Три сотні вершників виїхали з лісу і помчали в напрямі річки.
— Така пітьма, що навіть чорт не розбере, хто свій, а хто ворог, — озвався вершник, який їхав попереду загону.
— То, Гнате, бог її нам послав, — зрадів сотник Хаячок, їдучи поруч з Височаном. — Швидко й дощ піде. Он у горах вже блискає,- показав рукою на далекий вогняний спалах.
Але спалах не згасав, а, навпаки, ріс, дужчав і, нарешті, червоною загравою запалив небо.
— Та це ж Черніїв горить! — жахнувся комарівський сотник Яремко Попович.
Вершники замовкли, похнюпились, і тільки стукіт кінських копит, бряжчання зброї та шум гірської річки порушували нічну тишу.
— Зараз буде брід, — порушив гнітючу мовчанку Хаячок. — Вже чути, як шумить водоспад на Чорній Бистриці.
Десь близько раз і вдруге застогнав пугач.
— То наш Лесь Журахівський, — здогадався Височан. — Відгукнись, Семене! — звернувся до сина.
Вершники минули самітнє дерево, що росло при дорозі, як раптом з темряви вигулькнуло двоє чоловіків.
— На татар не наткнулися? — запитав коротко Височан, пізнавши своїх розвідників.
— На милю од броду нема й живої душі,- якось сумно доповів ватажкові Лесь.
— А Братківці де ділись? — розсердився на розвідника Височан. — Не переселились же за одну ніч з-над Чорної Бистриці на привіслянські піски?
— Немає вже Братковець, — зітхнув розвідник. — Ще вранці татари дощенту їх спалили.
Семен здригнувся.
«Зося! — майнула тривожна думка. — Що сталося з дівчиною»?
Гнат мовчки торкнув коня і за хвилину зупинився над річкою. Берег у тому місці лагідно спадав до води, чорної й блискучої в нічній темряві. Тут був зручний для переправи брід, званий чомусь Лисим.
Заглушуючи розмови вершників і форкання коней, десь близько шумів водоспад.
З темряви вигулькнули ще два розвідники. Доповівши Височанові, що татар у спалених Братківцях немає, вони обережно з’їхали у воду, а за ними ватажок, старшини та перша вікторівська сотня.
Загін, не зупиняючись над річкою, подався у спалене татарами село. Обабіч вулиці ще диміли терпким димом обвуглені рештки будинків, у яких тільки недавно народжувались і жили, сумували і веселились, трудились і закінчували свій життєвий шлях покоління мирних українських хліборобів.
Височанці зупинилися біля спаленої церкви і мовчки, з глибоким смутком позирали на чорні згарища. їхати далі, не перевіривши дороги, було небезпечно. Біля Чернієва можна було наткнутися на татар, а відсутність сторожі коло броду здивувала і насторожила Височана. Ординці або надто покладались на свої сили і знехтували обережністю, або сподівались здобути Черніїв зненацька та повернутись на збірний пункт швидше, ніж вирушить за ними погоня.
Раптом до побратимів долинули чиїсь голоси, і з темряви з’явився гурт чоловіків та жінок. То були братковецькі селяни, яким пощастило врятуватися од татар. Зараз, під охороною ночі, вони шукали серед згарищ убитих ординцями родичів та рештки свого злиденного майна. Пізнавши у вершниках височанців, нещасні вийшли зі своїх криївок, щоб розповісти про своє горе.
З їх слів стало відомо, що татарську ватагу, яка на світанку переправилась через Чорну Бистрицю, першими помітили чабани і сповістили про небезпеку село. Частина селян утекла в ліси, але чимало людей не встигло сховатись і загинуло від татарських табель або потрапило в ясир.
Не врятувалися від татарського аркана й пан Закревський та його син Базилі. Пані Закревської не було на той час дома. Напередодні вона з старшою дочкою Зосею та меншими дітьми поїхала в гості до сусіда-поміщика і так урятувалась.
На звістку, що Зося вціліла від татар, Семенові ніби камінь зсунувся з плечей. Йому шкода було б дівчини, яка повелася з ним так ласкаво і приязно.
