Потяг під’їжджав до її рідної кінцевої станції, але радості не відчувала. Навпаки, гіркий смуток впереміш з тривогою повільно заповнював порожнечу в душі. А тому, ступивши з вагона на залюднений метушливий перон, вирішила пересидіти сум’яття душевне в привокзальному скверику і поїхати додому одним з останніх автобусів. Щоб менше хто бачив… Та й мусила, нарешті, зібратися із силами й думками. Адже все сталося так несподівано, невчасно, недоречно… З Неаполя вона виїхала поспіхом, на другий день після обстеження у приватній клініці доктора Грачоні. Дивлячись не неї карими, повними жалю очима, лікар-онколог делікатно підтвердив усі її підозри:
— Ваша хвороба потребує негайного хірургічного втручання і довгого реабілітаційного лікування. Відповідно, немалих коштів і догляду близьких людей. Радив би вам їхати додому. Думаю, що у всіх випадках це буде найкраще.
І вона поїхала, збрехавши господарям, що їде доглядати щойно народжену внучку: боялася, щоб вони не звинуватили її в приховуванні небезпечної хвороби та, чого доброго, не розплатилися. Але все обійшлось. І ось вона тут, на рідній землі, сидить на лавочці у скверику в тіні плакучої верби і намагається прийти до тями. А головне, вирішити, признаватись чи не признаватись дочці й чоловікові? Адже операція з усіма процедурами коштуватиме дорого… А вони досі не годні зіп’ястись на ноги. Дочка жаліється, що всі гроші забирає будівництво будинку, плата за навчання дітей, а тут ще криза, безробіття. Нарікає, що «нічого в цій країні не змінилося, а як і змінилося, то на гірше».
Але сидячи на лавочці в привокзальному сквері, вона бачить інше — гарно вдягнених, в міру заклопотаних людей, безтурботну веселу молодь… Як скрізь… Чи може, вона чогось не розуміє? Звичайно, п’ятнадцять років її відсутності — немалий строк. Хоч вона й цікавилась життям в Україні, чула розповіді новоприбулих, палкі обговорення усіх подій біля церкви Святої Марії, де зазвичай у великі свята збиралися земляки. Та все ж за роботою, за тою клятою гонитвою за єврами, не до снаги їй було вникати чи аналізувати. І приїхати не могла: шкода було тратити так важко зароблені копійки, та й боялася «засвітитися», втратити свої «пташині права» в цій країні. А легалізуватися не хотіла, бо нащо зайвий клопіт, якщо вона не збиралася «пускати коріння» в Італії?
Вона таки добре вчинила, що не поїхала одразу додому. Передзвін трамваїв, старенькі пані і молоді матусі з дітками на лавочках у сквері, нудьгуючі таксисти біля вокзалу… Ці картини розміреного життя обласного центру навіювали світлі спогади про щасливі студентські роки, безтурботну молодість… Тож поволі дратівлива тривога минала, поверталася буденна рівновага. А небавом зовсім заспокоїлась, а відтак і повеселіла: а чого ж печалитись? Усе ж прекрасно! Хвала Богу, ще жива, і вже вдома, а могло бути гірше… Тому все в її житі — прекрасно!
Тож коли сонце стало хилитися до заходу, подякувала скверику за відновлені сили і бадьоро покотила валізами до зупинки іногородніх автобусів. Сіла в перший, який їхав в напрямку її рідного містечка. Таксі брати боялася: знайомі жінки в Неаполі попереджали про випадки грабіжницьких нападів з боку таксистів на тих, хто повертався із заробітків. А в неї ж — дві необ’ємні валізи. І хоч набиті вони різним дрантям і подарунками для внуків, та в очі кидаються. Бували, розказували жінки, і вбивства… Звичайно, смішно приреченому смертнику остерігатися випадкової смерті, але не хочеться затьмарювати зустріч з рідними, дорогими серцю людьми… Але — що це за дурні думки знову полізли їй в голову?! Сіла в автобус, бо їхати тут — зовсім близько — якихось двадцять кілометрів, і зручно — автобус зупиняється просто під хатою! Менше хто бачити буде…
Розраховуючись з водієм за квиток, окинула швидким поглядом салон: слава Богу, жодного знайомого обличчя. Одна молодь! О цій порі зазвичай у всьому світі повертається з навчання студенти. Тож пошукала очима схожого на дочку, а не знайшовши (певно, заняття пізно закінчуються), вмостилася на першім сидінні і приготувалася милуватися рідними просторами.
