Після подій на цвинтарі та інциденту з Дюком Гладкому Хіппі було дуже доречно поїхати десь до тітки в Теребовлю, Варняківку, Іній-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пісок-На-Зубах, штат Техас, Антананаріву, чи Гонолулу, чи Тірувананта-пурам, штат Махараштра, Індія. Тому що я починав непокоїтися за нього. За його психічне здоров’я, кажучи прямо.
Тітка з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Махараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся племінника, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамсь-ким рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брахмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше -відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а, може, зустріне Магаріші Махеш Йоґу, чи старого мудрого махатму, чи ще якогось ґуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!
Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс — у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зіґфріди, донечки страшної відьми Ядвіґи; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком глянути лиш на плесо.
— Тобі видніше, — філософськи прокоментував я.
Ми мали взяти по спальнику, два наплечники й купу різного потрібного в поході приладдя: починаючи м’ясорубкою й пінним вогнегасником, закінчуючи п’ятикілограмовими чавунними гантелями і дворучною пилою “Дружба-2”.
Та насамперід я мусив УЛАМАТИ Дзвінчиних батьків. Пані Віра була приємною тихою жінкою років так п’ятдесяти, пан Юрцьо — приємним тихим паном, на рік старшим. Лишень двадцятилітня сестриця Квітуся була сукою, яку ще треба пошукати. Але, дякувати пану Богу (богу Пану?), зараз вона гризе ґраніт науки у Києво-Могилянці.
Попри всю тихість та приємність, старі заперлися, як цапи.
“Ні, — кажуть, — пане Михайле, Дзвінка з Вами в гори не піде, ні-ні, ото наших знайомих доня ходила разом із пластунами в гори, вдарилась головою й осліпла, так що ні-ні. У зв’язку з цим ми не можемо довірити Вам, пане Михайле, нашу доню, нашу радість, наш калиновий цвіт, наше дитятко пресолодке, сріблом потикане, золотом підбите, оно Квітуня в Кийові, до нас майже й не приїжджає, тому втративши Дзвінку, необережно Вам, пане Михайле, довірену, ми втратимо віру в прийдешнє, у днесь завтрішній, у наше світле майбутнє, у Кравчука, в Чорновола, Валєнсу, Магаріші Магеш Йоґі, Карлоса Кастанеду, Теуна Мареза, Тайшу Абеляр, дона Хуана, рабиню Ізауру, Джидду Крішнамурті, Ортеґу-і-Гассета, Мануеля Маруланду, А. Ч. Бхактіведанту Свамі Прабхупаду, Махасаматмана й Уіцілопочтлі з Кетцалькоатлем разом узятими. (А п л о д и с м е н т и.)
Бабільше! Щобільше, втративши нашу ясочку, ми зневіримося в те, за що боролись наші батьки, підставляючи свої юні груди на штики п’яних матросів під Крутами! (Т р и в а л і о п л е с к и.)
Ми втратимо віру в Батька Хмеля, Батька Тараса, втратимо віру в Каменяра та Вічного Революціонера, втратимо віру в Співачку Досвітніх Огнів, у Стуса, в Розстріляне Відродження, у “Кобзар”, у “Махабхарату” та “Рамаяну”, у львівське пиво, Клюмбу* та футбольний клуб “Карпати”! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)
При всій до Вас дикій повазі, пане Михайле, ми не дозволяємо йти нашій зозульці разом із Вами в гори — ні, ні, і ще раз ні! (Б у р х л и в і, т р и в а л і о п л е с к и.)
Товариші! З того часу, як великий Ленін заснував нашу партію, вона впевнено йде по накресленому ним шляху будівництва соціалізму та комунізму. (А п л о д и с м е н т и.)
Тож хай і надалі укріпляється єдинство соціалістичної спільноти, усіх революційних сил нашої планети і нашого села! (Т р и в а л і о п л е с к и, щ о п е р е х о д я т ь в о в а ц і ю.)
Слава нашій ленінській партії! Слава великому радянському народу! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)
Хай живе комунізм! Хай живе мир! (П і д с к л е п і н н я м з а л у д о в г о н е в щ у х а є о в а ц і я. У с і в с т а ю т ь. Л у н а ю т ь в и г у к и: “Хай живе Ка-Пе-Ес-Ес”, “Дайош трактор!”,“Слава ленінському Центральному Комітету”, “Дайош п’ятілєтку за трі ґода!”, “Слава генералу Роману Шухевичу!”, “Да здравствує нєрушиме єдінство партії і народа!”, “Йосифу Віссаріоновічу Сталіну — ура!”, “Слава! Слава! Слава! Ура!”.)
По тривалих аплодисментах починає говорити Дзвінка, котра каже, що ні, татку, ні, я піду з Михаськом у гори, ми ненадовго, завтра рано вирушимо, позавтру вже будемо дома, і ми не будемо стукатись головами і не будемо сліпнути, як Ірця Москалець, бо вона каліка і не може встояти на ногах, а поперлася з пластунами в гори, бо туда йшов Бодя Сізьон, і ми не будемо купатися голими вночі, бо з нами ще буде Михаська брат, Орко, а він вчиться в Ел-Де-У, а його одногрупники якраз їдуть в гори, а вони всі патріоти, і члени, ну, УНА-УНСО тобто, і всі з оселедцями, і скромні-ввічливі-виховані, і ніякого озера там нема, так що топитися я не матиму де, і ми все сміття зі собою принесемо, щоби ти бачив, шо ми не смітили, ЧЕСНЕ СЛОВО.
На те, що мій брат Орко зараз спекулює турецьким самопалом у Польщі, я резонно промовчав. І якщо буде, то лише з грудною дитиною і тою мандрьохою, яку він так необачно підчепив.
На пленумі взяла слово пані Віра, яка зверталась радше до чоловіка; вона глаголила, що Дзвінка дуже приятелює з Михасем, а на море, у зв’язку з гіперінфляцією, вони, вочевидь, того року не поїдуть, тож чом наша лялюся не може відпочити від спеки в хорошому товаристві цьвіту нації, надії нації, а не просиджувати в розпеченій кам’яниці разом з тою скацапізованою москвофільною молоддю тут, у Мідних Буках. “Тим паче, — вела вона далі, — ми, Юрцю, знаємо Михася не перший рік; знаємо його як ввічливу, тиху та слівну дитину, яка навіть голосу на нашу дитину не піднімає, і завжди веде себе, як ґречний кавалер, йому (ти не звернув уваги?) притаманна та вихована інтеліґентність, про яку розповідали моя матуся, котру плекала в собі геть уся довоєнна галицька молодь, чи то батяр, чи шляхтич — лиш би не фраєр, і яку ми, дякуючи освободітєлям, Юрцю, не застали, тим паче, роботи в хаті задужо нема...”
Я, у свою чергу, побачивши, звідки вітер віє, запевнив, що панна Дзвенислава проведе ці два дні у товаристві національно свідомої молоді, де, нема сумнівів, великим авторитетом користується як мій брат Орест, так і ваш покірний слуга, і де під гітару співатимуть не брутальних москальських пісень на кшталт “Я зарєзал сваю маму”, а істинно-українські перли козацької та повстанської творчости. Амінь.
Ага, мало не забув: щоквадранс цитуватимуться Шевченкові “Сон” і “Розрита могила”, і щогодини виконуватимемо Національний гімн України (слова П.Чубинського, музика М.Вербицького).
Пан Юрцьо пробував було протикати щось стосовно повні, мовляв, кацапи на вовкулаків й упирів перетворюються, і всяку іншу фіґню... упирі, лилики, щезники, нявки, мавки, чугайстри, майстри-ламайстри, колобки, капітошки, котигорошки, барабашки, чебурашки... Перемога була за нами.
Ми й справді планували повернутися за два дні: ранок і день в дорозі, вечір на місці, обід і вечір наступного дня знову в дорозі.
Дзвінка авторитетно заявила, що вона майже добре знає туди дорогу.
— Дзвінко, а ми там не застанемо часом цілу купу туристів, з машинами, музикою, дівчєтами?
— Ти смієшся, Міську. Про то озеро знають двоє-троє чоловік, не більше. Я хотіла назвати його озером Моррісона, однак леґенда гласить, шо воно Місячне. Нібито в ньому купалася доця Ядвіґи, потужної відьми, і в неї саме почалися місячні... ну і так далі. Серйозно, так нам ше той гуцул розказував.
— А м’ясорубку і гантелі брати?
— І повну збірку творів Ве І Леніна в перекладі на угуйську.
Вона була класною дівчиною, ота Дзвінка — мила й без заскоків. Вона розуміла мої дурнуваті жарти, вона любила слухати дурниці, які я часом (тобто дуже часто) плів. Я мав про що поговорити з нею не заїкаючись і не червоніючи від хвилювання. З іншими дівчатами було просто неймовірно складно знайти спільну мову. Вони стверджували, що я зануда. Дзвінка, мабуть, обожнювала зануд. Одним словом, Дзвінка була тою, з ким ти ніколи не проти посидіти ввечері на розігрітому ґанку й помилуватися сонцем, що цілується з туманними горами. З нею завше приємно прогулятися ввечері по мосту над річкою, відчувати тепло її долоні у своїй і відчувати, яким жаром насичений нагрітий за день бетон мосту, відчувати, як він віддає його м’якими хвилями ніжним сутінкам, вогким від пахощів матіоли та липи в цвіту.
Ми мали розділити між собою, хто несе армійську тушенину, хто гречану кашу, хто стару (таку, яку добре пекти на вогні) бульбу, хто хліб, хто воду і т.д. М’яса ми не брали: при такій температурі, я гадаю, мухи встигнуть пройти повний життєвий цикл. Тим паче, шашлики, за нашою спільною думкою — це талан дорослих або мудаків, або персон, наділених обидвома рисами. Щобільше, ні я, ні моя подруга готувати м’ясо на рушті не вмли.
Наметів ми, по-перше, не мали, а, по-друге, й не тарґали би: погода завмерла й залишалася спекотною без видимих змін ось уже два тижні. Останній дощ падав у день мого прибуття.
Таємницю маршруту Дзвінка збиралася відкрити переді мною у найостанніший момент. Тобто завтра зранку, вийшовши за межі міста.
Ми домовилися зустрітись завтра на мості о сьомій годині рівно.
Звечора я спакував свій наплечник, лицарськи запропонувавши Дзвінці довірити мені левову частку провіянту плюс казанок. На наше обопільне щастя, у Дзвінки був “єрмак” — як і в мене. Повірте: совкові “колобки” були розроблені п’ятим відділом Ка-Ґе-Бе для придушення вільнодумства і вільнолюбства поміж туристів. Мій тато, живучи ще в Новому Саді, купив крутий чеський наплечник із десятьма тисячами різноманітних ремінців, кишеньок, стяжок — для поміліметрового підточування під моє грішне туристське тіло.
“Ти завжди береш зі собою в походи презервативи?” — поцікавився я сам у себе, вкладаючи нацюцюнник до кишені “єрмака”.
“Ні, чому ж, не завжди, не завжди, тільки коли пригадую долю бідного Орка.”
Засинаючи, я дивився на майже повний місяць, що сліпим оком нахабно розглядав мене через вікно.
Дзвінка радісно шкірилася на мене, сидячи на перилах-загороді, що на мості. Напханий наплечник одиноко тулився до її ніг, нагадуючи про сумну долю приречених на забій бичків, яким лячно відступитися від мами.
— Одинадцять кілограмів, — не без гордості сказала вона. — Я бачу, ти ще, крім творів Леніна прихопив свою друкарську машинку.
Заперечити язик не повертався: п’ятнадцять кілограмів — вони і в “єрмаку” п’ятнадцять.
Я допоміг їй закинути на плече рупцак. І ми рушили. Рушили геть, залишаючи у постсвітанковому світлі прийдешню спеку, сонного Фєдю, мою садибу, залишаючи спогади про своє “я” у місті.
Ми вирушили.
Дзвінка пояснила, що, скажи вона мені про наш маршрут учора, я б напевне забракував його. Але, вислухавши врешті цей десятихвилинний звіт про етногеографію Карпат в околі Мідних Буків, я не сказав би, що той був начисто пропащим. Дуже навіть нічогенький... А ще як взяти до уваги, що його розробило дівчисько, яке з труднощами орієнтується у власній хаті, то був він майже що відмінним.
Отож ми підіймаємося вгору, звертаємо на певну таємничу тропу, з неї виходимо в село Гицлі, звідти все вверх та й уверх, аж ген до славного містечка на перевалі — до Вовчисьок. А далі мали би волочитися пару кілометриків непролазними хащами, тоді звертаємо на невеличку потаємну полонинку, і — на тобі раз! — ми на вершині гірського хребта. А далі — як по проспекту Свободи. Замахавшись іти тим самим хребтом, ми нарешті зрозуміємо, що озеро десь отутечки.
Дзвінка зі самого рання була в чудовому настрої. Вона розказувала всілякі цікавинки з гисторії тутешніх країв.
Ми підіймалися майже цивілізованою гірською дорогою все вище й вище. Я похвалив Дзвінку за те, що вона вдягнула джинси, а не шорти, чи, що гірше, — вузесеньку міні-спідничку. Але брешу... Дзвінка ніколи б не одягла міні-спіднички. Це, як і шашлик з музикою і дівчєтами, було таланом мудачок. Зі мною ві Львові навчається не одна така дівчина. Вони натягують ті вузькі кавалки тканини на свої грубі ноги, напевне, не усвідомлюючи, що стають від цього подібними на перетягнуті шнурком ковбаси. Але пацанам, кажуть, така екзотика дуже навіть до смаку.
