Геник ходив до школи доти, доки ноги вміщалися під партою, а як перестали вміщатися, мама й каже:
— Генику-Генику, нащо тобі, Генику, та школа? Ти вже з неї виріс. Он який дядяша вимахав. Кеньдюх, як шанька — їси за шістьох, то пора хоч за одного робити.
Геник аж засміявся від радості, таке почувши. Не те, щоб Геник не хотів у школу ходити. Хотів. Усі ж кудись щоранку йдуть: люди — на роботу, діти — у школу. І він би ходив, байдуже, що парта в коліна тисне, а чоботи — в пальці, а голод — за кеньдюх. Терпів би, на дошку дивився б і вчителів слухав, якби не вредні діти. Усе їм не так: то «прийми ноги» кричать, то слідом біжать — кривляться: «високий, як тополя, а дурний, як бараболя». А Геник стане та лиш дивиться на них, дрібненьких, злих, з висоти свого росту та лиш усміхається, бо не знає, що його робить.
— То чув? Завтра йду тебе з школи забирати.
Другого дня по цім рішенні пішла мама з Геником до школи й каже директорові:
— Випустіть мого Геника зі школи досрочно. Він вже на колгоспника вивчився. Дайте якусь справку та й ми підемо.
Вчителі не перечили мамі, лиш сумно зітхали, поглядаючи жалісно на Геника. А Генику хоч би що, стоїть, усміхається радісно з-під стелі.
— Нам вже й самим шкода дивитися, як він, бідний, сидить, скорчившись у три погибелі, на задній парті, а ноги — коло дошки, — оце й все, що сказав про Геникову науку директор. Лиш фізрук Іван Федотович не хотів прощатися з Геником, все об поли руками ляскав та приказував:
— Генику-Генику! З ким же ж я тепер у волейбол буду грати!
— А я буду приходити на фізкультуру, — пообіцяв Геник, щасливий, що хоч одна душа у школі за ним жаліє.
І приходив би, якби не вредні діти. Тож часом здалеку дивився, як вони бігають по спортмайданчику та ніяк в кошик на стовпі м’ячем не можуть попасти, а Іван Федотович об поли ляскає та свистить у свисток.
Вернувшись додому, мама поклала написану директором довідку про закінчення школи Геником у його метрику, сховала в скриню і каже:
— Ну от, Генику, ти й вивчився. Тепер будеш робити по спеціальності. Колгоспним торбарем. Тож бери отой мішок кропив’яний здоровенний з-під бараболі, я його витріпала, та йди в поля. Отако — попаски-попаски, сам щось скубнеш і свиням принесеш. А то скоро хлів рознесуть.
Геник і раніше, скільки себе пам’ятає, ходив у поля, але з маленькою торбою. А от тепер, виходить, вивчився й на великий кропив’яний мішок.
Тож засміявшись, щасливий, що мама його похвалила, взяв мішок і пішов стежкою за городи. Геник маму слухав. Трохи побоювався, але більше любив. Бо мама його любила. І жаліла. Коли приходили чужі люди забирати кудись його, мама вигнала їх з хати. А тітку Степаню — з подвір’я, коли та прийшла маму лякати:
— Віддай його в патронат, бо він росте, буяє, а скоро буйним стане, ще бити тебе буде, або, як от, люди розказують, в М’якоході було: убив!
— Марш звідси! І щоб я тебе більше не бачила на свому обійсті! — закричала мама страшно на тітку Степаню, аж Геник злякався, як та пішла, сказала Геникові строго, хоч сльози текли річками з очей:
— Чув?! Будь смирний! Добрий будь, не здумай битися чи людей бити, бо тебе уб’ють або викличуть міліцію і в тюрму запроторять!
Геник не розумів, чого він мав бити маму чи битися з людьми, коли йому й без них добре. Тож бувало ще й сонце не зблисне з-за лісу колгоспного, ще й риба не скинеться в колгоспнім ставку, і не підпадьомкне перепілка на лахах колгоспних, як Геник прокидався, брав мішок під пахву і, похитуючись, як тичина на вітрі, ішов туди, де йому було гарно і вільно, ніщо не дошкуляло, не сердило і ситий був, бо знав краще за голову колгоспу, що де росте й дозріває. У лісосмугах родили рясно черешні та шовковиця, у садку — яблука й груші, на горбах над річкою — солодкий горох, у долині — огірки з помідорами, під лісом — кавуни, а коло цвинтаря — морква. Тамувала голод, що вічно терзав Геників кеньдюх, і кукурудза, і в стеблах і в качанах молоденьких. Отак, попаски, попаски й наїдався Геник від пуза. Не треба було мамі й вечерю варити. Та про себе дбаючи, не забував Геник, що вдома їсти хочуть і свині, і кури, і коза Манька. Тож під вечір брався за роботу: напихав у мішок усе, що під руку траплялося, і залягав у лісосмузі чи десь у корчах, бо мама наказувала:
— Як мішка будеш перти, то трохи оглядайся, та ховайся, як побачиш, що з начальства хтось їде. А краще всього, вертайся поночі. А то зловлять, будуть бити або оштрафують. А в мами грошей нема.