Автобус рушив. За вікнами побігли міські квартали, річка, далі приміські села, поля і якось враз (і незчулася!) маршрутка в’їхала в рідну Новосілку. Однак… чи це вона?! Та ніби, але — як змінилася! Обабіч вулиці замість звичних одноповерхових будиночків — розкішні вілли, одна одної кращі, у кожному дворі — авто… Але чого дивуватися? Дочка ж казала, що половина населення, в основному жінки, — на заробітках за кордонами…
Через те дивування-милування ледь не проїхала свою зупинку. Слава Богу, водій нагадав:
— Вишнева!
І вона вийшла, а потім виволокла за собою важкі валізи. Сподівалась, що хтось допоможе, але жоден з молодиків у салоні навіть не поворухнувся, і це неприємно вразило. Однак глянувши перед собою, забула про все на світі: за майже двометровою мурованою огорожею з глухою металевою брамою і хвірткою височів дивної краси палац! Палаццо! Під блискучим вишневим дахом, з балкончиками, вежами і навіть — зі скляним куполом.
Дивилася і не вірила власним очам! Перед нею величалася у всій красі мрія всього її життя! Ради цього варто, а таки варто було так мучитись! Так криваво горбатитись! Хотілось водночас плакати і сміятися. І кричати: ось він, мій палаццо! І ніщо — ні хвороби, ні люди — не завадять мені бути щасливою! Не наймичкою-попелюшкою, поважною, справжньою сеньйорою!
— А чого це ви, сеньйоро, під рідним тином заклякли? Чи діти в хату не пускають? — Як бучком по голові — знайомий насмішкуватий голос.
Від несподіванки аж струсилася вся, аж тіло заболіло, ніби впала із ясного неба на грішну землю. Повернула голову: от кого вона найменше хотіла бачити, так це колишню (а може, й теперішню?) завідувачку районним управлінням освіти Орисю Петрівну. Стоїть, єхидно усміхається, а очиці аж горять від цікавості.
— Чи це не Сільва Миколаївна? Чуєте, пані директорко, це ви чи не ви? Бо ви так схудли, змінилися, що якби не стояли під своїми ворітьми, то б ніколи не впізнала… Бо-о-оже, що з вами, бідними заробітчанами, робить та заграниця! Чого ви туди їдете? Що там шукаєте? Тут дітей нема кому вчити, а вони там туалети миють…
Від такої безпардонності, а ще більше від безпідставних звинувачень, що нема дітей кому вчити, Сільва Миколаївна задерев’яніла: а хіба не сама Орися, ця тупа, заздрісна баба, виїдала її, Сільву, кращого директора району, зі школи, аби працевлаштувати свого родича-пияка?! І то так агресивно, цілеспрямовано, що Сільві довелося покинути все: улюблену роботу, виплекану нею школу, сім’ю — і поїхала світ за очі! І от! Треба ж було у перші хвилини повернення стріти цю… нахабну бабу!
— Так ви з концами чи лиш побачитись? — допитувалась Орися.
— Як Бог дасть… — над силу усміхнулася Сільва, намагаючись тримати фасон і водночас пропхатися хутчій з валізами у хвіртку, слава Богу, не замкнену. А лиш пропхалась, то так хряснула хвірткою кованою, що колишня начальниця відскочила на середину вулиці. Ху! Щезни-пропади! Але все то — дурне і пусте! І нікчемне перед цим розкішним палаццо! Молодець Василь, і зять молодець! Збудували дім за її проектом, точніше, за тими листівками і фотографіями, які вона їм передавала з Італії разом з грішми.
