„Днів я вже не рахую – яка з цього користь? Все одно це мені не допоможе.
Я все більше починаю усвідомлювати, що це не сон, а реальність… І стіл цей реальний, і стеля, і підвіконня, і він… Музика, яка йде від його гітари не може бути видумкою – я не вірю в це.
Можливо, я помиляюсь. Ми всі здатні помилятись. Чому я не можу? Тоді, виходить, цього всього немає… А якщо і мене немає? Що, якщо я не живу? Я не ходжу по вулиці, люди мене не помічають, бо мене не існує. А мені тільки весь час здається, що ходжу таки і на мене дивляться – обман свідомості.
Маячня. Свідомість не може бути сама по собі – це неможливо. Отже, я живу. Ура!.. Але й це все справжнє...
Хіба-що до цього життя було обманом. А тепер воно показало своє справжнє обличчя. Страшно… Ліпше воно цього ніколи не робило.
А що якщо це Зона? Відокремлене місце, де відбуваються дивні речі...як у фільмі ,,Сталкер”. І за межами цього міста є кордон, що розділяє цей світ з іншим. Скоріше за все, так воно і є.
А може, я думаю неправильно… чи правильно? Я вже заплуталась. Не хочу більше цим перейматись. Тим паче, що я не в змозі щось змінити. Хай буде як є, а якщо це непотрібно, то воно переміниться назад.
Ось так…”
Христина закрила свій записник і відклала в сторону.
Гроші їй дав Чорний Ворон. Просто якось спитав: ,,Чому ти ходиш в одому і тому ж?” – ,,Мені нічого вдягнути.” – ,,Так купи собі що-небудь. Чи нема за що?” Вона кивнула. Він дістав свій гаманець і простягнув їй гроші. ,,Я не візьму,” – поквапилась відмовитись. ,,А ти не бери – я тільки покладу їх тобі в долоню, а ти стиснеш.” – ,,Це одне і теж.” – ,,Як знаєш. Тоді давай я платитиму тобі за те, що ти сидітимеш зі мною, коли я гратиму.” – ,,Я й так з тобою сиджу і навіть розмовляю з тобою.” – ,,А тепер ти за це ще й зароблятимеш.” Вона взяла одну кофтинку й светр на замку, щоб одягати його, коли буде холодно. На зекономлені гроші купила блокнот і чорну гелеву ручку, аби записувати туди свої думки, які не дають їй по ночам спокійно спати.
Вона слухала музику. Тепер дурні думки йшли геть. Вона розслаблялася... Здається, навіть трішки усміхнулась. Вперше за кілька днів.
Що це в тебе? – зацікавлено запитав Чорний Ворон.
Де?
Ну... – Він повів пальцями по своїх губах. – Тут.
Маєш на увазі посмішку?
Воно так називається? Поясни мені.
Вона задумалась.
Тобі цього не зрозуміти.
Йому стало соромно. Соромно за те, що він не знав таких елементарних речей і не міг осилити їх пізнання. Він похнюпив голову й продовжував грати.
Христина закрила записник, відклала його в сторону. Склала руки на стіл, поклала на них голову. Вслухалася в звуки... Вже третій вечір підряд вона слухає тільки їх. Вони здаються їй занадто низького рівня – це не для нього. Ці звуки стримують його, не дають виходу усьому потенціалу, який не дає йому спати по ночам. Це не те, що він грав до цього.
Це не твій стиль, – мовила вона.
Я знаю.
Тоді чому ти граєш?
Репетирую. А завтра мені все одно доведеться це грати.
Раніше в тебе краще виходило.
Раніше я виконував те, що придумав сам. Ця композиція не моя.
Дівчина лише зітхнула.