Грабіжники запалили село й подалися з бранцями під Черніїв, очевидно, щоб з’єднатися з тою ватагою, яка попрямувала туди з-під Коропця. Татар було понад дві сотні, але частина їх, яка стерегла бранців, відстала від головної ватаги. Черніївців, мабуть, хтось впору попередив про небезпеку, і вони сховалися в княжому замку, бо татари ще й досі там. Певне, заповзялися здобути його як не силою, то хитрощами. Замок старий, збудований ще галицькими князями, але й досі придатний для оборони. В давнину угри, а згодом татари не раз пробували його здобути, але марно. Кажуть, що в замкових льохах повні бочки золота та срібла, а ординці за золотом полізуть навіть у ї пекло.
Вислухавши братківчан, які благали визволити бранців, бо мертвих вже не воскресити, Височан наказав розвідникам негайно вирушити під Черніїв і стежити за діями ватаги.
— Доручи цю справу мені та моїм легіням, — попросився у розвідку Юра. — Стеження — це наше опришківське ремесло.
— З богом, Юро! — зрадів Гнат, знаючи, що кращих розвідників за опришків не знайти.
— Візьміть, дядьку Юро, ще й мене з собою, — несподівано запропонував Семен. — Може, з мене вийде опришок, — додав хитро, знаючи, чим прихилити до себе ватага.
— Бодай би в щасливий час сказано, — побажав Юра. — Але тут, легіню, не я за ватага, — нагадав Семенові. — Як батько дозволить, то їдь. Набирайся досвіду, бо ніхто не знає, що кому придасться.
Гнат з досадою смикнув повіддя. Семен навмисне поставив його при людях у незручне становище. Тепер він не зможе заборонити йому їхати з опришками, бо підкопав би в очах побратимів і Юри повагу до себе та сина. «Дарма, що вчений, а нерозважно лізе на рожен».
Та, незважаючи на досаду, Гнат у душі розумів сина і відповів:
— Під рукою дядька Юри навчишся більше, ніж у школі. Отож — рушайте!
Опришки швидко зав’язали морди коням, щоб вони не зрадили їх форканням, і рушили в напрямі Чорнієва. Ватаг, видно, бував тут і раніше, бо навіть у пітьмі не збивався з дороги. Іноді він зупинявся, і тоді хтось з розвідників зникав у темряві, а всі чекали його повернення.
Чим ближче було до Чорнієва, тим дужче лютувала пожежа, і її багряні відблиски падали на ліс, за яким лежало село. Далі їхати шляхом було небезпечно. На узліссі могла чатувати татарська сторожа, і розвідники з’їхали з дороги, почвалали порослим ліщиною і верболозом лугом, що підходив до лісу.
Крізь сплетене лапате гілля старих смерек сюди навіть удень ледве проникало сонячне проміння, і зараз у лісі стояла чорна, липка пітьма.
Але для ватага і легінів, які зросли серед карпатських пущ, ліс не мав таємниць. Ведучи за повіддя коней, що глухо сопіли, бо мотуззя на мордах заважало їм дихати, вони швидко, безшумно йшли лісом, обминаючи дерева та вивертні, і Семен ледве встигав за ними.
Товстий шпильковий настил глушив кроки людей та стукіт кінських копит, і в Семена склалося враження, ніби ліс повний примар. Пройшовши так верству, а може, й більше, він раптом відчув, що йти стало легше, зручніше. Ліс, зріджений сокирою, переходив у рідколісся, крізь гілля та крони знов стало видно відблиски пожежі.
За хвилину розвідники зупинились на узліссі.
Освітлюючи гору, замок, річку й поля, палав Черніїв. У спалахах пожежі видно було відпочиваючих ординців, вартових і табуни кудлатих коней над річкою. Вони, мабуть, перейняли од своїх господарів їх злобу та жорстокість, бо раз у раз розпочинали між собою люті бійки, намагаючись схопити один одного за шию або влучити копитом у черево. Декотрі з них кидалися навіть на конюхів, що розбороняли розлючених огирів. Окремо від них, збившись у гурт, злякано косився на забіяк чималий табун коней, захоплений татарами в Братківцях та Чернієві.
