Вона провалилась у провалля. Тісне темне місце спершу гнітило її, здавалось, навіть звужувалось навколо неї. Воно вже давило на грудну клітку, здавлювало, як комаху, її маленьку величезним вказівним пальцем. Повітря... повітря!.. Дайте повітря! Один ковток... Вона бачила стіну, але не перед своїм носом, а десь вдалечині. Стіна то наростала, то спадала – цегла клалась і розбиралась. Вона обступила дівчину колом – їй звідси не вибратись. Пальцями своїх знесилених рук вона нащупала під собою землю, на землі – траву. Несміливо глянула вгору – над нею надвисло небо. Вона не може встати, почувається прикутою. Піднебесся здається темним, як пізнім вечором, але вона звідкись знала, що зараз не вечір. Яка пора дня не відомо, та точно не вечір. Поверхня землі при піднята, кругла – це пагорб. Він перетнутий двома паралельними стежками – слідами від шин: один кінець губиться в полі, інший – в лісі. Якщо йти по цьому сліду, то по обидва боки від тебе ростимуть високі, як пшениця, кущі картоплі.
І пішов дощ...
І її розбудили.
Христино, вставай давай! Ну, Христино, швидко тікаємо звідси!.. Давай-давай...
Що?.. Чому?.. Навіщо?..
Потім-потім, усе потім...
Емона потягла її кудись за собою. Трохи очунявши, вона зрозуміла, що її виводять з хати на вулицю, у вранішню прохолоду непрогрітого сонцем повітря. Тягнуть за огорожу, до сусідського двору, а звідти на город. Там, за кущем сирени, ховаючись від цього світу, на невеликому пагорбку, витягнувшись усім тілом, стояв на носочках Чорний Ворон. Він дивився не на них і навіть не за їхні спини – він дивився на ворота, вглядався так пильно, ніби чекав відповідного сигналу, щоб, мов бійцівська собака, кинутись на першого, хто трапиться на його шляху. Христина глянула на нього і він здався їй чимось схожим на обеліск. Ну точно! Чистий тобі обеліск. А мурашки, яких він розтоптав під своїми ногами, нагадували безіменних солдатів. ,,За королеву! – кричали вони перед смертю. – За королеву!..” Якби вона була скульптором і їй запропонували вирізьбити з каменю обеліск, то вона б обов’язково вирізьбила його, цього зацикленого хлопця, і цій позі, з цим поглядом, з цими прекрасними очима...
Ідуть? – запитала Емона.
Начебто, – відповів він, все ще вглядаючись. – Підтягуються помаленьку.
Хто? – Христина відчула себе покинутою.
Ось уже наближаються, – промовив він, злізши з пагорбка, проте досі тримаючи погляд кудись крізь неї. – Ховаємося...
Хлопець зайшов за кущ.
Та хто ж вони?! Від кого ми ховаємось?
Не зараз – відмахнулась Емона, підштовхуючи її до місця за кущем біля Чорного Ворона.
Вони сиділи тихо, так тихо, що аж було чутно, як кріт прориває землю в декількох сантиметрах від поверхні землі. Христина, не знати навіщо, разом з усіма дивилась в одну точку – на лямку хвіртки. Через хвилину чиясь рука пролізла крізь щілину між двома дошками – рештками від воріт – і повернула її. В двір зайшло шестеро незнайомців. Вони обійшли два кола навколо хати й сараю (шукали щось чи що), поки не увійшли всередину. От тоді Емона піднялась й обережно, аби не створити зайвого шуму, пішла в напрямку протилежному від села. Чорний Ворон за нею. Христина пішла слідом, відзначаючи самій собі, що щось тут не те.
Може, хоч зараз хтось мені скаже, хто то за люди і чому ми від них пішли? – спитала вона, коли вони вже відійшли на значну відстань.
Емона дістала з кишені згорнутий вчетверо папірець і подала його Христині.
Ось, почитай.
