Біля труни сиділа мати й відганяла від неї мух віялом, сплетеним з пальмового листя.
Жінки, вбрані в чорне, дивилися на померлого, як дивляться на плин річки. Раптом з глибини кімнати почувся чийсь голос. Полковник відсторонив якусь жінку, побачив — у профіль — матір, поклав їй руку на плече. Стиснувши зуби, він промовив:
— Щиро співчуваю...
Мати не повернула голови, тільки розтулила уста й застогнала. Полковник раптом хитнувся, бо відчув, як на нього насунулась і штовхає до померлого якась сила. Хату сповнило тужне голосіння. Руками полковник шукав опори, але не намацав стіни. Скрізь були самі тіла. Хтось пошепки, дуже лагідно, сказав йому на вухо: «Обережно, полковнику». Він обернувся й побачив небіжчика. Але не впізнав його, бо небіжчик, угорнений в білі завої, з сурмою, вкладеною йому в руки, мав вид холодно-суворий, ніби скутий якоюсь невидимою силою, і тому здавався таким розгубленим, як і полковник.
Звівши голову, щоб ковтнути повітря, полковник побачив труну, що, похитуючись, пливла над голосінням до дверей, по квітах, які черкались об стіни. Полковник упрів. Йому боліли суглоби. Через мить він відчув, що вийшов на вулицю, бо рясний дощ сіконув його по повіках. Хтось ухопив його під руку й сказав:
— Поспішайте, куме, я на вас чекаю.
Це був дон Сабас, хрещений батько його померлого сина, єдиний з керівників їхньої партії, який уник політичного переслідування і залишився жити в селищі.
— Дякую, куме, — відказав полковник і мовчки пішов під Сабасовою парасолькою. Оркестр заграв похоронний марш. Полковник звернув увагу на те, що в оркестрі нема сурми, і тепер лише усвідомив, що мертвий музика вже не встане.
— Бідолаха, — прошепотів він.
Дон Сабас кахикнув. Він тримав парасольку лівою рукою, майже на рівні голови, бо був нижчий за полковника. Чоловіки розговорилися, коли похід проминув майдан. Дон Сабас повернув до полковника скрушне обличчя й сказав:
— Куме, як півень?
— Удома, — відповів полковник. В цю мить хтось гукнув:
— Куди ви тягнете того мерця?
Полковник звів погляд угору й побачив алькальда, що стояв на балконі. Алькальд був у коротких штанях і фланелевій сорочці, він бундючно надимав неголені щоки. Музики перестали грати похоронний марш. І зразу ж полковник почув голос падре Анхела, що перегукувався з алькальдом. Крізь стукіт дощових крапель по парасольці полковник розібрав слова.
— І що там? — запитав дон Сабас.
— Та нічого, — відповів полковник. — Похорон не може пройти перед поліційним постом.
— Я забув, — погодився дон Сабас. — Я завжди забуваю, що ми в стані облоги.
— Але ж це не повстання, — сказав полковник. — Це тільки бідний мертвий музика.
Процесія звернула вулицею вниз. Жінки біля хат дивились на неї мовчки, кусаючи нігті. Але за якусь хвилину повиходили насеред вулиці, гукаючи вслід слова похвали, подяки і прощання, наче вірили, що мертвий у своїй труні чує їх.
На цвинтарі полковникові стало погано. Коли дон Сабас осміхнувся до нього, підштовхуючи до стіни, щоб звільнити дорогу чоловікам, що несли труну, то побачив застигле обличчя.
— Що з вами, куме? — запитав він. Полковник зітхнув.
— Жовтень, куме.
Повертались тією ж вулицею. Дощ уже вщух. Небо стало ясне й густо-синє. «Вже не ллє», — подумав полковник; йому було вже краще, але він ще не зовсім оклигав.
Дон Сабас перервав плин його думок.
— Куме, сходіть до лікаря.
— Я не хворий, — відказав полковник. — Просто в жовтні я почуваю себе так, наче мене всередині щось рве і шматує.
— А-а, — протяг дон Сабас. І попрощався з полковником біля дверей своєї домівки — нового двоповерхового будинку з заґратованими вікнами. Полковник, сприкрений тим, що намочив парадний костюм, попрямував до себе. Трохи перегодя він знову вийшов на вулицю, щоб купити в крамниці на розі бляшанку кави й півфунта кукурудзи для півня.
Полковник порався біля півня, хоча в четвер волів лежати в гамаку. Дощ уже кілька днів не вщухав. Весь тиждень лило так, неначе розкололось небо. Полковник кілька ночей не спав, йому краяв душу свист, що виривався з легень ядушної дружини. Але в п'ятницю пополудні жовтень подарував йому хвилю перепочинку.
Товариші Агустінові, — кравчики з майстерні, де працював і він, фанатики півнячих боїв, — скористались нагодою, щоб подивитись на півня. Півень був у добрій формі.
Зоставшись сам, полковник вернувся до спальні. Дружина ворухнулась і спитала:
— Що кажуть?
— Захоплені, — відповів полковник. — Усі ощадять гроші, щоб поставити на нього.
— Не знаю, що вони бачать в цьому бридкому півневі, — сказала дружина. — Він мені здається якимось виродком: така маленька голівка й такі здоровенні пазурі.
— Вони кажуть, що півень найкращий в окрузі, — заперечив полковник. — Він коштує добрих п'ятдесят песо.
Полковник був певний, що це виправдовує його ухвалу зберегти півня, спадщину по синові, розстріляному дев'ять місяців тому під час півнячих боїв за поширення нелегальних новин.
— Ти тільки сам себе дуриш, ніби півень коштує так дорого, — сказала дружина. — Як скінчиться кукурудза, тоді
чим його годувати? Власною печінкою?
Шукаючи в шафі полотняні штани, полковник весь час намагався думати про інше.
— Вже скоро, — сказав, — вже відомо, що бої почнуться в січні. Тоді ми зможемо узяти за нього кращу ціну.
Штани були пом'яті. Жінка випрасувала їх на плиті двома залізними прасками, що нагрівались вугіллям.
— Навіщо тобі виходити? — запитала вона.
— На пошту.
— Я й забула, що сьогодні п'ятниця, — згадала вона, повертаючись до кімнати. Полковник уже був одягнений, тільки без штанів. Жінка подивилась на його черевики.
— Ці черевики вже треба викинути, — сказала вона. — Взувай лакові.
Полковник знітився.
— Вони наче сирітські, — заперечив він. — Щоразу, коли я їх узуваю, то відчуваю себе так, ніби втік з притулку.
— А ми й є сироти без нашого сина, — відмовила жінка.
Вона й цього разу переконала полковника. Він рушив до
пристані ще перше, ніж залунали гудки катерів. Лакові черевики, білі штани без ременя і сорочка без накладного комірця, застебнута вгорі на мідяний ґудзик. Полковник стежив, як причалюють катери, стоячи біля крамниці сірійця Мойсеса. Пасажири спускались на берег, зовсім змучені восьмигодинним плаванням, коли все тіло терпне, застигле в незмінній позі. Ті ж пасажири, що й завжди; мандрівні торговці та люди з селища, які від'їхали минулого тижня, а тепер повертались до своїх звичайних справ.