Раптом, смикнувши Семена за рукав, Юра мовчки показав рукою на луг над річкою. Там, одне біля одного, сиділи й лежали чоловіки, жінки, дітвора. У чоловіків були зв’язані за спиною руки, у багатьох, мабуть поранених, обмотані ганчір’ям голови.
Це були полонені підгіряни.
Серед бранців вешталися вартові, раз у раз шмагали їх люто батогами.
Семен скрикнув, рвонувся вперед, але в ту ж мить рука ватага твердо лягла йому на плече, зупинила.
— Ти що ж, легіню, задумав? Погубити себе і нас? — запитав з суворим докором.
Семен, усвідомивши свою провину, виправдувався:
— То гнів затьмарив мені розум. Тепер буду розважливим.
Над землею встав холодний світанок. З-за гір виринуло велике, ще червоне сонце, запалило багряними вогнями небосхил, і полум’я, що щирувало над Чернієвом, злилося з небесною загравою. Заіскрилися самоцвітами роси, задиміли сизим туманом карпатські вершини, забіліла опалева імла над Чорною Бистрицею. Земля прокидалася від сну.
Протяжно завили зроблені з кінських кісток татарські пискалки, розбудили ординців. Вони прожогом схоплювались з теплої землі. З узлісся видно було, як татари, настромивши на пруття кусні м’яса, припікали його над вогнем.
Наситившись, ординці зібралися під горою і, поглядаючи на замок, почали радитись. Власне, говорив один — ватажок, а всі кивали головами і час (від часу горлали: «Аллах, аллах!»
Врешті він замовк, і кілька десятків ординців, забуваючи про обережність і хизуючись хоробрістю, стали дряпатись нагору. Пущена з замку дубова колода, що з грізним хурчанням покотилась аж у Бистрицю, дещо остудила їх завзяття.
— Скоро почнеться наступ, — озвався зажурено Юра.
— Кілька отаких колод знищить половину ординців, — посміхнувся Семен, не поділяючи тривоги ватага.
— На колоди татари мають свій спосіб, — пояснив холодно Юра. — Не дай боже, щоб вжили його. Скачіть за
Височаном! — наказав двом легіням, які стояли біля нього. — Тільки швидко і не жалійте коней. Вдаримо зненацька на поганців, як здобуватимуть замок.
Але не встигли гінці сісти на коней, як від татарської ватаги відділився раптом гурт вершників і поскакав у напрямку лісу. їх було чоловік десять, і ватаг здогадувався, що це розвідники. Вони повинні були стежити за лісом і доріжкою, що губилась у гущавині.
Вершники зупинилися на узліссі, недалеко від Юри та опришків, і стали радитись. Залишивши двох, решта ординців зникла у лісі.
Ті два, що залишились, деякий час насторожено розглядали околицю. Не помітивши, мабуть, нічого підозрілого, вони сплигнули з коней, прив’язали їх до дерев і, примостившись під кущем, розстелили на землі кусні повсті, що служили за підсідельники.
— Дикі, як звірі, а про свого аллаха не забувають, — здивувався Семен. — Молитись збираються.
Один з ординців добув з-за пазухи маленький дерев'яний кубок, потряс ним у повітрі і викинув з нього на повсть білу шестигранну кістку. Його товариш сердито загалайкав і вихопив кубок з рук гравця.
— Ось тобі ординська молитва, — засміявся Юра. — Зараз один одного обіграє до нитки, бо така воля аллаха.
Ординці тим часом, голосно сперечаючись і лаючись, зайнялися грою.
— За хвилину гра затьмарить їм розум, засліпить очі, притупить слух, — задоволено озвався ватаг. — А тоді й нам з тобою, Іване, пора, пора… — звернувся до кремезного легіня з шрамом на обличчі. — Твій — оцей з цап’ячою борідкою, мій безбородий, — поділився гравцями з опришком. — Бий обушком, але міцно, бо татарські голови тверді. А ти і не просись, — помітивши, що Семен збирається щось сказати, та здогадуючись, що саме, кинув гостро:- До ординців треба підкрадатись так обережно, як до дикого зівіра. Щоб навіть листок під ногою не зашарудів. Та й не у таких чоботях, як твої, а у наших гірських постолах. Хрусне під чоботом сушняк — все пропало. О, вже хапаються за кинджали, — зрадів, не спускаючи ока з татар. — Пора, Іване, — звернувся до легіня і перехрестився.
