25694.fb2 По струні. vol.1 Початок піднесення - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 18

По струні. vol.1 Початок піднесення - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 18

XV

Він сидів на ганку, дивився вдалечінь. На колінах лежала гітара. Він дивився так пильно, ніби подумки визивав лісового духа показатись, який би гуляв між деревами, заплутуючи сліди, торкався до кори і на тому ж місці вмить виростав мох, діставши флягу, полоскав рота, спльовував – ось тобі й болото, зітхав – і вітер пронісся по галявині. Це був би справжній лісовий дух. В сенсі, що він ніколи б не показав виду, що знає, що ти знаєш про його існування. Хоча не знати він не може.

Потім він підійде до Чорного ворона, вдарить пальцем по його лобі, скаже: ,,Гей, хлопче, проснись! Я несправжній. Це тобі тільки здається.”

Він влаштовує гітару зручніше. Починає грати. Грає нову мелодію – складає на ходу. Якби йому довелося написати до цієї музики слова, то вийшло б щось на зразок цього:

Так, я живий,Живий тут і з тобоюМоє єство бути вільнимМоя суть лишитися собоюНі, ні, не просиЯ не впаду на коліна,Але й тебе не відпущу,Поки іншого ти не зустріла

Вийшов Максим. Затримався на мить, послухав (в цей час Чорний Ворон заходив на другий круг) і просто сів біля нього.

Будеш? – Максим простягнув сигарету.

Звідки?

Знайшов у коробці під столом.

Чорний Ворон здвинув плечима, взяв запропоновану ново булим сигарету, чомусь понюхав її і нарешті прикурив.

Взагалі-то я таке не курю, – мовив він після затяжки, – але раз так, то нехай.

Вони мовчки курили.

Не хочу її віддавати.

Кого? – перепитав Максим.

Гітару.

А-а... Так не віддавай.

Не можу.

Чому?

Совість.

І що?

Що-що, – перекривив його Чорний Ворон. – Звучить сильно. А це щось же означає?

Означать то означає, але потрібно ще вірити.

І в що мені вірити? В Бога?

Якщо тобі так хочеться...

А я не хочу.

Ну і все.

Курять далі. Максим кидає цигарку і повертається назад до хати.

Поклич Христю. Скажи, що ми вже їдемо.

Але ж ти не хочеш віддавати гітару.

Це ще нічого не доводить. Клич.

Всередину готелю їх не пустив охоронник. ,,Не положено,” – відмовив він. Вони попросили передати інструмент. Той сказав, що це не входить в його обов’язки, проте взяв чохол з гітарою. Все пройшло сухо – нічого зайвого – розлого, проте конфіденційно. Вони пішли, але зупинились біля машини, бо Чорний Ворон вирішив покурити. Ніхто не оглядався назад.

А позаду них на свіже повітря вийшов не зовсім тверезий продюсер – повненький, середнього зросту чоловік, бородатий і нечесаний.

От так то воно і виходить, – бурмотів п’яний продюсер, тримаючи надпиту пляшку в одній руці, а іншою опираючись об сильне плече охоронця. – Не заплатиш комусь вчасно і все, що так довго склеювалось, враз розбилось... От що йому не сподобалось, ти мені скажи? Я ж випросив окремі номера в готелі, що не спати по двоє чи по троє в одному ліжку, і сучасний автобус з п’ятьма фурами техніки, щоб був комфорт і все своє. Є випивка, є чим закусити... Це ж грошей коштує! Набридло йому таке життя. Тьху на нього! Вчора один концерт відмінили, завтра відміню ще один... Ще ж весь тур коту під хвіст! А кільки грошей пропаде... Я ж нового гітариста за одну годину не знайду: потрібен час, тиждень-два, а може і цілий місяць. Вони ж з неба не падають, чорти б їх... І цей ще... застранець недоумкуватий... підставив, падло накурене. А мені що тепер робити? Га, Арнодію?

Я Агоній.

Серйозно?

Продюсер глянув на наліпку на грудях, де було зазначене його ім’я, і хоча в очах трохи двоїлося, все-таки той виявився Агонієм.

Вау, точно... І як тобі живеться з таким іменем?

Нормально.

Хм, цікаво...

Він відпив з пляшки і глянув униз.

А що це в тебе в руках?

Гітара.

Чия?

Мабуть, ваша.

Моя? Покажи.

Охоронець розстебнув чохол, але в продюсера ще більше розпливалося в очах і він не зміг упізнати інструмент.

Окаянний! – загорланив він.

