Вони лежали тихо, ніби не хотіли, аби їх знайшли. Вона – на лівому боці; він ткнувся носом в її волосся, повільно вдихаючи крізь нього повітря – вона відчувала це своєю спиною. Його рука на її животі. Ранок холодний, але їм тепло... І так не хочеться вставати.
Скільки там? – спитав Чорний Ворон.
Христина глянула одним оком на годинник.
Пів на дев’яту. Пора вставати.
Знаю.
Та ніхто не ворухнувся.
Нікуди я не піду...
На коридорі чулось пожвавлення.
І чорт з ними! Хай самі розбираються, без мене. Я лише заміна – не член групи.
Не поспішай робити висновки. Все можливо.
Не кажи так.
Це правда. Можеш заперечувати, та все ж так воно і є – ти чудово граєш, ти знахідка для кожного гурту.
Лесть?
Називай як хочеш.
А ти дійсно так вважаєш?
Можна подумати, раніше тобі цього ніхто не говорив.
Говорили. Мені більше подобається чути це від тебе.
Скажи ще, що тобі в мені подобається все.
Все.
У вікно світило сонце. Його обриси перенеслись на підлогу – начебто верх помінявся з низом.
Швидше б це закінчилось, аби я зміг взяти тебе і відвезти далеко-далеко, подалі звідси: від шуму й галасу, від зайвих очей, які дивляться на тебе, від насиченого графіку й незрозумілих умов – там я...
Рука опустилась трішки вниз.
...робив би усе, про що зараз думаю.
Не інтригуй.
А знаєш, про що я думаю?
Здогадуюсь.
Він ближче, рука нижче.
Ну і?
Ти серйозно?
Мовчання у відповідь.
Вона обертається до нього, а він тримає на устах посмішку, ледве стримуючи себе. В якусь мить здається й заходиться реготом – так, йому це здавалося смішним. Потім починає її лоскотати, щоб вона сміялася разом з ним.
Стук у двері.
Тс-с...
Ще стукіт, от тільки вже голосніше – вони накрились простирадлом з головою.
Виходь, Чорний Вороне! – суворо наказував голос. – Там вже зібралась повна зала журналістів з преси й телебачення, і, якщо ти зараз не вийдеш, буде скандал. Зайвий скандал нам не потрібен, тому вилізай з ліжка і марш на конференцію!
Німа тиша.
Ну, попадешся ти мені...
Стихаючи зацокотіли черевики.
А він цілував ту, яка була прихована від цього світу і яка належала тільки йому.
Може, все-таки сходиш?
Та пішли вони...
Він затискав її в своїх обіймах так, що вона ледве набирала ковток повітря.
...Знову стук по дверям.
Чорт... Що вам всім від мене потрібно?
Ти знаєш, – іронічно мовив голос за дверима.
Знаєш-знаєш... – перекривив він, встаючи з ліжка.
Поки він одягався, вона дивилася на його силует на фоні вікна, що світився денним світлом і в дечому нагадував ікону – цілуй і поклоняйся. Вона дивилася на його скуйовджене волосся, яке він марно намагався розчесати руками, і на прижмурені очі, коли він глянув у вікно, а потім відвернувся від нього. Вона помітила, що коли він нагнувся за сорочкою, то на його спині чітко викреслювався хребет, а випрямившись, він здавався їй настільки худим, що його аж стало шкода.
Я знаю, ти зараз поспішаєш, тому я буду говорити, а ти собі збирайся. Так навіть буде легше, якщо ти не з вертатимеш на мене уваги... Мені рідко сняться кольорові сни. Зазвичай закрила очі, темрява, відкрила очі і вже ранок. Часом щось снилося, але то було безглуздя. Хай це звучатиме банально, але коли я засинаю на тобі, я завжди бачу яскраві картинки: зимовий сад, море, радянські шпалери, ноги в лосинах, воду з-під крану, плоскогубці, котячу шерсть на дивані, дзеркало без зображення, наполовину пофарбовану батарею, аеропорт і ще багато чого незрозумілого, непов’язаного між собою.