Але Геника ніхто не ловив, хоч його двометрову фігуру з горбом-мішком за плечима, важко було не помітити на рідних колгоспних просторах навіть при місяці. Жаліли Геника і маму його бідолашну, що не могла кінці з кінцями звести, і люди, й начальство. Слава Богу, на ту пору в колгоспі стало легше жити, та й Брежнєв, прийшовши до влади, попустив трохи: не гасали полями на конях об’їждчики, ніхто не ловив жінок по дорозі додому, не витрушував з торб колоски, тим більше не судив і не садив, як за Сталіна, та й податками не морив, як за Хрущова. Тож відчувши волю, народ кинувся повертати собі колись експропрійоване державою. Хто — машинами, хто — тракторами, а хто — торбами. Брежнєв став першим радянським царем, кого народ простий, трохи відживши, справді полюбив. І найбільше за те, що «сам крав, і людям давав». І Геникові теж, бо він теж — радянська людина і їсти хоче.
Тож виходило, що лякала мама Геника радше за звичкою і про всяк випадок, бо хто його зна, як воно повернеться: сьогодні — так, а завтра — інак. Москва — далеко, Бог — високо… Геник же, нічого того не знаючи, маму слухав: вертав додому потемки. І мама, зачувши його важкі кроки, натужне дихання, бігла назустріч, відчиняла ворота, тихенько тішилась та хвалила Геника:
— Ого! Ну й припер! Тракторний причеп! Ото молодець! Куди тому Яшці з його полуторкою чи Денисові — з комбайном!
Геник теж тішився, тихенько сміявся, згадуючи, що мама ним недавно перед людьми похвалялася, чув, як казала тітці Степані:
— Мій Геника невчений вартий усіх вчених, по школах товчених.
Але мама не довго тішилась Геником — взяла раптом і вмерла. Одного осіннього вечора, коли повернувся з поля з мішком кукурудзи, вона не вийшла відчинити ворота і Геник стривожився, і щось обірвалось в його середині. Кинувши мішок у хлів, відчинив двері у темну хату і при світлі місяця побачив маму — вона лежала на долівці перед самим порогом, видно, бігла його зустрічати.
Геник просидів біля мами на землі цілу ніч, а як сонце зійшло, пішов до баби Домки, сповістити, що мама не дихає й не говорить. До тітки Степані, що жила по-сусідству, боявся йти, щоб вона не подумала, що він маму убив, і не викликала міліцію, щоб його в тюрму запроторити.
Проте тітка Степаня, почувши від баби Домки страшну новину, стала голосити, жаліти бідного Геника і згадувати, як бідна мама ним тішилась. А тоді побігла по кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову, Гукова Лідку і Надію Пилипівну.
Жінки прийшли і теж стали жаліти Геника. Навіть голова колгоспу, якого Геник вперше побачив на похороні, жалів. А потім усім селом маму поховали на цвинтарі, за яким морква росте, і поминки зробили, і згадували її добрими словами, що роботяща була, все життя на нормах проробила. А Геникові наказували не журитися, а жити собі далі і, може й, оженитися, щоб не одиноко йому було.
Геник вдячно сміявся, але йому було страшно, наче заблукав у нічних полях, і не може дорогу знайти додому, де його чекає біля воріт мама.
На другий день після смерті мами раптом випав сніг, прийшла зима і стало життя Геника гірше смерті. Хоч за вікном стояв білий від першого снігу день, а Геникові було темно і він не знав, що робити і як жити. У хаті було холодно й порожньо, у полях — теж. Але він все одно брав мішок і йшов з хати, і блукав непривітними, задубілими полями цілий день і повертався під вечір з кількома мерзлими буряками чи картоплинами, в надію, що все страшне йому приснилося, і мама повернулась із цвинтаря і знов чекає його коло воріт.
Але мама не верталася. Часам навідувались баба Домка і тітка Степаня, вчили Геника, як розпалювати дрова у плиті і варити барабольку на вечерю.
І Геник навчився палити в плиті і варити усе, чим запасся за літо, а заодно і жити без мами. І пережив зиму. І не одну. Як хом’як у нірці, чекаючи весни, коли нарешті зазеленіють поля і він візьме свій кропив’яний мішок і буде ходити і пастися, аж доки, зморившись, не засне в лісосмузі чи на цвинтарі коло маминої могилки…
Але одного дня світ мов перевернувся, і люди — як подуріли. Перепинили Геника, як він звично рано-пораненьку з мішком у поля йшов, кричать:
— Генику, ти куди? Нема вже колгоспу! І поля колгоспного нема! Поділили! І тобі за городами трохи вділили. Як не є, а ти таки був колгоспником!
— Колгоспник! — засміявся Геник. — Я на це вчився!
— Авжеж! — засміялися й люди, а тітка Степаня зітхнула:
— Генику-Генику! Ти вже не колгоспник. Ти тепер одноосібник. Здай комусь дужчому за себе хазяїнові свій наділ в оренду, а сам за ті гроші живи припіваючи.
Геник нічого не зрозумів, але усміхався, пам’ятаючи настанову мами, бути з людьми завжди смирним і привітним, щоб не били і в тюрму не запроторили. Тож усміхаючись, обійшов людей тай пішов собі своєю дорогою туди, де йому добре і вільно було, і де він усе розумів. У поля.
І знову все було, як при мамі. А одного разу навіть краще. Бо до Геника під саму хату приїхали якісь люди на машині, винесли з неї велику коробку, з якої стали діставати всіляку одежу, яку стали приміряти до Геника і він сміявся, бо одежа була якраз на нього, і штани — до кісточок, і сорочки з довгими рукавами. Та найбільше втішився Геник коричневими черевиками на товстій підошві і на шнурках. Коли люди поїхали, Геник взувся в них і пішов пройтися полями, уперше забувши прихопити мішок.
Але скоро і в полях усе змінилося, і Геник перестав розуміти, чого його тепер люди, свої ж, сільські, ловлять, все з мішка висипають, і кричать, що лиш ще раз побачать на полі, то ноги переб’ють. А деякі й б’ють. От і Вітка-фермерка, направши на нього, як він у горосі пасся, видерла мішок з пригорщею стручків і купкою помідор на дні, і пригрозила, що в міліцію здасть.
Гонили Геника із колгоспного садка, але якісь чужі люди, ще й стріляли. З переляку Геник сховався в лісосмузі і просидів там до глупої ночі. А як вертався, коло воріт, на тім місці, де колись мама стрічала, чекала його тітка Степаня. Поблимуючи з темряви очима, сказала сердито:
— Генику! Я що тобі сказала, що вже нема колгоспу! І поля вже не колгоспні, а людські! А людського красти не можна! Ти ж не лазиш по городах, не вибираєш огірки! Отож і не лазь по полях! Бо вб’ють!
Геник від страху зіщулився, зігнувся в каблуку і так висів униз головою над низенькою Степанею, доки та не пожаліла:
— Генику-Генику, ти не встидайся, кажи нам, сусідам, чого хочеш, ну там помидорки, чи огірочка, та й будемо давати, нам не шкода сироті. А на поля не ходи, бо ми їх здали в оренду чужим людям, і тобі треба було здати свій пай Яроцькому, а він тобі зерном буде платити. А може й грішми, він чоловік, хоч і багатий, але добрий, от нам дороги обіцяв заасфальтувати, церкву збудувати… Треба буде порадитись з головою сільради… Бо що ти з тим зерном робити будеш, а за гроші хоч хліба собі купиш, а то, бідолаха, одну бараболю з буряками їси… Не ходи, бо люди сердяться, і кажуть, що вже й б’ють тебе. Я ж не ходжу моркву красти в Яроцького, бо він мені й так її дасть за землю. Так і ти роби. Ти мене розумієш, Генику? — допитувалась тітка Степаня.
Але Геник з тої плутаної бесіди лиш одне зрозумів, що не зрозуміє, як це жити і в поля не ходити. Цілу ніч він не спав — думав, а рано пораненьку взув свої бутси, стягнув із жердки в комору останній кропив’яний мішок і пішов у поля сумний та невеселий, наче прощатися.
Ще й сонце з-за лісу Яроцького не виткнулось, ще й риба не скинулась у ставку Яроцького і перепілка не встигла підпадьомкнути на ланах Яроцького, а вже в селі Корчуватому — крик, зойк, лемент:
— Ой, Боо-о-оже! Геника зловили і б’ють! Які люди чужі! На машинах! І стріляють!
Першою те уздріла тітка Степаня, коли козу у вишняку на межі припинала пастися, а як уздріла, обімліла і стежкою полопотіла, ойойойкаючи та за серце хапаючись: