Чорного Ворона взяли за руки й кудись потягли. Він нічого не чув, нічого не відчував навколо себе – він був у вакуумі, який відгороджував його від світу. Йому хочеться рвати на собі шкіру...
Гляньте – он там, здається, хатинка лісника.
Він струснув головою. Звуки до нього доходили, наче з-під товщі води.
Христина помилилась: то не хатинка лісника. Більш схоже на покинутий сарайчик. І хто ж тут збирався оселитись? Незрозуміло. Проте це не мало значення. Головне, що в них з’явився дах над головою, більш-менш затишні стіни, сіно на підлозі, щоб можна було м’яко спати. Христина не лягла (Боже збав, ні!), вона впала на імпровізовану постіль, вся втомлена й знесилена за день. Зараз би тільки відпочити, хоч трішки відпочити...
От якби зараз була зима! Вітер, сніг, кучугури... Це все залишиться там, за вікном, у іншій реальності. А ти сидиш дома у теплі перед паруючим задухою каміном, посьорбуєш із горнятка темний гарячий шоколад, слухаєш музику. Не виключено, що це будуть ,,бітли”. Ти дивишся на вогонь і думаєш непристойності. Просто неможливо відірвати погляд від трьох речей, і коли споглядаєш за однією, мимоволі починаєш думати про іншу. Чомусь це завжди одна і та ж... Ти підводишся, щоб зробити ще шоколаду, йдеш на кухню. Там сиро, холодно й неприємний запах, коли відкриваєш дверцята холодильника. Поки заварюється шоколад, ти сидиш на табуретці. Це зовсім інша атмосфера, інший вимір. З-під крану капає вода, але ти однаково думаєш про секс. Проте мимоволі починаєш уявляти, як у помальоване морозом вікно заглядає ЩОСЬ і тієї ж миті щезає. Раптом із цього ж таки крану починає витікати блювота, а замість шоколаду заварюється кров. І вони витікає: спочатку на камфорку, на плиту, на підлогу й нарешті до ніжок табуретки, на якій ти сидиш. І тут розумієш, що не можеш встати, просто встати і вийти з цієї проклятої кухні.
Стоп! Чому їй захотілось так зіпсувати мрії про свій ідеальний вечір? Можливо, він перестав здаватися їй ідеальним? Тоді яким він має бути? Як вона його проведе? З ким?.. До чого тут ,,Michelle”? Чому завжди ця ,,Michelle”?
Та її почало хвилювати інше: куди дівся Чорний Ворон?
А він сидів собі на поваленому стовбурі осики, курив, дивився на темний ліс з пагорбу. Дівчина обережно підійшла до хлопця і тихо, майже непомітно, сіла біля нього. Їй чомусь здалося, що у повітрі пахне квітами. Пізні літні вечори завжди пахнуть квітами.
Мовчи... – прошепотів він.
Та й що тут казати? Вона й не збиралась з ним говорити. Хмарка диму піднімалася все вище й вище, прагнучи досягнути вершини неба, але мимоволі розтавала в повітрі, перемішувалась з ним, аж поки не зникала безслідно. За нею ж йшла інша і все повторювалось. Христина спостерігала за цим. ,,Мовчати? – подумки промовляла вона до нього. – Гаразд, якщо ти так просиш, я буду мочати. Та думок моїх ти не чуєш... принаймні зараз. Я знаю, про що ти думаєш, знаю, що ти хочеш зробити, знаю, як тобі страшно. Я знаю, знаю... Питаєш, чи осуджую я тебе? Не скажу. Це залежить від того, чи хочеш ти, щоб я тебе осуджувала. І не роби вигляд, ніби мене тут не має. Я ж близько, зовсім близько. Ти можеш торкнутися мене, ось так просто торкнутися – я не проти, я завжди буду не проти. Не будь вовком, не будь вигнанцем, не вий на місяць, прошу тебе, не вий. Ти не вовк, ти – кіт. Можеш посидіти в мене на колінах, котику мій, можеш дозволити себе погладити. Я погладжу тебе, а ти, якщо не в силах стримуватися, поплачеш. Я не подивлюсь на твої чоловічі сльози.” І Христина обережно поклала голову йому на плече. Потім, майже не задумуючись, мов по інерції, обійняла. Стиха і ніжно... ,,Котику мій, котику. Який же ти теплий!..” А він курив собі, наче нічого не помічав. Вона відчувала лише запах квітів.