Там було написано:
Я знаю, що вчинив неправильно, проте не мав вибору. Всю ніч я тільки й думав про це, ким я буду після цього і як усіх вас підведу. Ненавиджу себе.... І я мушу сказати: проти вас готується змова (так, я про це знав від самого початку) і вранці вони прийдуть сюди, тому часу залишилось небагато. На жаль, за збігом обставин, я покидаю село і вирушаю в самостійну мандрівку до Індлеса на пошуки дзеркала. Забираю машину і гроші. Вибачте, але світ цей жорстокий і кожен сам піклується про своє виживання. Сподіваюсь, ми ніколи не побачимось. Бажаю вам удачі. І ще раз пробачте.
Максим
Христина згорнула папірець і віддала його назад Емоні. Емона його порвала.
...Шматочок неба віддзеркалювався в зіницях. Сонце звужувало їх усіма своїми зонами конвекції та променистої рівноваги, через які проходять кванти енергії. Вони просто вибухають на його поверхні, після чого залишається чорна пляма. Сонце з цими плямами та зонами відображається на сітківці ока, не забуваючи захопити з собою протуберанців, тонни викинутої плазми та ультрафіолетові з рентгенівськими промені. Та тінь від листків дерев, яка падає на райдужну оболонку, не дає зачаруватися цією дивною та вічною красою. Небесний простір пересік непримітний горобець – очі мимоволі спостерігали за його шляхом. Безвітряна погода. Тиша ставка і лиш подеколи хлюпання домашніх качок, які пролізли крізь щілину в огорожі, у прозорій воді, що аж ніяк не могла намочити їхнє пір’я. Вони лежали на прохолодній землі, лежали у формі конюшини, безглуздо дивились вгору і ні про що не думали.
І невже нікого не хвилює те, що ми тут валяємо дурня, поки, так би мовити, простий селянський народ затіває щось проти нас?
Думаю, вони вже затіяли, – підправила її Христина.
Начхати. Факт залишається фактом.
Мені б зараз вудочку... – задумливо промовив Чорний Ворон.
Вудочку? Агов! Ти хоч чуєш, про що ми тут розмовляємо?
А мені байдуже...
Може, ти ще й дозволиш себе вбити?
Чому відразу вбити? – обурилась Христина. – Що ми такого зробили, щоб нас вбивати?
Гаразд, просто замордувати.
Які ж ви, жінки, песимістичні створіння...
А ти чого кайфуєш? – Емона вже починала сердитись на його вольову безвідповідальність.
Я? Ні-і... Просто я не зациклююсь на таких дрібницях.
Дрібницях?! Ти називаєш це дрібницею?! Та нам нема де жити, нема куди піти, нас ненавидять і ми застрягли в цьому проклятому селі!
Заспокойся, істеричко. Розслабся. Народ спить, принаймні, півнароду точно, це саме найтихіше місце, навколо ні душі, качки хлюпаються, жаби квакають – ми маємо, як мінімум, півгодинки на відпочинок.
Дивись, якби це не стало нашими фатальними півгодинками.
Все буде нормально. Правда, Христю?
Мабуть.
Чорний Ворон клацнув пальцями – мовляв, я знав, що ти на моїй стороні. Потім подумав, що це вже колись було, що колись вони лежали біля води й в основному мовчали. Здається, він тоді ще курив... Ах так, це ж було зовсім недавно, буквально два дня назад. Він тоді ще сильно переживав через Сопляка... Щось його помалу починало нудити.
Пізніше до ставка прийшло на водопій стадо корів на чолі з двома пастухами-підлітками. Перш ніж піти на пастовень, вони втомлюють спрагу, бродять по воді, інколи падають в неї, качаються, потім встають і обтрушуються – бризки летять на всі боки. Пастухи ж ходять неподалік, розмахуючи лозинами, корегуючи цим естетичну форму стада. Та інколи вони піддаються спокусі: купаються чи грають в дурня на щиглі чи бажання.
Христина підвела голову.
Ходімо?
Півдня на трасі. Сонце заховалось за хмари, піднявся вітер – прохолодно. Інколи проїжджали машини. Вони не голосували: в них не було грошей. Їх не полишала думка: ,,А раптом?” Машини проходили мимо – ставало ще холодніше. Здається, вони чули грім.
Що ж нам тепер тут під дощем мокнуть? – питала Емона.
