Перший урок у вівторок — румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий від пудри ніс і оксамитну стрічку попід косами на голові. Ориська обожнює вчителя Мігалаке. На уроці, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюються в її покірних очах. Дарці розповідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і високо під стелею співають золоті птахи. Дарка не може зрозуміти Ориську, не в силі приховати свого обурення:
— Орисько, я тебе знаю! Передо мною не маєш потреби прикидатися! Тебе так цікавить Мігалаке, як торішній сніг. Хочеш мати «форте біне» («дуже добре») з румунської, а перед ним граєш турка.
Тоді спокійна, побожна (кожне друге слово в неї — це «гріх») Ориська вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:
— Як ти можеш так говорити! Як ти можеш про мене так думати! Так… так… я хочу мати в нього «форте біне», але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Я думаю, що, може, як буду пильно вчитися, то він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка щаслива його мама, що може щодня бачити його… подавати йому до столу… дивитися на нього, як він спить…
Тоді Дарка замовкає. Не може мати думки в справах, у яких не розуміється. Бо ж темним лісом для неї здається сама можливість захоплюватися на кільканадцять літ старшим професором, який ніколи не тільки не відповість на її почуття, але навіть не заговорить до неї іншим голосом, ніж до решти учениць.
Румун і цього вівторка приходить за хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класу — справжня новина:
— Професор Мігулів повернувся вже із з'їзду істориків, і сьогодні буде вже у вас історія на другому уроці…
Дарка навчилася оцінювати учителя, тобто визначати, чи він добрий, чи злий, на підставі того, як його приймає клас. Клас прийняв цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей новий — добра людина.
Клас, з усього видно, віддає перевагу його дисципліні перед тією, що нею підміняли. А це були години самого Мірчука, або Порхавки, з природознавства, або Мігалаке.
Учитель всунув руки в кишені і став широко, немов подвійна драбина.
— Це гарно, домнішори, що так радієте з приїзду професора Мігулева, але я думаю, що знайдеться бодай одна поміж вами, що буде жалкувати за поемами такого гарного, великого сучасного поета, як Тудоряну. Хто з вас пригадує собі його вірш «Наше серце з заліза»?
Клас мовчить.
Мігалаке грається ножиком, прив'язаним на срібному ланцюжку до ременя.
— Я не хочу вірити, щоб жодній домнішорі не подобалися його балади. Я навіть певний, що знайдеться між вами дехто, що їх уважно прочитає і розповість товаришкам на уроці. Можна навіть по-українському. Наприклад, його вірш «Нам пахне крові смак солоний» — прекрасна річ! Невже ж такі байдужі домнішори до поезії?
Це був виклик, водночас глум і погроза. Признатися, що не можуть подобатися поезії поета, який називає твій народ «стадом русаків покірних» (правда, Дарка цього сама не читала, але цю фразу вона чула ще у Веренчанці від татка — татко так обурювався, що такою поезією годують українську дітвору, що аж губи в нього тремтіли), що кінець кінцем не можна любити поезію, яку не розумієш дослівно, признатися в цих гріхах — означало б до кінця шкільного року не вилазити з двійки.
— Як-то, в цілому класі не подобаються нікому поезії Тудоряну? А це що?
Він з посмішкою на вустах, але вже забарвлений тією червоною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот ліворуч і праворуч. Фальшива посмішка, що відкривала тільки кінчики зубів, як у мерця, була страшна при цих очах, що зовсім не ховали свого глуму і бажання помсти.
Дарка прилягла грудьми до лавки і тремтіла.
«Це нічого… Зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо так добре по-румунському… І він так і не знатиме про те, що ми вже чули про «стадо русаків покірних». А я… я нова… мені можна більше, ніж будь-кому, не розуміти. Я ж приїхала з села… І він не повинен подумати собі про мене, що я знаю про «русаків»…» Хотіла заспокоїти саму себе, але в ту саму мить відчула, що тремтить мимоволі. Цілий же клас тремтить, і її трепет — це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі.
Учитель продовжує стояти в цій салонній, але такій грізній позі і чекає: нікому, нікому не подобаються такі високохудожні поезії?
Клас мовчить, спантеличений. Дарка добре відчуває в цій мовчанці нагромаджену за всі його уроки енергію бунту, але й відчуває інстинктивно водночас і те, що тієї енергії замало ще, що вона ще далеко не відповідає тій силі, яку дає Мігалаке його становище. Ні, поки що тут треба не відкритого, чесного бунту, а хитрощів. Як цього не розуміють дівчата?
