi брови. — Щоб не привертати зайвої уваги, — без тiнi усмiшки пояснила вона.
Подруги засмiялися, стягнули з неї кроляче неподобство i рушили до Луїзиного «Шевроле».
Уздовж кiльцевої дороги тягнулася доглянута смуга соковитої кукурудзи.
— З чим у вас кукурудза асоцiюється? — запитала Галя.
— З Хрущовим, — не довго думаючи, озвалася Магда.
— А у мене з кукурудзяними пластiвцями у маленьких паперових коробочках, не таких як зараз, а якi у дитинствi були, — Луїза не вiдволiкалася вiд керма, але у розмовi брала активну участь.
— А я згадую бабусину кулешу*, зварену у печi. Її ще потiм у братруру* ставили, аби упрiла, — вiдповiла на своє ж запитання Галя, витримавши невеличку паузу. — Ми її їли ще гарячою зi свiжим молоком, i тодi вона робилася рiдкою, розпускалася у молоцi без грудочок. Або холодною теж з молоком. З пiдсмаженими шкварками та цибулею кулеша дуже смачна. А дiдо полюбляв кулешу з квасним молоком…
Галя почекала, чи скаже щось Iрина, але та мовчала — i тодi додала:
— I ще, як бачу кукурудзу, згадую сукню Iрини для прийому в англiйської королеви.
Дiвчата знали в усiх подробицях подiю, коли Iрина була запрошена на прийом до Її Величностi Єлизавети II, але час вiд часу випитували новi подробицi. «Коли менi буде рокiв так з дев’яносто, — смiялася Iрина, — це лаконiчне оповiдання перетвориться у пишну розлогу повiсть з багатьма деталями».
Вiзит до Єлизавети II трапився у життi Iрини, коли вона виграла «Конкурс однiєї сукнi», який проводив у країнах Європи Концерн британської моди. Iрина, ставши переможницею в Українi, отримала можливiсть вiдвiдати Велику Британiю. На прийом до англiйської королеви одягнула сукню зi своєї останньої колекцiї. По низу спiдницi з синього шовку широкою каймою стояла вишита зеленими нитками соковита кукурудза. Здалеку сукня привертала увагу хiба досконалим кроєм. Але справжнiй ефект справляла на вiдстанi витягнутої руки деталями та нюансами ефектної вишивки стебел, листя i качанiв кукурудзи у скручених спiралями сховках. Сукню доповнювала група пiдтримки — ефектна сумочка та парадовий капелюшок, якi вже давно чекали виходу у свiт. Їх Iрина придбала у панi Зонi з площi Ринок, яка запевняла, що i торбинка, i капелюшок «королiвської кровi». Iрина не сперечалася.
Панi Зоня на пiдтвердження своїх слiв демонструвала лейбл на шовкових нутрощах сумочки: вишита золотом корона та надпис treation Royale. Однак купити це вiнтажне диво Iрину переконав не цей промовистий аргумент. Вона прийшла у захоплення вiд застiбки. Це був мельхiоровий (панi Зоня запевняла, що срiбний) масивний пуп’янок квiтки, подiбний на корону, який вивершував ажурну металеву планку у верхнiй частинi торбинки. Пару до бiлої торбинки склав молочного кольору капелюшок з вуалькою та букетиком штучних маргариток. Образ довершили вив’язанi львiвською майстринею Олею ажурнi короткi рукавички. Компанiю речам-аристократам склали двi живi маргаритки, зiрванi на виходi з готелю «Шерлок Холмс» на Бейкер-стрiт, де українська дизайнерка жила у номерi за 155 фунтiв стерлiнгiв за добу. Маргаритки з тоненькими, але мiцними, як цвяшки, стеблами Iрина встромила у дiрочки у мочках вух.
На прийомi, який вiдбувався на галявинцi перед Букiнгемським палацом, пiсля третьої чашки чаю з вершками до Iрини пiдiйшла Вiв’єн Вествуд. Волосся руде, як апельсин. Забагато пудри, вiд чого зморшки зробилися ще помiтнiшими. Лаконiчного крою сукня, яка однаково доречно виглядала б i у палацi, i у халупi. Обов’язковий для таких випадкiв капелюшок з рукавичками. А на ногах, як виклик, провокацiя i пiдтвердження репутацiї бешкетницi — вовнянi постоли на пiдборах, ручної роботи, перехопленi шкiряними шнурами на литцi.