Семен з подивом і захопленням спостерігав, як опришки ніби тіні підкрадаються до гравців, то ховаючись за дерева, то лягаючи на землю, то навіть плазуючи на ліктях і колінах.
Так добралися вони аж до кущів, за якими знаходились ординці. Раптом один з гравців, ніби відчуваючи небезпеку, одірвавшись од гри, підняв голову. В ту ж мить обух Юриного топірця злетів йому на потилицю, і татарин, не встигнувши скрикнути, ткнувся носом у землю. Одночасно Іван впорався з його товаришем…
Ординці непорушно лежали під кущем, і коли Семен підбіг до них, вони тільки глухо харчали.
З розбитих обушками голів текла кров, всякала в землю. Ватаг тихо крикнув, і з-за кущів вибігло кілька опришків. Зв’язавши татар, вони заткали їм роти, щоб, очунявшись, бранці не підняли галасу, і поволокли їх у ліс.
Тепер треба було кінчати із ординцями, які, затаївшись у лісі, стежили за дорогою та полями.
Хтось згарячу порадив перестріляти їх з мушкетів, але Юра відкинув таку раду. Мушкетна стрілянина долетить до Чернієва, насторожить орду.
Височана слід було повідомити про те, що відбувається під Чернієвом, так, щоб не накликати підозри ординців і застукати ватагу зненацька.
— Це, дядьку Юро, тільки я можу зробити, — гаряче запевнив ватага Семен. — Моя Каштанка прудка як вітер. Вимкнуся з лісу, і не встигнуть татари отямитись, як уже буду під Братківцями. Ординці упевнені, що в селі немає й живої душі, кинуться за мною в погоню. З Братковець поспішать мені на допомогу побратими, примусять поганців до втечі. Ви тим часом заступите їм дорогу в ліс.
Юра замислився і мовчав.
— Я за тебе відповідаю перед Гнатом головою, — нагадав юнакові.
Але опришкам пропозиція Семена сподобалась. Завзяті та сміливі, вони цінили та шанували мужність інших.
— Нашого, опришківського, поля ягода, — похвалив Семена легінь з шрамом на обличчі.
Семен запитуюче позирнув на ватага.
Юра не відповів нічого, бо саме повернулись з розвідки опришки-розвідники. Вони доповіли ватагові, що всі вісім татар затаїлися на тому боці лісу і пильно стежать за братковецькою дорогою та полями.
— Ну що ж — їдь, Семене, — вислухавши розвідників, нарешті, дав згоду. — Проведемо тебе через ліс, а далі хай бог веде.
У лісі тим часом розвиднілось, і тепер Семен та опришки швидко виїхали на узлісся, з якого видно було згарища, що залишились від Братковець.
— Щасливо, легіню! — побажав Семенові ватаг, і юнак торкнув повіддя.
Каштанка ніби того й чекала, бо здригнулась, нащурила вуха і стрілою вилетіла з лісу.
Далі події розгорнулись так, як передбачав Семен. Татари, помітивши самітнього вершника, забули про обережність і, покинувши схованку, помчались за ним навздогін. Вони, мабуть, думали, що це втікає від ясиру хтось з черніївців. Таку здобич не можна було пустити з рук.
Каштанка, ніби розуміючи, що від її ніг залежить життя Семена та черніївців, неслася як вітер, спритно обминала перешкоди, перестрибувала рівчаки.
Але й неповороткі на вигляд татарські коні чимдуж неслися слідом за Капітанкою, ледь доторкаючись копитами землі. Особливо виділявся швидкістю чорний жеребець з великою незугарною, як довбня, головою. На очах меншала відстань між цим жеребцем та Каштанкою, і Юру почала огортати тривога. Ось татарин зняв лук і, не цілячись, послав навздогін юнакові стрілу.
Ситуація ставала грізною. Молода Каштанка вибивалася з сил… Але в Братківцях уже помітили втікача та ординців. З села висипав гурт вершників, за ними одна за одною — височанські сотні.