В серці Дарки тліє дуже слабий вогник надії, що, може… може… з третьої лавки вибухне Міці Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену тишу, рятуючи себе і всіх.
На жаль, Коляска — тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається на своїй осі разом з головним мотором.
Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай зовні опанувати собою, повертається до столу. Тоді, наче звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає Оріховська. Ще не вхопилася вона як слід за парту, як разом з нею встала і Ориська Підгірська. Учитель повертає голову до Оріховської.
— А, домнішора, — його гарне обличчя стає ще гарнішим від щирої усмішки, — слухаю вас…
Оріховська відкидає властивим їй рухом голову назад і відповідає поважно:
— Пане професоре, ми слабо розуміємо мову поета і тому не можемо захоплюватися ним…
Це й були ті хитрощі, про які мріяла Дарка.
— Так? — спитав Мігалаке, не дуже-то довіряючи, хоч справді дівчата мало що розуміли з тих поезій. — Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.
Оріховська говорила від імені всього класу, але всі зрозуміли, що вона своїм виступом всю провину бере виключно на свої плечі і тільки вона одна приймає всі її наслідки.
Учитель ще й рукою дав знак, щоб Оріховська сідала, і лютим поглядом дав їй зрозуміти, що він ніколи не забуде цієї «послуги».
Ориська чекала на свою чергу.
Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиних слів. Стиснула кулаки під лавкою і думала напружено, уперто, переконана, що її думка та її сильна воля просвердлять Орисьчину свідомість і приведуть її до пам'яті.
«Орисько, не роби цього!.. Сідай, Орисько, сідай, доки не пізно!..»
— Що ви скажете? — якось безбарвно запитав Мігалаке в Ориськи.
У класі настає така закам'яніла тиша, що чути, як чотирнадцять дівчат вдихають і видихають повітря з своїх легенів.
— Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, — немов заохочує Ориську Мігалаке.
— Єв вряв (я хочу)… — промовила нарешті Ориська. В той момент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось засвистів застережливо чи, може, здивовано з відваги Дарки.
— Пс-с-с!
Учитель, здається, не помітив цього руху.
— Коли вам важко висловитися по-румунському, то можете це зробити по-німецькому, так, як домнішора Оріховська, — додав з іронією.
Дарка кусала собі губи: «Не говори, Орисько, не говори!»
Але запізно. Запізно думати, запізно просити чи погрожувати, бо ось Ориська говорить вже ламано по-румунському:
— Я розумію «Балади та ідилії», і вони мені дуже сподобалися.
Сталося. Стеля не впала нікому на голову. Учениці сидять всі на своїх місцях.
Портрети короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Одна тільки зміна сталася, зміна, якої не було ще за секунду перед цим: кожна учениця дивиться прямо перед собою й не має відваги глянути у вічі своїй сусідці.
Мігалаке наказує Орисьці сідати, не дякує їй за цю небувалу увагу до україножерського поета, тільки регоче. Так фальшиво регоче, що Ориська відразу сідає на лавку, як печеричка.
Мігалаке, здається, не помічає зовсім Ориськи, він звертається до Оріховської:
— Домнішоро Оріховська, а ви що скажете на це, ви, що маєте з усіх предметів «дуже добре»? Як ви це собі пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє по-румунському більше, ніж ви? А може, домнішоро Оріховська, вам спеціально не подобаються поезії Тудоряну? Де густібус нон діспутандум[16]. Ну?
Оріховська встає. Повинна встати, коли до неї говорить учитель.
— Прошу пана професора, я знаю не менше, ніж наші учениці знають. Можливо, що приватистки знають більше.
Мігалаке вдарив себе рукою по лобі:
— Ви хочете сказати, що я не вмію учити? Зараз переконаємося, чи приватистки знають більше… Домнішоро Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте ті поезії, що ми читали? Ви можете своїми словами переказати те, що ми у класі вивчали?
Оріховська сіла. Встала Дарка і зразу відчула чотирнадцять гострих пар очей, немов це були не очі, а голки. Вона була майже готова до цього запитання, але наперед знала, що заперечить вчителеві. Щоб рятувати клас? Щоб поставити вчинок Ориськи в ще поганіше світло? Щоб, нарешті, відмежуватися від цієї попівської дочки? Адже ця обставина, що вони з одного села, робила їх в очах товаришок, незважаючи на всі інші різниці, якимись сіамськими сестрами.
Ні, Дарка не робила такого складного аналізу своїх почуттів. Просто слухалася щирого голосу своєї вдачі, що не терпіла підлабузництва та брехні.