А що ти пропонуєш? – поцікавилась Христина.
Ну... Можемо хоча б під якесь дерево сховатись.
Не думаю.
Чому?
Більше шансів того, що туди вдарить блискавка.
Невже?
Фізика... Тобі не зрозуміти.
Хм!.. – Емона оглянулась. – От якби десь тут неподалік була заправка, то...
Угу. Якби-якби.
На горизонті блимнула небесна судина – блискавка. За нею пішов грім. За ним впали дощові краплі. Чорний Ворон, який весь час намагався стримувати себе, не витримав і забурмотів, прикриваючи рукою обличчя:
Сука... Життя споганив. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Побачу – шкіру здеру.
,,І хто тут істеричка?” – подумала Емона.
Ну все, – здалась Христина. – Йдемо до Максимової землянки.
Хлопець запитально глянув на неї.
А якщо знайдуть?
Не сьогодні, точно не сьогодні.
Оселя начебто і не помітила зникнення свого господаря: всі речі були акуратно складені і не помітно, що декількох бракує, підлога виметена, односпальне ліжко застелене і навіть павутин не видно по закутках – наче спеціально для них.
Свій мокрий одяг вони повісили сушитись, а в скрині знайшли трохи сухого Максимового одягу, в який змогли переодягтися. В одній величезній кімнаті стояла піч. Вони покидали туди пару стільців, щоб розтопити її. Стало тепло. А ще у Чорного Ворона промокли усі цигарки. Він порозкладав їх на столі: хай і вони просушаться. Запалили лампу – світло стало. І дощ перестав стукати в вікно.
Було три варіанти: спати на ліжку, на печі або на лавці. Все вирішив арм-реслінг. Чорний Ворон переміг Емону, а Емона перемогла Христину. Чорний Ворон не хотів, щоби Христина спала на лавці, тому обмінявся з нею. Але Христина обмінялася з Емоною по відомим лише їй причинам.
Дай сигарету, – просила Емона.
Ти не бачиш, вони мокрі.
Одна вже ні.
Він дозволив.
Вогонь знайдеться?
Чорний Ворон підніс запальничку до сигарети.
Курити на вулицю.
Відкрив вогонь. Вона вийшла на поріг. Запах дощових крапель в повітрі в парі з тютюновим димом – романтика...
Він помітив, що зникло дві сигарети.
Христина готувала собі постіль. Чорний Ворон мовчки дивився на це.
Тобі допомогти?
Ні, не треба.
Йому здалося, що вона не вправляється.
Все ж я...
Він заскочив на припічок, туди ж, де стояла і вона, і взяв всю ініціативу на себе.
То я тепер маю тобі допомогти?
Навіщо? Для мене немає різниці – можна й так.
,,Мені догоджає, а на самого себе наплювати. Цікаво...”
Ось так це і робиться, – самозадоволено говорив Чорний Ворон. – І що ти тільки б без мене робила?
Я й не знаю, – підіграла вона йому.
Ладно, раз я тобі більше не потрібен, то я спущусь.
Почекай. А... Як ти думаєш, ми тут надовго?
Я й не знаю... Мабуть, недовго. Хоча... А що?
Нічого. Просто спитала.
Якщо тобі так кортить знати, – він присів на край, – то, як тільки будуть сприятливі умови, ми підемо звідси.
Куди? – вона сіла поруч з ним.
Куди-небудь... Можемо піти в сторону траси, там, якщо пощастить, зловимо попутку і...
А якщо не вдасться?
Чого зразу ,,не вдасться”? Вір, що вдасться і все вийде.
Відколи це в тобі живе оптимізм?
Хм!.. Відколи це в мене його немає?
Щось я раніше в тобі цього не помічала.
Може, ти ще багато чого в мені не помічала?
Може.
Тобі це треба?
Що, вже сховався? Боїшся, що я тебе викрию?
,,І вміє ж вона досягати свого!”
Мені приховувати нічого.
Та ну? Яким було твоє дитинство?
Жахливим.
А детальніше.
Неймовірно жахливим.
Зрозуміло. Коли ти почав грати?