Блиснули шаблі, застогнала під копитами коней земля, покотився над полями бойовий клич побратимів.
— Шайтан, Височан! — злякано загорлали татари і, припинивши погоню, повернули коней у ліс.
— Рубайте поганців топірцями, за мушкети поки що не беріться, — застеріг опришків Юра, кладучи на тятиву стрілу.
Ватаг, як і всі горяни, вмів користуватися луком і замолоду мав славу досвідченого лучника. У горах лук ще й зараз був у пошані, особливо на ловах, бо мушкетний постріл полошив звірів, а стріла вбивала мовчки.
Татари примчали на узлісся, але тільки вони звернули на доріжку, як з лісу, їм назустріч, просвистіли дві стріли, і два вершники звалилися на землю.
Ординці, розгубившись, затупцювали на місці.
Ще дві стріли, що полетіли слідом за першими, також злучили в ціль. Одна звалила третього ординця, друга влучила в шию чорного жеребця, який ледь не здогнав було Каштанки. Жеребець захрипів, став дибки і разом з вершником звалився на землю.
Татари дико закричали і влетіли в ліс. Три сотні шабель, що мчали полями, несли їм неминучу смерть. З засідки на ординців ударили опришки.
Блиснули топірці, дзенькнуло залізо, і за хвилину на узліссі знову запанувала тиша. Тільки кілька татарських коней помчали полями без вершників та трупи поганців валялися на закривавленій землі.
Височанці, які скоро прибули на узлісся, захоплено позирали на опришків, що після всього спокійно попихкували люльками.
Тепер уже ніхто не міг попередити татар про небезпеку, і Височан сподівався застукати їх зненацька. Поспішаючи лісовою доріжкою, він раз у раз з гордістю позирав на сина. Семен своїм вчинком здобув у побратимів пошану.
Ліс незабаром закінчився, і перші шеренги вершників раптом побачили таке жахливе видовище, що від нього мороз пішов по тілу. Ховаючись за спини бранців і підганяючи їх шаблями, татари дряпались по схилу гори на замок. На мурах і валах стояли озброєні черніївці і, не знаючи, що діяти, заламували у відчаї руки. Треба було приймати якесь рішення.
Пущені з гори каміння та колоди в першу чергу розчавили б братківчан, серед яких були їхні родичі, приятелі і навіть батьки, сини та дочки.
— Ось тобі татарський спосіб на колоди, — понуро озвався до Семена Юра.
— Бери, Василю, своїх сапогівців і одріж ватагу од коней, — отямившись від жахливого видовища, наказав Хаячкові Височан. — Вікторівці і комарівці, з ботом за мною! — торкнув острогами коня.
«Смерть поганцям!» — покотився над землею бойовий клич, і три сотні побратимів, висипавши з лісу, понеслися на татарів.
Захоплені зненацька, ординці завили з переляку і, покинувши бранців, метнулися до коней, що паслися в лузі над річкою. Але вже було пізно. Сапогівці, виконуючи наказ Височана, одрізали ватазі дорогу в луг і, швидко впоравшись з конюхами, заволоділи кіньми.
Ординці зупинились, вишикувались півмісяцем під горою, поклали на тятиви стріли. Люті, з перекошеними злобою обличчями, вони були схожі на вовчу зграю, що потрапила в обмет.
Вилискуючи шаблями, летіли на них височанці.
До татарів залишилося, може, півсотні кроків, як в повітрі раптом, ніби рій джмелів, задзижчали стріли, і кілька вершників з криком звалилося на землю.
Удруге ординці вже не встигли покласти стріли на тятиви. Вістрям сокири врубалися побратими у татарські шеренги, розсікли їх, розклинили, зламали.
Над полями знявся зойк поранених.
Відкинувши луки, татари й собі взялися за шаблі. Але, звикши воювати в сідлі, вони, незважаючи на кількісну перевагу, на землі почували себе непевно.
З гори тим часом, озброєні вилами, косами та сокирами, спускалися черніївці.
Семен, охоплений бойовим завзяттям, врізався конем у саму гущу ворогів. Блиснула в руці юнака сталь, злетіла татарська голова, і шабля знов піднялася угору. Але якийсь татарин рубнув Капітанку по голові, і з болю вона здибилася так несподівано, що Семен, втративши рівновагу, зсунувся з кінської спини на землю.