Докуривши, він покинув її. Відштовхнув і покинув. Відштовхнув так, що вона неодмінно би впала, якби не оперлась рукою. Він кинув її, як непотрібну ляльку з розмальованим фломастером обличчям та з розірваною ніжкою. Він йшов не оглядаючись, не бажаючи помічати її. ,,Як знаєш...”
Дивний сон приснився їй, що нібито вона іде по доріжці, яка веде її по саду. Сад той великий, квітучий: всі кущі акуратно підстрижені, в кількох місцях стоять архітектурно виконані в стилі бароко фонтанчики, куди злітаються пташки напитись водички, навколо цих фонтанів та по обидві сторони доріжки ростуть квіти різної форми та кольору і з висоти пташиного польоту можна побачити живі малюнки, якими вони спеціально посаджені, а гіллясті дерева, листя яких блищало в сонячних променях, створювали затишну, прохолодну тінь. І от вона йде – поруч з нею іде Чорний Ворон. Поступово, з кожним кроком він почувався вільніше, що відобразилося на його діях: слова ставали дедалі теплішими, руки то показували в небо, то припадали до серця і, якщо збоку глянути, він чимось нагадував закоханого молодика, який якраз палко освідчується своїй обраниці. А що ж вона? Вона його не слухає й навіть не дивиться на нього: всю її увагу захопив казковий метелик. Він розгублено пурхав з однієї квіточки на іншу, ніби не знав, яка краща, на яку сісти, на якій сонця гріє дужче. І він полетів вглиб саду, до яскравих пелюсток, освітленим якимось небесним сяйвом. Христина, залишивши доріжку, біжить за ним, намагається уловити, але він вислизав практично з-під її пальців, не даючи володіти собою. Чорний Ворон кидається за нею, схоплює і тягне назад, до доріжки, щоб вони разом продовжили цей шлях. Юнак перешкоджає черговій спробі зловити метелика, яка могла б бути вдалішою за всі попередні. Отже, він її тягне – вона не кориться, виривається, хоче втекти від нього, тоді хлопець підхоплює її на руки й вже несе Христину, а вона досі намагається схопити метелика простягнутою в небо рукою, не зважаючи на те, що він вже надто далеко.
„І що це може означати?” – прокинулась дівчина з такою думкою.
Тоді він не розумів, що відбувається. Перед очима припливали якісь картинки, але він не сприймав їх за реальність. Раз за разом він знову переживав ту мить, коли перестав керувати своєю рукою, і щоразу його тіпало, наче від судом. Внутрішні органи стискало, як рука куряче яйце, в голові паморочилось, часом його нудило. Він не бачив перед собою нічого і дарма, що по дорозі йому не трапилась яма глибиною у два метри – він би з радістю згнив у ній.
В повітрі пахло кислуватістю. Гуляв вітер, зіштовхуючись з гілляками, від чого створювався ефект, ніби хтось іде позаду, слідкує за тобою. Чорний Ворон кілька разів зупинявся, прислухаючись до тиші, і один раз оглянувся. У такі хвилини він усвідомлював де він і що його оточує. Потім стискав узяту біля сараю копаницю, опускав голову і йшов далі.
Ноги самі принесли його сюди. З того моменту, коли він був тут востаннє нічого не змінилося: та сама берізка, той самий кривий і згорблений пеньок, те саме тіло...