Допоможи, – Чорний Ворон дає їй застебнути запонки.
Не рідко бувало, що мені снився ти. Нічого особливого ти там не робив, просто стояв і посміхався. Чомусь мені це запам’ятовувалось найкраще. А коли прокидалася, то цілувала тебе, бо ти тут і ти справжній.
Він стояв і дивився на неї чи то захоплено, чи то осуджено – грань здавалася мізерною. Їй навіть стало трохи лячно.
Наступного разу, коли знову побачиш мене там, лясни мене добряче, щоб я не здавався таким задоволеним.
Його знову кликали йти. Він тільки й оглянувся на шум.
Поцілував Христину.
Я постараюсь бути скоро.
Всі питання стосувалися його і майже на всі доводилось відповідати самостійно. Він грає неофіційно, тимчасово, на час, поки не закінчиться турне – це все, чим повинні обмежитись журналісти, але чим довше це продовжувалось, тим більше їх цікавили деталі. Як... Чому... За яких обставин... Чи важко було... Де... Навіщо... Що зумовило... А якби сталось... – безкінечний потік лився на його голову. Він втомився ще на перших хвилинах. Перерив зробити не дозволяють. Витягнув цигарку. Йому показують, що курити також не можна – не той час і місце. Він їх ігнорує. Здається, від нього нарешті відчепились – тепер можна і подумати.
Чомусь йому згадався Кульгавий, як він говорив йому, що він обов’язково повинен пов’язати своє життя з музикою. Чорний Ворон так і зробив, але тільки за власним рішенням. Його діло маленьке – затискати струни, коли це потрібно. Все інше його не обходить. І ця прес-конференція також.
Хтось розповідав йому, що в дитинстві хтось Кульгавому впустили ножа на ногу і той ніж відрізав йому пальця – відтоді він кульгає і носить своє ім’я. Бігати боляче, ходити також, а сидіти на місці він не хотів. Аби хоч чимось себе зайняти, взяв в руки гітару. Звідки взялась та страшна ворона, хлопчик не знав. Вона просто була, сиділа поруч, інколи на плечі. Вони втрьох (Кульгавий, Сопляк і ще хтось один, кого Чорний Ворон не зміг запам’ятати) жили на гроші, зароблені в переходах: Кульгавий грав соло, інші тільки підігрували. А Чорний Ворон сидів над старим, з’їденим міллю наполовину капелюхом і дивився то на блискучі монетки, то на байдужих перехожих. Ворона сиділа біля ноги свого хазяїна. Навколо тупіт, гамір і море-море музики. Згодом він навчиться відокремлювати одне від іншого, зосереджуватись на одному, поступово будуючи своє особисте середовище. Зараз же вони усі перемішались – нічого не зрозуміло. Чи знав він тоді, що колись сидітиме в задушливому місці, ненавидітиме пресу і себе, що прийшов на зустріч з нею, жалкуватиме про це і куритиме всім на зло? Фани стоять під дверима, слухають і давляться слиною. Їм байдуже хто ти, що ти, як дивишся на світ і по яких законах живеш. Ти публічна особа, значить всі повинні тебе обожнювати. За що? Та просто так. За те, що придумав образ ідола, якому вони сліпо поклоняються. Дурні тварини...
А ще тоді він не переймався майбутнім. Воно для нього чисте й безхмарне – як дозволяє його дитяча уява. Йому ще не доводилось розчаровуватись, бути у безвиході і спробувати цигарку – цілком безневинний хлопчик. У його віці навіть після чорних днів досі віриться у щастя, що все буде добре. Світ здається утопією, а те, що зараз навколо, то лише маленький острівок, де якраз зібралась уся нечисть. Скоро він його покине, обов’язково покине. Скоро...
Одного дня ця утопія вийшла із туману.
Вони награлись, зібрали грошей. Небагато, та все ж хоч щось. Вже збиралися йти, як до них підійшло кілька незнайомців. Чорний Ворон не зрозумів, що їм було потрібно, але чомусь Сопляк повільно відводив його рукою назад, шепнувши: беги! І він позадкував, невпевнено, прискорюючи крок. Різки поворот і бігом геть! Він біг швидко, як тільки міг. Здається, позаду хтось кинувся за ним, але він відірвався. Він не знав, навіщо це робить.
Через кілька годин він повертається. По дорозі проходить міст, бачить кров і плаваюче у воді тіло. Перший. Побитий, як собака, Сопляк сидів у напівтемряві, тихо стогнучи від болю. Поруч лежав Кульгавий. Другий.
На пагорбі за містом вони почали копати. Часто перепочивали: Сопляк досі слабкий. Довго копали. Нарешті поклали тіло. Терплячи біль, Сопляк заспокоював себе, шепчучи, що Кульгавий не гідний того, щоб смердіти в калюжі крові під зграєю набридливих мух, щоб кожен прохожий міг плюнути йому в спину.
Вони взяли ворону і скрутили їй голову: вона однаково затужить і скоро помре. Птицю положили на плече покійного, на її улюблене місце. В руки дали гітару.
Це був початок осені. Небо стояло злим. На вечір піднявся вітер. Мокрі листки злітали з дерев. Холодно...
Чорний Ворон раніше бачив смерть, але ніколи не думав, що вона може прийти до того, до кого він звик, прив’язався, хто встиг йому полюбитись. А тепер він лежить у ямі і не дихає. І так буде з кожним, і так буде з ним. Колись його серце зупиниться, він засне і не прокинеться. Його, як і Кульгавого, віддадуть землі, покладуть гітару, як і йому, забудуть, як і його.
Хлопчик дивився на скам’яніле бліде обличчя, на високе чоло, до якого прилипли мокрі пасма, на порепані сухі губи із застиглими краплями крові, на шию з кривавим ошийником – таким він його ніколи не бачив, але чомусь таким його запам’ятав. Не живим – мертвим. Утопія відкрила свої двері, щоб показати йому суть. Їх залишилось двоє, двоє проти цієї суті.
Штурхають в бік.
Ти будеш відповідати? – хтось питає. – До тебе ж звертаються.
Чорний Ворон підіймає очі – він все ще на цій дурній конференції. Всі дивляться на нього, особливо та журналістка, що підвелася і тримала в руці диктофон. Йому потрібно щось сказати. Він гасить сигарету.
Можна повторити питання?
Він думав, що вже ніколи звідти не вийде. Хлопець почувався так, як після екзамену: відчуття спустошення, голова болить, руки трясуться, все знав, але нічого не сказав. Він йшов понуро. Йшов вільно, проте якось сковано. Здавалось, що він не бачив, куди йшов...
Його нудило.
Звідкись взявся Максим. Його губи ворушились, проте Чорний Ворон не чув ніяких слів. Неначе у вухах вода. Якби Максим не тормошнув його за плече, він би ніколи не прийшов в себе.
Ти чого?
Чорний Ворон не відповів. Він тільки глянув трішечки в низ і побачив у нього лоток зі свіжими суницями. Маленькі червоні ягідки з дрібними жовтими цяточками та краплями води на них. Згадався їхній солодкий смак, після якого цукор був схожим на посміховисько.
Де взяв? – запитав він, вказуючи на суниці.
У конферанс-залі.
Хто тебе туди пустив?
В мене доступ був. Точніше, він і зараз є. Ось!
Максим витягнув пластикову картку, де на темно-синьому фоні було золотими літерами зазначено, що він є особистим помічником Окаянного.
Більше схоже на візитку, а не на доступ.
Це неважливо. Головне, що з цим мене всюди допускають.
А ти дійсно помічник Окаянного?
Не-а. Він видав її мені тільки тому, щоб я не діставав всіх своїми розмовами. А то знаєш, робити нічого, тиняюсь тут, балакаю з усіма – от і дістав. Сам продюсер виїхав по справах, бо не зміг більше терпіти моїх розпитувань.