Охоронець зробив те саме шепотом по рації. Через декілька хвилин вийшов асистент продюсера, якого він найняв, щоб більше байдикувати. То був худорлявий хлопчина, у строгому чорному костюмі з тонкими смужками вздовж та карколомною зачіскою по формі чимось схожою на зірку (це поєднання не дуже підходило одне одному, скоріше за все це був конфлікт раціональності з мрійливістю), прижмурені очі (чимось схожий на Метью Белламі). На носа йому часто сповзали окуляри, тому час від часу доводилось їх поправляти, а ще він завжди носив із собою блокнот, в якому докладно розписано кожен день.

Що?

Ось.

Окаянний глянув на гітару.

Ну?

Наша?

Наша.

Прекрасно! – зрадів продюсер. – Вберегли таки кілька тисяч... – він ще раз роздивився інструмент, задоволено прицмокнув і раптом звернувся до охоронця: – Звідки вона в тебе?

Принесли.

Хто?

Троє молодих людей.

А вони де її взяли?

А біс його знає!.. Знайшли, напевно. До речі, один із них сказав, що третя струна ослабла і він її підтягнув...

То він гітарист?

Звідки я знаю.

А вигляд у нього був, як у музиканта?

Я до них ніколи не приглядався.

Куди вони пішли?

А он вони стоять, – показав він рукою на машину на узбіччі. – Курять.

Ану давай зміркуй швиденько і приведи їх сюди – похлопав продюсер долонею по широкій спині охоронця. – Давай-давай.

Я не можу покинути пост.

Окаянний!

Я зрозумів, – спокійно відкликнувся той, вже майже не реагуючи на своє ім’я.

Це чудово, що ти зрозумів, головне, щоб зрозумів правильно.

Я все правильно зрозумів, – монотонно промовив Окаянний.

Тоді веди їх в кабінет адміністратора.

Хлопець кивнув і пішов через дорогу. Продюсер впхнув убік охоронця й, знизивши голос, прикривши рот рукою, ніби по секрету, звернувся до нього:

А я піду випхаю бісового адміністратора з його бісового кабінету.

Охоронець скрутив руку в кулак, мовляв, так тримати.

...За вікном тягнулась до горизонту дорога, по якій подекуди проїжджали іномарки. По одну сторону від неї розташовувалось подвір’я готелю, по іншу – парк. Звідси особливо добре видно, як починається алея, оточена туями, які супроводжують її вздовж усього маршруту. Якби це вікно виходило з іншого боку будівлі, то вид цей не був би таким привабливим – звичайна вулиця з багатоетажками. Продюсер сів за стіл, розкинувся в кріслі. З цікавості заглянув в шухляду – там лежали футляр з сигарами. Він взяв одну, роздивився її, понюхав, за тим відкусив край і сплюнув просто на сяючий паркет. ,,Бісовий адміністратор!..” Не встиг він знайти запальничку, як відчинились двері. В кабінет зайшло троє. ,,Так-так-так. І хто же тут у нас? Хлопець з переляканими очима, ще один хлопець, тільки цей уже сміливіший, патлатий зараза, але нічого, головне, що личко симпатичне, ну і нарешті дівчина з непоганою фігурою і... вау, які в нас звабливі ніжки! На жаль, сьогодні я не можу: похмілля й та робота. Я геть знесилений. Давай іншим разом, крихітко.” Останнім увійшов Окаянний. Він швидко пройшов кімнатою, став по праве плече продюсера й подав йому вогник. Продюсер закурив, ще раз обдивився кожного, а тоді запитав, стараючись додати у свій голос якнайбільше грізності:

Хто із вас грає на гітарі?

Дивлячись як, – відповів Чорний Ворон, хрестивши руки на грудях.

Хто добре грає? – спитав асистент.

Христина й Максим глянули на Чорного Ворона. Сам він навіть не ворухнувся.

Прошу зайвих вийти, – ввічливо попросив Окаянний, що аж мурашки пройшлися по спині від такої ввічливості.

Чорний Ворон залишився один. ,,Шкода, що це не дівчина – я б з нею швидко договорився.”

Сідай, – запропонував асистент, вказуючи на крісло навпроти продюсера.

Я постою.

Розмова може бути довгою.

У мене всі розмови короткі.

В нас, в принципі, також.

Що ж так?

Це залежить від обставин.

Їх можна обминути.

Але без них ніяк.

Асистент примружив очі, ніби хотів показати, як він призирає усіх, хто знаходиться в цій кімнаті.