З першого дня свого побиту в Італії, Сільва взяла собі за правило надсилати додому світлини кожного маєтку, в якому їй доводилося працювати покоївкою, нянею при дітях чи доглядальницею старих сеньйорів, — для взірця їхнього майбутнього будинку. І от… таке чудо її хлопці вибудували! Правда, трошки наліпили зайвого, певно, щоб мамі догодити, от, приміром, та готична вежа не дуже пасує до скляного куполу і балкончика в мавританському стилі…
Сільва задоволено усміхнулася: авжеж, мрія про власний будинок змусила її, бідну заробітчанку, зацікавитись архітектурою і зодчеством. З того її захоплення дуже потішалися останні її господарі — власники будівельної компанії. Навіть пропонували стати консультантом з дизайну. Жартома, звісно. Та хоч і передали хлопці куті меду, та все одно красиво! І велично! А ця балюстрада! Як гарно вона обрамлює всю терасу і східці до неї, по яких ось зараз до свого палаццо його господиня — сеньйора Сільва! Боже, як вона про це мріяла, п’ятнадцять років заливаючись солоним потом наймички!
Кинувши валізи біля східців, Сільва з трепетом сердечним зійшла сходами на терасу, торкнулася масивної бронзової ручки, тихенько відчинила двері і опинилася в просторій овальній вітальні. Обвела захопленим поглядом: троє дверей зліва і двоє справа, звісно, вели у кімнати, а різьблені східці в самі кінці — нагору, себто на другий поверх третій поверхи. Біля сходів теж були двері, певно, — на кухню. Усе, як в італійських маєтках!
Але чого ж це так тихо? Мабуть, усі на роботі… Чого ж тоді усі двері навстіж?! Е, ні! Хтось таки є в дома — з кухні долетіло тихе брязкання посуду, шум води… Мартуня миє посуд! Як добре, що вони воду на кухню підвели! Але вона загляне на кухню пізніше, а поки що роздивиться, що за апартаменти за цими усіма дверима…
А за цими першими дверима у кімнаті, заваленій іграшками та різним спортивним інвентарем, сидів за комп’ютером незнайомий хлопчик років восьми, і зачаровано дивився на екран, де щось бігало, стрибало і потріскувало.
Серце Сільви защеміло ніжністю: ось він який, Юрчик, якого вона знала тільки по фотографіях… Біленький, як Мартуся! І личком у неї… Але, хоч би як їй хотілось обняти цю дитину, вона потерпить… Спочатку налюбується палацом, щоб ще солодшою була ця перша зустріч з внуком…
У сусідній кімнаті на дивані просто у джинсах спав юнак років двадцяти — Максим! Біднятко, спить! Від науки втомився… Що поробиш, в медінституті важко вчитися… Але ж який красень! Парубок! А залишила ж вона його зовсім маленьким, таким, як Юрчик!
У третій кімнаті ледь чутно жебонів телевізор, а перед ним у кріслі дрімав зять. За ці роки він мало змінився, хіба що розтовстів. Але не це її здивувало, а те, що робочий день ще не скінчився, а зять вдома і спить… Чи не захворів, не дай Боже? Марта писала, що дуже чоловіки молоді слабувати стали… Тож не буде вона чіпати і зятя, хай дрімає..
«А де ж Василь? — Згадала про чоловіка і подивилась на сходи. — Певно, на другому поверсі… Очевидно, другий поверх відведений нам з Василем… Щоб сиділи старі нагорі і не заважали».