Незрiвнянна Вiв’єн! Улюблений дизайнер, кумир студентських рокiв, бунтар у царинi моди, справдi вiльна людина… Iрина не могла прийти до тями. Будь-яку згадку про Вiв’єн Iрина шукала двадцять п’ять рокiв тому у польських журналах, на ура сприймала усi iдеї та сумнiвнi вибрики цiєї тодi вже зрiлої жiнки, яка започаткувала новий напрям у молодiжнiй модi. А тепер вона стояла на вiдстанi двох крокiв i усмiхалася Iринi.
— Я голосувала за вашу конкурсну сукню, — почула ошелешена Iрина голос свого кумира. — У нiй витримано точне спiввiдношення вишуканостi та кiчу. Нiщо нi над чим не бере гору. Повний паритет. Хоча iнколи i досконалi пропорцiї варто порушувати…
— А ти що? — Луїза забула деталi зустрiчi подруги зi своїм кумиром i прагнула подробиць.
— А я стою, мовчу, нiби язика проковтнула, — Iринi й тепер було не по собi вiд тої давньої розгубленостi. — Стiльки всього могла сказати їй, а мову вiдняло. Отямилася, коли вона вiдiйшла.
— А ти ще колись про маргаритки розказувала…
— Ви ж знаєте. Побачила вона мої маргаритки у вухах. «Я теж, — засмiялася, — так робила. Жодна iнша квiтка настiльки вдало не встромляється у дiрочку у вусi, як маргаритка». I вiдiйшла до Маккуїна. Вiн тодi ще був рожевий рудий грубасик, а не худорлявий блондин, як зараз. А я тодi вкотре переконалася: є якийсь вищий банк даних, до якого одночасно можуть пiдключатися рiзнi люди, спецiалiсти одного напряму. Можна вiдчути певну, дуже конкретну тенденцiю i колекцiї дизайнерiв у Лондонi та Києвi виявляться настiльки подiбними, нiби розробляли їх два дизайнери разом. Або однаково пожартувати, як в iсторiї з маргаритками у вусi… Збоку це виглядатиме як плагiат або пряме наслiдування, але майстри рiвня Вествуд розумiють: такi збiги можливi, вони йдуть вiд занурення у матерiал та вiд зацикленостi на улюбленiй справi.
— Цiкаво, чи була тодi на Вествуд бiлизна? — обiзвалася Луїза.
— Звiсно, що була, — запевнила Iрина. — Вествуд не повторюється.
— Ви про що? — не зрозумiли Магда з Галею.
Їм пояснили: коли Вiв’єн стала скандальною зiркою британської моди, її запросили на прийом до королеви. У той час дизайнер випускала манекенниць на подiум у зухвало поєднаних речах рiзних напрямiв, у стилi рiзних епох, мiняла мiсцями акценти та утрирувала деталi. Особливо шокували атласнi бюстгалтери, одягнутi на вовнянi светри. У чому прийде у Букiнгемський палац королева епатажу? Це питання хвилювало багатьох. На диво, Вествуд нiчим не порушила вимог дрес-коду, виглядала, як аристократка. Але на нiй не було спiдньої бiлизни. Ця особливiсть її костюму стала вiдома журналiстам. Вiв’єн подбала про те, аби пiкантна подробиця туалету не залишилася таємницею. Преса намагалася зробити з цього скандал. Єлизавета II по-королiвськи навiть не звернула на це уваги.
…За розмовами доїхали до базару i ледве знайшли мiсце, де припаркуватися. Людський мурашник хаотично рухався уздовж рядiв з одягом, взуттям, iграшками, ковдрами, килимками, рушниками… Товар був скиданий горами на розкладачках та фанерних збiрних столах, накритих цератами*. Лише деякi речi акуратно висiли на простеньких кронштейнах, встановлених просто на землi.
Серед продавцiв i покупцiв переважали жiнки — порпалися у лахах*, немов кури у смiттi, мiряли штани, одягаючи їх пiд спiдницями. Нiхто нi на кого не звертав уваги, усiх цiкавили лише речi. Натовп був напрочуд рiзношерсним: блякло вдягнутi бабусi з торбинками Boss у руках, молодi мами з нетерплячими малюками у вiзочках, яскравi дiвчата у дорогому взуттi на недоречних тут шпильках, хлопцi-пiдлiтки у футболках навирiст…
— Нам — туди! — Iрина, як полководець, показала рукою напрямок i рушила першою. Принишклi подруги потягнулися за нею. Вони вже шкодували, що приїхали сюди. Iрина байдужо оминула кiлька живописних розвалiв, не збавивши темпу. «Тут непотрiб. Тут дорого». Впевнено вела до дальнiх розкладачок. За ними виявився ряд крамничок, схожих на металевi гаражi. В одному з таких ангарiв зробили першу зупинку.