— Ну, домнішоро?
Дарці здається, що шістнадцять пар очей збіглося в одну точку і печуть, так печуть, що хочеться закрити руками голову і втікати звідсіль світ за очі. Дарка не впізнає свого голосу — таким чужим він їй здається:
— Я теж мало що розумію з того, що ми вивчали.
Сказала і відразу упала на лавку. Так миттю покинули її сили. На чолі виступив росистий піт, і Дарка зробилася зовсім безвольною від нього. А може, це почуття безсилля не що інше, як приємна свідомість, що сталося так, як повинно було статися?
Дарка наче здалека чує ще, як Мігалаке питає:
— Що вона сказала?
Хтось переклав йому (чи не Міці Коляска?) Дарчині слова по-німецькому, а потім ще хтось по-румунському. Щось холодне і тверде стиснуло Дарку за руку: Оріховська! У цім потискові руки, крім співчуття, було підбадьорювання і подяка за поведінку Дарки перед румуном. За це Дарка була особливо вдячна. Оріховська вгадала: не співчуття їй потрібно, а підбадьорювання!
Румун говорив:
— Домнішора Оріховська зробила мені перед цілим класом докір, що я не вмію навчати. Можливо. Це другий рік моєї шкільної практики. Але ми хвилину тому довідалися ще про щось. Ми мали класичний приклад того, що й найкращий учитель не може багато зробити, коли учениця не любить предмета і не хоче його вивчати. От маємо приклад: домнішора Підгірська і домнішора Поповіч. Панове викладачі такої думки, що панна Поповіч краще орієнтується в навчанні, а проте вона не любила румунської мови — і що з того вийшло? Вийшло з того, що слабша учениця на цілу голову переросла в цьому предметі цю нібито кращу. Пан корепетитор[17], може, був кавалір молодий і гарний, і йому не годилося звертати увагу панни Дарки на те, що вона на хибній дорозі… До того ж йому платили за те, щоб він поводив себе галантно з панною. У школі учителі менш галантні і трохи по-іншому дивляться на цю справу…
Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: навіщо ще одна куля, коли ворог упав уже, смертельно поранений з першого удару?
Мігалаке ходить по класу в нових лакованих туфлях, і немає способу заткнути йому рот.
— У школі є прості, дуже прості засоби для учениць, які не хочуть любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома — мама і тато, тут ніхто не буде примушувати до науки. Домнішора Поповіч скоро переконається в цьому сама. Так… так…
Чи для погрози іншим, чи мала бути це ще одна кулька у плечі покійника, — Мігалаке вийняв свій блокнот, щось зазначив у ньому і поволі-поволі сховав до кишені.
Урок тягнувся довго, безнадійно довго. Учитель викликав Ориську кілька разів. Вона з кожним разом відповідала дійсно краще від інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задоволення. Одночасно з дзвінком Мігалаке вислизнув з класу.
Клас якусь мить зберігає спокій, як їздець, що спускається чвалом. Потім здіймається галас, така злива голосів, що Дарка не може розрізнити, який вигук кому належить. Понад усі «підлизайки», «паршиві вівці», «бойкоти» пробивається один високий голосок:
— Тьфу! Тьфу! Тьфу!
Це відхрещувалась від Ориськи Ольга Косован способом, яким її мати чи бабка відхрещуються від злої сили.
Тоді Малінська схопила її за руку і скрутила так, що Ольга зойкнула:
— Ти, мужичко, ти на кого тьфукаєш? На дочку священика? На дочку священика?
Малінська (така короткозора, що коли читає, то книжку підсуває до самого носа) нагнулася до Ориськи й почала своєю хусткою втирати їй очі, хоч очі в Ориськи були сухі.
Тоді Дарка зрозуміла: те, що єднало дочок впливових батьків, було сильніше від того, що могло їх різнити.
Ориська сидить на своєму місці червона і зовсім не захищається. Її очі кольору старої бронзи мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якомусь екстазі дивляться перед собою так не по-земному, начебто удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать тих очей, а тільки згорблені плечі.
Клас аж реве, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює в її бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її носом. Тоді Ориська вибухає довго стримуваним плачем:
— Чого хочете від мене? Чого ви вчепилися в мене?
Оріховська заплескала в долоні:
— Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку жодна з нас три дні не озивалася до Кентнер. Хто за це?
Більшість була за Оріховську. Збоку мало вигляд, наче Оріховська провела нитку між своїми і новими. Свою можна було покарати, але своїм треба теж простити. На зайду можна плювати, і не буде в кого просити пробачення.