Продюсер солодко випустив кілечко диму зі своїх уст і почав говорити:

В зв’язку з виходом деяких кадрів з нашого колективу по непередбачуваним обставинам ми змушені шукати нових кадрів для подальшої співпраці на музичному ринку, де ми є одними з профілю... профілюяч... профілуюч...

Він ще не зовсім тверезий.

Окаянний зітхнув і мовив просто:

Нам потрібен гітарист.

Продюсер клацнув пальцями.

Ааа... Так би відразу і сказали – він розкрив руки і опустив їх.

Це згода? – перепитав асистент з дещо здивованим виглядом.

А чом би й ні?

Отак просто?

Я вже говорив: в мене розмови короткі.

,,А він мені вже починає подобатись, – подумав продюсер. – Наш типаж!”

Які ваші умови? – спитав Чорний Ворон.

Асистент переглянувся з продюсером.

Відіграти тур... – втрачав Окаянний свою сміливість в словах.

І все?

Поки-що так.

А скільки продовжується тур?

Небагато: тижні два-три. Так?

Так, – підтвердив асистент. – Плюс до цього час на репетиції, на вивчення програми...

Мені вистачить одного дня.

Один? – очі в асистента заокруглились і стали як п’ять копійок.

Можна, звісно, відвести два, якщо вас це менше лякатиме, але не має сенсу розтягувати, коли можна в правитись в короткий строк.

Продюсер поманив рукою свого асистента й той нагнув до нього вухо.

Якщо він такий самовпевнений, то дамо йому зіграти один-два концерти, а там, якщо він не виправдає наші надії, а я впевнений, що не виправдає, в нас буде час підшукати когось іншого, хто б нам ідеально підійшов.

Окаянний кивнув і звернувся до Чорного Ворона:

Є якійсь умови?

Так і дуже багато.

Хлопець сів у запропоноване раніше крісло, склав ноги на стіл й почав говорити, ніби розмірковував вголос:

Значить, записуйте: я гратиму на концертах і, якщо знадобиться, на репетиціях. В усіх інші справи мене не вв’язувати і взагалі не турбувати без нагальної потреби. Далі. Зі мною в тур поїдуть Христя й Максим (ви їх щойно бачили). Їхня присутність обов’язкова...

,,Два додаткові роти,” – підрахував собі продюсер і закусив нижню губу.

...По закінченню туру, я вимагатиму відвести нас в Бюріед. Під двір заїжджати необов’язково, але ввезти в місто ви зобов’язані...

,,Плюс до цього витрати на бензин – за сьогоднішніми цінами дорогувато виходить.”

...А ще окремий від усіх номер...

,,Тільки не люкс.”

...Можна не люкс...

,,Хух...”

...Але такий, щоб був охайний і взагалі аби приємно було там жити. І щоб там обов’язково стояла пляшка вина.

Якого? – попитав Окаянний.

З сортом ще не визначився, проте щоб точно було червоне... чи можна й біле... Ні, ні, це буде таки червоне... Десертне, солодке, червоне вино.

,,Бач як роззявив рота! Дивись, а то потім ще й відроблятимеш.”

Стоп, а гроші мені ж платитимуть?

Аякже.

Тоді можете вирахувати витрати на мене з моєї зарплатні. Я дозволяю.

,,Яка щедрість!” – оцінив продюсер, не ховаючи сарказму в своїх думках.

Щось іще? – трохи роздратовано запитав Окаянний.

Це все. Хоча... Ні, це таки все.

Продюсер затягнувся сигарою.

Репетиція коли?

Коли тобі буде зручно.

А якщо зараз?

Просто зараз?

Чорний Ворон кивнув. Він починає вести себе розкуто.

Можна через півгодини – я не ображусь.

Окаянний глянув на продюсера. Той також кивнув.

Мені потрібно переговорити з групою.

Асистент вийшов. Чорний Ворон залишився один на один з продюсером.

Довго граєш? – поцікавився раптом продюсер.

Довго.

,,А може ще й залишиться.”

А про гурт чув?

Чув. І знайомий з їхнім стилем.

Але ж новий матеріал завжди відрізняється від попереднього.

Навчи черепаху літати, все одно повзтиме по землі.

Що?

Нічого. Я мав на увазі, що це не смертельно. Основа залишається та сама.

Так, мабуть, ти правий.

,,Краще відступлю, а то з цими розмовами ще виставлю себе дурнем.” І він хотів подумати про щось приємне і вже почав малювати порнографічні картинки в своїй уяві, як увійшов Окаянний.