— Привiт, Свiтлано, — привiталася Iрина iз засмаглою, немов циганка, молодицею. — Чим потiшиш?
— Здрасьтi! Якби ти зателефонувала не вчора, а трохи ранiше, я бiльше б вiдклала для тебе, — смаглявка витягнула пластикову торбу з хустками та шаликами. — Але дещо є. «Стелла Маккартнi». Бачиш, написано? I ще, як же ж воно? — «Макс Мара»!
— Подивимося.
Iрина поставила великий цупкий* пакет на стiл, висипала вмiст перед подругами — на столi виросла купа шовку, батисту, органзи, батику…
— Тепер усе складаємо назад. Те, що сподобалось — убiк, — проiнструктувала вона. — Налiтай!
— Дивись, на хустцi назва фiрми зрiзана, — показала їй Луїза молочний однотонний шалик з натурального шовку.
— Тут усе нове, з Нiмеччини. Некондицiя або остання рiч з партiї. А лейбл з назвою фiрми зрiзають у крамницях, коли списують товар. Щоб не «опускати» марку, не робити їй антирекламу, — пояснила Iрина. — Найменший дефект — це вже невiдповiднiсть рiвню фiрми. Рiч вiдкидають у спецiальний кошик, попередньо знищивши згадку про iм’я. Стоп, що за хустка тепла промайнула?
Розгорнула вовняний квадрат.
— Моїй тiтцi Улi. Скiльки вона?
— За п’ять забирай. Не сезон, — вiдгукнулася смаглявка.
За п’ять? — не зрозумiв нiхто. Доларiв? Євро?
— Гривень, — пояснила Iрина. — Ну чого стоїте, як засватанi?
З цього моменту персональнi купки почали рости на очах.
— Що твiй малий? — Iрина виявилася обiзнаною у приватних справах продавця.
— А, не питай! — Свiтлана шукала щось на полицях. — Не хоче на музику ходити — i край. Каже, що йому цiкаво на карате. А я йому: ходитимеш i туди, i туди. I ще на англiйську запишу. Потiм сам подякує. Менi б освiту, я б уже знаєш де була?… Тобi парео ще потрiбнi? Свiжi мiшки розпакувала з такими дивними парео… Дуже дивними… Коротше, для тебе.
Через пiвгодини Галя, Луїза та Магда пакували у торби свої покупки, по три-чотири на кожну: хустки, шалики, парео. Гаманець кожної схуд гривень на тридцять. Iрина набрала найбiльше, у тому числi оберемок рiзнокольорових прозорих хусток, якi вже давно вийшли з моди… Для чого? «Один задум виник. Ще трохи з цiєю iдеєю походжу, коли остаточно визрiє, розкажу».
На прощання Галя здивувала несподiваним повiдомленням, звернувшись до продавця:
— Свiтлано, я журналiст, готую репортаж про ринки секонд-хенду. Чи дозволите, щоб у вас тут завтра попрацював наш фотокореспондент?… А я маю до вас кiлька запитань…
— Я так i знала, — Iрина зробила продавцевi прощальне «па!» у повiтрi. — Доганяй, Галю. А ти що скажеш, Луїзо?
Вони йшли до машини, залишивши подругу домовлятися про iнтерв’ю.
— У мене теж одна iдея виникла… Уяви. Знiмаємо сюжет. Я одягаюся у подiбнiй крамничцi лише на сто гривень. «Який жах!», — спостерiгають за мною телеглядачi — тi, що естети та сноби. Але канал не перемикають. Цiкаво ж, що з того вийде. А потiм йду у дорогий бутiк, i запаковуюсь там на п’ять тисяч зелених. «Яке неподобство! Яке марнотратство!» — коментують перед телеекранами пересiчнi пенсiонери. Але теж з цiкавiстю дивляться, як хтось грошi на вiтер викидає. У фiналi демонструю два варiанти, порiвняйте, мовляв. Жодних коментарiв, просто можливiсть порiвняти та з’ясувати, чи є разюча вiдмiннiсть. Мiй дешевий комплект буде не гiршим за дорогий, а, може, й привабливiшим. Наочно доведу глядачам, що стиль — це перш за все iдея i свобода вiд стереотипiв, а не наявнiсть грошей. З грошима хiба повна нездара виглядатиме сiро…
— Хто тут щось має проти сiрого? — наздогнала подруг Галя, «сiра миша», як на сьогоднiшнi, ховаючи у шкiряну сумочку на поясi записник з номером Свiтланиного телефону.