Хлопець вибрав місце і почав копати. Довго копав, тричі робив перекур, знову копав. Ставало дедалі холодніше, проте по чолу тік піт. Відчувши, що більше не залишилось сил гребтися в землі, він відклав копаницю, пересунув бездушну плоть, вкинув у щойно вириту могилу і швидко присипав землею. Біля голови поставив більш-менш пристойний камінь, щоб знати, де зроблено поховання, а на горбу маленькими камінчиками виклав хрест – щоб розуміти, хто тут похований.
І тоді по спині пошкрібся справжній холод. Він розвів багаття і байдуже спостерігав за ним. Йому це щось нагадувала, проте він не хотів згадувати, що саме. Ті спогади були надто болючими, щоб про них часто думати. Майже, як ці...
Зараз ти сердишся на мене, – говорив він. – Не старайся заперечувати – я знаю, що сердишся. Тобі, скоріше за все, погано чути мене крізь товстий шар землі над тобою, який заклав тобі вуха і порвав барабанну перетинку, проте я буду сподіватися, що ти мене все ж чуєш. Ти цього не очікував? Авжеж. Я також. Але це сталось. Ненавмисно... Не віриш? І я. Справа в тому, що ти не можеш мені не вірити, тому якщо я так говорю, значить це так, хоча ми обоє знаємо, що це цілковита брехня. Так було завжди: ми довіряли одне одному, байдуже, правду казали чи ні. Я розумів тебе з півслова, а ти міг виразити мою думку точніше, ніж це робив я. Ми настільки звикли до нашого тісного товариства, що вже не зважали на образи, які підкидали одне одному по черзі, на докори сумління щодо дрібничок і на всяку всячину, щоб слугувало причиною для сварок. Не знаю як ти, а я відчував якусь ідилію... таке собі ідеальне подружжя. Чесно кажучи, якби ти народився дівчиною, я б з тобою одружився. А взагалі не знаю, як би я прожив своє життя без твоєї допомоги. От сиджу і думаю: як же я тепер без тебе? Повернуся додому, а там пусто й тихо. І ще одну кімнату доведеться заперти на замок. Ти ж пам’ятаєш, хто жив у тій, іншій кімнаті? Досі дивуюся, як ти того нелегкого дня додумався поселитися в мене. Мабуть, це було невипадково. Я ж міг би вбити себе, а ти слідкував, аби я тихенько не розкрив собі вени. Хочеш таємницю? Будь у мене ніж, я, не задумуючись, зробив би це зараз. Звісно, можна і гілкою, проте це довго, а я хочу відразу, одним помахом, щоб бризнула кров, мене струсонуло і я впав замертво. Хочу вмерти швидко, як ти... Та, видно, не судилось. Але я мучусь від такого життя! Мучився тоді і мучусь зараз. Тепер я ненавиджу свої руки – на них забагато чужої крові. І я... – на очі накочували сльози. – Мені байдуже, що ти на це думаєш. Вкінці-кінців, я маю право поплакати хоч раз. Без схлипувань, просто сльози. До цього я ніколи не знав, які вони на смак, а зараз відчуваю, що мої губи солоні. Почуваюсь ідіотом, що аж коли дізнався про це. Шкода тільки, що ти не встиг.
Полум’я почало затухати і він підкинув туди трішки сухих гілок. Потім витер рукою собі під очима.
Пробач мені мій егоїзм, пробач мою безвідповідальність, пробач, пробач...
Він зігнувся і накрив голову руками, кілька разів повторивши останні слова. Коли ж розігнувся, полум’я вже починало тліти. Він знову підкинув сухе гілляччя.
Прямокутна кімната. Напівтемрява. Квадратне вікно в кінці цього ,,пеналу”. Замість картин – дзеркала. Канделябр на столі. На каміні японська банка з порохом колишнього друга... чи ворога. Не важливо. Біля вікна стоїть чоловік – полковник. Він дивиться як сад вкривається снігом.