Важко сказати. Почув гітару чи в три, чи в чотири, у сім-вісім взяв її в руки, а в тринадцять мене взяли в групу.
І як тобі там гралось?
Спочатку було важко призвичаїтись, а потім нічого – все пішло, як по маслу.
А пішов ти чому?
Група розпалась.
Що ти робив далі?
Нічого. Байдики бив.
Знову щось приховуєш.
Тобі полегшає, якщо скажу, що онанізмом?
Та ну!..
Якщо серйозно, то справді нічого не робив. Жив в своє задоволення і все.
Гаразд, коли ти почав курити?
Рано.
А пити?
Також рано.
А коли ти вперше зайнявся сексом?
Хм!.. Це все сталося приблизно в однаковий час, з інтервалом десь-так місяців два-три.
І коли...
Слухай, ти зібралась писати мою біографію?
Чом би й ні?
Не копайся в моєму минулому – краще буде.
Не інтригуй мене своїм минулим.
Я тебе взагалі не чіпав.
Він знову став схожим на їжака, от тільки ще більше замкнутим і чим більше він замикався, тим більший викликав у неї інтерес.
Одне питання, не більше.
Вона задумалась: що ж у нього таке спитати, щоб він побільше поговорив? В нього приємний тембр голосу...
В ту паузу щось промовляло до нього: „Давай, ну ж бо, зроби це! Ти ж все одно довго не витримаєш: все мріятимеш про неї, хотітимеш її, хотітимеш її тіло... Ця твоя тваринна пристрасть мучитиме тебе ще дуже довго, та ти можеш опанувати себе, тобто просто змусити її лягти під тебе. Ти ж чоловік! вона жінка, юна жінка – тут все і так ясно. Не поводься як хлопчисько – використай свій шанс. Тим паче в такий підходящий момент... Ну, сміливіше! Вам не завадять. Навіть якщо вона закричить, хто її почує? Емона курить на вулиці, а там гавкіт собак, п’яні воплі селян – їй буде не до вас. Ти лише глянь – вона просто пожирає тебе очима, так і просить, щоб ти розірвав на ній сукню, зубами стягнув ліфчик , а рукою... ну, тобі пояснювати не треба: ти і так прекрасно знаєш цей сценарій, цю п’єсу на афішах. Повір – вона не опиратиметься.” – „А як же почуття?” – наївно питає Чорний Ворон. – „А що „почуття”? При чому тут почуття?” – „Інакше я не можу.” – „Раніше міг і нічого.” – „То інше.” – „Скажи мені, яка тут різниця? Жінки – вони ж однаковісінькі! Балачки і ганчір’я, ганчір’я і балачки... обличчя та й ті однаково розмальовані!” – „Але то вона! Вона не така.” – „Та що ви кажете! Невже вона чимось відрізняється? Цікаво послухати, чим же?” – „Глузуєш?” – „Слабко сказано.” – „Мала дитина!” – „Таким ти мене створив.” – „В такому разі, я відмовляюсь з тобою говорити.” – „Чому?” – „Це схоже на божевілля.” – „Прислухатися до внутрішнього голосу – це не божевілля, це спосіб дізнатися більше про себе.” – „Так, значить, я збоченець?” – „Ні. Ти просто схиблений на цій дівчині.” – „А вона схиблена на мені?” – „Звідки мені знати? Я маю стільки ж інформації, як і ти.” – „Але ж ти звідкись знаєш, що вона мене хоче.” – „Друже мій, це очевидно! Тобі нічого шарітися і сором’язливо опускати очі – ти ж не маленький! До того ж чудово обізнаний в таких справах. Зроби з нею те, що зазвичай робиш. Повір на слово, вона більшого не варта.” – „Мені начхати на те, що ти кажеш. Вона чиста і я не затягуватиму її в бруд!” – „Ну і дурень...”
Ну, то що? – навіщось допитувалась Христина.
Що?.. Що я маю зробити?
Відповісти.
На що?
Ти мене слухав?
Я? Слухав... лише трішечки відволікся... якісь незрозумілі думки... Ти пробач, я не хотів, чесно. То що ти питала?
Я спитала, чому ти зайнявся наркоторгівлею?