Татари шарахнулись від здибленої Каштанки, і хтось, спіткнувшись об Семена, впав на нього. Семен відчув, як чиїсь пальці вп’ялися йому в горло, стиснувши ніби кліщами, зупинили дихання, і юнакові почорніло в очах. Але завзяття перемогло хвилинну слабість. Зібравши сили, Семен щосили штовхнув ординця коліном у черево. Татарин зойкнув, і пальці на горлі дещо розціпились. Наступний удар дозволив Семенові повністю звільнитись від ординця. В загальній метушні ніхто не придивлявся до того, що діється на землі. Відступаючи в паніці, татари спотикались об лежачих, падали на них, накривали їх собою. Під горою татарських тіл Семен почав задихатися.
Раптом юнак відчув, що дихати стало легше, і жива гора вже не так тисне на нього. Одкривши очі, він побачив над собою злякані обличчя батька та Юри. Помітивши, що Семенові загрожує смертельна небезпека, вони прорубалися в татарській гущі до нього.
Семен з трудом піднявся з землі. У голові гуло, тіло нило і боліло, ноги дрижали й згиналися як солом’яні.
Юра, сплигнувши з коня, швидко обмацав юнака з ніг до голови.
— У сорочці легінь народився, — заспокоїв стривоженого Гната. — Тільки й того лиха, що гуля на чолі та синець під оком. Видно, іншу долю бог йому призначив.
Височан, не знаючи, чи лаяти сина, чи хвалити, мовчав.
Битва тим часом вщухла. Взяті височанцями та черніївцями у два вогні, татари, зрозумівши, що дальший опір марний, кидали зброю і просили навколішках пощади… Тим, хто загине в бою з невірними, пророк Магомет обіцяв рай, у якому час минатиме на ловах, бенкетах та розвагах з одалісками. Але ординці не квапились до магометового раю. Вибираючи неволю у гяурів, вони сподівалися, що рідня або хан виміняють їх на українських невольників.
Дві сотні ординців узяли в полон височанці, здобули безліч усякої зброї та коней, визволили понад сотню бранців — братківчан, що плакали від радості.
В бою полягло і кілька побратимів. їх тіла поклали на вози, щоб одвезти додому та поховати в рідній землі за християнським звичаєм, насипати над ними високі могили — на пам’ять для нащадків.
Втрата товаришів боляче вразила побратимів, і вони із злістю поглипували на ординців, не приховуючи своїх почуттів і намірів. Але Височан раз і назавжди заборонив убивати полонених, і хто зламав би наказ, того чекала сувора кара.
Семен, який встиг уже роздобути вогнистого татарського жеребця, під’їхав з батьком та Юрою до братківчан. Пізнавши ватажка, вони із сльозами на очах благословили його за визволення з татарського ясиру.
— Подякуйте ще й оцьому легіню, бо він того заслуговує,- показав на Семена Юра.
Юнак зашарівся від несподіваної похвали, розгублено зиркнув на ватага, повів очима по братківчанах і зупинив їх на дівчині з золотими косами. Вона, ніби дитина, тулилась до кремезної і ще не старої жінки. Та шорсткою спрацьованою рукою ніжно гладила дівчину по голові, і Семен здогадався, що це мати та дочка.
Дівчина, мабуть, відчула його погляд, бо, піднявши голову, глянула на юнака, і Семен стрепенувся. Серед львів’янок не бракувало красунь, та й Зосю Закревську бог вродою не скривдив. Але жодна з них не могла зрівнятись красою з цією синьоокою, босою і бідно зодягненою селянською дівчиною.
Семена враз огорнуло непереможне бажання під’їхати до дівчини, заглянути в її сині очі, почути її голос. Довго не роздумуючи, він торкнув коня.
— Дивлюся на вашу радість, і самому мені радісно, — звернувся до матері та дочки.
Дівчина цікаво позирнула на вродливого вершника, який висловлювався якось так по-вченому, і приязно до нього всміхнулась. Від того усміху Семенові стало так весело на душі, ніби туди зазирнуло сонце.
