На лихо панам в їх містї повиходили вся харч та поживок. Привезти через козацький стан не можна було нї за що в світї. Пани почали їсти коний. Коли не стало коний, вони збирали й їли здохлятину з тих коний, що були постріляні. Жовнїри збирали їм в місті котів собак і миший, а як поїли й це добро, то здирали з возів шкури, краяли на шматочки чоботи, розмочували в воді і їли. Декотрі гризли зубами спеклу землю. Козаки накидали в воду трупів, і пани мусїли пити воду з сукровицею. Настала лїтня спека. Трупи гнили і смердїли: їх не було куди вивозити, не було де ховати Козаки і селяни ще надто глузували з панів, одпочиваючи на валах:»А коли ви панове, будете одбирати чинш на Українї?«- кричали селяни»от уже рік минув, як ми вам нїчого не платили, чом оце ви не загадуєте нам на яку панщину? Годї вам уже держатись! Тілько дурно контуші понищили та сорочки подерли, по шанцях лазючи. Того вам наробили ріжні здирства, як оте очкове, панщина, та сухомельщина. От тепер козаки добре вам заграли в дудку!«
7. Бунт польських лицарів і підступ Вишневецького.
Пани побачили, що їм доведецьця пропасти, почали просити у козаків мира. Вишневецький виїзджав з окопів і переговорював ся з ханом. Кисіль з панами приїзджав до Хмельницького. Хмельницький домагав ся, щоб йому видали Вишневецького, Конецьпольського і инших панів, і щоб границею між Польщою й Україною була ріка Висла. Пани не згодились і дали одповідь, що не мають права без короля оддїлювать Хмельницькому границю. Хан Іслям Гірей розсердив ся, довго стоячи під Збаражем, покликав Хмельницького і сказав йому:
»Як ти за три дні не забереш поляків, то доведецьця тобі дорого викуповатись. Ти обіцяв заселити менї Крим ляхами, заселиш ти його своїми козаками«.
Хмельницький виїхав до козаків і казав їм лагодитись до приступу. Поперед усього він казав до дручків попривязувати поляків, забраних у полон, і начепляти їм на шиї мішків з землею, щоб їх не брала куля. Потім їх поставили рядками, ще й підганяли ззаду нагайками За ними виступили козаки з драбинами, крючками і ланьцюгами… Вже козаки перелїзли в декотрих місцях через окопи і різали панів. В польськім станї був такий дим, що один поляк не бачив другого. Пани закричали:
»Не можна нам довше держатись. Киньмо гармати в замку, покиньмо два полки, а самі втїкаймо!«
»Кудиж ви втїчете!«- сказав Вишневецький, - хіба причепите крила собі і коням та перелетите через козацький стан. Будемо битись до останку«- крикнув Вишневецький і кинувся на козаків, перескочив через окопи і розігнав селян.
Другого дня козаки знов полїзли по драбинах на вали, били панів і витягали гаками на вал вози з польського стану. Вже пани почали гримати на Вишневецького за те, що він не дав їм нї втїкати, нї віддатись козакам, та ще й дурив, що король швидко прийде на поміч. Князь Єремія сидїв з панами в наметї, думав, думав та нїчого не видумав. Пани побачили, що вже настала їх остатня година. Коли це одразу прилетїла стріла, нїби од козацького стану, і впала перед ногами Вишневецького. На стрілї стремів паперець, а на ньому було написано:
»Я поляк, хоч мушу поневолї служити Хмельницькому, даю вам звістку, брати поляки, що король ваш за пьять миль з відцїль йде з великим військом; ждїть і сподївайтесь короля!«
Ту штуку вигадав сам таки Вишневецький. Він звелїв одному свойому приятелеви пустити стрілу між панів. Пани дїйсно повірили і почали ждати та сподїватись од короля війська на поміч. Сам Вишневецький нїчого не знав про короля й його військо. Коли вістка за те, що польський король вже недалеко, рознеслась по обозї, оповістив Вишневецький, що дасть велику нагороду тому, хто перейде через козацький стан і дасть знати про усе королеви. Знайшов ся шляхтич Стомківський. Йому дали лист до короля, в котрім просили, щоб прибував з військом до Збаража, як найшвидше! Одинадцятого серпня, в спасівку, Стомківський перебрав ся за українського селянина і в ночі сїв на човен, переплив ставок, і як козаки покотом спали, рачки перелїз через козацький стан. Як стало свитати, він залїз в очерет на болотї і сидїв там цїлий день. Другої ночі бурянами відійшов далеко, побіг через села, і прибув до містечка Топорів, коло Бродів у Галичині, де в той час стояв Ян Казімір.