На ногах Дзвінка мала високі саперні черевики, по-науковому “мертензи”, а в народі — “бєрци”. Скажіть мені, будь-ласка, де ще ви бачили дівчинку в “бєрцах”? Отож, якщо ви бачили таку, та ще й із милим личком... Якщо ви бачили її і випадково глянули на її товариша, значить, ви бачили нас із Дзвінкою.
Ходити в походи мене вчив Арсен Нера, Арсена — його ж брат Павло Нера, а того — сам Пєтя Дупа.
Пєтя Дупа був нашим духовним лідером, окрім того — адептом і свідком “Айрон Мейден”, “Пантери” та українського панку. На даний момент троє вищезгаданих осіб належать до покоління перших неофітів, навернутих на шлях нац-панк-культури. Вони носять козацькі чупри на голених головах і не пропускають жодного Факельного Походу. Так що всі премудрощі туриста я пізнав саме у ґуру Пєті Дупи. І не дивуйтеся, що наші наплечники були повними: ми взяли по додатковому комплекту одягу, теплі шкарпетки, взяли навіть куртки-вітрівки, хоча небо було безхмарним, і повну аптечку, від анальґіну та активованого вугілля до сульґіну, пеніциліну та вітману С. Бо так учив Пєтя Дупа, і так учив Афанасій Нікітін, і так учив великий землепроходець Чжан Цянь.
— Михаську, а ти знаєш, що ось та колія означає?
Дзвінка показувала рукою на старезну вузькоколійку, котра з’явилася з папороті й трави якраз у нас під ногами. Наскільки мені було відомо, ця колія проходила десь повз два тутешні дива природи — двометровий мурашник і багно-трясовиння. Судячи з інтонації, Дзвінка с а м а хотіла розказати, що та колія означає. Я запитально махнув головою.
— Слухай. Колись Мідні Буки були простим собі забиченим селом і називалися Липинцями. Але в тисяча якомусь-там році в село прийшов один панок. Зашарив тут собі крутий палацик, курив на ґанку люльку з довгим цибухом і лапав наймиток за сраку. Аж раз пішов на лови у свої гірські угіддя. І десь тутечки він знайшов бистрий потік гірський, а в тому потічку лежав великий бук, повалений бурею. І бук той не простий, а мідний. Підпанок неголосно лайнувся і навшпиньки підійшов до дерева. Виявилося, що дерево взагалі-то дерев’яне, але покрите тонесенькою плівочкою МІДІ.
При цих словах Дзвінка глянула мені в лице, перевіряючи, справляє на мене її гисторія належне вражіння, чи ні. Я відкрив рота, показуючи, що від цікавості я мало не втрачаю свідомості, і взяв її за руку. Вона посміхнулась і продовжила:
— Підпанок страшно пересрав! Сказав, шо то робота всіляких нявок-мавок та мольфарів-сатаністів. Пішов він до однієї чаклунки, Секлетою бабу звали. Секлета йому й каже: “Знаю, за чим ти, красний молодче, прийшов, знаю... Але не скажу. Бо не можу.” Панку, а був уже він хлоп у літах, сподобалося, жи ’го старі люде красенем звуть, ну і дав він тій Секлеті кошичок із крашаночками, три колечка ковбаски домашньої... Ну, стара лярва почала вагатися. Каже, жи може шось і вдасся прояснити з тими всіма мавками-нявками. Тоді накинув панок іще й відерце полядвички й діжечку якогось бухла дешевого, по-тодішньому сивухи. Довго та ше Сивілла, тобо Секлета, ламалась, але нарешті на зачакловане місце поперлась. Напевне, не без помочі панкового красного чобітка.
Дійшли вони до того бука, і стали підійматися вверх проти течії. І знайшли там не одного, а цілих СІМ буків завалених, І ВСІ В МІДІ! Вже й мох змінився каменем, а вони все йдуть углиб лісу. Вже й камені в руслі стають мідними, аж тут вони надибують на печеру, з якої ціла та річечка витікає. Заходять вони туди зі смолоскипами, а ТАМ!... У кутику печери кістяк людський, річечкою омивається, І ВЕСЬ, З НІГ ДО ГОЛОВИ, МІДНИЙ, ЯК ЧАЙНИК!
Дзвінка знову глянула на мене, і я тихенько ахнув од вражіння.
— Бабка Секлета довго ше шось там стогнала, шамкотіла, нарешті сказала, шо в неї нема ліцензії, чи то пак леґітимації, на ворожіння у висотних районах. Панок, зувидівши, що його інвестиції у стару суку себе не виправдали, наказав її колесувати. До речі, як би то панка назвати? Вибирай: Педько, Терешко, Шеліфон, Лесько, Олешко чи Сізьон...
— О! Най буде Панько!
— Ну, а раз тими краями проходив один добродій, Радомир із Пустих Мит, більш відомий як Радомир Ясний Місяченько. Завітав той добродій до пана у двір і мовить, що так воно й так, мовляв, він є придворним ворожбитом при Його Величності королеві Людовику XVII, а зараз блукає, бо Його Ясновельможність прогнали з монархії за знання темні й зловіснії, типу демонольоґії та некрофілії...
— Може, демонольоґії та некромантії? — перепитав я.
— Так-так, некромантії та зоофілії... А панок наш був якраз не в найкращому гуморі. Не вспіла відьма спустити дух на колесі, як нарід враз набуньдючився: хто, кажуть, нашим діточкам буде бородавки зганяти? Га? А на припічку орати й на козячому гімні гадати? Га? Може, Ви, пане Паньку? Одним словом, хлопи та й годі. Але той пройдисвіт виявився дуже доречним. Поселився він у Секлетиній хижі. Та й живе, у вус не дує. Аж нагло зачув той добродій за дивнії тії мідні буки, що в бистріїм ручаї гілля мочать. Спритним, видать, був, холєра, бо зрозумів, що там десь мають бути поклади мідної руди. Він закликав кількох дужих молодців зі села і загнав їх туда під страхом чоловічої немочі в ліжку. Ті хлопаки почали длубати скалу, аж... “ЙОСИП СТАРЕНЬКИЙ!” — подумали хлопи. “КОВЕЛІТ!!!” — подумав Ясний Місяченько. До хрєна синьої руди з маслянистим блиском! Таким чином, Радомир із Пустих Мит заснував першу в реґіоні виплавню міді. Ось так-то.
— А шо далі? — зацікавлено спитав я, мружачись на сонці, що пробивалося крізь крони сосен.