Йому чомусь стало сумно. „А їй, виходить, не байдуже, що я граю.” Йому це здавалось незвичним: нікому з його тодішніх дівчат не було цікавим те, чим він займався. Що вже говорити про сенс його життя! Все було як: вони з’являлись з нізвідки, кілька вступних слів і вони вже тягли його до ліжка. На ранок вони повертались у своє „нізвідки”. Кожна. Спочатку було досить зручно – раз-два – і ніяких зобов’язань. Був час, коли йому це подобалось. Потім йому раптом хотілося зупинитись, розповісти про свої спостереження, поділитися відкриттям, зацікавити, аби вони не дивилися на нього тільки як на того „з ким можна провести ніч”. Він хотів бути не просто іграшкою, а й щось значити в їхньому житті. І більше ніколи не прокидатися в чужому, холодному ліжку на самотині. А потім... потім він сам кидав їх на світанку. Йому здавалося, що краще піти, ніж бути покинутим.
Він зіграв щось нове, що вона ще не чула.
Я це недавно написав, – говорив він, дивлячись у вікно, при цьому не припиняючи грати. – Випадково зачепив струни – і все, почалося. Раптове натхнення... Давно в мене цього не було. Зазвичай я тримаю все в голові, а тут вирішив записати... Знаєш, невідомо, що буде завтра. Раптом забуду... чи років через шість захочу знову зіграти цю мелодію й не згадаю. Потім записав усе, що понаскладав до того. Уявляєш, усе позаписував, навіть той примітив, який придумав на другий день, як навчився тримати гітару в руках. Висока стопка вийшла, десь приблизно з півтабуретки. Ніколи б не подумав, що у мене така багата уява. Жодної схожої мелодії... і всього сім нот – дивовижно. Тоді я подумав: а навіщо це? І спалив. Здається, на задньому дворі ще залишилось трішки попелу.
Усе спалив?
Ні. Знайшлося декілька, які я не зміг кинути в одну купу: дорогі вони мені, їх шкода.
Скільки їх?
Як виявилось, 23. Хм!.. З кілька тисяч тільки 23 варті уваги, принаймні моєї. Я пам’ятаю ті, що спалив, а ті 23 просто боюсь забути.
Ти так багато понаскладав.
Я писав мало не кожен день. В голові випливала мелодія, відтворив, запам’ятав, пішов далі, потім ще одна мелодія, а за нею ще і ще... Отак і вийшло. Звісно, бувало, що нічого не придумувалось, тоді я просто жив. Через деякий час наче з ланцюга зірвався: складаю, граю, граю... Хвиля пройшла – і знову затишшя. Дивно якось... І що найголовніше, жодного допінгу – воно виходить саме по собі. Раптом... коли цього найменше чекаєш.
Але тут вийшов Сопляк.
...разыгрались тут... – буркотів він собі під носа, – целую ночь: брынь-брынь-брынь, брынь-брынь... нормальным людям некогда и выспаться... каждый вечер и до самого утра...
Сопляк! – крикнув на нього Чорний Ворон.
Ну хорошо, не до самого утра! Но все же, имейте совесть, людям завтра на работу.
А в самого є совість? – підступно спитав хлопець.
А что я уже сделал? – перелякався Сопляк і додав шепотом: – Подумаешь, съел последний пирожок.
Що?
Я говорю, – ледь не кричачи мовив він, драматично ставлячи паузи мало не після кожного слова, – пойду-ка я, напьюсь, как свинья – может быть тогда смогу уснуть.
Сопляк зняв з вішалки куртку, перекинув її через плече, став на порозі, зробив рух рукою, ніби припідняв невидимий капелюх в знак прощання, при цьому переносячи опору лише на одну ногу і легенько, мов метелик, вистрибнув у двері.
Блазень! – саркастично мовив Чорний Ворон.
І далі продовжував грати, ніби нічого не сталось.
Він спокійно сидів, граючи перебором. Якась філософська думка завітала до його голови і тепер він робить усе можливе, аби втримати її. Лице його при цьому напружується, погляд зосереджується на одній точці. Вона випадково підвела очі і застала його такого. Він же як сновида! Аж закортіло щось спитати в нього:
А ти завжди грав?
Він перевівся на неї, потім на стелю, трохи подумав.