Ориська вже не плакала. Сперлася обома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргала до Дарки:
— Ходім трохи пройдемося, бо тут можна здуріти!
Але проходитися не було коли, бо на першому поверсі пролунав дзвінок і треба було з порога завертати до парти. За якийсь час втихло в коридорах. Тепер дудонять кроки учителів. Тих, що поспішають, і тих, що мають час.
В напрямі п'ятого класу довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмедячі кроки.
Клямка цокає, відчиняються двері, а вчителя не видно. Що, він поправляє собі шкарпетку, може? Аж ось став у дверях велетень, який закривав собою вхід аж до верхніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого великого чоловіка. Дарка не бачить нічого, тільки рухливу сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до столу. Згодом набирає відваги придивитися уважніше до шпиля цієї гори. І диво: обличчя в цього велетня звичайне, схоже на інші. Ясно-сині, ще синіші на червоному фоні обличчя очі, може, навіть симпатичні.
— Сідайте та дайте мені трохи спочити.
— Прошу пана професора! Ми вже так затужили за паном професором! Ми не можемо без вас жити!
— Дайте спокій, Коляска! Я тільки раз повірив у щось таке і тепер каятимусь до самої смерті.
Вийшло дотепно, але не можна сміятися з учителевої жінки! Тим паче, що це не секрет, що між Мігулевими нема життя.
— Прошу пана професора, а були між істориками і молоді хлопці?
— Чи Ясси більші від Чернівців?
— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?
— Прошу пана професора, чи там дійсно жінки лакують собі нігті назелено?
Учитель витер піт з чола.
— Раджу вам, а особливо вам, Коляско, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, я й так не подарую вам уже ані хвилини з години історії. І так я мушу подумати… гм, як би то зробити, щоб наздогнати пропущений час… Гм…
Він заклав руки за спину і почав у задумі міряти клас від дошки до вікна.
Дарка глянула на Стефу Сидір і піймала себе на чомусь, про що досі не знала: обидві, тільки вони вдвох, мали навскіс пов'язані бантики на блузках.
Дарці здавалося, що це її власна ідея — в'язати так бантик, а тепер бачить, що це запозичено у Стефи. Навіть більше! Навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.
«Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього», — думає Дарка. Їй уже цілком ясно, що з усіх подружок вона любить Стефу найбільше. Навіть більше, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти ні з чим. Як от сонце не має порівняння для себе!
Учитель уже щось надумав, бо зупиняється коло столу. Гора мусить обпертись, щоб не похитнутися.
— До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю ученицю, яка не має книжки. Я радив би вам теж, — Мігулів любить радити, — не пускатися на штучки, як ви це вмієте, що вас по дві вчаться разом з одної книжки. Це вас не врятує, бо кожна мусить мати свою книжку. Цього року будемо вивчати всесвітню історію… Гм… матеріал великий, а ми вже й так майже місяць пропустили… Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він надто дорогий і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати. Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.
В класі знявся галас:
— Ми не розуміємо по-румунському!
— Просимо нам задавати навіть більше, але з українського підручника.
— Не хочемо… маємо досить румунської команди на фізкультурі! — гукнула Оріховська так завзято, нестримано, що кілька учениць оглянулося на неї. Учитель удав, що не чує, не здогадується, від кого походять ці слова, і дивився на клас з добросердечною усмішкою. А клас, накричавшись, втихомирився.
— І чого ви зняли такий вереск? Я прекрасно знаю, що ви не розумієте по-румунському. Небагато ви зрозумієте і з української книжки, чи як ви думаєте, Кентнер? Хіба ви не розумієте, що мені було б краще викладати вам по-українському, але не дамо собі ради, й баста! Щодо румунського підручника, то я думаю так: я розповім вам спершу по-українському, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю тільки три-чотири найважливіших речення, і ви їх завчите мені напам'ять. Цього буде досить! Коли прийде пан інспектор, то я вже буду вас питати, щоб ви вміли мені відповісти. Я раджу вам пристати на це ще й з такої причини: на з'їзді істориків у Яссах був і чернівецький візитатор[18]. Там він заявив при всіх, що цього року звертатиме особливу увагу на історію. Коли прийде до нас пан візитатор, то, хоч законно маєте право вивчати історію на українській мові, панові візитаторові треба буде відповідати по-румунському. Хто цього не схоче чи не зможе, той матиме справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає Мігалаке, як це він так навчає румунської, що учениці не вміють склеїти двох речень. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам'ять, зможете мені калічити чи стогнати. О ні, панни! Це вже дійсно мусить бути назубок!