— А далі... Сплило багато води з того часу... вже скроні в давнини взялися сивиною... Вже й дітки числені того добродія встигли зогнити, та й онуки з роками не молодшали. Прийшли австріяки і поставили все на промислову основу. І за якихось сорок літ визбирали все до останньої крихти. Але за цей час Липинці перейменувалися на Мідні Буки, і не один австріяцький панок устиг переїхати в цю квітнучу провінцію. Розумієш, тоді наше місто зазнавало піднесення, не те що зараз — село без сільради. А мідь закінчилася — й на місце австріяків стала з’їжджатися галицька інтеліґенція. Воно перетворилось у своєрідне відпочинкове містечко для паничів, і тому вибудували готель бордельного типу “Готель де ля Руж”. Але молодики дуже скоро побачили, що жадних балів та імпрез тут немає, і замість молоді стали з’їжджатися грошовиті старі пердуни із польською кров’ю.
— А часом не з того пансіонату потім совіти зробили інтернат для дівчат?
— О власне! А потім одна маленька дівчинка, що любила вокально-інструментальний ансамбль “Дорз”, нарекла його Гіацинтовим Домом. І двоє хлопчаків із Мідних Буків, коли хочуть підлизатися до неї, саме так будівлю й називають.
— Кльова історія. Розкажи ше одну...
— Нє, Михаську, тепера твоя черга.
— Ну добре. Страшна історія, називається “Волосся”... Був собі психіатр, і прийшла якось до нього дівчина із волоссям вишневого кольору.
Отак ми й ішли. І була одна байка, за нею інша і ще інша...
Я відчував, як ставало дедалі важче йти вгору з такою ношею на плечах; Дзвінка потіла все сильніше, її темне волосся, стягнуте у хвіст ґумкою, виглядало вогким. Щогодини ми робили привал: випивали крапельку води, хвилини дві ходили босими, відпочиваючи від мертензів, допомагали одне одному закласти наплечники й рушали далі. Дзвінка пару разів пропонувала перекусити, але тільки через звичку, а не голод. На повні шлунки ми далеко не зайшли би. Так учив Пєтя Дупа, і так учив Руаль Амундсен.
Минули село Гицлі. Таке собі сільце, нічим не примітне, хіба що гноєм чути сильніше. Як наразі, то Дзвінка майстерно вела нас по заданому маршруту.
В селі на нас дивились, як на ідіотів, що в тих місцях на повному серйозі вважається синонімом туриста. Ми пройшлися єдиною вуличкою, по обидва боки якої стояли хати з лавками. Кілька підстаркуватих жінок, зайнятих роботою на городі, побачили нас, що йшли, тримаючись за руки, з великими наплечниками за спинами, у воєнних шкіряних черевиках, у затертих до дір, вибілених часом і хлорованою міською водою джинсах — і багатозначно переглянулися. Дзвінку, вочевидь, було оцінено як курву-хвойду-мандрьоху, а мене як безсумнівного підера. Бо якшо той турок не підер, то на ’кий йому довге волосся?
Бажаючи досадити підстаркуватим бойчихам, я зірвав перед тином одної з них трійко великих ромашок і зачепив Дзвінці одну за наплечник, другу — до її білої майки (скажіть, панове, чому ця дівчинка не вдягнула бюстгальтера?), а третю — їй за вухо. Дзвінка, натомість, смачно поцілувала мене в губи.
Старі баби аж перестали полоти. Най мене шляк трафить, якщо вони бачили десь подібну зухвалість. Бойчихи знов обмінялися багатозначними поглядами. Таких бахорів, як ми, вони ще точно не зустрічали.
Дзвінка висмикнула з трави пару волошок і заквітчала моє волосся й броцак. В гіпі квітка була символом миру і кохання. Вони запихали ромашки в дула автоматів, а солдати їх за це розстрілювали. Може то нам проголосити 1993-й — Літом Любові?
Ми знову занурилися в зелені хащі. І знову вгору. Залишивши село позаду, через двадцять хвилин ми цілком несподівано вигулькнули на невеличку полянку з озерцем й навислою над ним чепурною хатою.
— Ось то воно? — стараючись приховати розчарування від наявності цивілізації, спитав я. Озерце доволі миле, слів немає, але ж люди, хата...
— Абсолютно ні! То... То ціла НОВА ГИСТОРІЯ!
Я любив слухати її байки-“гисторії” для походів: Дзвінка мала колорит пригірського розповідача. Я насторожив вуха.
— Значить, справи були такі. Колись давно, ше за совітів, у Мідних Буках жив один чоловік, Євген Балій, він жє Ґєньо Балєй, він же Юджин Бел’ю, родич славного Адріяна Балія, чи то пак Едріана Бел’ю, гітариста гурту “King Crimson”. Він грав на саксофоні, як і ти. Ріс здібним хлопчиськом, вступив до Львівської концерваторії... Одним словом, усе було б у нього круто, народись він у Польщі чи в Чехословаках. В Си-Ри-Си-Ри ж уважали, шо від саксофона до ножа — один крок. Сам знаєш: “сєводня сушаєт он джаз, а завтра родіну прадаст”. І чувак ніде не міг си найти роботи, тільки того й мав, що лабав по весіллях і грав у переходах. Але їдного разу, — Дзвінка підняла акуратний пальчик, наголошуючи на тому, наскільки винятковим і неординарним був випадок, — так от, їдного разу здибав його певний фацет, який саме шукав саксохвоніста до свого джез-бенду. Той хвацет був не ким іншим, як поляком, і звався він Маврици Якось-там. Маврици повів Ґєника в ресторан “Романтик”, дав йому попоїсти і вже за кілька хвилин Маврицию стало ясно, що Ґєник ладен їхати до Казімєжа Дольного хоч би й нині ввечері. Там, у Польщі, вони створили гурт “Покет-Гауз Блюз”. Ґєнику сказали, шо він негранений сапфір, чи шось таке — файний малий, простіше кажучи. І після напруженої роботи в Казімєжі по вулиці Сестер Василіянок, 149 вони почали давати концерти. Ну, і махіна запрацювала. Сімнайцять літ джєзують вони цілим світом. У 1989-му вони навіть побували у Мідних Буках. І сам Ґєник то всьо нам, малим, розповідав. Тепер навіть вулицю, де він жив, перейменували на вулицю Сестер Василіянок, хоч і не до кінця зрозуміло, навіщо. Але на нас це дуже схоже.