— То були б не ви, якби пiшли на справу просто як жiнки. Завжди про роботу думають! Трудоголiки нещаснi, — пробуркотiла Iрина. — Добре, набирайтеся вражень. Тепер до Кузьмiвни!
Кузьмiвна — господиня магазину, вздовж якого на кронштейнах висiли сорочки, спiдницi, куртки, пальта, а посеред зали стояло кiлька дитячих манежикiв, заповнених торбами та ременями.
— У мене товар класу люкс, — з почуттям власної гiдностi повiдомила Кузьмiвна. — Допомогти, панi Iрино?
— Дякую, — вiдмовилася Iрина i кивком голови, як головнокомандувач операцiї, дала напрямок пошуку. Сама теж направилася до вiшакiв. Побачила щось. Озирнулася до дiвчат:
— Луїзо, спочатку тут подивися…
Луїза слухняно пiшла вздовж кронштейну, перебираючи речi. У її руках опинилася пишна спiдничка до колiна з бiлим графiчним малюнком на чорному тлi: немов вирiзанi з паперу силуети дерев, коней, карет i панянок у сукнях на кринолiнах.
— 38-й розмiр! Мiй!
— Це з дорогих речей, — невiдомо звiдки виникла поруч Кузьмiвна. — Сорок п’ять гривень коштує.
…Через три години, що пролетiли як одна, подруги сидiли у кав’ярнi i перебирали враження цього дивного дня. По дорогих бутiках, всупереч попереднiх планiв, вирiшили пройтися iншим разом. Для чого лiпити весь сир в один вареник? Двi останнi години Магда просидiла у машинi з книжкою в руках. «Краще б я книдлi* за той час зробила, чекала б вас вдома з обiдом», — беззлобно бубонiла вона.
Iз запланованого нiчого здiйснити не вдалося, окрiм купiвлi спiднички для Луїзи. Йшли за одним, а знайшли iнше, i дуже з тих несподiванок втiшилися.
— Правильний шопiнг — спонтанний шопiнг, — розмiрковувала вголос Iрина. — Що може бути приємнiшим вiд неочiкуваної покупки? Краще не витрачати час у марних пошуках запланованого, а придбати рiч, яка несподiвано припала до душi.
Нiхто й не сперечався.
Iрина накупила оберемок речей та заготовки для одягу та iнтер’єрiв — i собi, i для колекцiї «Вiнтаж», над якою зараз працювала, i для своїх клiєнток. Галя набрала дев’ять кiлограмiв англiйських та нiмецьких книжок. В однiй з крамниць, де товар продавали на вагу, по дванадцять гривень за кiлограм, купила Брема Стокера, Голдiнга, кiлька жiночих романiв i дитячих книжок, заплативши за всю цю розкiш сто вiсiм гривень. Зробила кiлька нотаток у своєму записнику для майбутнього репортажу. Магдi, поки вона вiдсиджувалася у машинi, як поцiновувачцi дерева купили чудернацьке рiзьблене яблуко («Iгорю сподобається, — прокоментувала Магда, побачивши його. — Воно, мабуть, з яблунi зроблене»), керамiчних ангеликiв («Зроблю композицiю на вiкно», — пообiцяла вона) i тканий килимок невiдомого походження. А Луїзi припала до душi смiшна негарна лялька з тканевою етикеткою «hand madе». «Яке чудо!», — задоволено повторювала Луїза, промацуючи ручки-нiжки, наповненi крупою.
