Полковник мовчав, аж поки не скінчив їсти.
— Якщо лікар гарантує мені, що в тебе минеться ядуха, як продам півня, то я продам його зразу, — сказав він.
— Але як ні, то ні.
Пополудні він поніс півня на тренування. Коли повернувся, в дружини знову починався напад хвороби. Вона ходила по сінях з розпущеними по спині косами, розводила руками, силкувалась ухопити хоч ковток повітря. В легенях свистіло. Так вона була аж до смерку. Потім лягла, не озвавшися до чоловіка й словом.
Вона шепотіла молитви ще й після сиґналу гасити світло. Коли замовкла, полковник хотів погасити лампу. Але жінка не дозволила.
— Я не хочу померти в пітьмі, — сказала вона.
Полковник залишив лампу на підлозі. Він уже почав знемагати. Хотів забути про все, проспати сорок чотири дні й прокинутись двадцятого січня о третій годині дня, на півнячому бою, якраз у ту мить, коли випускатимуть його півня.
— І весь час таке, — промовила вона за часинку. — Ми голодуємо, щоб інші їли. Те саме вже сорок років.
Полковник мовчав, поки дружина запитала, чи не спить він. Полковник відповів, що ні. І вона заговорила знову — повільно, не підносячи голосу, невблаганно:
— Ми єдині не маємо жодного сентаво, щоб поставити на півня.
— Хазяїн півня має право на двадцять відсотків.
— У тебе було й право на посаду, коли тебе поставили під удар на виборах, — заперечила жінка. — Ти маєш право і на пенсію ветерана після того, як ризикував власною шкурою в громадянській війні. А тепер у всіх сите, забезпечене життя, а ти вмираєш з голоду, зовсім самотній.
— Я не самотній, — сказав полковник.
Він спробував щось пояснити, але його зміг сон. Вона все бубоніла і бубоніла, аж урешті спостерегла, що чоловік заснув. Тоді вийшла з-під сітки від москітів і потемки стала ходити по всій хаті, без упину говорячи сама до себе. Полковник гукнув її аж на світанку.
Вона з'явилася у дверях як привид, освітлена знизу лампою, що вже ледь блимала. Не вмовкаючи, погасила лампу, перш ніж зайти за сітку.
— Давай ось що зробимо, — перебив її полковник.
— Єдине, що можна зробити, це продати півня, — сказала вона.
— Можна ще продати годинник.
— Його не купують.
— Завтра подбаю, щоб Альваро дав мені сорок песо.
— Не дасть.
— Тоді продамо картину.
Жінка знову вийшла з-під сітки. Від неї пахло цілющими травами.
— Не куплять, — сказала вона.
— Тоді побачимо, — відказав полковник спокійно, без найменшої зміни в голосі. — А тепер спи.
Він силкувався не заплющувати очей, але сон його переміг. Він запав у дивний стан без часу і простору... А через мить відчув, що його трусять за плече.
— Відповідай.
Полковник не знав, коли почув це слово: до чи після сну. Світало. У зеленому мерехтінні світанку вимальовувалось вікно. Полковник подумав, що в нього гарячка. Йому пекло очі, довелось зробити велике зусилля, щоб прийти до тями.
— Що можна зробити, коли не можна продати нічого?
— повторила жінка.
— Тоді буде двадцяте січня, — сказав полковник
цілком свідомо. — Двадцять відсотків заплатять того ж
дня.
— Якщо півень виграє, — сказала жінка. — А якщо програє? Ти не подумав, що півень може програти.
— Цей півень не може програти.
— Але уяви собі, що програє.
— Ще сорок п'ять днів, маємо досить часу про це подумати.
Жінку пойняв розпач.
— А доти що ми їстимемо? — запитала вона, схопила полковника за комір і сильно струснула його. — Скажи мені, що ми їстимемо?
Полковникові потрібно було сімдесят п'ять років, — цілих сімдесят п'ять років життя, що спливали хвилина за хвилиною, — аби дожити до цієї миті.
Він відчув себе очищеним, міцним і непереможним, коли відповів:
— Лайно.
1 Сейба — дерево, що росте в Південній Америці.
2 Олля — гаряча страва з м'яса та городини.
3 Вівсяний чоловічок Квакер — чоловічок, намальований на рекламі вівсяного борошна фірми «Квакер».
З іспанської переклали Лев ОЛЕВСЬКИЙ, Женев'єва КОНЄВА