Зрештою, то всьо фіґня; ти ж бачиш — у Мідних Буках постійні конфлікти між нами і москалями, чи то пак москвофілами. Східняки в місті не хотіли, шоби “Покет-Гауз Блюз” давав концерт, бо це вєяніє разлагающєгося Запада. А наші, побачивши, жи їм то не в кайф, взялися чинити їм опір. Одним словом, поки вся проґресивна молодь та інша шпана сиділа в клюбі і слухала “Саммер-тайм десперейшн”, за стінами вирували нездорові почуття, які плавно перейшли в побоїще. Наші не розрахували сил і поприносили на демонстрації металеві прути й обрізки труб. Тоді одного чоловіка затовкли на місці, а ше четверо померли в реанімації від важких черепно-мозкових травм. То був, певне, найбільший конфлікт не тільки між нами й ними, а взагалі за історію цілого поселення.
— Ти серйозно? Ну, про тих... п’ятьох, шо померли? А кими вони були?
— Увесь пришпил у тому, шо троє з них взагалі жодного відношення до демонстрації не мали. Їх помилково затовкли нацики.
— А ще двоє?
— Російськомовні східняки. Але не в міжетнічних забобонах справа. Ця демонстрація виявилася прекрасною нагодою для владнання особистих питань. Гарний привід. Можна затулитися благородною метою... Ферштейн?
— Ну, а дача тут до чого?
— Дача стала черговою точкою кипіння. Кацапи не хтіли, шоб бандєровєц-перебіжчик приїжджав тут зі своїми грошима. Тут зіграла проста заздрість. Він привіз весь матеріял зу Польщі, зашарив хавіру, і тепер приїжджає на зимові ферії в Карпати. До речі, раз є хата, значить, от-от будуть і Вовчиська.
Нарешті ми зробили привал. Довгий привал, хороший привал. Ми з’їли пару яблук із племінного саду Олельків — Дзвінка знала, що я особливо небайдужий до папирівок. Було неймовірно приємно сидіти босим на сухій, встеленій глицею землі, притулившись плечем до вимученої Дзвінки, і гризти холодне, вогке яблуко. Стопи жалібно запхенькали, коли я вкотре запихав їх у розігріту шкіру “мертензів”. Вузька, зблідла стежина практично й не існувала, залишилася тільки глиця зі своїм гострим ароматом, велетенські розложисті кущі папороті й паруюча волога лісу. І велетні сосни з колючими кронами, що гули про Карпати й волю.
Зненацька стежка влилась у стежину, та — у протоптану дорогу, у свою чергу та перетворилася в асфальтове шосе. Шосе — сказано, звичайно, занадто пишно, як про таку ямисту опуклу смугу асфальту, але це вже “цивілізація”.
— Дзвінко, зізнайся: ми ж уже ледве дихаємо.
— Терпи, терпи! Попереду ще стільки ж... Гі-і-і-і!!! — Дзвінка в захопленні втягнула в себе повітря. Вона махнула рукою позаду мене: — Дивися, Михаську! Дивися, де ми вже є!
Я втомлено повернувся відразу цілим тілом.
— Ух ти! — забув я про всяку втому, бо той ландшафт, що відкрився, справді вартий був подиву. Могутні гори, вкриті віковими деревами, що ледь погойдувались у мареві спеки, що панувала навіть тут, на висоті пташиного льоту. Десь глибоко внизу, у білій димці, розпістерлись, наче сімейка врослих у ґрунт черепах, наші Мідні Буки, настільки маленькі, що дерева зливалися з хатами. Місто, оточене з трьох сторін горами, мов у захисті мурів. І ліси... ліси. ЛІСИ. “Якщо прийдуть лісоруби, — спало мені на думку, — лісоруби зі своїми шаленими бензопилами, зі своїми бідами й мізерними заробітками, зі своїми канапками з парою круто зварених яєць, загорнутих у старий випуск “За вільну Україну”... цього всього товченого смарагду не стане. Елементарно.”.
— Дивися, Михаську, — захоплено прошепотіла до мене, смикаючи за руку й указуючи ще кудись. На одному рівні з нами, лишень далі, ближче до сусідньої вершини, нерухомо висів (чи плив?) беркут. Робив великі плавні кола, зовсім не махаючи крильми.
Я обійняв Дзвінку. Нам відкрилася вона, ГАЛИЦЬКА МРІЯ, ідея-фікс кожного галичанина, картина, що гоїть душу, лікує екзему, знімає неврози і дарує химерне, але від цього не менш іскристе почуття щастя. Не мало значення, які випробовування готує нам доля. Коли бачиш картину, яку бачимо ми, все втрачає вагу, і ти почуваєш себе часткою, крихітною часткою Карпат, і відчуваєш, як таємничі сиві задуми природи ворушаться десь тут, поруч із тобою і мною, і все навколо відразу наповнюється символами, знаками і віщуваннями, і ти стаєш незалежною річчю-в-собі, і ти відчуваєш, що вмієш літати.
Вовчиська, на відміну від Гицлів, здавалися бути містечком культуралізованим, ба навіть із претензією на европейськість. Чисті вузькі хіднички, широченні полотна доріг (щоби влізся найширокобокіший Т.І.R.) і старі розлогі липи у цвіту.
Місто було простим, як двері: центральна широка дорога — вулиця Технічна, дві паралельні і дві перетинаючі вулички. Навіть на цій висоті спека продовжувала свою затяжну оргію, підтримуючи в стані перманентної ерекції слабохарактерні стовпчики з підфарбованим спиртом у термометрах.
Ми пройшлися вздовж кнайпи “ПІД ЦАПОМ”, маґазину “Тисяча дрібниць” (“Дурниць”, — виправила їх Дзвінка, відвідавши крамницю), вийшли на обурливо чисту площу, оточену ліхтарями. Площа по периметру була вкрита закутаними у вовняні хустки бабцями, що продавали молоко у трилітрових слоїках, а також сир, жовту тлусту сметану, яйця, ожину, білі гриби і петрушку.
Минувши порожній постамент (чи, бува, не пам’ятник Людині-Невидимці?), побачили, що дорога різко звертає вниз; Дзвінка впевнено сказала, що треба трішки спуститися, трішки знову піднятись, і ше, трохи проволочитися непролазними хащами ожини. Коротше кажучи, ціль ставала все ближчою.
— Михасю! Глянь на небо.
Я задер голову. Ми саме видряпались на вершину гори і тепер, за словами Дзвінки, мали б іти, як по проспекту Свободи. Ми сиділи на стовбурі поваленого дерева, в оточенні клубів дикої ожини.
— Шо скажеш про погоду?
Я продовжував розглядати небо. Східна частина нагадувала зморшкувату шкіру реліктового плазуна з Галапагоських островів. Трохи вище тих хмар були перисті, поблизу них зграйкою трималися купчасті баранці, а сонце за кілька хвилин мало би поринути в суцільний шар купчасто-грозових, які вже почали витягуватись у кремезні хмарові вежі та скелі. Сонце просвітлювало через вуаль висотних тонесеньких хмарок, які нічого доброго не віщували також.
Цим я й поділився з нею.
— Розумієш, якшо на небі є хмари трьох ярусів, то майже завше погода псується.
— Та? А відчуваєш — трохи припарює.
— Є таке... Якось я з пацанами грав у футбол. А погода вже днів зо п’ять така сонячна стоїть, майже без хмарок. Ще й день той видався особливо сонячним і незвично безхмарним. Але дуже високо засіла пара-трійка перистих хмарок, от таких, — я показав їй, яких саме, і продовжив: — От. Та тільки звечора вітер не стих, як на добру погоду, а посилився. Я до тих пацанів звертаюся: “От, пацани, — кажу, — завтра буде злива”. Вони почали з мене сміятися, по-їхньому — “лахати”.
— І шо далі? Тебе тоді, у той раз, побили?
— Нє, того разу минулося.
— А на наступний день яка була погода? Хмарно з проясненнями?
— Нє-а. Цілий день періщила злива.
Ми вже рушили, але Дзвінку, вочевидь, ця тема дуже заінтриґувала:
— А шо ми будемо з тобою робити, коли почнеться буря? Як то кажуть, “грози зі шквальними вітрами”? А то і з блискавицями? Або з градом! То ж всьо розкисне...
Але було видно, що такий поворот подій їй дуже би навіть сподобався.
От ми й вийшли на проспект Свободи. Брели самісіньким вершечком гірського хребта в нерукотворному коридорі. З обидвох сторін росли кремезні сосни, а їхні крони змикалися над нами. Всередині коридору мешкав напівморок, теплий і вогкий, як закутаний в туман липневий світанковий кіт. Вся земля вкрита рівномірним шаром глиці без жодних ознак людського сліду. Це було нереально — фантастика, точнісінько, як описувала Дзвінка.
Втома непомітно зникла, а може причаїлась, або стала нашим новим, бажаним товаришем. Справді, ця частина мандрівки видавалась найприємнішою та найлегшою.
Я спитав у Дзвінки, котра година. Пів на п’яту, відповіла вона.
Пів п’ятої! Ми волочилися вже майже десять годин!!!
Ми саме перестали відчувати ноги, коли щільна стіна смерек розійшлася, показуючи перлину, яку притримують лише для особливо довірених осіб, для обраних. “Ми оибрані”, — втішився я.
Дзвінка охнула від вражіння. Я лиш тяжко дихав відкритим ротом.
Манюсінька полянка, розмірами з ґазон пересічного гамериканця, рівно стелилася до самісінького озера, а потім рвучко пірнала в його води. Невелике плесо частково поросло лататтям, даючи притулок своїм мешканцям — якщо такі були, звісно. Я нарахував сім розквітлих водяних лілій.
— Холєра, — промовив я. — То озеро глибоке, раз тут латаття росте!
На протилежному від нас боці клубочився густезний чагарник. Потрапити на цю галявину можна було лише одним шляхом: тим, яким зайшли ми. Дзвінка втомлено скинула зі спини свій наплечник. Розтерла наболілі ключиці. Потягнула спину.
— Спочатку п’ємо, потім їмо, потім купаємося, — мовила вона.
— Спочатку п’ємо, тоді купаємося. І аж коли назбираємо дрів на ватру, тоді будемо жерти.
— Бо так учив Пєтя Дупа...
— ... і так вчать Тур Гейєрдал, великий мудрий гобіт Більбо Беґґінс та Джон Рональд Руель Токлієн, автор “Сильмарілліону” й “Айнуліндале”.
Дзвінка порснула водою, яку щойно надпила з пляшки, і голосно розреготалась.
Сосни та смереки замовкли. Повітря, здавалося, вмерло. Воно просто перестало рухатись і забуло про існування вітру. Навіть на висоті польоту беркута, на цій мітичній галявині поблизу озера панувала нерухома задуха, як у прогрітому анґарі.
Ми лежали без сил на одній великій капі. Десь наразі дуже далеко гуркотів грім. Крапельки води із Дзвінчиного мокрого волосся крадькома скочувались на її мокру спину. Вона прислухалася до бурі, що насовувалась. Хмари над нами набули неприємного піщаного відтінку, що переходив у контрастний фіолетовий туман на сході.
Поскидавши важкезні наплечники, які вже стали чимось необхідним для нормальної ходи, ми позбавили стопи щільних шкіряних черевиків і просто лежали без жодного бажання чи можливості поворухнутись. На віддалі чувся цюркіт потічка, що виливався з озера.
По чверті години оціпеніння минулось, і почалася класична таборова робота. Вона завжди така сама, навіть якщо вас у таборі всього двоє. Спрагло хлебпали воду, розстеляли на землі окремо білу церату на подальшу трапезу, окремо велику пістряву капу, яку Дзвінчині батьки зазвичай беруть на озеро, і яку довелося тарґати саме мені... безліч різних дрібничок, разом зі збиранням хмизу і розпалюванням багаття включно. Вогень я розпалював стружкою із плексиґласової пластинки. Та займалася дуже легко і була суперкорисною, коли під рукою нема сіна чи глиці. Глиця була, але сира.
Не буду повторюватися, хто навчив мене цього трюка.
Затим ішло розведення ватри, ламання гіляк на підпірки до казана. Нарешті, коли вже була засипана гречана каша, можна дозволити собі прилягти. Але Дзвінка відразу ж почала штурхати, аби ми йшли купатися. Вона зі самого початку скинула джинси й тепер бігала по нашому таборищі в майці та білих трусиках. Кілька разів вона вже заходила в озеро, але відразу ж із пищанням вибігала й кричала, що вода страшенно тепла. Та що там, КИП’ЯТОК.
Коли прийшла пора на водні процедури, Дзвінка витягла свій роз’ємний купальник.
— Відвернись! — наказала вона і, повернувшись до мене спиною, скинула майку та трусики швидше, ніж я устиг нахмурити чоло від здивування. “Симпатична дупця”, — подумав я, але, щоб не засмучувати її, відвернувся й сам почав переодягатись.
А потім були дикі-дикі запливи, оранжево-жовто-салатово-блакитно-синя кришталева плавба; ми забігали в озеро, тримаючись за руки, здіймаючи ґейзери бризок, а потім пірнали у теплий, як чай, як вода в балії на сонці, теплий прозорий рідкий текучий кришталь, пірнали до дна, і, хоча його було прекрасно видно, не могли дістати, настільки воно було глибоко; і лякали зграйки молодняка якоїсь рибини, і лякали птахів, що зачаїлися в лататті, і почували себе часткою Карпат, тих Карпат, які не знали про існування гіперінфляції, про лісорубів з їх смердючими бензопилами; почували себе дивними тваринами, іскристими в’юнами, тритонами, які ніколи не пізнають, що таке трилітровий слоїк з водою, які фонтанують свободою і які зіллються при світлі повного місяця тут, у надтекучій ультрапрозорій воді, де неможливо дістати дна, скільки б не пірнав.