Яблуко Iрина подарувала Магдi зi словами: «Нагорода за терплячiсть». Воно було розмiром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхiвцi була колись якась деталь — швидше за усе гiлочка або листочок. Зараз з макiвки яблука стирчав тупий уламок зi згладженими краями. Коштувало яблуко 21 гривню. Магда не випускала його з рук, дивувалася — нiби проста рiч, i водночас — не проста. Спецiально зiстарений «новодєл»? Нiби хтось пройшовся щiткою з металевим ворсом по дереву, оголив та вивiв на поверхню твердiшi прошарки. А, може, це стара рiч, що вiдносно добре збереглася?
Луїза не могла натiшитися своєю спiдничкою, яку вже встигла назвати «Бiла панi». Пообiцяла, що одягне її на програму про привиди Пiдгорецького, Олеського та Золочiвського замкiв. До спiднички пiдiйде улюблена блузка з високим комiром у готичному стилi та чобiтки на шпильках.
— Тему про привиди сьогоднi придумала? — поцiкавилася Галя.
Вона брала участь у розмовi, водночас гортаючи щойно куплений журнал. При найменшiй нагодi купувала журнали i порiвнювала зi своїм. Часом такими вузькопрофiльними цiкавилася, що важко було зрозумiти логiку вибору.
— Спiдничку побачила — i клац! — пiднесено вiдгукнулася Луїза. — Нiби щось увiмкнулося. Згадала, що давно хотiла зробити передачу про таємницi наших замкiв. Тепер зроблю. Уявляєте, як iнодi теми народжуються? «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!»
— Ото дурня! Вибач, Луїзо, це не до тебе. Ви лише послухайте, — Галя тицьнула пальцем у розгорнуту сторiнку. — Йдеться про шопiнг з точки зору рiзних вiкових категорiй. На що звертає увагу жiнка у крамницях? Що купує? Шiстнадцятирiчна. Та, якiй двадцять. Двадцять п’ять. За тридцять. Трохи за сорок. Добре за сорок. Далi — лише одна категорiя: жiнка без вiку.
— I що там про нас?
— Власне! Нас має цiкавити зараз постiльна бiлизна на посаг* для дорослих доньок. Памперси для онукiв. Продукти харчування та напої, кориснi для усiєї родини. Миючi засоби для чищення раковин та унiтазiв. Лiкарськi препарати, у тому числi вiд закрепiв. I, нарештi, косметика, яка приховала б усi цi турботи. Як вам список?
— Це гумористична стаття?
— Цiлком серйозна, хоча й з претензiєю на почуття гумору.
— Бiдний автор… А, може, просто занадто молодий.
— До речi, хочу купити шовкову постiль, — собi i Соньцi. Наразi не на посаг. Нiколи на шовкових простирадлах не спала, — Iрина долила собi зеленого чаю з фаянсового заварничка. — А кажуть, якщо на подушцi у шовковiй наволочцi спати, зранку слiдiв на обличчi не буде. Ну, таких, знаєте, тимчасових зморшок-зiм’ятостей, якi тримаються годину-другу.
Магда покликала офiцiанта, замовила ще горнятко горiхового капучiно, знову взяла яблуко до рук, покрутила, i воно розпалося на двi половинки.
— Ой, зламала! — налякалася Магда. — А нi, не зламала. Воно iз сюрпризом! Подивiться.
Приставила двi напiвсфери одну до одної, повернула обидвi зустрiчним рухом. Ледь помiтнi виступи зайшли у пази, яблуко знову стало цiлим. Стик загубився серед рiвчакiв, розводiв i нерiвностей, якi повторювали природний малюнок дерева. Магдi довелося знову добряче покрутити яблуко у руках, перш нiж знайшла положення, в якому воно знову розпалося надвоє. Усерединi яблуко виявилося помiтно попсутим часом: дерево мiсцями поточив шашель, але серцевина зберегла залишки вiртуозної роботи — дрiбненькi чарунки* iз зернятками, вирiзаними рукою майстра.
Галина мобiлка на столi подала голос.
— Так, Вiтюсь… Ви що, вже повернулися? А-а… А-а… Можу… Добре… Заїжджай. Ми знаєш, де? Де ми є, дiвчата?
Пояснила за допомогою подруг, куди пiд’їхати. «Батько їм дозволяє машину брати, в обох довiренiсть є», — пояснила подругам.
— Вiдразу видно, що ти з сином розмовляла, — Магда сховала яблуко у солом’яно-гобеленову торбинку. — Як з сином, то «Вiтюся», як з чоловiком, то «Вiктор». А ти спробуй старшого назвати Вiтюсею, побачиш, який буде ефект…