Грек Мудролюб знову з'явився в Києві. Сольство прибуло напередодні М'ясниць, і Доброчин вельми здивувався, побачивши в сольстві знайомого дідка, який приїздив до Києва перед сімома роками, коли там ще сиділи Свенельд і Ярополк, а він з Володимиром обрилися були в Дорогожицькій пущі.
Архієпископ Димитрій ізсохся на тараню й ще дужче здрібнів, але медок сьорбав, як і раніше. Найдужче дивувало те, що Димитрій був архієпископ, а сольство очолював архімандрит — значно нижчий саном. Був серед греків і корсунський протоієрей Анастас — Муромців зять і син вишгородця Буданка Смоляковича.
Доброчин хотів спочатку перемовитися з ним, а потім роздумав і гукнув старого пресвітера Григорія:
— Хто вищий — архієпископ чи архімандрит?
Григорій одразу все второпав і сказав світлому князеві:
— Найвищий той, іже очолює сольство. Архімандрит Грек Мудролюб. Хоча саном вищий архієпископ Димитрій.
Доброчин сказав:
— Розпитай у Муромцевого зятя, чого ці жерці приїхали вдвох. І чого нижчий став вищим.
— Я вже розпитав, — одповів Григорій. — Архієпископ Димитрій клопочеться токмо про церковні діла, у світських не має чину й голосу, бо він — патріарший сол. Архімандрит же Грек Мудролюб — сол царя Василія. Має високий у царському дворі чин.
— Отже, коли що — питати з нього? — засміявся світлий князь. Він правильно оцінив обох греків, але вирішив перевірити себе. Отже, Василій проковтнув свою царську пиху. — Приходь увечері й ти на пир.
По обіді зібралася Княжа дума — на цьому наполягали Претич і Ждан, але старці не дійшли ніякої згоди. По суті ще ж ніхто нічого не знав. Склад сольства наводив па думку, що Василій так чи так мусив сказати щось нове. Але що саме? Претич неспокійно совався ліктями по столі:
— Що тут чинить цей сухоребрий архієпископ? Чи як його там...
Достеменно цього й Доброчин не відав. Світлий князь переказав Думі лише те, про що здогадувався сам і що чув од отця Григорія.
— Чи не хоче він стати «архієпископом Русі»? — совався Претич. — Одного разу в нас уже був архієпископ Адальберт. А гнати його звідси!
Доброчин теж волів би не бачити в Києві того дідка, схожого на пожовклу від довгого лежання тараньку. Він сказав:
— Якщо Василій думає одбутись архієпископом, то хай ще трохи пожде: може, знайде дурніших.
Претич підозріло глянув у його бік:
— Ніяких архієпископів нам не треба. Хай присилає свою сестру, й край!
Це було не те саме, про що мовив щойно світлий князь, і йому стало ясно, що Претич так говоритиме й на пиру для сла. Це був ще один непередбачений супротивець. Доброчин вирішив сказати Претичеві все тут, у цій світлиці, при всіх старцях: мав зрештою знати думку кожного.
— То для чого ж ми стільки років городимо цей тин, великий боярине? — спитав світлий князь. — Нащо морочимо голову собі й цареві?
— Заради його сестри! — відрубав Претич. — А хреста на свою гриву я ніколи не хотів і не прийму.
— Забуваєш, Претич, — тихо мовив Доброчин, — що візантійський імператор — то не ляський князь Мешко. Він за так сестру не віддасть. Не скидай з ліку царської пихи. Цар навіть Оттонові не віддав сестри, хоч Оттон теж носить на голові імператорське очілля. — Й ще тихіше додав: — А тебе до хреста ніхто не примушує.
— А тебе? — підхопився Претич.
— Також і мене. — Доброчин глянув на Володимира, і йому стало шкода сина своєї сестри. Доброчин щойно повернувся з Новагорода — мав заручитись підтримкою новгородських бояр. Малуша з сумом у голосі запитала: «Дошукуєш Володькові царської сестри? Правду гомонять у Новігороді?.. А як же ми?..» Самі запитання. Особливо вжалило його оте «як же ми». Майже так само Доброчин подумав тепер про себе. А як же ми?.. Він сказав Претичеві: — Це опрічне діло кожного з нас. Мені також той хрест у горлянці кісткою. А що буде тоді на Русі? Знову, як давніше? В Києві сидітиме хрестатий князь, а ми будемо княжими ворогами?..
Він відчував, що й сам дедалі більше заплутується, й безпорадно глянув на думних бояр. Ті сиділи посхилявши голови. Доки справа не йшла далі балачок, усі сприймали це з більшою чи меншою легкістю, тепер же кожен несподівано збагнув, що справа від балачок перейшла до діла; попереду була глуха стіна: або мусили її подолати, або мали визнати свою легковажність і повернути назад, поки ще можна повернути без відчуття поразки й утраченої гідності.
Трохи надії вселив у всіх Ждан.
— Сидимо тута похнюпившись, — сказав він старцям, — а ще й гадки не маємо, з чим прийшов той сол. Самі здогади...
Це мовби вивело думних старців з глухого кута, й Доброчин удячно глянув на головного воєводу. Він не покладав на нього особливих надій, грецький бог не мав у Києві лютішого ворога, але Ждан Будимирович закликав спершу послухати сла, а такий перепочинок був конче необхідний.
Усі з полегшею зітхнули й розійшлись, удячні Жданові за відстрочку.
А коли ввечері зібралися за Володимировим довгим столом, раптом побачили Стана. Старійшина київських волохів сидів неподалік Доброчина й байдуже дивився на думних бояр. Навскоси від нього мостивсь Григорій, але він здавався цілком доречним на цілуванні грецького сла, присутність же «поганського священика» просто дивувала. Доброчин послав по старійшину волохів в останню мить.
Після першого цілування та вечері неждано з'ясувалося, що нудне сольське вшанування перетворилось у легкий жвавий пир, як і належало на м'ясниці, й ніхто нікого не хапав за язик.
Хтось мимохіть завів про бохмицьку, мусульманську віру, і йому відповів Грек Мудролюб:
— Це ще гірше від поганства! — Він аж зареготав. — Спочатку миють грішне тіло, а потім тією ж водою полощуть рот!
Над столом почулося бридливе гигикання, але Стан сказав:
— Кожному найкраща своя віра. Віра дідів. Не мислю, ніби бохмити аж такі нечисті й дурні, щоб з одного дзбана підмиватись і пити. Скотина дурна, але де ви бачили, щоб кінь чи корова їли свій кізяк?
Усі збагнули, чому на сольському цілуванні сидить Стан. Відчувалась рука Доброчина Маломировича. Грек Мудролюб запитав, хто цей дідо в простій небоярській свиті, й коли Добротан повідав йому, сол мовби втішився. Пресвітер Григорій мовчав. Перед пиром він поцілував руки архієпископові й архімандриту й одержав од них благословення, хоч був ровесником Димитрія й років на п'ятнадцять старшим од царського сла. Ця принизлива чинність серед християнських жерців неприємно вразила Доброчина, він зрозумів, що не матиме з Григорія сподіваної користі, бо пресвітер не зводив з архієпископа зачарованих очей. Усе мало відбутись між царським слом і Станом.
Сол глянув на старійшого київського волоха й запитав:
— А чим ліпша для вас ваша віра?
— Хто ким був тут, — не вагаючись відповів старійшина волохів, показавши пальцем униз, — і там таким буде! — Тепер його вузлуватий палець піднявся догори.
Грек Мудролюб не сподівавсь такого невідпорного удару. Після певного вагання він звернувся до ІІастаса Корсунянина й щось йому сказав. Настає витлумачив:
— Не виджу утішіння страждущому. Убо рече істинний госнодь бог: «Страждущому возміздіє за муки». А у вас — аще страждав еси на землі — будеш і на небесі страждущим.
Стан нетерпляче кинув у бік сла:
— Якщо ти невіголос і нікчема — така доля твоя! Якщо ж хочеш бути вільним на тому світі — скинь із себе ярмо на землі. — Стан показав пальцем на Доброчина: — Він тепер князь, а був обільним холопом. По-вашому ж мав би носити узи до кінця життя, щоб якнайбільше настраждатись і потрапити в царство господнє? А по-нашому він буде тепер князем і в раю. Ваша віра не спонукає чоловіка до волі, нащо ж скидати узи й хотіти щастя на землі, колі цим перегороджуєш собі путь до раю?
Доброчин нахилився до Григорія через стіл:
— Який сан у Муромцевого зятя?
— Протоієрей, — сказав Григорій. — Його преосвященство отець протоієрей!