Релаксує, релаксує, релаксує...
До кімнати вривається молодик зі світлим пушком над губою. Судячи по одягу, він гусар.
Стій де стоїш, – наказав суворий чоловік, не даючи тому добігти до середини (він завжди любив середину).
Здоров’я бажаю, товаришу полковник! – проторохтів гусар.
Руку до пустої голови не прикладають.
Винен. Дозвольте...
Ні.
Я все таки...
А ти спробуй.
Думаєте, не посмію?
Здивуй мене.
Гусар глянув в одне дзеркало. Усміхнувся і від того ж таки здригнувся.
Не кривляйся.
Як ви дізнались? Ви ж стоїте спиною до мене!
Запам’ятай, салаго, на все життя: у справжнього офіцера всевидяче третє око знаходиться на...
Потилиці?
На задниці!
Так от чому ви ніколи не сідаєте.
З чим прийшов?
Та просто так... поговорити про те, про се...
Я тобі що баба якась?
Ні, товаришу полковник! Хоча вам би підійшов жіночий образ...
Не підлещуйся.
Вибачте! В мене скопилось забагато сперми в стегнах і, схоже, вже підходить до мозку.
Полковник зітхнув.
Розумію...
То може...
Нагинайся!
Моя позиція більш виграшна.
,,А він має рацію.”
Гаразд, дозволяю тобі мастурбувати.
Нарешті.
Але не в моїй присутності.
Дідько!
Що там?
Я згадав: в нас закінчились крекери.
Закінчились крекери, – монотонно повторив полковник, – крекери закінчились. Чому вони закінчились?
Гусар з недорозумінням глянув на спину старшого по званню і здвинув плечима, розгублено озираючись по сторонам.
З’їли, напевно.
З’їли? З’їли?! Знаю я, хто їх з’їв – ненависні французи! А знаєш, хто з’їв найбільше? Наполеон Бонапарт! Хитрий лис. Думаєш, провів нас усіх під Смоленськом як останніх ідіотів? Чорта з два! Я придумав план, геніальних план, і я не скажу його нікому, навіть собі.
Дозвольте сказати.
Не дозволяю.
Ви не Кутузов.
Я знаю.
І зараз не 1803.
А хіба Наполеон зі своєю армією ступив на землю руську у 1803 році?
Просто я погано вчився в школі.
Помітно. Але ти був близько.
Наскільки?
Не вісімсот, а дев’ятсот.
Ви також погано вчились в школі.
Цить!
,,Шифрується.”
То який зараз рік? – прицмокнув полковник язиком.
Не знаю.
Запій?
Затяжний запій.
Ну звісно. Вам би тільки пити й пити...
Ви ж пили зі мною з однієї кружки на брудершафт!
,,Докотився.”
А проти кого воюємо?
Проти тарганів.
Так їх вже майже немає.
Це не заважає нам вести проти них воєнні дії.
Але раз тарганів немає, – полковник замислено потер борідку, – значить, скоро кінець світу.
Так точно!
,,Грудень 2012 року. Треба капітулюватись. ”
Ви навіть не Штірліц.
Настрати.
Хм, – гусар саркастично усміхнувся, але цього разу не ризикнув глянути на себе в дзеркало.
До справи.
Як ви дивитесь на те, щоб сходити в боулінг?
З тобою?
Хоча б, – хлопець сумно опустив голову.
Будеш замість кулі.
Слухаюсь!
Відставити.
Які будуть подальші розпорядження, командире?
Веди шамана: хай вікно зафарбує.
Чим?
Фарбою! Звичайною фарбою.
Хіба шамани тільки для цього й призначені?
А хіба шаман не вміє користуватися щіткою? Не обговорювати накази!
Тоді можна ще дещо сказати?
Валяй. Я сьогодні добрий...