І ми цілувалися, навіть під водою, і Дзвінка, обвившись навколо мене, тягнула нас на дно, яке неможливо дістати, і не лякалась і не соромилась того, що відчувала в моїх плавках, бо це було життя.
Це було життя.
І тепер ми лежали й сохли, бо виявилося, що у нас один волохатий рушник на двох — але й у цьому була своя романтика. Романтика була навіть у грозі, блискавиці якої підбиралися чимраз ближче. Можливо, це був вечір, створений для романтиків? Романтиків, котрі забули вдома 1 (один) рушник і 1 (одну) коробочку чаю. Поскільки каша булькала, наче магма в жерлі вулкана, настала пора додавати всіляких смаколиків: армійської тушенини, розігрітої тут же, жменю пряних трав, від яких пахне караваном, сурами і жаром пустелі, а з пам’яті виринають незрозумілі південні слівця на ктшалт фенхеля, кервеля, хмелів-сунелів чи куркуми — Дзвінка не скупилась ні на спеції, ні на інше добро, від якого рот затоплюється слиною, а в животі вперто бурчить.
Чай — точніше вода для нього — підкипав у дволітровій бляшанці. Оскільки заварку я забув у себе на кухні, то нарвав жменю листя чорниці — та, хоч і слабить, зате запарюється нівроку.
Була вже восьма, коли від каші залишились хіба останні крихти, а м’ясних волоконець, щоб вибирати загостреним сірничком з-поміж зубів, сидячи біля ватри, і зовсім не стало. Гроза насувалася. Тепер темний фіолет навис прямісінько над головою. Наскільки сягав зір, цей тривожний колір ганґрени розплився по всіх закамарках, і сусідні вершини за кілька хвилин тихо зникли у димці. Остання все густішала й густішала (скоро я зможу зачерпнути її вимитим казаном і тоді роздивлюся зблизька). А ліс, ґенератор шуму дерев, перелякано замовк.
Вирішили перенести напечники під покрівлю дерев. Спальники наразі хай будуть неподалік вогню. При перших ознаках дощу втікаємо в ліс.
Грім був зовсім близько. Кожного разу здавалося, що рветься тканина неба. У сутінках блискавиці втікали з-під хмар бузковим світлом. Миттєво. І зразу ж, наче помста за втечу, ревів вибух.
Сутінки прийшли із хмарами завчасу, а ми ще мали встигнути назбирати достатньо хмизу, аби мати величезну ватру, а потім спекти нездорову кількість бульби.
Дзвінка сказала, що сама за дровами не піде, бо їй страшно, тому вона не відступала від мене ні на крок. Та що там казати: мені й самому було не дуже затишно і достатньою мірою тривожно через бурю, щоби боятися йти в пронизаний скрипом і зітханнями ліс одному. До важких, переповнених фіалковим світлом небес можна було доторкнутися рукою.
Розклали ватру поблизу води, і дим від неї стелився по блискучому плесу. Ми сиділи на розстелених один коло одного спальниках; я лише у штанах — подертих і потертих “Ранґлєрах”, а вона у своїй тоненькій майці й білих трусиках, тому що було незвично тепло як на гори. Парке повітря і тріскучий жар вогню збоку викликав у тілі приємну лінь.
Мовлять, людина може довго дивитися на воду, вогонь та працюючу іншу людину. Не знаю, як щодо останнього, але перші два правдиві на всі сто. І це був справжній кайф: сидіти, чути Дзвінчину голову на своєму плечі, тепло її тіла й долоню у своїй долоні, дивитись то на полум’я, то на встелену димом (чи туманом?) поверхню озера, слухати потужну фуґу грому і чекати. Чекати дощу, зливи, чекати, коли від вогню залишаться жарини і можна буде спекти бульби на вечерю... на нашу ВИСОКОГІРНУ вечерю. Чекати...
Дзвінка витягла сопілку і почала награвати різні цікаві кавалки: то з “Кому вниз”, то з “Дорз”. А потім ми просто сиділи і переповідали одне одному різні байки й макабричні “гисторії”.
— Ото пам’ятаєш, — починаю я, — як тільки ми розклалися, почали варити кашу? Пішов я собі до потічка, сиджу, какаю, руками по воді пляцкаю... Аж раптом чую — хтось іде до мене по воді і також бризкає. Я підіймаю очі, дивлюся — а то сама Цератова Пані прийшла.
— Цератова Пані? — недовірливо перепитала Дзвінка, про всяк випадок кинувши погляд за спину, чи немає там кого.
Я ствердно кивнув.
— Так-так, Цератова Пані, вона сама представилася. Дивлюсь я уважніше, а вона вся, бідачка, гола. І така бліда, аж синя. Загорнута у велику церату і підперезана дротом із білою ізоляцією. А нігті в неї обкусані й фіолєтові, і пучки пальців зморщені-зморщені... Я питаюся: “Прошу пані, Вам, може, трохи зимно? Ви така синя...”. А вона каже, шо та, зимно і мокро. А я тоді кажу: “То, може, Ви до нас прийдете на чай погрітися? Ми он там з подругою зупинились.” І знаєш, що вона відповіла?
Дзвінка облизала губи й напружилась, очікуючи найгіршого повороту долі.
— Вона сказала, шо ПРИЙДЕ ОБОВ’ЯЗКОВО! Бо вже так давно не пила чогось тепленького...
Ще секунду Дзвінка насторожено прислухалася до моїх слів, а потім почала стукати кулаком мене по плечу:
— Шо ти брешеш?! Ти не міг такого зробити! Нікого ти не запрошував! Брехун!
Я мовчав, зі серйозною міною вивчаючи її обличчя.
— Чи міг?.. — засумнівавшись, спитала себе Дзвінка вголос.
Однак я залишався незворушним і продовжив:
— Але не те найдивніше... Коли вона розвернулась і пішла собі назад, я глянув на її спину. Там, поміж целофаном у неї були такі спеціальні волокна. Але вона зникла... зараз десь знову прийде, і ми спитаємо, навіщо вони їй.
Дзвінка відсунулася від мене і втупилася в узір капи. Факт волокон вибив її з колії.
— Волокна... гм-м... во-лок-на... Шось тут не то, — муркотіла вона.
А потім повалила мене коло себе, й ми заходилися цілуватись.
Ближче до ночі історії ставали все кровожернішими, бо ми голодніли. Вершиною горрору стала одна парадоксальна розповідь, почута мною з достовірних джерел ще в дитсадку. Вона про чоловіка і його діда, які одного разу зійшли з розуму (так це мені подали), а потім пішли до церкви і з’їли всіх людей. Після чого вони з’їли один одного. Мене особисто цей факт взаємного канібалізму й досі ставить у такий же тупик, як Дзвінку — наявність підозрілих волокон (лавсанових? тубулінових? поліакрилнітрилових?) у Цератової Пані.
Урешті-решт травинка, яку я запхав у картоплину, вільно ввійшла — вірна ознака того, що бульба вже готова. Під спалахи та грім ми наминали її, розкошуючи пісним смаком, сіллю та чаєм із чорниці (прикро, але цукор я теж забув). А коли картопляна розправа завершилася, ми їли прибережені на десерт печиво й андрутики, чи то пак вафлі.
Я докинув пару гілляк й одну велику суху колоду вогневі на поталу.
І вже коли руки були вимиті від попелу і крихт, коли бляшанка із залишками чаю прихована під деревом, коли вогню дали останню на ту ніч поживу... Лише тоді ми перетягли спальники десь на середину галявини, щоб не відчувати жару й не обливатися потом.
Звісно ж, нам не слід було лягати спати разом. Обов’язково треба комусь нести варту. Усяке ж може статися: завітають лютий ведмідь, скажений вовк чи та ж сама Цератова Пані. Але нам обидвом було тільки трохи більше п’ятнадцяти, а це вік, коли про такі речі забувають.
Ми лягли поруч, плече до плеча, на зісунутих докупи ліжниках. Не було потреби залазити досередини, бо стояла задуха, яку гори навряд чи пам’ятають.
Я відчував думки Дзвінки, а вона відчувала мої. І вона знала, що я ніколи б не наважився почати — нізащо в світі, але вона й розуміла мене найкраще зі всіх, кого я знаю. Дзвінка обійняла мене й притулилась устами до моїх губ, і наші губи і язики сплелися, кружляли один навколо одного, немов екзотичні вогкі метелики, я обвив її руками, перевертаючи на себе, а наші уста продовжували свій вогкий танець лускокрилих у темряві, тепле тісне танґо, танець життя. Її губи пурхали моїм лицем, легкі, мов змахи крил. Я поклав Дзвінку на спину, і вона підняла руки, щоб я зміг зняти з неї майку. В темряві поблизу вогню я побачив її голою — такою, як у трьохстах снах: плаский незасмаглий живіт, її груди, дві невеликі опуклості, м’які пружні білосніжні півкулі, увінчані сосками, такими ж акуратними, як і все в ній, кольору згасаючої жарини, тепер тверді й збуджені; я бачу (мені здається?), як збільшилися перса, так, вони налилися теплим соком збудження, терпким і тягучим, вином збудження, тим вином збудження, що прийшло із гір та грози, з грому й блискавиць. Я починаю цілувати її, спочатку лице, шию, нижче й нижче, маленьку заглибинку поміж її грудей, я цілую її груди, теплі й білі, тверднучі під губами, все нижче й нижче, живіт і низ живота, як у кожній зі ста тисяч фантазій, і, коли губи опускаються ще нижче, Дзвінка вигинає спину, тремтячими ніздрями голосно втягує наелектризоване повітря і під безупинними цілунками там, внизу, вона закушує нижню губу, тяжко дихає і тремтить, притискає до себе стрункими гладкими ногами. Біло-бузкові спалахи дають секундну можливість побачити її оголену красу, і складається враження, що я зімлів би від її тіла в світлі дня. Я бачу Дзвінчині очі, широко розплющені, і починаю розуміти: її очі, наче два чорні отвори на блакиті неба. Поцілунки кидають її в дикий жар, який я відчуваю устами; я цілую її. Вона втрачає голову від неперервних доторків моїх губ, й, нарешті, скидає з мене штани, подерті й потерті “Ранґлєри”, скидає труси, і я відчуваю на собі легкий фокстрот її вуст. Десь там, глибоко в моїй голові сидить думка, що кров не відпирається, і я в обіймах кладу Дзвінку на траву поруч.
Коли я входжу в неї, відчуваю: серце зупинилось і кров зараз вибухне з гарячих вен. Дзвінка скрикує, як сполохана птаха, але у крику, крім переляку й болю, чути щось третє. Воля насолоди й насолода волею. За її криком настає вистріл грому. Знайомий, але тепер нічим не стримуваний спалах всередині сліпить на якусь хвилину, і я не можу нічого збагнути, випливаючи зі скажених глибин шоку. Та пестощі продовжуються, бо сьогодні ніч для перших пестощів, та ніч, що наскрізь пропахла озоном й невидимою напругою її тіла.
Дзвінка цілує мене, я продовжую пестити, хоч вона й звивається під руками від того, що наростає всередині, і я знову входжу в неї, але тепер уже повільно, лежачи на спальнику, тримаючи її на своєму животі. Я не хочу придавити її собою, не хочу більше завдавати болю; ми погойдуємося на божествених прозорих золотистих хвилях, у повільних рівномірних рухах, її волосся падає мені на лице, і я чую її запах, а вогкі губи Дзвінки мають на собі присмак мого тіла — точно так само, як на моїх вустах вона відчуває смак себе. Цей другий раз, до якого ми йдемо, наближається кольоровими спалахами, наближається у твердості її сосків та пружності перс. Мої руки ковзають з її талії на ноги та сідниці, вона пропихає долоні мені під спину
і я вже бачу картину бо те що наближається це орхідея чорна орхідея зі строкатими розводами я бачу її при спалахах стробоскопа спочатку рідкі потім все частіші я чую як голосно кричить дзвінка їй нема від кого приховувати крик бо найближча хата там внизу вона скрикнула ще раз але ж такого не може бути у всіх книжках брошурах пише що першого разу дівчата нічого не відчувають але вона дійсно зустріла те до чого ми йшли вона не відривається від моїх губ її язик і орхідея дивися ти бачиш її все частіше і спалахи стробоскопа припиняться вже от-от злившись у суцільний потік фотонів крізь центри насолоди в мозку і знову щось унизу готове вибухнути і
ОСЬ ВІН вибух мільярд вольт через наші тіла і я вже бачу її квітку чорну з зеленими й червоними розводами але спалах всередині міріад небачених метеликів б’ються в чоло зісередини моєї голови і спалах спалах спалахспалахспалахСПАЛАХ крізь усі архетипи свідомості до самісінького дна СПАЛАХ
змиває все на своєму шляху, вона не дає мені кричати, бо затулила рот поцілунком.
Наступною приходить друга хвиля — важка і повільна; саме тоді я розумію, як це — бути абсолютно без сил. Те саме, без сумніву, відчуває й Дзвінка. Вона вже не має сил залізти на свій спальник, ми засинаємо, а може повільно втрачаємо свідомість, Дзвінка лежить на мені, в моїх обіймах, наслухаючи, як сон заковтує нас.