А-а... Взагалі-то, я не хотів... мене змусили.
Хто?
Яка різниця? – його голос притих.
Чому ти піддався?
Не було інших варіантів. Та й тоді я був дурнішим, – що я міг зробити?
І давно ти цим займаєшся? – обережно запитувала вона.
Сім років.
Ти вживав? – мимоволі вихопилось у неї. – Вибач, що питаю, – намагалась виправитись. – Тобі, мабуть, тяжко про це говорити.
Нічого.
Він трішки помовчав, занадто не зловживаючи правом на тишу, а тоді мовив:
Тоді мені було п’ятнадцять. Спробував з цікавості... – і понеслось. Але це тривало недовго. З моєї голови швидко вибили цей дур. Не найприємніший період мого життя... Зате, після такого, ніякої спокуси.
Жодної?
Жодної.
Ні разу? – Христина присунулась до нього настільки близько, що могла легко тернутись щокою об його плече.
Ні разу, – підтвердив Чорний Ворон. З обережності він відсунувся.
Христина ж сперлася спиною об стіну. „Значить, – думала вона, – йому не подобається моя присутність. Я йому набридла. Тепер йому неприємно знаходитись поруч зі мною... або ж йому просто важко згадувати минуле. І взагалі, чому я на нього тисну? Задаю дурні питання, а він не знає, як відповісти. Краще сидітиму отак тихенько і більш не промовлю ні слова – так, принаймні, я нічим його не ображу.”
Вона сиділа і мовчала, дивилася на старе павутиння в кутку: воно таке слабке, чорне від пилі, обвисле... Жоден павук не хоче сидіти в такому кублі. А от поруч, над антресолями висить нове, щойно сплетене: ниточки пружно натягнуті, чисте, аж блистить, і зовсім непомітне для дурних мушок. Ось і зараз павучок обмотує чергову жертву в кокон й вприскує в неї шлунковий сік, аби вона шкоріше перетравилась – щось схоже на напівфабрикат, який засовуєш у мікрохвильову піч і через декілька хвилин маєш повноцінний продукт. От тільки природній процес повільніший. А мушка дзижчить, сіпається, намагається щосили вибратись, та дарма: павук вже вприскує сік. А-а-а... Боляче! Боляче! А-а...
Чого мовчиш? – занепокоївся Чорний Ворон.
А що? – Закліпали невинні оченята, які не розуміють, що від них хочуть.
Не хочеш говорити... – Він сумно опустив голову.
Ну дуже.
„Чорт! Тепер вона образилась!” І лаяв себе останніми словами, прикушуючи язика. „Молодець! – казав внутрішній голос. – З цього моменту тобі до її тіла зась!” – „Заткнись!”
Хлопець глянув на неї – вона все ще дивилася на павутинку. „А якщо я її зараз поцілую? Отак зненацька. Ні з того, ні з сього. Поцілую і все! Без попередження. Швидко, що вона не встигне нічого зрозуміти. І розтане в моїх обіймах.” Він дійсно збирався це зробити. Навіть встиг за кілька секунд роздивитися дівочі вуста – ось його ціль! Але сміливості вистачило лише сіпнутись, а далі йому перешкодила його власна рука, що сперлась між їхніми тілами. Христина звела на нього очі – він не витримав цього погляду, відвернувся. А вона посміхнулась. Звісно, їй не під силу прочитати його думки, розгадавши прихований замисел, але вона розуміла, що він винуватить себе у її мовчанці, і було дещо забавно спостерігати, як він ніяковіє з цього приводу. Він обережненько глянув на неї знову – ця легка посмішка, приязна й невинна, з кожним разом змушувала його ставати слабким. Йому здавалося, що коли її губи розтягувались, то десь натягувалась непомітна ниточка і очі... очі сяяли блискуче – в них вся загадка дійства. Як вони можуть так горіти? Чому він не згоряє в їхньому огні? Це відчуття з’являлося в нього кожен раз, коли вона посміхалася. Вуста розтягувались, очі запалювались – він шаленів; вуста відпружувались, блиск потухав – начебто заспокоївся. Та через деякий час це повторювалось – і знову трепет внизу живота. Зараз те саме: дивився на губи, на очі – йому не по собі. „Та вона ще зовсім дитина!” – так він думав, бо завжди був переконаним, що посміхатися можуть тільки діти: вони нічого не знають про життя, тому й радіють йому. „Душа в неї точнісінько, як у дитини – наївна і чутлива. Її потрібно оберігати.”