Сільва усміхнулася. От з ким вона побоювалась зустрічі, так це з Василем. Стільки років в розлуці… Змінилася, постаріла… Недодала привабливості і хвороба… Глянула на свої руки спрацьовані — одні кістки, вкриті зморщеною, коричневою шкірою… Але ж вона не на гульках була. Вона трудилася усі ці роки в чужині ради своєї родини, задля сімейного вогнища…
І тут, весело наспівуючи, з кухні вибігла Мартуся і стала як вкопана, а тоді злякано:
— Ой! Ви — хто?.. І що ви тут ро… О-о-й, мамо! Це ти? Ти що — приїхала? Щось сталося?! Ой, та чого ж ти стоїш, як чужа! Та заходь…
— Та я ж уже зайшла… Дочечко! — засміялася-заридала Сільва, кидаючись обнімати розгублену дочку. — Як я за вами всіма скучила… на тій чужині… будь вона неладна!.. Не вірю… сама собі не вірю, що вже вдома, що цей палац — мій рідний дім!
Розбуджений радісними вигуками висунувся з кімнати сколошканий зять. Підійшов ближче, витріщився на тещу, ніби хтозна-що побачив. Лівою рукою почухав за правим вухом і цей жест, який колись доводив Сільву до сказу, видався їй таким зворушливо милим, а сам зять — милішим за рідну дитину.
— Ти не хворий, Миколко? — спитала, погладжуючи зятя по рукаві сорочки.
— Та ніби ні… — стенув плечима зять, чухаючи за лівим вухом…
— То й слава Богу! Це ж я було подумала, що наче робочий день, а ти дома…
— Ну мамо… Я ж тобі казала по телефону… і писала… ще перед Новим роком, що Микола не працює… Безробіття ж у нас… Кри-и-иза… — дорікнула лагідненько дочка.
— Та чула… Звичайно, чула, — завибачалася Сільва. — І знаю! Бо те кляте безробіття з тою кризою — скрізь! І в Італії його є…
— Мамо, що ти прирівняла? Європу і наше болото! — злегка образилась дочка.
— Ой, діти! І й там є того болота… — відмахнулася Сільва, намагаючись перевести розмову в радісне русло. — Та хай йому грець! Чого ж ви стоїте, показуйте мені наш палац! Ой, а це хто біжить до бабки? Юрчик… А бабка тоді презентів повну торбу привезла, от зараз підемо, розпакуємо валізи… — пригортала меншого внука.
— А це хто? Максимко! Справжній хірург — високий, дужий! Ну, розказуй, на якому ти курсі вже? — кидалась обіймати другого.
— А, баб… прівєт! — знітився Максим, не знаючи, що робити з бабиною ніжністю, і почухав, як і батько, лівою рукою праве вухо.
Сільва засміялася: викапаний зять! Лиш, не дай боже, щоби прикрий такий був…
— Ну, на якому ти вже курсі, Максимку? Вилікуєш бабу, якщо заслабне? — необачна фраза кольнула в серце, темною тінню впала на виснажене лице, але Сільва зітерла її долонею, і заусміхалась, чекаючи від коханого внука звіту про навчання в медінституті, яке вона оплачувала от вже… — Скільки ж це років ти вже вчишся, Максимку, в медінституті? На якому вже курсі? Бо забула. Чи скінчив?
Певно, спросоння Максим не розумів, про що баба питає. Бо лиш розгублено поглипував то на тата, то на маму та плечима здвигав. Дочка теж наче розгубилася, а далі защебетала перебільшено безтурботно:
— Ой, мамо, ти тільки не сердься, бо я знаю, як ти ставишся до вищої, тим більше медичної освіти… і як мріяла побачити Максима хірургом. Але, мамо, розумієш, це твоя мрія, а в Максима… інша… Й інше бачення світу…Розумієш?
— Не розумію… — справді не зрозуміла Сільва.
— Мамо, коротше: Максим покинув медінститут! Це — не його! — відрубала дочка.
— А що — його? — перевела Сільва погляд Максима.
— Він ще не вирішив… А може, вирішив… Чого мовчиш? Відповідай: ти вирішив чи ні?! — занервувати дочка, чіпляючись до Максима. Максим скривився, а зять надувся. Щоб не зіпсувати до решти радісну зустріч, Сільва залепетала: