А тоді побігла по кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову, Гукова Лідку і Надію Пилипівну.
Жінки повибігали на вулицю, а за ними й чоловіки і діти, питаючи стривожено:
— Хто? Де?
«За що б’ють?» — не питали, бо всі добре знали, за що бідного Геника б’ють.
— От горе! — біжить-лементіла баба Домка. — А я ж його бачила з півчаса тому! Бачу: іде стежкою через мій город на поле з мішком. Кажу: Генику, вернись, не йди, бо битий будеш!
Я теж його завертала! Та хіба він чує? — мало не плаче Степаня, відхекуючись. — Це ж на тім тижні Віта з Михайлом у помідорах зловили. Теж, либонь, поштурхали трохи…
— Тітко, не говоріть того, чого не знаєте! — Почувши, що її пом’янули, не втрималась, вискочила з-за високого тину найкращої в селі хати Віта-фермерка. — Ми не били, хоч варт було! То його, казали люди на базарі, били і в Хащовому били, і в Магдалинівці.
— То він уже по чужих селах, бідний, ходить?! — сплеснули руками одні.
— А що йому — розум завадить?! Йде собі полями! — зітхнули другі.
— Бо їсти хоче… Воно ж, бідне, понімає!.. — заступилася Поцілуйчиха…
— Ага! Пожалійте! Не понімає! Якби він зірвав дві, три і з’їв! А він у мішок пірить! А в мене там пару кущів тих помідор — ще сама не пробувала! Думаю, що це вони так довго достигають? Коли не прийду — зелені! Середина літа, а вони зелені! А то в мене помічники завелися!
— Але ви дивіться, — переводить мову на інше Стася Жабкова. — Він по городах не ходить! Лиш по полях!
— Ну, а я що кажу: не такий він дурний, як ви думаєте! Робити не хоче! А їсти хоче! Мені не жалко! Але я світа білого не бачу за роботою, обірвала всю середину, позвоношник звередила, я — з вищою освітою! А він, писати не вміє, а врожай збирає! Колгоспник!
— Я ж кажу: думає, що й досі колгосп…
— Ой, дивіться, везуть! Чи то ведуть! — гукнула Сонька Гукова, котрій зі свого перелазу було видно вулицю аж до поля.
— А ма-амочко… А це що таке, лю-ю-юдоньки, за процесія?! — скричала Степаня.
Усі оніміли: вулицею від поля наближалася, справді, якась процесія, щось таке, що й по-іншому не назвеш. Попереду на малій швидкості рухався чорний позашляховик сільського благодійника Степана Самойловича Яроцького. Того самого, що був головою райвиконкому, а тепер орендує усі села в районі і їхнє Корчувате, разом із ставком, полями і лісом, а за це обіцяє дорогу до села заасфальтувати і церкву збудувати.
Але за кермом не пан Степан, а синок їхні, а з вікон машини якісь парубки веселі визирають. А за машиною… гойдається, хилитається каланча якась… Хтось високий, з мішком на голові… А Господи! Так це ж Геник бідолашний! Гупотить важко здоровенними черевиками, шпортається, а руки обидві вперед виставлені — до машини мотузком прив’язані!
Порівнявшись з людьми, машина різко зупинилась, а бідний Геник з розгону наскочив на її крутий зад і сповз під високі колеса. З машини вискочили круті хлопці, здерли з Геника мішок і всі ахнули, побачивши його побитого, кров’ю заюшеного.
— Ето ваш? — спитав синок благодійника, дивлячись на людей з вікна здоровенного позашляховика так, як на людей не дивляться.
— Наш… — відказали недружним хором перелякані люди.
— Отвяжіте! — наказав синок благодійника, і веселі його дружки відв’язали Геника, руки його, довгі, худі, як гіллячки, безвільно впали поряд з нерухомим тілом.
— Он воровал дыни у меня на плантации, — сказав строго синок благодійника.
Люди мовчали.
— Забєрітє! — наказав синок людям, і додав:
— І так будєт с каждим вором!
І позашляховик рвонув з місця і зник за поворотом в другому кінці вулиці.
Людям, дивлячись на Геника, хотілося кричати, але боялися. Лиш Олько Гук спитав нерішуче:
— Може в міліцію подзвонити, а то ще скажуть, що це ми вб…
— Краще покличмо голову сільради, хай вирішує, — похмуро порадив Жабка Петро. — А от і він!
З-за повороту на своїй «Ниві» вигнався голова сільради, весь мокрий, схарапуджений, мабуть, син орендаря і до нього заїжджав.
— Та ви що? — закричав, почувши про міліцію. — Геникові не поможеш! Тай сам винен. А Яроцький дорогу обіцяв і церкву!.. Так що беріть Геника і несіть у його хату. А ви, дядьку Петре, і ти, Васю, йдіть яму копати. Коло мами його. А ви Підлісний з Кобиляком збийте домовину, там я пару дощок найшов на старій пилорамі. І нікому ані пік! А завтра поховаємо, як має бути, по-людськи.
І поїхав.
Людям полегшало. Лідка винесла рядно, на яке чоловіки переклали бездиханне, легеньке, як висохла соняшничина, тіло Геника і його важенні бутси. Занесли до хату і положили на ліжку. А жінки стали журитися, в чому Геника поховати, де взяти такі довгі штани і сорочку з довгими рукавами, бо в самого Геника ото й стільки одежі було, що спортивні шаровари латані-перелатані, а тепер ще й подерті.
Вирішили принести, хто що має зі своїх чоловіків, аби тіло прикрити. І розійшлися, зітхаючи, що Господь, нарешті, змилостивився над бідним сиротою, забрав на небо, і тепер Геникові на Господніх полях буде краще, ніж на сільських, ніхто його не битиме, а навпаки, може, янголи між себе візьмуть…
На ранок, лиш сонце встало з-за лісу Яроцького, сусіди, попоравши худобу хутенько, хто з чим мав, позбігалися до Геникової хати, щоб спорядити останнього колгоспника в останню дорогу.
Зайшли в хату, а Геника на ліжку нема! Зазирнули під ліжко — нема. На піч — нема. Під піч — нема. Не було його ні в холодній хаті, що через сіни, ні в коморі, ні в хліві, ні в погребі. Лідка Гукова на горище по дверях полізла — нема! Обійшли подвір’я, город, в криницю Домчину зазирнули, вийшли за городи на поле — нема.
— А може ті вернулися та й забрали Геника, щоб сліди замести? А може ожив і втік із села? — стали гадати. — От якби так було! І ховати нікого не треба, і совість чиста, і церкву будемо мати, і дорогу до неї асфальтову!!! А може ще вернеться? Походить-походить полями, та й вернеться через день…
Але Геник не вернувся в село. Ні через день, ні через тиждень. Лиш через місяць, коли вже всі забули про Геника, натрапила на нього випадково та ж сама Степаня, яка бігла собі раненько (доки сторожа спить) насмикати моркви з плантацій Яроцького, та натомість невідомо чого завернула до могилки Геникової мами, подивитися, чи розпорядився голова засипати яму для Геника, щоб туди, не дай Боже, ніхто не впав. Але яма жовто зіяла в густих бур’янах, а над нею висіла й гула важка хмара з мух, ґедзів та ос. Степаня відважно розігнала лопухом жалку хмару, зазирнула в яму і обімліла: з ями на неї дивиться… Геник!..
Того ж дня тлінні останки нещасного Геника й присипали за наказом голови сільради дядько Петро, Василь та Підлісний з Кобиляком, прикривши тільки віком від домовини, і то на три чверті, бо ноги бідолашного Геника у величезних гуманітарних бутсах з невідомих причин не вміщалися під ним.
— Ну от і поховали останнього колгоспника, — сказав, акуратно підрівнявши лопатою Геникову могилку, найстарший з чоловіків — Петро. Інші, ввігнавши заступи в землю, — мовчки закурили. Єдина по похороні жінка — тітка Степаня заплакала, а знервований останніми подіями в селі голова несподівано для всіх пообіцяв відспівати Геника з мамою на першій же службі Божій у церкві, яку пообіцяв звести у їхньому селі благодійник їхній — Степан Самойлович Яроцький.
У відповідь на цю обіцянку з глибини полів вітер доніс щось схоже на тихе зітхання…