Чорний Ворон ствердно похитував головою, ніби він зрозумів щось з того, що йому сказали.
От я й ошиваюсь по різним фуршетам. Хоч якась користь.
Ну, раз тобі все одно робити нічого... Сходи купи мені цигарки.
Хлопець дав йому грошей.
Решту можеш залишити собі.
,,Та ладно, – подумав Максим, – я і так би сходив.”
Гаразд, – мовив просто.
Чорний Ворон взяв жменьку суниць, висипав їх собі у кишеню і, нічого не говорячи, пішов до туалету.
Його вже добряче нудило...
...І знудило.
Після він мив руки під проточною водою. Протер вологими долонями лице. Дві крапельки впали йому на сорочку, проте він цього не помітив.
Тепер він остаточно отямився.
Хлопець почувався виснаженим. Здавалося, що кожне сказане журналістами слово відривало від нього шматок плоті. До кінця конференції залишились самі кістки, та й то тільки череп, три ребра й велика гомілкова кістка. ,,Ми з тобою однієї крові!” – заскрекотів зубами Бідний Йорик.
,,Дивно якось, – думав Чорний Ворон. – Дивно все це якось навколо. Ця раковина, ця вичищена до блиску раковина – чому я не бачу її країв? Болять очі, хоч спати я не хочу. Ліва рука заніміла. Я не можу поворухнути пальцями! Згинаю руку в лікті, а вона як тряпка... мов тряпка... неначе... ніби!.. все ж як...”
Потім він зомлів.
...Добрий хірург доводив до ладу систему його внутрішні з органів. І як йому це вдавалося? Чарівник! Та раптом різкий звук биття вази об щось тверде, потім падіння тіла на підлогу. Хіхікання.
Та-ак, на чому ми зупинились? – прозвучав знайомий голос інтерна над головою.
Здається, на печінці.
Ні, це ми продовжимо потім. Давай краще перейдемо до нирок.
О-о-о-о-о ні-і-і-і-і-і-і-і!!!!!!!!!!!
Вони повернулись... Але тепер він живо відчуває їхні рухи... ніби це відбувається насправді. РЯТУЙТЕ-Е-Е!!! Рятуйте хто-небудь! Я помираю...
Очуняв від того, що хтось дав йому ляпас. Сильний такий, міцний ляпас. Від такого не можливо не отямитись. Піднявши повіки, Чорний Ворон не зміг відразу розгледіти хто над ним стоїть. Довелось протерти очі, щоб побачити того. Його привів до тями Окаянний.
Все нормально? – запитав він.
Так, – відповів Чорний Ворон.
Точно?
Не переживай, точно.
Окаянний подав йому руку, щоб підвестися.
Мені не потрібні неприємності з музикантами.
То ти хвилюєшся через гроші? – говорив Чорний Ворон, розгрібаючи ,,кубло” у себе на голові.
Не тільки.
Залишився один концерт – я його відіграю, не сумнівайся.
Хотів було закурити, проте згадав, що послав Максима за сигаретами.
Є що покурити?
Окаянний простягнув йому пачку сигарет. Витягаючи одну, Чорний Ворон вдячно кивнув.
Думаєш, зараз варто курити?
Не тобі хвилюватися за моє здоров’я.
Окаянний образився.
Як знаєш...
Чорний Ворон трішки присоромився.
Якщо хочеш, можеш покурити зі мною.
Хай іншим разом.
Проте він все ж не йшов.
Що? – спитав Чорний Ворон, коли той почав на нього витріщатися.
Ти поводишся так, наче нічого не сталося.
А хіба щось сталося?
Ти лежав без свідомості!
А... Подумаєш.
Це що, було не вперше?
Вперше. Просто це не серйозно.
А що по-твоєму тоді серйозно?
Зупинка серця.
Ще цього мені не хватало...
Окаянний схилився на підвіконня. Чорний Ворон став поруч з ним. Здається, він починає розуміти в чому річ.