Слизька потвора обхвачує його ззаду, прихиляється до вуха й шепче:
Це всього-лише сон...
Чорний Ворон розплющує очі. Так, це був сон.
Він умудрився заснути на пару годин. Його совість дала йому заснути? Він надто втомився за останні дні.
На томі місці, де було раніше багаття, залишився сам попіл і дим. Він би хотів, щоб від нього також залишився попіл і дим. Тільки щоб його не розніс вітер по всьому світу – він хоче, аби його втоптали в землю, щоб він гнив там, проростав лишайником, а всі щоб плювали в нього. Головне, щоб у нього вистачило терпіння почекати, поки вогонь з його запальнички пройде через усе тіло.
Йому тут робити нічого. Він встав і пішов вглиб лісу. Йшов і дивився вгору: верхівки дерев заховали від нього небо. Над ним надвис простір. Він хоче розчавити хлопця своєю масою, заковтнути й виплюнути його кістки. Ось-ось він зірветься й впаде на його голову. Ну ж бо! Зроби це. Тобі ж нічого втрачати... Яка тобі різниця, кого чавити?..
Перечіпається через корінь – падає носом на землю. Він не поспішає вставати. Навіщо? Щоб продовжити своє безнадійне плентання цим світом? Ні, дякую, я краще полежу. Перевертається на спину, тре носа і лежить з поглядом пофігіста. Він думає: а непогано було б зараз опинитися на хірургічному столі під місцевим наркозом, щоб все чути, але нічого не бачити. І от над ним стоять хірурги-інтерни, які раніше розтинали лише курицю і лише в теорії.
Та-а-а-к, і де робити надріз?
Ну, ось тут.
Чому тут?
Не знаю. Шосте чуття.
Засунь своє чуття поглибше в зад!
Не кричи на мене. Давай краще проводити операцію. Надріз краще робити ось тут...
Ну чому...
Пацієнт чекає.
Гаразд, раз ти такий педантичний, бери скальпер і фіть! повний вперед!
Ну й візьму! В мене принаймні руки не трясуться.
Це в кого руки не трясуться? (пошепки) Де твої руки під час дрочіння?
Твою мать, що ти наробив?! Я ж порізав, мов алкоголік!
Ти і є алкоголік.
Хто б казав.
Забий. Давай сюди затискач.
В асистента попроси.
Не умнічай. Краще подай ще відсмоктувач, щоб кров не заляпала підлоги. Бога ради, пощади прибиральницю!
Нічого, тут крові не багато.
Дійсно? А ти переріж ось цю жилку...
Сука, блять! Щас вигоню звідси!
Ха-ха... Налякав.
Ліпше не крутися тут біля мене.
Я, взагалі-то, за це стипендію отримую. Відійди, старичок, зараз майстер покаже на що він здатен.
Куди ти рукою в живіт, ідіоте?
Не плач, рюмса. Зараз нащупаю жовчний камінь, витягну, ти хворого зашиєш і все буде ОК.
Який жовчний камінь? Їх не так дістають.
Справді? Тоді що це таке?
Хм... По-моєму, це селезінка.
А по-моєму, апендикс.
Селезінка.
Апендикс.
Селезінка.
Апендикс.
Сел... Та ну тебе!
Слухай, а може це взагалі пряма кишка?
Ти вирвав у людини пряму кишку?
Ой, невелика втрата. Живуть же з кишкою завдовжки трохи менше метра і нічого – живі-здорові.
Ну, нехай.
Зате тепер я знаю, чим покормити кішечку біля смітника. Оце буде сьогодні бенкет у Люсінди!
Щоб вона вдавилась... Стоп, а це не кров плюхкає з розірваного кишечника?
Ні, це сперма. Ну звісно, що кров!
От що ти натворив? Нас же виженуть звідси!
Нічого страшного. Зупинимо кровотечу джгутом та й по всьому.