Чорний Ворон взяв в руку шмат чорного вугілля, ліниво виводив ним каракулі на стіні. То були звичайні лінії: вони пересікались, проходили поруч, закручувались в петлі, або ж не мали початку й кінця. Потім вже почали вимальовуватись окремі картинки – нерозбірливий, незрозумілий навіть йому набір рисок. З часом вони ставали все більш чіткішими.
Христина зацікавилась. Не повертаючи повністю голови, вона спостерігала за його рукою, за кожним рухом кисті, довгих тонких пальців... Він намалював жіночу фігуру і над нею написав: „Це ти.” Вона посміхнулась. Взявши інший шматочок вугілля, дівчина відповіла йому якоюсь закарлючкою та написом „А це ти”, і домалювала смайлик. „Не схоже,” – написав він. „Твоє також.” – „Принаймні, більше схоже на оригінал”... Отакі розмови на стінах.
В мене стерлось вугілля... Можеш відламати шматочок від свого?
І Чорний Ворон переламав, проте не поспішав віддавати. Він завмер, наче в очікуванні чогось, наче чекав на голос зверху, який підкаже, що робити далі.
Ну? Даєш?
Він простягає долоню і, тільки-но її рука торкається його пальців, раптом закриває її. Потім встає на припічок, якось дивно дивиться на неї, з підступом чи хитрістю, як злодій перед здійсненням свого геніального плану.
Тобі потрібно, ти і візьми.
Та перед тим, як вона схопить його, він робить крок назад і успішно приземляється на ноги. Мов кіт... Вона йде за ним, але він відступає; вона прискорює крок, а він біжить від неї – вона гониться за ним по всій землянці. Він же топчеться по ліжку, проковзує під столом, схоплює дівчину за талію і закручує її, аби в неї запаморочилось в голові, забігає за лавку і ставить її впоперек дороги, щоб Христина оминула її, дражниться, насміхається – поводить себе, як дитина. Не вистачає лише щирого дитячого сміху.
Він трішки заспокоюється, коли їй вдається загнати його в куток і притулити до стіни, але й тут він не поступається, не здається, не віддає... Вони хекали, в них грайливий настрій, вони готові далі продовжувати дурачитись, бо їм це подобається, вони хочуть цього і їм непогано разом... Як це важливо у скрутний час знову почуватися шаленими і безтурботними. Хай буде, що повинно бути, хай течіє несе їх у своєму хвості, хай хоч метеорит впаде на їхні голови – це неважливо. Він ковтає нові відчуття, а вона обожнює бачити його таким – справжнім.
На тобі зараз є ліфчик? – невимушено запитав він.
Вона не очікувала такого питання, тому не змогла відразу дібрати слів, щоб відповісти.
Зніми.
Перед тобою?
Так. Хіба ти соромишся?
Не хочу знімати футболки.
А ти й не знімай – витягни через рукав.
Вона все ще не наважувалась. Він вирішив допомогти: підступив ближче, однією рукою задер ззаду футболку, оголив їй спину, наосліп намацав застібку і легким порухом руки розстебнув її. Потім стояв і дивився, як вона розтягує шлейки й звільняє від них свої плечі, просовуючи крізь них руки, через лівий рукав виймає ліфчик і кладе його на стіл, при цьому не зводить очей з хлопця – ну що? задоволений?
Навіщо це було?
Він нахиляється до її вуха.
Тепер я бачу твої стирчащі соски.
Він явно тріумфував, що змусив її щічки покритися рум’янцем, і вона сердилась на нього за це.
А ти візьми і поголися.
Навіщо?
Вигляд у тебе кепський.
Нічого, переживу.
Ні, ти поголишся.
І чому ж це?
Я ж зняла ліфчик.
Це ще нічого не означає.
Ще й як означає! Послуга за послугу.
Подумаєш... Хочеш, я віддам тобі шматочок вугілля?
Мені воно не потрібне... Мені потрібно, щоб ти поголився.
Гаразд, за однієї умови: ти зі мною переспиш.
Ти знаєш, що я цього не зроблю.
Тому так цього і хочу.
Ти серйозно?
Ні, абсолютно ні.
Дражнишся?
Цілком можливо... Зніми трусики.
Не наглій.
Боїшся?
А поголитися слабо?
Ти знову...
Поки свого не доб’юся, я від тебе не відчеплюсь.
Хм-м... Чисто, як у моїх сексуальних фантазіях.
Не змінюй теми.
Тебе розмови про секс ставлять у незручне становище?
Ні, просто зараз ти заговорюєш мені зуби.
Хіба не можна?
Не можна.
Дарма... Я б тобі багато чого порозказував.
Іншим разом.
Що нам заважає поговорити про це зараз?
Ти якраз збираєшся шукати бритву.
Скрипнули вхідні двері.
Що ви тут розходились? – Емона розбила їхній світ. – Бігаєте, шумите... Якби я не була з вами знайома, подумала б, що ви тут трахалися.
От бачиш, я не один такий.
Переведення стрілок.
Так що ж ви тут все таки робили? – говорила Емона, оглядаючи залишений після них безлад.
Да так, нічого... Я намірився поголитися.
Він відступив від стіни й положив на стіл два шматочки вугілля.
Сон його не брав. Закриваючи очі, Чорний Ворон бачив вогнище, а відкриваючи, йому ввижалось те саме на чорному тлі ночі. Ще й досі він переживав вранішній шок і ніяк не міг опам’ятатися. Вдень він хоч якось відволікався, розмовляючи з дівчатами, але з наступом темряви він дедалі більше боявся світанку, щоб тим селянам не здумалось зробити другу спробу. „Та вони можуть прийти за нами і вночі, заставши нас зненацька,” – припустив Чорний Ворон й миттю злякався своєї думки. Як би йому хотілось переключитися на щось інше, аби тільки не мучити себе цими підозрами.
Він перевернувся на другий бік, але думки залишились ті самі. Тоді він намагається сам себе відволікти: ,,Щось тут неправильно. Чесне слово, це не повинно бути не так. Ми не мали б тут бути і тривожитись за завтрашній день, а я не мав би так мучитись. Я себе мучаю, бо сам собі ворог і роблю все не так, як цього хочу. Я і є той паразит, що труїть моє життя. Такий мій шлях. Я не можу зійти з нього, адже не знаю я іншої дороги і не знаю, куди приведе ця чи інша стежка. Відчуваю себе нікчемою. Руки мої в крові, в чужій крові та й в моїй також. Якщо я завтра не помру, моя совість згризе мене зсередини. Зате тепер я впевнений, що вона в мене є...
...Я не хочу спати. Не тому, що я почуваюся бадьорим і сповненим сил. Ні, я втомлений, як собака. Я не хочу бачити сни. Все через той чудернацький сон, що приснився мені минулої ночі. Початок був начебто нормальним: мій повсякденний день з тими самим обличчями, що вони мені вже остогидли, що хочеться блювати кривавим жовчним соком. Навіть деталі ті самі, хіба що загальний фон інший та й саме сприйняття подій трішки покосилось... А так все те ж саме. І раптом захотілось потрахатись, причому це бажання було настільки сильним, що мені й байдуже з ким, аби було живе чуттєве тіло. Пам’ятаю, що я кидався на кожного, хто траплявся на моєму шляху, але всі поводились так, ніби не помічали мене. Ніхто не хотів мене, не хотів втамувати мою спрагу. Випадково я побачив когось у тіні, когось дуже сором’язливого й відлюдкуватого, і я подумав, що це саме те, що потрібно. Ким воно було, я особливо не приглядався – воно просто розставило ноги і я ткнувся туди ротом. Потім був кислуватий присмак на кінчику язика. Як у розсольнику. А коли я підняв голову, то побачив себе. Неймовірно, я трахався сам з собою! смоктав у себе! Нібито я розділився на дві частини і одна, брутальна, намагалася згвалтувати іншу, більш гуманістичну, раціональну й романтичну... За сонником це, мабуть, означало би, що мені варто розібратися в собі, звернутися до свого внутрішнього ,,я”, поговорити з ним начистоту... Це якщо надто глибоко копати. Скоріше за все, це можна трактувати як не використану сексуальну енергією, яка скопилась в мені. Вона кричить в моє вухо: Я ХОЧУ СЕКСУ! Я, звісно, не проти, але... Іди до біса. Мій особистий діагноз такий: збоченцю збоченські сни. І ще одне: дня два-три мене буде нудити від самої згадки про секс...
...Все це надто швидко відбувається – я не встигаю аналізувати. Останніми днями я почуваюсь не то кочівником, не то зеком, хоча великої різниці між ними не бачу. Перед моїми очима пропливло безліч безликих людей з їхніми безликими дітьми і безликими собаками (чи з якою вони там тварюкою живуть). Нічого з цього я не зрозумів... От, наприклад, чому вони, стоячи на зупинці, витріщаються в одну точку? Що там такого інтересного? А то складається враження, ніби там бігає обкурене теля, вдягнуте в жіночі панталони. Чесне слово, здається. Хоча, можливо, воно так і є, лиш з однією різницею – це відбувається в їхній голові. Просто так, щоб розважитись. Та щось я сумніваюсь, що вони можуть до такого задуматись. Моя уява хвора, тому я можу собі дозволити і більші фантазії, а в них все надто примітивно, аж підтошнює... Принаймні, я ще не зустрічав таких людей, від балачок яких в мене відвисає щелепа. І не болить голова. І не хочеться випити. Викурити кальян... Ненавиджу це середовище і ненавиджу себе, що народився в ньому з іншим баченням світу...
...Про що я думаю? Я можу обманювати інших, але обманювати себе дуже важко. Ефект самонавіювання, звісно, дієвий спосіб – без сумніву – от тільки в мене від цього болить голова... Так, мені потрібна ВОНА. Щодня я це все більше розумію. Мене манить її запах. Я чую його навіть звідси – її шкіра пахне весняним дощем, і я отримую задоволення від цього, більше насолоди від одного вдиху, ніж отримував коли-небудь раніше. Я стаю божевільним, дурним і божевільним, а також сентиментальним. Ненавиджу себе сентиментальним, хоча їй, видно, навпаки. Здається, я їй подобаюся таким... Як не крути, а це все ж частина моєї суті.
Цікаво, чи думає вона про мене, хай навіть не так, як я? Нічого непристойного. Хоча, чесно кажучи, якби не Емона, я б її давно вже згвалтував... ні, не думаю... Та що тут приховувати? Звісно, що згвалтував би – без сумніву. Але ніжно... А потім наклав би на себе руки: тільки через те, що посмів вдихнути її глибше. Хоча я б задовольнився і тим, щоб просто полежати поруч, поки вона спить, подивитись, як вона дихає уві сні і говорити з нею про особисте, коли вона мене не чує... Я б їй шепнув: ,,Я завжди належатиму тобі”...
Бісова сентиментальність...
Ой, зараз би чогось з’їсти, а то не пам’ятаю, коли останній раз щось їв. Так ось через що в голову лізуть всякі дурниці... І чому цей Максим нічого нам не залишив? Мабуть, усю їжу з собою забрав! Зустрінься ти мені ще раз і я подивлюсь якого кольору в тебе нутрощі.”
Тут недалеко роздався лай, який підхопили й інші собаки, дружньо заполонивши своїм гавкотом кожен куток села. Чорний Ворон перечекав, доки вони стихнуть, але тоді йому вже не хотілось повертатись до своїх роздумів. „Я просто БОЖЕВІЛЬНИЙ...” Він перевернувся на бік і скотився на підлогу. Голосно впав. Вдарився носом. Тихо залаявся. Ліг на спину, прислухався – начебто, нікого не розбудив. Трішки полежав. Нив лівий бік, тяжко дихав ніс. Прохолодна підлога морозила спину. Думав повернутися на лавку. Потім махнув рукою – і так заснув.