8. Король іде польському війську на підмогу.
В той час, як козаки бились з поляками під Збаражем, король Ян Казімір дав загад панам збирати ся у військо. Кождий пан виїжджав на війну з кількома служниками на конях; за ним їхав віз повний харчів: сухарів, шинок, оцту, горівки. Там лежали дорогий посуд і всяка зброя, а було разом з тим казанок, сокира, лопата і все, що потрібно для війни. Селяни тодї не одбували служби в війську, а тільки робили панщину. Пишно виїхав король з столицї, але на виїзді під ним спіткнув ся кінь. Всї сказали, що то поганий знак. Королева була дуже смутна, випроводжуючи в дорогу короля. Король виїхав до Люблина і цїлі два тижнї ждав панського війська. Пани збирались помалу. Після Петра рушив король в дорогу і тодї вперше почув, що вже кримський хан прийшов на Україну і пристав до Хмельницького. Але де тодї був козацький і татарський стан, того він зараз не знав; він ішов та все оглядав ся на всї боки, чи не нападуть на його козаки й татари. Не раз і не два він посилав післанцїв на розвідини, а вони назад не вертались: мабудь їх ловили козаки та вбивали. Король розпитував селян, але ті не казали йому зумисне нїчого.
»Ті Українцї то тепер загалом повстанці!«- промовив король і все помалу йшов уперед, щоб до його встигла пристати шляхта. Замість Збаража, король повернув на Золочів. Сюди привіз Стомківський королеві лист од Вишневецького. Як на лихо, лїто 1649 року було дуже дощаве й мокре. Цїлий місяць ливцем лили дощі, як з ведра. Вози грузди в болотї та бакаях по дорогах; ріки розлили ся, що повіддя позносило мости, позатоплювало греблї. Війська скарбового в короля зісталось небагато.»Посполите військо«у самих панів дїдичів та дрібнїйшої шляхти сходилось до короля мляво,»помаленьку, наздоганяючи короля в походї та пристаючи до королївського війська На лихо полякам вони йшли вперед, нїби десь на морі плили, не відаючи гаразд, де знайдуть козацьке військо й стикнуться з ним. Українські селяни по всіх селах хоч і добре про те взнали, де стоять козаки, та не казали полякам.
9. Побіда Хмельницького над польським королем під Зборовом.
Тим часом Богдан Хмельницький, довідавшись під Збаражем, що король посуваєцьця з військом усе близше та близше, покинув частку свого пішого війська в окопах під Збаражем, щоб вони стерегли поляків в їх окопах, а сам з кінним козацьким військом та з татарами і їх приводцем ханом Іслам-Гіреєм виступив просто до Зборова. Хан виступив, маючи на думці доконешне взяти короля Яна Казіміра в полон і потім злупити з поляків великий викуп за його.
Лїворуч од міста Зборова на Волинї був густий дубовий лїс, що заслоняв вигляд од міста на далеку лучану місцину. Хмельницький повів туди своїх козаків і татар і засїв у лїсї. Козацьке військо стояло за милю од польського обозу, і поляки навіть не заздрівали сього. Через місто Зборів текла самовилка од річки Стрипи. Польське військо стояло по правому її боці і налагодилось перевозитись на лівий бік. Тодї Хмельницький покинув частку татарського війська по лівий бік річки, а другу частку вкупі з козаками перевів на правий бік. Він ждав, поки польське військо стане перевозитись через річку, і тодї саме напасти на них з обох боків. Поставивши військо на поготові і зібравши старшину, він виступив вперед і перед лавами козаків промовив таку промову:
»Молодцї! батьки й брати й дїти простягають до вас рукою і благають вас визволити їх із фараонського ляцького ярма. Душі замордованих ляхами благають про пімсту за їх кров та муки. Але не зважуйтесь підняти убийиицької руки на його милость-короля! Ми вагаємо проти панів, наших гнобителів, котрі направили його проти нас«.