Так, можна... А бинтувати як: хрест-навхрест чи може зробити ,,чепець”?
Роби ,,чепець” – так надійніше.
Почекай-почекай. А як він буде випорожнюватись?
Значить, не буде випорожнюватись. І взагалі, хай не їсть. Тоді і проблем буде менше.
Ладно, тьху на це! Давай далі.
Сухожилля тільки не зачепи.
Що?
Я кажу... Ну, я ж просив.
Хай, пізніше зашиємо. А от що це за мішечок?
Протни його голкою – заразом і дізнаємось.
Зараз... Ой, а з нього ллється сік.
На запах терпкий.
Це сеча!
Ти з дуба впав? Яка в біса сеча?!
А що це по-твоєму?
Це? Це... це ж... Як тобі не соромно не знати цього?
А він сидів би, неначе в залі театру, і дивився б на вандалізм власного тіла. Бачив би себе непритомним, безпомічним, хворим. Вистава ,,Специ нашого краю”, ява 3 під кодовою назвою ,,Ножі-пістолети-скальпери” розважить його на деякий час, проте примара Летальний Результат візьме за руку й потягне за собою. Там буде сама ТЕМРЯВА. Темрява зашиє рота. Темрява виїсть очі. Темрява оближе шкіру кислотним язиком. А коли через 4 567 345 205 годин 42 хвилини і 7 секунд зійде сонце, від нього залишиться сам попіл і дим. М-м-м... попіл і дим... І він пустить гнійне коріння.
Здається, наркоз закінчується... Що будемо робити?
Тікати!
Та почекай ти! А якщо ми тут...
ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа
По його обличчю починають повзати руді мурашки. Він різко скочує на ноги й починає обтрушуватись. Відчуває у декількох місцях свербіж. Чорний Ворон чухається, але виходить тільки гірше. Стиснувши зуби йде далі. Тепер він уже не дивиться вгору – спостерігає за перебігом матерії у себе під ногами. Ніякі звуки навколо його не обходять. Хай хоч бомба розірветься, а він і вухом не поведе. Трав’яні хащі, повалені дерева, мурашники, шишки, пісок – це все, що хоч трохи його цікавило... Чи він змушував себе цим цікавитись?
Потім він побачив воду, що слабкими хвильками накочувала на його носки. Невелике лісове озерце. Хм, а яка тут глибина? Як це можна перевірити? Він дивиться на дзеркальну поверхню води: а чом би й ні? І пішов уперед. Холодно і мокро. Коли він забрів по коліна, переставляти ноги стало важко. Та все ж ішов. Вода підступила до пояса. А йому однаково байдуже. Попросту начхати. Начхати навіть на шум бризок позаду себе, на те, що його підхоплюють під руки і тягнуть до берега спиною вперед. Коли до нього це почало доходити, він починає робити спроби вирватись, починає дригати ногами, забризкуючи все (разом з собою) довкола, починає сіпатись і вириватись. Його голову опускають під шар води. Він мало не захлинається. Тільки-но повітря знову стає доступним, він глибоко віддихується, періодично кашляючи роздираючим горло кашлем. Потім він опиняється на землі. Його ляскають по лицю, просячи отямитись. Він відбивається як може. За тим не витримує, схоплює обидві руки й повільно вивертає їх.
А-а... Боляче, ідіоте! Відпусти-відпусти, я не буду більше тебе бити...
Чорний Ворон підіймає очі і бачить перед собою Емону. Великим зусиллям розщеплює свої пальці і відпускає її. Після чого отримує підзатильник.
Що ти в біса робиш?! Ти думаєш своєю головою чи ні?
Він не хоче вислуховувати нудну лекцію на тему ,,Здоровий глузд: стабільний стан чи ознаки божевілля?”, а тим паче різні свого роду образи в свою сторону. Хлопець лягає повністю на землю й перевертається на правий бік.
...Ти хоч розумієш, що щойно мало не натворив? Хочеш довести нас тут усіх до білої гарячки?
Він бачить її ноги. І те, як вона присідає перед ним на коліна, опускається на п’ятки. Вона мовчить. Не кричить на нього, не намагається вбити йому щось у голову, не намагається принизити. Вона просто мовчить...
...Вирішив втопитися? Ха! Чудова ідея! А ще по морді отримати не хочеш?
Він пристально оглядає її тіло. Воно ж, мабуть, спокусливе, чи не так? Цікаво, що на дотик нагадує її шкіра? Він може дати одну руку на відтин, якщо вона виявиться не оксамитовою.
...Якщо ти вже намірився покінчити з життям – будь ласка! Тільки знай: так ти будеш нагородженим славою боягуза. Посмертно!..
Вона нагинається до нього. Перші дві секунди він заглядає їй в декольте, а вже потім і в лице. ,,Все буде добре,” – шепоче вона йому. ,,Я знаю,” – відповідає.
...Хіба ж ти цього не розумієш?..
Вона гладить його рукою по чолі, мов маленьке кошеня.
...Затямив? – добила Емона.
Слухай, може досить? – жалісливо мовила Христина. – Подивись на нього: йому і так погано.
Це його проблеми.
Емона нагинається над ним.
Думати треба перед тим, як щось робити!
І її фізіономія зникає з його поля зору.
Христина піднімається і також зникає. ,,Стій! Куди ж ти? Куди?” Він перевертається на спину і спостерігає, як вона підходить до Емона й вони про щось перемовляються. Про що – не розібрати. От тільки Емона кинула на нього косий погляд і зітхнула. Потім підійшла, стала над ним і спитала суворим тоном:
Лежатимеш чи підеш?
Лежатиму – відповів він з невпевненістю в голосі.
Вона сіла на землю. Христина наблизилась і лягла по іншу сторону від нього. За тим опустилась і Емона.
Він почувався в’язнем, за яким наглядають дві тюремщиці, слідкують, щоб він не втік, не намагався знову втопитись... ,,Ну-ну, дарма тільки перестраховуєтесь: якби я дійсно хотів померти, ви б мене ніколи не зупинили.”
Голова поволі провітрювалась...
Я не знаю, як це сталось, – говорив Чорний Ворон, тягнучись нервовими пальцями за сигаретою. – Я й зараз мало що розумію... Чи було мені страшно? Звісно. Але, в деякій мірі, мені було абсолютно байдуже, що зі мною буде – я просто плив за течією. Будь, що буде! Я тут ні до чого...
Дівчата дивились, як він намагається вибити з запальнички вогонь, а потім як він прикурював з третьої спроби. Ніхто не змушував його говорити – він сам почав раптом обговорювати це з ними, принаймні, він так думав, а вони просто були поруч, мовчки слухали його розповідь. Він повільно затягнувся і так само повільно видихнув хмарку диму. Втупився в небо. Навіщо? Вони однаково не бачать його очей.
Ми багато чого пережили. Я знав його майже все своє життя. Ріднішого за нього не було нікого... Він піклувався про мене, як про молодшого брата, а я не цінував. Тепер пізно... Колись ми залишились вдвох, два ідіота проти цілого світу. Тоді він здавався нам не таким великим. Все було проти нас і тоді ми пообіцяли не зраджувати себе й один одного. Досі тримали слово... Я не хотів його вбивати. Не пам’ятаю, чому вбив. Зрештою, краще від мене, ніж від когось іншого... Він простить мені, простить... Трауру я не носитиму. Він і сам не любив ці траури, говорив, що ну то й що? Життя йде далі. Якщо зациклюватись на смерті, довго не проживеш. Він був неосвіченим і дурним – це правда, – але інколи в дечому він мав рацію. Тож все, я оголошую, щоб ми зараз просто помовчали і забули, як сон позаминулої ночі... І продовжували жити.