Ну... Якщо мене не підводить пам’ять, народився я без гітари.
Я серйозно.
Хіба я сміюсь?
Вона пішла на прямоту.
В тебе була перерва?
Була.
Довго.
Сім років.
Через що?
Він змовк: не хотілось говорити про це.
Це складно.
Спробуй пояснити.
Не зрозумієш.
Звідки ти знаєш?
Відклав гітару. Опустив очі донизу.
Знаю і все.
Вона не збиралась його змушувати.
Це настільки страшно?
Дуже. Тут замішано багато болю, крові, наркотиків, сліз, шмарклів і... одна смерть. Одна-однісінька, але найгірша з усього. Зазвичай, вона позбавляє проблем, а тут їх примножила, дає волю – одягає залізні кайдани, зануряє в спокій – не дозволяє дихнути... Вона зламала усе, заради чого варто жити, і тепер манить до себе. Опір неможливий.
То ти хочеш померти?
На мить він направив на неї свій погляд і знову втупився в підлогу.
Так... Ненавиджу своє життя.
За що?
За все те хороше, що я від нього отримав. Бо не має сенсу вставати щоранку, вдивлятися в обличчя зустрічних, в чарку, в калюжі, в своє відображення і переконувати себе, що все гаразд, говорити неважливі речі і слухати нісенітниці, глядіти в небо і не бачити нічого – ми все одно помремо. Яка різниця, коли це станеться?
Але ти знову граєш, все добре складається, у тебе ж талант...
Кому я потрібен зі своїм талантом? Можливо, зараз моя музика цікавить багатьох, та років через п’ять цим нікого не здивуєш – і я опинюсь на початку. Згаяний час.
І зараз?
Навіть зараз.
Тоді поясни: чому ти живий?
А навіщо поспішати? Смерть вона така, що сама обирає, коли тобі час іти, а до цього скільки не проси – їй байдуже до тебе. Та й не бере вона мене. Вважає, що я недостатньо помучився. Можна подумати, від цього комусь легше. Тому я чекаю. Чекаю, що вона награється мною, що одного дня захоче покласти в ящик і скине нарешті плиту, під якою я стою.
Сумно.
Зате чесно й відверто.
Хлопець сам собі не вірив: він, утопленик в своїх власних думках, ділиться своїми переживаннями... з дівчиною? І їй не байдуже? І йому подобається з нею говорити? Тягнеться до неї?.. як пацюк до мишоловки.
Бере гітару, збирається піти.
А ти ще обіцяв навчити мене грати на гітарі.
Чорний Ворон спрямував погляд на стелю і зробив таке обличчя, начебто множив у голові трьохзначні числа.
Точно! – нарешті сказав він. – Пригадую... Ну, то давай?
Що давай? – перепитала Христина.
Вчитися.
Сьогодні?
А ти проти?
Та ні. Просто... хіба ти не стомився?
Від чого? Від гри? Ніколи! Тим паче, що гратимеш ти.
Він швидко підставив поруч стілець і попросив ручку й папір. Вона подала йому ручку й вирвала аркуш зі свого записника. Він шість разів накреслив шість ліній, поділив на три частини і розставив крапки у відповідних місцях. Навпроти кожних шість рядків поставив букву з латинського алфавіту. Взяв гітару, підсунув до неї аркуш, називав акорд і показував, як він береться.
А тепер ти спробуй.
Вона невпевнено тримала гітару, незграбно ставила пальці на струни, звучання виходило недосконалим.
Сильніше придавлюй, щоб звучала кожна струна, – він допоміг їй надавити, а потім пройшовся по всіх струнах. – Ось так. Тепер бери далі.
Вона продовжувала далі, він їй допомагав чим міг, навіть підказав, що соль можна брати як фа на третьому ладу, якщо їй так буде легше. Раніше він нікого не вчив грати, а тому нервував не менше за неї – в самого рука часом сіпалась. Чи може не від того?.. Витягнув сигарету, а запальнички не знайшов.