Було це в серпнї на передодні латинської Першої Богородицї. Король перевіз ся через річку до костела, слухав службу Божу й запричастивсь Ксьондзи висповідали загалом військо. Король сказав до війська промову. Як він скінчив свою промову, один пан прибіг і оповістив, що бачив недалечко татарський загін. Короля це дуже стурбувало.
В недїлю вранцї поляки начали переходити по двох мостах, що впереддень були зроблені на швидку руку на річцї. Мости були вузькі. Військо розтяглось. Козаки з лїса бачили усе дочиста. Сам Хмельницький вилїз на високе дерево і кмітив по мостах за усїм. Поляки не хапались переходити. Пани, перейшовши через міст, ще й посїдали обідати. Було це вже опів-днї саме на половинї переходу війська.
Коли саме в той час татари вискочили з лїса і напали на задню половину війська. В Зборові українські міщани задзвонили в дзвони, бо були в змові з козаками; козаки й татари по обидва боки річки несподївано напали на польське військо, з страшним гуком та галасом. Слуги з переляку повтїкали і покидали вози на мосту, так що полякам не можно було рушитись, щоб перехопитись через мости і скупитись до купи. На дворі була мрака, слота і туман. Почалась страшна різанина. Шляхтичі падали як скошена трава; кінне військо почало тїкати. Піхоту козаки шаткували, як капусту. Король з обозом стояв одалїк і посилав із свого війська загони на підмогу. Але козаки вилущили їх один по одному; цїлі полки шляхти були вирубані в пень. Загинуло й богато панів значних православної віри.
Поклали свої голови й цїлі полки православної галицько-української львівської і перемиської шляхти, котра в купі з ворогами билась проти своєї України! На пів милї все поле і болотяні луки та мочарі були засїяні панським трупом. Кров текла ріками; одних панів, окрім слуг та челядників, полягло пять тисяч, ввесь скарб, всї гармати і вози забрали козаки і татари.
Побивши одну половину війська, козаки кинулись на другу. Друга половина польського війська вже перейшла через річку, поламала мости і стала в лави. Але Хмельницький ще переднїще післав за річку татар. Не встигли поляки оглянутись, а на їх налетіли татари і вдарили з одного боку. Густими лавами з диким криком кинулись на їх татари, а за ними з лїса посипались козаки. Тричі поддавалось польське військо і тричі виправлялось. Був дощ: уже давно задощилось, то через те стояв туман. Татари кинулись у середину польського війська змішали його так, що непритомні поляки били один одного. Не встояли поляки і почали втїкати. Король надлетів з свого обоза конем насупроти їх, махав шаблею, сам хапав за уздечки і повертав назад, вмовляв та кричав, що вбє своєю власною рукою того, хто наважицьця втїкати; але те нїчого не помагало. Татари лїзли сліпцем, настирливо, нїби їм хто очі повиколював. Поляки подались назад, і тілько смерком перестали битись.
10. Хмельницький помилував польського короля.
Настала темна ніч. Страшна та неприємна була та ніч і для поляків. Всї з переляку не знали, що діяти. Король і старшина, сидячи на конях, зїхались на раду.
»Ми пропали!«- заголосила старшина, -»У Хмельницького певно буде до сто тисяч самих козаків. Нам треба спасти хоч самого короля!»
»Я вмру от-тутечки, а не піду з стану!«- промовив король.
Король звелів робити окопи, щоб досвіта окопатись валами. Поляки взялись до окопів. Коли це пішла чутка між жовнїрами, що король хоче покинути військо.
»Це нас хочуть зрадити та покинути на заріз козакам та татарам!«- крикнули непомірковані пани поляки і покидали заступи. Один литвин розказував, що вже короля нема в станї.
А король тільки що прилїг на землю, щоб хоч трохи одпочити. Тільки що він почав дрімати, перед ним стояв польський ксьондз і розповідав, що між військом уже пішла недобра чутка, нїби короля вже нема в обозї.