Боїшся, що тебе звільнять?
Своїм зітханням Окаянний послабив нерви.
Я не тримаюсь за цю роботу... от тільки втративши її, мені не буде як жити. Що ж я робитиму тоді?
Байдикувати.
Байдикувати?
Угу.
А гроші?
Чорний Ворон знизав плечима.
Якось воно там буде...
Отож. А мені потрібна стабільність.
Інша справа... Продовжуй.
Не хочу.
Та ладно. Кажи коротко.
Я НЕНАВИДЖУ СВОЮ РОБОТУ!
(ці слова щось нагадали Чорному Ворону – до болі знайоме відчуття)
Візьми відпустку.
Начальник не дозволяє. Каже, забагато роботи,,. Щоб кидати її на півдорозі.
Нарешті Окаянний дістав сигарету й швидко викурив її, в той час як Чорний Ворон насолоджувався кожною затяжкою. Ці кілька хвилин вони мовчали.
А взагалі я музикант. Гітарист. Такий самий як і ти. Просто мені не вистачило уміння, щоб справити на продюсера враження. Він взяв мене на цю посаду тільки тому, що я добряче наскучив йому своїм бриньканням... Зараз в мене немає часу займатися гітарою і я втратив навики.
(ну точно нагадує Чорному Воронові самого себе, лише обставини трішки відрізняються)
Окаянний дістав губну гармошку.
Часом це втішає.
І не зволікаючи заграв.
,,Не погано грає. Видно, що слух є і ритм держить. Йому б ще трішки позайматись – буде толк.”
Чорний Ворон згадав, що вдома на нього чекає та сама нудна й ненависна робота, що він ненавидить її ще більше ніж до того. Тепер він не хоче повертатись, не хоче почуватися так, як і Окаянний! І взагалі, чому це він поділився з ним своєю проблемою? Навіщо було його просити? Він говорив як... як друг. Так, Чорний Ворон сумує за дружбою, за дружбою з Сопляком. Ніяк не звикне, що його немає... Де ти? Ау-у!..
Ось чому він розговорив Окаянного. Йому цікаво? Ні. Просто хочеться з кимось поговорити... з кимось чоловічої статі... По душам. Як з Сопляком... А той навіяв тугу. Ну от...
А ще йому запекло в животі. Неначе сік прорвав стінки підшлункової. Знову нудить, але блювати не хочеться. І ще одне: він перестає чути гармоніку. Звук приглушується, ніби навколо нього зростається вакуум. Хлопець намагається мізинцем прочистити вушний прохід, постукує біля скроні, проте жодного результату. Очі починають сльозитися, ніби він вперше затягнувся. Сильно й невміло, що дим різко вийшов через ніс і з нього тут же потекла кров. А де цигарка? Впала на підлогу чи досі між його пальцями? Він не відчуває її – значить, впала... Але чому тоді в роті ковзає присмак смоли? І мозок п’янить... Крутиться голова, а він не падає. Шатається – не падає. Нарешті прорізається слух, але він чує не те, що треба: потрібна стабільність… не вистачило уміння… ти казав, що купиш вина… могла б і поспати… ви хотіли вбити… мені було боляче… є ліфчик… поку-са-ют кло-пы-ы-ы… подумала б, що ви тут… ми не настільки близькі… Христова кров…іди геть… я хотел как лучше… в Бога… і ти справжній…навіть не Штірліц… втратив здоровий глузд… змушені шукати нових кадрів… в номері під матрацом… кіт…
Вдарився щелепою об стіну. Щось хруснуло в плечі.
З тобою все гаразд? – почувся голос Окаянного.
Так, – збрехав він. – Що щойно було?
Ти був таким... наче в трансі... мене не чув... дивився в одну точку.
Чорний Ворон глянув на підлогу – там лежить цигарка. Таки випала...
Тобі краще зараз піти й відлежатись. Відпочинь трохи... Завтра концерту не буде, я перенесу.
Це зайве. Я відпочину, чесно, мені потрібен спокій... Та це ще не привід переносити концерт. Не треба, прошу. Я лікуюсь музикою...
Ну, якщо ти наполягаєш... Якщо тобі знову стане зле, я взагалі його відміню.
Не стане... Тільки не говори нікому, особливо Христі.
Можеш ходити? Я тебе проведу.
Немає потреби: я чудово пересуваюся на своїх двох. Дійду і сам.
Дай-но я...
Не маленький вже – знайду дорогу.
Чорний Ворон пішов до виходу.
І до речі, – зупинився він у дверях, – знайди собі шльондру і відтрахай її хорошенько – обіцяю, полегшає.
Розвернувся і пішов.
,,Який же він все-таки дволикий: при своїх обов’язках ух звірюга! Все в порядку, по полицях розкладено. Мов фанатик... А пригладиш звірка – м’якенький і пушистий. Шкода його... Начебто непоганий хлопець, а так себе... Де той бісів Максим з моїми бісовими сигаретами?”
Він відчиняє двері їхньої з Христиною кімнати. Не роззуваючись падає на ліжко. Вдихає запах прального порошку на постільній білизні. Піщинка порошку зайшла в ніс – він чхнув. Голосно так чхнув, що аж сам злякався. Зате мізки прочистились. Стало легше. Нарешті...
Помічає на подушці довгу темну волосину. Так, звісно, Христя... А де вона? Він оглядається – ніде немає. На стільці висить її одежа. Вона в ванній... Чорний Ворон підводиться, ступає до дверей ванної.
Христю, ти там? Я вже прийшов. Ці прокляті журналісти так мене дістали! Я їм вже по десятому кругу розказую, а вони все питають-питають... Розстріляти їх, чи не правда?
Мовчанка у відповідь. Він прислухається – тихий шум води.
Добре, що цей жах скоро скінчиться. Мені потрібно відновити сили, трішки відпочити... Можливо, виспатись добряче. Давай ти зараз вийдеш і ми полежимо разом. Просто полежимо. Ти погладиш мене по голові – мене це так заспокоює... Христю, давай виходь!.. Христю? Ти чуєш мене, Христю?
Він заходить. Її голе тіло лежить на дні ванної. Десь поруч ручка для душа обмиває кахлі й затоплює підлогу. Пухнастий килимок вже геть мокрий... Він швидко бере її на руки й виносить. Кладе на ліжко й повертається. Закручує воду. Йому здалося, що вона червоного кольору. Ще мить і йому стане страшно. Бере великий махровий рушник, перекидає його собі на плече і йде вкутувати в нього Христину. Зверху ще й ковдрою накриває. Погладжує рукою їй чоло, потім проводить по тім’ю... на його пальцях залишається кров.
Христю... Христю, прокидайся!.. Чуєш, прокидайся, Христю! Відкрий очі!.. Ну ж бо! – він тормошив її, намагаючись не думати про те, що це не те, про що він думає.
І ось вона оклигала. Христина подивилась на нього, а він... він ткнувся носом в постіль. Нудить, але не рве. Нудить, але не рве...
Що ж це таке?.. – пробурмотів він, а потім підняв голову. – Що сталося?
Нічого. Я просто зомліла, от і все.
Забагато зомлінь сьогодні, чи не так?
В тебе кров.
Де?
Ззаду.
Вона провела рукою у себе по голові.
Дійсно... Це не смертельно.
,,Всі ви так говорите... І я також.”
Він занурив руку в кишеню і дістав звідти трохи пом’яті суниці. Вона посміхнулась і взяла їх. Їй якраз недавно захотілось суниць...
...Він не знав, що приймаючи душ, Христина побачила у дзеркалі образ жінки-смерті. Це відбулося зненацька й тому вона підсковзнулася й впала. Вона злякалася за нього...
...Їй не обов’язково знати, що побачила вона жінку-смерть якраз у той момент, коли він втратив свідомість.
Ці дві події відбулися одночасно не випадково...