Вони не проти.

,,Непогано я виховав хлопця – метеор!”

До речі, – нагнувся над столом до продюсера Чорний Ворон перед тим, як підвестись, – дівчину вже трахаю я.

,,Як він дізнався, про що я перед цим думав?”

Хлопець встав і пішов за Окаянним.

Коли вони проходили хол, він зустрівся поглядом з Христиною, яка сиділа там разом з Максимом. Їх нікуди не пускали, але й нікуди не відпускали, немов вони причетні до якогось злочину. Вона чекала на нього, щоб він прийшов і просто сказав, що їй нема про що переживати. Просто сказав... Тільки-но вона його побачила, відразу підхопилась і вже готова йти... ні, бігти до нього, проте помітивши, як Окаянний на неї покосився, завмерла на місці. Чорний Ворон, проходячи мимо неї, підморгнув їй, а потім не втримався і посміхнувся – це означало, що все гаразд. Він пройшов, але обернувся і, йдучи спиною вперед, ворухнув губами: ,,Поясню пізніше.” Христина кивнула.

Не відставай, – підганяв його асистент.

Іду-іду.

...Через півгодини продюсер вмився холодною водою, поїв кисленького розсольнику, пересварився з обслуговуючим персоналом і був тверезий, як огірочок. Знудившись, він пройшов до актового залу, де адміністрація готелю дозволила групі провести репетицію. Заглянувши краєм ока у дверну щілину, він побачив, як музиканти обступили Чорного Ворона, курили разом з ним, про щось розмовляли. Здається, він уже сперечався з кимось. Так, звісно, басист, який всупереч своєму мовчанні на сцені дуже любив виговоритися поза неї, активно перемовлявся з Чорним Вороном. При цьому видно було, що вокаліста (тендітна дівчина середнього зросту) стояла на стороні новенького.

Що це за балаган? – сердито крикнув продюсер на весь голос і всі миттю обернулись на нього. – За роботу!

Цигарки вони загасили об підвіконня, покидали їх там і взялись за інструменти.

Через хвилину зайшов Окаянний.

Ну що? – спитав він.

Продюсер прицмокнув зубами.

Не збрехав хлопчина – завтра продовжуємо тур.

Гітариста не треба більше шукати?

Продюсер сплюнув на підлогу.

Не треба. Він те, що нам потрібно. Навіть краще.

Почались звичайні робочі будні...

Часом вони зупинялися на ніч в якомусь готельчику. Тоді Чорний Ворон з Христиною мали своє затишне місце – їхня власна кімната для усамітнень. Зрештою, більшого їм не треба. А от нашим героям непотрібна уся ця розкіш, а лише окрема кімната, пляшка вина й багатообіцяюча табличка на дверях. Щовечора вони тонули в руках одне одного, мліли від дотику м’яких чуттєвих губ до шкіри, відчували, як тісно серцю в грудях й як воно відчайдушно виривалось з клітки тільки для того, щоб злитися з іншим серцем, яке стукає так близько. Днем за днем Чорний Ворон божеволів на сцені, його огортав сказ і він кричав разом з натовпом шанувальників. Та варто дівочому тілу притулитися до нього, тихенько дихати йому в шию, сором’язливо впиратись носом в плече, як відразу заспокоювалась душа, розтавала тривога. Як же він ненавидів ці дні, коли його в буквальному сенсі витягували на сцену, давали в руки гітару і змушували скаженіти – це додавало грі драйву й більшої досконалості в виконанні. Та він знав, що його чекають, а значить є сенс завершувати концертне дійство.

Щоденні концерти його втомлювали. Ще ніколи йому не доводилося працювати за таким щільним графіком. Зійшовши з сцени, він йшов прямо до гримерки, падав на канапу, закладав руки під голову, опускав повіки та вслухався в посторонні звуки, розмови... Аж доки чиясь лагідна рука не погладить його по волоссю. Він відкриває очі й бачить над собою Христину. Дівчина схиляється, цілує в чоло. „Стомився? ” – запитає вона, а він кивне у відповідь. Вона сяде на краєчок, він покладе голову на її коліна, обхопить ніжки рукою і задрімає. Ніжні пальчики перебиратимуть волосся – його це розслабляло.

Приємна частина вечора.