»Коня!«крикнув король:»Я сам поїду поміж лавами війська і докажу, що я й думки не маю втїкати.«
Подали коня. Король сїв на його; перед ним несли палаючі смолки, смолоскипи.
»0сь-ось я! ваш король! схаменїцьця! не втїкайте! не кидайте мене! Я вас не покину.«
У короля крапали по щоках сльози. Всї поляки ущухли, заспокоїлись і знов взялись за лопати та заступи.
Стало розвиднюватись. Король поставив військо на битву. Зійшло сонце. Татари вдарили на те місце, де не було окопів. Хмельницький роздїлив козаків на дві частки: одна вдарила на короля, а друга на місто. Король казав оповістити козакам, що він одбирає гетьманство од Хмельницького, а хто принесе йому Хмельницького голову, тому він заплатить десять тисяч талярів. Козаки само-по-собі глузували з того оповістіння. Міщани задзвонили в дзвони, закидали рови хворостом та хмизом і показали козакам дорогу до міста; козаки взяли церкву, що стояла з краю в містї, встягли на неї гармати і звідтіль смалили в польський стан. А тим часом Хмельницький кинув ся на окопи. Вже на окопах стояла козацька корогва. Як хвиля води, козаки шубовснули в польський стан.
»Ради Бога, спасайте мене й Польщу!«-кричав король до поляків. Непритомні поляки пани стовпились з корогвами навкруги короля, щоб його захистити, щоб часом козаки не взяли його в полон у неволю. Козаки розбили королївську варту і доскочили до самого короля.
»3года!«- крикнув Хмельницький до козаків і казав спинитись і перестати битись з поляками. Битва стихла і спинилась… Козаки одступили од короля. Хмельницькому не бажалось і не хотїлось, щоб христіянськии король пішов у неволю в Крим до бусурманів. Хан кримський нахваляв ся, що візьме живцем короля в полон, і само-по-собі, й не помилував би його. Козаки одступили від польського стану.
Після того до польського стану приїхав татарин і привіз королеві один лист од хана, а другий од Хмельницького. І хан і Хмельницький писали до короля, що вони хочуть почати з поляками переговори про умову на згоду. Король згодився на це. Опівднї виїхав з козацького стану трубач і засюрмив тричі, подаючи звістку, що там уже ждуть польських посланцїв для розмови. Король послав послів, і переднїще за все говорили з татарськими послами. Татари жадали, щоб поляки заплатили їм ще давно залеглу данину двісті тисяч золотих, а потім, щоб згодились платити їм що-року девять - десять тисяч золотих, і щоб король вернув і давні вольности козакам.
Хмельницький написав знов свої постанови для згоди та мира і післав з ними двох полковників. Полковники прийшли в пишний королів намет і поклали перед ногами короля лист Хмельницького. Хмельницький домагав ся повної»амнестії«цеб-то, щоб простили козаків за повстання, нїкого не потягли на будлї яку кару та одповідальність, щоб козакам вернули їх давні вольности, щоб реєстрового війська було сорок тисяч, і щоб король оддїлив для козаків границю, куди польське військо навіть не мало-б права вступати; щоб на Українї не було унії, жидів і католицьких ченцїв єзуїтів, щоб київський митрополит мав однакове право з варшавським і сидїв у варшавськім сеймі поруч з ним, щоб у Київі, окрім шкіл українських, не могло бути ніяких инших польських, щоб на Українї воєводами, старостами й иншими урядниками були тілько значні родовиті українцї а не поляки, і щоб Чигиринське староство було записано по вік на дохід гетьманської козацької булави, як засад на гетьманське прожиття.
Прочитавши ті постанови, поляки почали аж принькати приском від злости, що козаки, польські піддані, хочуть з ними годитись, мов незалежні од Польщі, самостійні. Але нїде було дітись: їм хотілось мерщій вернутись до-дому, до господи. Король згодив ся на ті постанови, умови, й цей мир через те й зовецьця зборівським миром. Королївська і панська ласка була не велика: козаки одвоювали собі од поляків ті давні свої вольности, що вони мали ще з давних-давен. Хмельницький присягнув на вірність і підданство королеві і, впавши на одно колїно перед королем, поцїлував його в руку: очевидячки тодї ще в його не було думки одривати Україну од Польщі.