Аж нагодувавши півня, полковник звів очі на перекошене жіноче обличчя. Не дивуючись, він відзначив подум-ки, що її гнів не викликає в ньому ні докорів сумління, ні співчуття.
— Добре зробили, — сказав він спокійно. І, нишпорячи по кишенях, додав з незрозумілою ніжністю: — Півень не продається.
Дружина зайшла за полковником до спальні, їй здавалося, що він жива людина, але наче безтілесна, немовби зійшов з кіноекрана. Полковник дістав з шафи пачку асиґнацій, додав до них гроші, які були в кишенях, порахував і сховав назад у шафу.
— Тут двадцять дев'ять песо, щоб віддати кумові Сабасу, — сказав він. — Решту віддам, коли прийде пенсія.
— А як не прийде? — запитала жінка.
— Прийде.
— А все ж, як не прийде?
— То не віддам.
Він знайшов нові черевики під ліжком. Вернувся до шафи по картонну коробку, витер підошви ганчіркою і поклав черевики в коробку, як їх принесла дружина у неділю ввечері. Вона не ворухнулась.
— Повернемо й черевики, — сказав полковник. — Це ще тринадцять песо моєму кумові.
— Їх не візьмуть, — сказала вона.
— Мусять узяти, — мовив полковник. — Я їх узував лише двічі.
— Турки цього не розуміють, — сказала жінка.
— Мусять зрозуміти.
— А як не зрозуміють?
— Тоді нехай не розуміють.
Лягли спати без вечері. Полковник зачекав, поки дружина кінчить молитися, щоб загасити лампу. Але спати не міг. Полковник ще й не сплющив очей, коли вона заговорила спокійним, мирним голосом:
— Ти не спиш?
— Ні.
— Май розум, — сказала вона. — Поговори з кумом Сабасом.
— Він повернеться аж у понеділок.
— Тим краще, — сказала жінка. — Матимеш три дні на роздуми.
— Нема чого роздумувати, — відказав полковник.
Жовтнева сльота змінилася приємною прохолодою.
Прокинулись водяні птахи — бугаї. Полковник знав: їхній крик — найперша ознака грудня. Коли вибило годину, полковник ще не міг заснути. Він знав, що дружина також не спить. Спробував перевернутись на другий бік.
— Ти не спиш, — сказала жінка.
— Ні.
Вона помовчала хвилину. Потім знов озвалася:
— Ми не можемо собі цього дозволити. Подумай сам, скільки це — чотириста песо разом.
— До пенсії залишилося вже небагато, — сказав полковник.
— Ти це кажеш цілих п'ятнадцять років.
— Саме тому вона вже не може довго затриматися.
Жінка замовкла. Але як заговорила знову, полковникові здалося, що вона й не замовкала:
— Мені так гадається, що ці гроші не прийдуть ніколи.
— Прийдуть.
— А як не прийдуть?
Йому забракло голосу на відповідь. Полковник заснув. З першим співом півня він прокинувся. Але знову запав у міцний сон без сновидь, без докорів сумління. Коли прокинувся, сонце вже стояло високо. Дружина спала. На дві години пізніше, ніж звичайно, полковник методично зробив усе, що робив ранками, й почав чекати дружину, щоб снідати.
Вона встала мовчазна. Привіталась, і мовчки сіли снідати. Полковник випив чашку чорної кави з сиром і булочкою. Весь ранок він пробув у кравецькій майстерні. О першій повернувся додому й застав жінку серед бегоній — вона латала білизну.
— Час обідати, — сказав він.
— Нема обіду, — відказала жінка.
Полковник здвигнув плечима й пішов латати діри в паркані, щоб діти не лазили до кухні. Коли вернувся до сіней, страва стояла на столі.
Під час обіду полковник спостеріг, що дружина ледве стримується, щоб не заплакати. Це його стривожило. Він добре знав свою жінку: вона зроду мала тверду вдачу, а від сорока років поневірянь стала ще сухіша. Коли загинув син, вона не зронила жодної сльозинки.
Він докірливо глянув на неї. Жінка закусила губу, втерла очі рукавом.
— Ти товстошкурий, — сказала вона.
Полковник мовчав.
— Ти впертий, кам'яний і товстошкурий, — повторила вона.
Тоді поклала на тарілку навхрест ніж і виделку, але зразу ж переклала їх рівно: навхрест — погана прикмета.
— Все життя бідую і заслужила вдячності менше, ніж якийсь півень.
— Це не те, — сказав полковник.