Я зараз.
Згадав, що випадково поклав її кудись до своїх речей.
А ти тренуйся-тренуйся, – казав він їй вже коло дверей.
І вийшов. Христина ще кілька хвилин робила свої спроби створити із набору акордів хоч якийсь музичний ряд, але дуже скоро її пальці просто горіли і вона перестала. Їй і в голову ніколи не приходило, що це так боляче і яке це щастя, що вона не лівша.
Не чую! – крикнув він на весь будинок.
Пальці болять, – поскаржилась Христина.
Звикай! – говорив той голос. – Перші два місяці вони в тебе болітимуть страшенно. Хоча, і потім також, але вже не так. – він зайшов. – Ну, то як?
Вона підняла на нього жалісливий погляд.
Я вже не можу.
Просто ти ще не звикла.
Він забрав в неї гітару, став однією ногою на стілець, переривчасто грав і говорив:
Не суди суворо... це лише початок... далі буде краще... я спробую десь дістати акустичну... хоча тут струни м’якіші... та, в принципі, їх можна поміняти... і все-таки краще починати з акустики... В мене ж також... не все відразу вийшло... лиш з роками я навчився таке виробляти... і мої пальці під собою... струн зовсім не чують... Ось глянь! – він подав їй свою руку. – Шкіра тверда, шершава – такі пальці повинні бути в гітариста. А твої... – хлопець відчув її долоню в своїй руці, – такі ніжні...
Чорний Ворон примовк, ніби щось згадуючи. А Христина в цей час подумала, що таким його до смерті пам’ятатиме: з гітарою в руках, з сигаретою в зубах, з блиском в очах, чарівним, задумленим і не усміхненим.
Втомилась? – запитав він, різко піднявши очі.
Вона кивнула.
Пізно вже – іди спати.
На добраніч, – сказала вона, перш ніж заховатись за дверима.
І тобі, – не розгубився він.
Він відкинувся на стільці, взяв гітару, але не грав. Просто гладив її по струнах.
Йому раптом захотілося подумати...
Через деякий час входить Емона. Чорний Ворон її не бачить. Вона обережно підходить, під ногами скрипить підлога – йому паралельно. Вона махає перед ним рукою – нічого не міняється. Та раптом починає говорити:
Емона дивилась на нього з нерозумінням.
Що?.. – ледве вимовила вона.
Зачувши чийсь голос, Чорний Ворон підняв голову – нарешті він її помітив. Розгубився, і, щоб замаскуватись, відразу зробив серйозний, дещо розлючений та незадоволений вигляд.
Де була так пізно? Раніше прийти не можна було? Бігом спати!
Ти мені не батько, щоб вказувати, що я повинна робити.
Твоє щастя.
І навіть не брат!
А ти впевнена? З ким спала твоя мати? В якому борделі працювала?
Тебе не стосується.
Її кулачки мимоволі скрутились.
Невже? Хочеш жити на вулиці?
Чи не занадто далеко він зайшов? Може слід пригальмувати? Ще ж не пізно. Вдих-видих, вдих-видих...
Іди, – притих він, схиляючи назад голову.
Вона збиралася пройти мовчки, не дивлячись в його сторону, але чомусь зупинилась посеред дороги.
Міг би й не копошитись.
Ти досі тут?
Грюкнули двері. „Бісовий юнацький максималізм!” – процідив крізь зуби.
Комарі – найнабридливіші створіння в світі. Комар живе і не підозрює, що живе. Комар летить, мов п’яний ходить по вулиці, але ніхто його, такого п’яного, не може зловити. Комар інстинктивно відчуває кров. Комар не розуміє, що він робить – він взагалі не вміє думати.
Сопляк ляснув рукою себе по лиці. Вдарив по носі. Ай... На пальцях залишились червона пляма. А ще чорна цятка у формі маленького створіння з ніжками та крильцями. Бісові комарі!.. Щоб ви всі повиздихали...