— Радіємо, що бог не розлучив нас, не віддав нехристам на поталу, — озвалася жінка. — Як подумаю, що могла вже не побачити своєї дитини, то ще й зараз серце завмирає з жаху. А ти хто такий? — задивилась на молодого вершника.
— Гната Височана син, Семен, — відповів якось нерадо, ніби бажаючи затаїти своє походження, юнак.
— Ой, леле! — аж сплеснула у долоні жінка. — Це ж, нашого підгірського ватажка. Передай батькові, що Марія Ковальчук з Братковець і її дочка Оксана будуть за нього все своє життя молитись. Оксано! Дочко! Поклонись йому низенько, бо й він також нас визволяв, життям своїм ризикував, — показала на Семена.
Дівчина, зашарівшись, схилила перед ним голову, і Семен збентежено ахнув. Що сказали б, побачивши таке видовище, львівські отці-дидаскали? А товариші-спудеї? Певне, склали б віршу або комедіон про нього.
«Як поклонялися во время оно Дівиці спудею Симеону».
Але ні отців-дидаскалів, ні товаришів-спудеїв близько не було, і молодий воїн заспокоївся.
Від Марії Семен дізнався, що вона вдова, а Оксана- її єдина дочка. Ординці наздогнали їх під лісом, до якого обидві не встигли добігти.
Розмовляючи з Оксаною та її матір’ю, Семен навіть не здогадувався, що за ним з доброзичливим лукавством стежать дві пари очей — батька і Юри.
Раптом сердитий крикливий голос, од якого здригнулися Марія і Оксана, перервав їхню розмову. Літній, «вусатий чоловік, у роздертому контуші, з перев’язаною брудною ганчіркою головою, щось сердито вигукував. Він, мабуть, лаяв братківчан, які, похнюпившись, мовчки слухали крикуна.
— Це наш пан Закревський на людей розсердився, — зітхнула вдова, і Семен раптом з гіркотою та тривогою усвідомив собі, що Оксана і її мати — кріпачки.
Поміщик, забувши, що годину тому він сам був татарським невільником, гримав тепер на братківчан, — мовляв, вони не турбуються про його добро, наказував їм розшукати його коней і негайно повертатись з ними до Братковець. Йому було байдуже до кріпацького горя, до того, що од татарських шабель полягло чимало братківчан, що матері оплакували своїх дітей, а діти — батьків, що, власне, уже й немає села, а лишились тільки згарища і руїни.
— Шкуродер шкуродером і залишиться, — гнівно буркнув хтось з височанців, якого обурила поведінка поміщика.
— Ой, господи наш милосердний! А де ж ми, бідні, знайдемо тепер притулок? Де нічку ночуватимемо, де днину днюватимемо? — заголосила Марія. — Немає вже, Оксано, у нас ні кола, ні двора, ні хатинки, ні скотинки.
В очах дівчини заблищали сльози, і Семена щось боляче стиснуло за серце.
— Страшно… — притулилась до матері Оксана.
— Кого злякалась, доню? — стривожилась Марія, пригортаючи дочку. — Татари тепер. не страшні.
— Своєї долі страшно, — схлипнула дівчина.
– Її, Оксано, ніхто не знає. А Закревські не вічні,- з ненавистю глипнув у бік шляхтича Семен. — Небагато бракувало, щоб Сліду від них не залишилось.
Невеселий гомін братківчан, які лаштувались у дорогу, нагадав Марії, що пора повертатись у село.
— Ходімо з людьми, дочко, — звернулась до Оксани.
— З одної неволі в іншу, — зітхнула дівчина, не стримуючи і не соромлячись своїх сліз.
— Така воля господня, — похитала головою Марія. — Одному свитку, іншому нитку. Зоставайся з богом, Семене, та будь щасливий, — тепло побажала юнакові. — Може, більше й не зустрінемось, але згадувати тебе будемо
встаючи й лягаючи.
— Тільки гора з горою не сходяться, — відповів Семен. — Скоро їхатиму у різних справах до Березівки, то по дорозі до вас навідаюсь, — пообіцяв удовиці, зиркаючи при цьому на Оксану.