Спостерігаючи за потемнінням неба, він грайливо щось шепотів Христині на вушко. Що саме – таємниця, але від цих слів вона сміялася. А коли вони нарешті залишалися самі, він вкладав її на ліжко й цілував, цілував… Часом, через перенасичення піднесеного відчуття, хлопець відривався від уст, зазирав вглиб її очей, але так ніколи не розчаровувався в них. Дихання прискорювалось. Він знову ненаситно пив нектар з ніжних губ. І тепло, це неймовірне тепло розпалювало їх, наче вони кохалися востаннє.

Солод на кінчику язика.

Зовсім рано, в той особливий час, коли сонце наближалося до кордону між землею й небом та відбирало в місяця посох, Христина будила його сонного легкими поцілунками: спочатку за вушком – воно було найбільш вразливе до її гарячого подиху, – потім повільно опускалася по шиї та через плечі до грудей. В такі моменти йому здавалося, що шкіра розійдеться на ньому і вона лоскотатиме язиком відкрите, беззахисне серце. Дотик – і воно зупинилось, ще один – і воно знову б’ється шалено. Найбільше Христина обожнювала обціловувати руки, кожний пальчик окремо: вони пахли струнами і вона шаленіла від цього запаху. Дарма, що від постійної гри вони були шершавими – все одно терлася об них щокою. А коли вона легенько торкалася м’якістю до чутливого соска, він прикушував губу й часом тихо стогнав, і здригався від різкого переходу до мокрого язика. Загалом, йому подобалося все, що вона з ним робила.

Раптом він перекидав її на спину, відкидав простирадло й прислонявся до живота. Як же солодко було цілувати цей маленький, м’якесенький, пухкий та пружний животик, на який хочеться схилитися, мов на подушку, проспати на ньому цілу ніч, лагідно гладячи його рукою й тулячись до нього губами. А вона сміялася, бо ж його волосся й язик лоскотали пупок. Він же геть сп’янів від її тіла.

Він любив досліджувати її тіло, вдихати його запах, пробувати язиком... Інколи він зав’язував їй очі. Деякий час вона нічого не відчувала. Здавалось, що він просто дивиться на неї, або ж тихо вийшов з кімнати. Жодного руху, жодного шереху – відсутність відчуття присутності. Якраз в ті хвилини, коли їй хотілося зняти пов’язку, він починав нагадувати про себе якимись незначними діями: легенько дмухав на її шию, за вушко чи просто проводив пальцем по боці, починаючи зі стегон і майже до пахви. Їй було лоскотно й хотілося сміятися. За тим він різко змінював об’єкт дослідження, розводячи їй ноги й торкаючись їхньої внутрішньої сторони. Раптом він нахилявся й лише один раз, один-однісінький разочок лизнув кінчиком язика по нижнім губам – їй відразу паморочилось в голові. Провал у свідомості. А він брав пляшку вина, цілував дівчину і, різко відсторонившись, поки вона ще не закрила рота, помалу вливав туди окривавлений напій, відпивав сам і знову цілував. Заливав вином пупок і сьорбав звідти, засмоктуючи ніжну шкіру. Дрібною цівкою розливав по тілу, особливо старався чіткою лінією розлити між грудьми, ловив язиком краплі, що стікали по округлостям стегон і між ногами, розмазував вино по животу двома пальцями, а потім цими ж пальцями проводив по її вустах. Вона облизувала свої вологі губи. В такі моменти вона так його хотіла...

Це було дивне відчуття.

Обоє знали, що подобається іншому, нічого не говорячи. Вони інтуїтивно шукали шляхи доступу власних тіл. Вони не задумувались над тим, звідки це знають – просто знали і все.

Між ним не проходило жодного слова. Обоє вважали, що слова тільки зіпсують святість миті. Тому вони тихо й грайливо сміялись – цим все сказано. Та й вони чудово розуміли одне одного: коли було холодно, було сумно, було страшно, радісно, добре, затишно, коли хотілось плакати чи кричати, хотілось цілуватись або просто дихати в унісон.

Та інколи губи приймали форму візерунків слів:

Чому цілуєш мої губи?

Вони подобаються мені.

Чому стискаєш мою руку?

Вона зігріває душу.

Чому пригортаєш мене до себе?

Разом нам не страшно.

Чому вдихаєш мій запах?

Я наркоман. Ти – мій наркотик.

Чому так хороше з тобою?

Бо ми – одна суть...

Часом розмови набували іншого змісту.

Він лежав на її колінах. Вона пестила його волосся. Він відпочивав.

Уявляєш, Христю, – говорив він якимсь замріяним голосом, – завтра ще один маленький концертик і ми, після стількох блукань, приїдемо додому. Хоча, тут також непогано.