Він підводиться. Очі ще не звикли до світла, він майже нічого не бачить. Знаходить якість двері. За ними багато пляшок, посуди, кілька мішків та іншого непотребу – ні, йому не сюди. Йде далі. Натрапляє на ще одні. За ними холодно, світло ще дужче вдаряє в очі – ні, це зовсім не те. Пішов в інший бік – там ще одні, але туди він вже заходив. Та ось ті, за якими він не був. Туалет... Те, що треба. І чому він так далеко, коли так потрібен? Чому ця блискавка заїдає саме в цей момент? Та нічого. Головне – вчасно встигнути. Все інше його не стосується... Сопляк вмиває руки, дивиться на себе в дзеркало – на обличчі залишився кривавий слід. І придумав же хтось цих комарів...
Дверна ручка. А там – дуло рушниці. Палець на курок. Один рух – осічка. Хазяїн рушниці сплюнув, залаявся.
Сопляк, це ти? – сказав він після того. – Я ж міг би тебе застрелити, як вуличну дворнягу! Обізвався би хоч раз!
Він аж протверезів.
Вместо того, чтобы здесь покушаться на добропорядочных людей, лучше бы предложил похмелится, а то совсем одурел на старости лет.
Вони пройшли за шинквасу, де господар заховав зброю і налив чарку.
Це чортове місце вже давно пропахло лайном – що не день, то одні вбивства. Де тільки береться ця сволота?
И не говори!
Нікому не можна довіряти, навіть найближчому. Всюди смерть... Як ми живемо, скажи мені?
Как мухи: мелкие, незаметные, жрем всякую падаль, травим других и рады от этого!
Аж поки хтось не приб’є нас скрученою газетою... Хм, а ти часом говориш розумні речі.
Благодарю. Кстати, подай огурчик и налей еще одну.
За твій рахунок.
Тогда не надо.
Скуперда! Не можеш копійчину підкинути для старого хворого чоловіка!
Та подавись ты ими! – Сопляк кинув йому жменю монет.
Ось, це вже інша розмова, – загортає в долоню гроші, наливає другу чарку.
И почему мы стали такими жадными?
Час такий. Якщо в тебе є кілька грошенят – ти живеш, якщо багато – ти добре живеш, якщо таких чисел вже не знаєш – ти володар світу. І начхати хто ти чи що ти. Саме тому ми тут, топимо своє життя в горілці.
Да, только легче от этого не стало.
Легше стає тільки після суїциду, все інше – омана.
Тогда приятного тебе дня, а я пошел.
Так скоро? Може, поседиш іще? Вип’ємо по одній-другій... Заклад пригощає.
Звучит заманчиво, но мне пора.
Як же я тут буду один?
Не беспокойся, мой друг, – сказав Сопляк, кладучи руку йому на плече. – Когда-нибудь к тебе забежит мелкий воришка, попросит у тебя выпить, ты ему откажешь, а он тебя ножичком – шпок! – и ты наконец отдохнешь по-людски. А пока этого не случилось, ты должен работать, даже в полном одиночестве.
Вони попрощались і Сопляк пішов додому пішки.
Відкривши двері, Сопляк побачив сплячого на кухонному столі Чорного Ворона. Пляшок не було – значить, не пив? Невже? Поруч на стільці лежала гітара – тепер все зрозуміло.
Сопляк обійшов стіл кілька разів, розглядаючи Чорного Ворона, ніби вперше його бачив, потім зупинився над ним і почав розштовхувати його.
Эй, мальчик!.. Мальчик, проснись... Мальчик...
Зараз комусь носок в рот засуну! – пробурчав той. – Не називай мене так і йди звідси!
Как хочешь...
Чорний Ворон позіхнув, потягнувся і аж тоді зрозумів хто він, де він і з ким він щойно розмовляв.
И если тебе, кстати, не наплевать, – почувся з коридору голос Сопляка, – то у тебя перед выступлением еще генеральная репетиция, которая, к твоему сведенью, начнется очень и очень скоро.