Це був останній пункт умови. Учитель оглянув клас. Слова його зробили своє. Спокуса була надто велика, перевага на користь класу очевидна, пункти умови дуже ясні, щоб боятися якогось підступу. Риску ніякого, навпаки — певний виграш.
Лідка хоче ще щось спитати:
— Прошу пана професора, тільки те будемо вивчати, що ви нам зазначите у книжці? Чи ви двічі питатимете: раз по-румунському, а потім ще раз, ширше, по-українському?
Ця вимога чисто дитяча, і від неї стає ніяково класові. Клас одержав такі добрі умови, що торгуватися ще — це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя ловлять на слові, чи як? Ні, ця Дутка дійсно забагато дозволяє собі. Так, мабуть, думав і вчитель.
— Мені здається, Дутківна, що ви добре чули те, що я говорив. Цього має бути для вас досить.
Лідка сідає засоромлена. Тоді знову встає Оріховська. Ця має червоні плями від скронь до вух. Клас насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: «Хай би вже так було, як постановлено». Голос Оріховської не такий впевнений, коли вона говорить:
— Ми будемо пильно вивчати історію, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб викладали її нам по-українському з наших старих підручників.
Дарка здогадувалася, в чому справа. В старих підручниках не було ні шовіністичного освітлення історії Румунії, ні того настільки нахабного паплюження історії українського населення на Буковині, як у цих нових, післявоєнних, виданих уже румунською мовою. Оріховська, зрозуміло, не може заговорити про це ясно, й от вибрала вона собі такий маневр: начеб її непокоїла виключно мова викладання, а не істотне — зміст.
Клас заворушився. Що? Що?! Коляска кидається сюди і туди: де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яку їй позицію зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не програють!
Лідка не тільки не приховує свого незадоволення цим нерозумним виступом Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокійною, повною обурення поведінкою намагається викликати незадоволення виступом Оріховської і в інших. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб нарешті дати по лобі нерозумній думці.
«Здуріла Оріховська? Рватися до книжки тоді, коли сам учитель дає нагоду легше завчати предмет!»
Стефа Сидір цвіте. Її очі дивляться кудись понад головами всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радості та тріумфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.
Романовська, яка під час промови вчителя поводилася байдуже, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу більш активно виступити на захист цієї думки, але, господи, ніхто не може закинути їй, що вона притакувала словам Мігулева. Вона з самого початку була проти, тільки просто не була певна, чи ще хтось такої самої думки, що й вона.
Учитель заклав руки за спину і роздивляється по класу. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як змінилося те велике, ще півгодини тому таке добродушне обличчя.
Тепер він говорить, намагаючись зберегти бодай зовні спокій, виключно до Оріховської:
— Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я не починав би всієї історії з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, а одиниця мусить погодитися з вимогами більшості. Так є і завжди так було, Оріховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і нема чого говорити більше на цю тему. Прошу сідати!
Коляска, яка ще за хвилину перед тим вагалася, тепер уже наважилася. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки: мовляв, можна було передбачити, що ми виграємо.
Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Таж її справа програна, чого ж вона з таким тріумфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно.
Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної парти. В Дарки починає жвавіше стукотіти серце.
«Хоч би тільки не почервоніти», — вгамовує себе Дарка.
Та Стефа — не до неї. Ні, обіймає Оріховську за шию і каже впівголоса:
— Добре сказав Орест, що не з'їзд істориків, а конгрес румунізаторів.
— Пс-с! — моргнула до неї Наталка так, що Дарка зразу здогадалася: вона застерегла її перед Дарчиною присутністю. Дарка враз вийшла з класу в коридор. Зробила, мабуть, це явно підкреслено. Але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі ліпша, ближча Оріховська, то вона, Дарка, не стане набиватися з своєю дружбою. О ні!
Вона не дозволить себе ображати: обривати з півслова перед Даркою, мов перед дитиною якою чи, ще гірше, перед непевною людиною.
Стефа обіймає Оріховську (що, певно, не потребує цього) і боїться звірити свою таємницю Дарці, яка любить її, як ніхто, може, в класі. І чи не смішно, що людське серце чулим називають?
До класу повертається Дарка з таким важким серцем, що від цього тягаря в грудях починає аж голова боліти. Не має майже ніякого значення навіть те, що вчитель природознавства Порхавка поставив Дарчин гербарій за зразок цілому класові.
— Попович забере усю любов пана професора до нас! — так сказала Коляска.
Про смаки не сперечаються (латин.).
Домашній учитель.
Інспектор шкіл.