Чим же тобі тут сподобалось?

Годують непогано. Та й взагалі, знову грати в гурті... От тільки останнім часом втомлююсь, пальці горять. Після довгої перерви, це занадто. Сім років сидіння склавши руки, після цього кілька днів на репетиціях в підвалі, одна година з перервами на сцені, а тоді більше місяця поневірянь... Ні, таки занадто. От якби я пограв перед цим тиждень-два, розігрівся, розім’явся – і хоч цілий рік на гастролях!

А як же я?

А тебе б я з собою возив, прив’язавши до себе мотузкою, щоб ти нікуди від мене не втекла. І була б зі мною всюди: їли разом, спали разом, приймали душ разом...

Припустимо. А коли гастролі закінчаться?

А тобі ніхто не скаже, що вони закінчились. Ти будеш прив’язаною до мене вічно.

Він знову повторив, уже тихіше і з насолодою:

Вічно...

На кілька хвилин він поринув у свої роздуми. Просто раптом подумалось про щось, а про що, він і сам не зрозумів. Це була одна із тих думок, що блискавично пролітали в голові.

Знаєш, Христю, коли я отак лежу в тебе на колінах і ти доторкаєшся до мого волосся, часом я почуваюсь наче кіт – ще трішки і я замурчу.

Як на мене, в дечому ти таки схожий на кота.

Справді?

Угу.

Це його приємно здивувало.

Мяу-у...

Знущаєшся?

Ні, підігрую!

Не смішно.

А ніхто і не сміється. Як на мене, то я поки-що не заріс шерстю, не ходжу на чотирьох, та й хвоста начебто немає. Чи є?

Ти просто глузуєш!

Все-все, тепер я мовчу. А ти продовжуй, мені дуже цікаво.

Він знайшов її руку й положив собі на голову, щоб вона й надалі сплутувала пасма.

Правду кажучи, ти схожий на кота лише в одному – в погляді. Пам’ятаєш той день, коли ти навідався до мене в Катюр?

Хлопець кивнув.

Так от. Тоді в тебе був втомлений вигляд, та це й не дивно, адже ти не висипався і зовсім обезсилився. Потім ти глянув на мене – очі твої були живішим за тебе самого. І цей твій погляд... він здався таким знайомим... Знаєш, раніше, коли була ще дитиною, в мене була кішка, щоправда мама не дозволяла приносити її в квартиру, тому вона жила в під’їзді під сходами, а я її тихенько підгодовувала. Щоразу вона зустрічала такими самими очима, що були в тебе – вірними, відданими... Я знаю, що це собачий пріоритет бути вірними, та все ж... Інколи здається, що коти бачать і розуміють навіть більше за людей. В них є щось містичне і це вабить. Мабуть, тому я люблю, коли ти отак на мене дивишся.

Чорний Ворон перевернувся на спину

А як іще по-твоєму я маю на тебе дивитись?

Він не зводив з неї очей. І знову вони здавались їй кошачими, але тепер в них можна було побачити життя. Нарешті вони ожили. Вона згадала, як колись він говорив їй, що хоче померти. Цікаво, що зараз він на це думає?

Подушечками пальців вона торкалася до шкіри на його лиці: проводила по чолі, вздовж брів, через скроні спускалась до підборіддя, часом зачіпала шию, а коли наближалася до уст, він намагався вхопити ними хоча б одного її пальчика. Опершись на одну руку, Чорний Ворон дотягнувся до неї і ловив губами вже не її руки, а її губи, солодкі дівочі губи, з яких він пив нектар і п’янів лише від них.

Мені не вистачає тебе на сцені.

Але ж я поруч, зовсім близько.

Це так мало...

І знову м’якість на вустах.

Дай мені щось своє, щоб я міг завжди з собою це носити, щоб я пам’ятав, через що живу.

І що це буде?

Ну, не знаю... Хоча б пасмо твого волосся: мені завжди подобалось твоє волосся.

А якщо замість волосся буде щось інше?

Хм... Наприклад?

Зі своєї кишеньки вона дістала чорну пов’язку, ту саму пов’язку, якою він перев’язував їй руку і яка потім зупиняла його кров.

Він легко всміхнувся.

Зберегла...

Я пов’яжу її тобі на руку.

Переріж її навпіл.

Вона знайшла ножиці...

Твоя й моя кров... – приговорювала вона, зав’язавши вузол на його правій руці.

...стали одним цілим... – він взяв її ліву.

...допоки ми живі.

,,Єх, яким я став сентиментальним!..”