Ти правий, мені абсолютно на це начхати.
А обложатся тебе не хочется?
Ні, бо я ніколи не лажаю. Хоч я і новачок в цій групі, свою партію я знаю досконало і можу зіграти її навіть із закритими очима. Це я говорю до твого відома.
Тогда пойди и скажи это им.
А от і піду!
Чорний Ворон підвівся, пішов до ванної, вмився. Потім згадав, ніколи цього не робив. „Та ладно! Будемо встановлювати нові закони. Але це ж виходить, що в такому разі я зобов’язаний щодня це робити. Прокинувся – вмився, вмився – прокинувся... Не звучить. Ні, нехай це буде перший і останній раз... Цікаво, вона вже прокинулась? Чи не розбудило її наше з Сопляком перегукування? Хоча, чому це має мене цікавити? Мені абсолютно байдуже.”
Він зібрався сам і зібрав гітару. На вулиці було ще прохолодно, але його це мало турбувало. Він йшов помаленьку, гітара за спиною, руки в кишенях штанів, погляд прямо і водночас кудись в себе. Він йшов пішки, щоб прогулятися й подумати, просто подумати. Йому слід багато чого обдумати, але думається чомусь не про те, що вкрай важливо. Байдуже, що машина Сопляка потребує нової деталі, байдуже, що холодильник зламався і в ньому пропадає вся випивка, байдуже, що він вже давно не ходив на роботу, хоч зарплатню він отримує і так, байдуже, які плани на нього готує доля – начхати! В нього є свій світ, який не обмежується чотирма похмурими стінами та одним вікном – він вартий того, щоб час від часу в ньому зачинятися. Нікому, абсолютно нікому не слід знати, що там знаходиться – це його умова. От як зараз він іде і думає, а про що – це вже нікого не стосується.
Поруч проїжджає машина. Він не звертає на неї ніякої уваги.
Эй, – свиснув до нього Сопляк. – Тебя подвезти?
Давно пора.
Але він не хоче їхати, він хоче прогулятися, щоб подумати, просто подумати...
Над головою відкрите небо. Під ногами шифер. На електропроводах сидять двоє горобчиків із синичкою посередині – чистять пір’ячко. Вітер спить. Гілля дерев завмерло в позі перед бурею. Маленький м’ячик літає в повітрі від рук в руки.
Скільки ми вже так? – питає Христина.
Багато, – відповідає Емона, кидаючи їй м’яча.
І довго ще ми будемо кидатись?
Поки не надоїсть... Тоді надоїло?
Ні. А тобі?
Також ні. Може перервемось?
Навіщо?
Рука вже болить.
Так кидай іншою.
Аналогічно.
Ну, ладно, – Емона ловить м’яча.
У повітря здійнялось безліч голубів – хтось надто голосно хлопнув дверима.
Тобі колись було страшно?
Було, – чесно відповіла Христина.
Коли?
Коли зрозуміла, що в мене не залишилось нікого.
Хмари потихеньку пливли, вдаряючись одна об одну.
Я була ще дитиною, тому не могла зрозуміти, чому мій світ раптом щез. Життя стало безвістю і я не знала, що мені з ним робити. Це одне, коли тобі дев’ятнадцять і ти вже сформувалася як людина й особистість. Зрештою, можна все легко поміняти. Але коли тобі лише вісім, це зовсім інше.
Однин з прогнаних голубів сів на край шиферу й під виглядом насупленого і чимось стурбованого слухав розмову.
Це надто довго розповідати... Не знаю, чи буває гірше.
Буває...
Голуб невдоволено походжав по краю.
Звідки?
Я ж з вулиці: без грошей, без житла, без надії. Що в мене є? Душа? Кому її продати?.. Мені доводилось жити на вокзалах, на смітниках, в підвалах, в каналізації, а то й просто неба. Мене постійно обманювали і я сама обманювала. Лягаючи спати сподівалась, що вже не прокинусь, а коли відкривала очі, відчувала страх. Як знати, що незнайомий дядько не візьме тебе за руку, не відведе за ріг і не почне там роздягати... Потім ще й питають, чому в нас розвинена проституція.
І ти нею займалася?
До компанії голуба приєдналося кілька його друзів.
Доводилось... Розумієш, потрібно ж якось жити... гроші і все таке... Так роблять усі, від цього нікуди не дінешся. Ти або злодій, або хвойда, або те й друге – вибору немає.
Ось чому ти так пізно приходиш.
Осуджуєш?
Христина не знала, що відповісти.
Ну, дивлячись з якого боку глянути...
Не виправдовуйся, якщо боїшся сказати правду.
Я не виправдовуюсь.
І не бреши, коли тебе розкусили.
Емона опустила очі.
Ти не схожа на проститутку.
Не обов’язково оголяти тіло, щоб займатися брудною справою.
Вулична шпана розтривожила голубів.
Емона, це ти там? – почувся голос Карого.
Чорт, і вгледів таки!.. – незадоволено пробурмотіла вона.
Спускайся.
Навіщо?
Підеш з нами по складу тинятися.
Що ти там забув?
Нічого.
Тоді чому туди йдеш?
А раптом щось знайду: залишену куртку чи заначку.
Ну, то крім що...
Так ти ідеш чи ні?
Ні! – крикнула Емона.
Зразу би так...
Карий разом з іншими пішов далі. Емона подивилася на Христину.
Давай в подальшому не будемо згадувати про сьогоднішню розмову.
Христина невпевнено кивнула. Емона кинула їй м’яча...
Згодом вони йшли вулицею. Вечоріло й вони поверталися додому.
А ти йдеш сьогодні на концерт? – спитала Христина в середині розмови.
На який?
Там, де Чорний Ворон гратиме.
А... Точно. В скільки він, до речі?
Та вже повинен починатися.
Ти ж нікуди не поспішаєш?
Ні. А ти?
Також ні. Тоді ходімо?
Ходімо.
Тут звідкись взявся Карий, весь захеканий і запітнілий.
Ну що, дівчатка, побігаємо?
Він потягнув їх за руки за собою. Емона оглянулась і побачила кілька грізних чоловіків у формі, що гналися за ними.
Ти що вже натворив?
Я? Нічого... Просто опинився не в той час і не в тому місці. Нічого страшного, зараз відірвемось.
Не відірвались...
Їх посадовили в маленький міліцейський ,,бобік” і відвезли в відділок.
Ну, що зробив? Тепер ми всі змушені сидіти тут до ранку, а можливо й довше і все через тебе.
Чому відразу через мене?
А хто нас сюди затягнув? Хто захватив з собою?
Хіба я тоді думав? Вийшло якось саме пособі.
От тепер сядь і подумай! На щастя, час у тебе є.
Емона сильно злилася на Карого, навіть пхнула його раз ногою.
Христина нічого не казала, хоча також сердилася на нього.
Він же почувався винуватим, і все ж й не показував цього. Більше того, наговорював на безлад у владі. Звісно, в наш час це вже захисна реакція: якщо ти винен, звинувать когось іншого, якщо звинуватити нема кого, звинувачуй або природну стихію, або мертвих, або вищі органи влади – сам же стій до кінця. Ти брешеш і радий з цього, ти брешеш і отримуєш екстаз, ти брешеш і почуваєшся ЦАР-БОГОМ, ти брешеш самому собі... Совість твоя мертва. Внутрішній голос посварився з тобою через принципи. Страшно, що це так, страшно, що не можеш нічого зробити, страшно зажити інакше. СЕС – синдром егоїстичної свідомості. Ним хворіють абсолютно всі. Підчепити вірус легко (це відбувається мало не з самого народження), а от вилікуватися практично неможливо. Деяким все ж вдається – це буддисти. Не йоги як можуть подумати інші, а саме буддисти. Йога – це спосіб життя, внутрішній дух, якого потрібно зміцнювати, буддизм – це віра, а отже дух зміцнюється сам собою. Та тут таких немає. Трапляються якісь філософські роздуми на тему сенсу життя з боку високих міркувань, але це лише п’яні виходки – на ранок світогляд повертається на дев’яносто градусів.
Тихо там! – харкнувши, гримнув міліціонер. – Дістали вже.
У нього похмілля – цим все сказано.
Інший же, його напарник, спав на робочому місці з цигаркою в зубах, склавши ноги на стіл. Перетрудився бідолашний!
Ми тут надовго? – спитала Христина в Емони, коли вона перестала докоряти Карому, сиділа й надулась, як дівчисько, дригаючи ногою.
Якщо сидітимемо тихо, зранку нас вже відпустять.
Ну, провести одну ніч за межами дому не так вже й страшно.
Так, якщо тебе наступного дня знову не впіймають. Легше відразу прописатись.
Емона навіть під час розмови презирливо дивилася на Карого.
Чого вирячилась?
Нічого.
Карий хмикнув і показав свої жовті зуби. Потім, ігноруючи її, підійшов ближче до решітки і спробував висунути голову.
Чого тобі? – грубо запитав міліціонер.
Е-е-е... Начальничку, є що покурити?
Сигарет немає.
А трава?
Яка ще в біса трава?
Конфіскована.
Карий пристально дивився йому в очі.
Тут не можна курити.
Відколи?
Ти мені ще будеш свої претензії висувати?
Начальничку...
Закрив хавало!
Хлопець незадоволено повертається на своє місце. В очах Емони він читає насмішку. Він робить їй некоректний жест, який можуть зрозуміти тільки діти вулиці. Вона знову надувається.
Знаєш, Христино, хай це буде нескоро, але колись я йому понадаю ногою під дихало.
Стоп, як ти сказала? – міліціонер нахилився до решітки, обпершись об неї ліктем.
Вона, мало не запинаючись, вимовила слова:
Я сказала, що понадаю йому...
Ні, не це. Як ти її назвала?
Дівчата з нерозумінням переглянулись.
Хри-сти-ною.
А ти випадково не живеш у-уу... Як же його в біса? В Чорного Ворона, здається.
Христина ще раз глянула на Емону і лиш потім невпевнено кивнула.
Він задоволено клацнув пальцями.
Агов, Черниш! – звернувся він до свого напарника. – Угадай, хто до нас сюди попався!
А у відповідь тільки сопіння.
Агов! Ти мене чуєш?
І тут він спросоння як заоре на ввесь голос:
ШТРАФ-БААААТ!
Чого ти кричиш?
А чого мене будить?
А ти знаєш, хто у нас тут?
Якщо це не привид матері моєї сучки сибірської породи, то мені наплювати.
Поглянь-но на оту дівчину.
Напарник заглядає за його спину.
І що?
Її звати Христиною.
Я й питаю: і що?
Це вона.
Так ти не знаєш, що з нею робити? В Катюр відправ її, а перед цим можеш звести в комірчину погратися.
Що таке Катюр? – пошепки спитала Христина в Емони.
Тюрма така, кілометрів за триста звідси.
Е ні, я не хочу в Катюр! – кинулась Христина до грат. – Не поїду я в ніякий Катюр!
Поїдеш, не хвилюйся, поїдеш, – твердив Черниш. – А не поїдеш, так тебе довезуть... На швидкій. Куди ти дінешся?
Ні, ви цього не зробите!.. По якому праву?
По неписаному закону міських джунглів, зрозуміло?
Ви не можете цього зробити!.. Це неправильно!
А ну цить! – вдарив рукою об стіл міліціонер. – А то тебе ще посадять на строгий режим!
Дійсно, мовчи, Христино, – забирала її Емона від грат, – справді, гірше ж буде!
На її очі навертались сльози.
Не хочу в тюрму, не хочу!.. За що мене в тюрму?.. Що я такого зробила?..
Але було вже пізно: Черниш і його напарник вже почали заповнювати відповідні документи...