— Це вище від пресвітера? — спитав знову світлий князь, маючи щось своє на думці.
Григорій з незрозумілою гордістю відповів:
— Много вище!
— А хто вищий: архімандрит чи протоієрей?
— То... різне.
— Як це так? Обидва християнські волохи.
Пресвітер запитав сам:
— А хто старший між конем і коровою?
— Ясно, — сказав Доброчин, знову прислухавшись до переважування між грецьким слом і Станом. Досі перемагав Стан, і Доброчин бачив, як сяють очі в Претича, Ждана та більшості бояр. І не без смутку думав, що це вельми нетривке торжество. Він мимоволі й сам захопився красною мовою старійшого волоха, забувши на якусь мить про те, що покликав його сюди зовсім для іншого. Приємно було дивитись на зніяковілого грецького сла.
Це торжество було тимчасове. Доброчин знав Грека Мудролюба не перший рік; архімандрит мав доста смальцю в голові й знаходив дірки й не в таких мережах. Доброчин струсив із себе оте несвідоме захоплення й став на бік сла. Це було нестерпно -- боротися супроти своїх, але він не мав права бажати Станові перемоги.
«Зараз грек згадає про холопів і про бояр, і Ждан та Претич ураз витверезіють», — подумав Доброчин. Він міг би й сам розтлумачити це київським боярам, але переконливіше мусив сказати грек. Доброчин помилився. Царський базилік сказав через тлумача:
— Несть власті не од бога.
Цього ніхто, крім Доброчина й Григорія, не збагнув, бо Настає тлумачив малозрозумілою мовою. Доброчин гукнув йому:
— Ану скажи по-людськи!
— Владу над народом дав боярам і князям бог. То є гріх смертний — не підкорятися князям та боярам, — пояснив Настас.
Виявилось майже те саме, чого спочатку сподівався від Мудролюба світлий князь. Він пам'ятав інше, що могло миттю прихилити бояр, змирити їх із чужою вірою: «Холопи, з тремом у серці слухайтеся володарів своїх!» Але Доброчин раптом побачив, що боярам досить було й тих кількох Настасових слів, у яких ішлося про владу. Яке їхнє діло до закупа чи робітника? — подумав Доброчин з несподіваною неприязню, відчувши, як у ньому прокидається колишній холоп. Першим похнюпив носа Ждан Будимирович. Головний воєвода й раніше міг чути ці слова, а лише тепер замислився над ними по-справжньому. Те саме можна було спостерігати й на обличчях інших бояр: Дюка Стопанича, Чурила Пленковича, Звенка Претича-молодшого. Й лише тисяцький воєвода Претич лишався чорний як ніч: боярин у його душі боровся з русином. Пир закінчився з відчуттям ще більшої тривоги в боярських серцях. Після пиру Доброчин запросив греків на малий підвечірок: прийшли тільки архімандрит, архієпископ та протоієрей Настає. Доброчин умисне запросив і Настаса, хоча Грек Мудролюб волів би обійтися без тлумача. Це бажання грецького сла давало підстави для роздумів.
Доброчин насамперед запитав, що діється між обома Вардами. Варда Склір ще одинадцять років тому повстав проти Василія й оголосив себе царем. Після довгих вагань Василій випустив з монастирського порубу другого Варду — Фоку, який просидів у залізних путах зо п'ять літ. Він був близьким родаком царя Никифора Фоки, якого зарізав Іоанн Цімісхій; Варда хотів помститися за родака й скинути Цімісхія, але Цімісхій захопив його в полон. Василій побоювався й Варди Фоки, який теж міг зазіхнути на царський стіл, але обидва Варди були давніми запеклими ворогами. Вони вже ганялись один за одним по Анатолійських землях не один рік, а Доля була незмінне на боці Скліра. Та коли Доброчин запитав про «обох Вард», Грек Мудролюб несподівано повідомив, що Доля нарешті відвернулась од самозваного царя.
Варда Фока розбив ущент Варду Скліра на берегах Галісу, в цьому Фоці допоміг іверійський князь — куропалат Давид, данник царя Василія. Так сказав Грек Мудролюб.
Але цю радісну новину він повідомив таким сумним голосом, аж Доброчин запитав:
— Ти наче не дуже радієш поразці Скліра?
— Фока почав каламутити анатолійських бояр.
Звістка була зовсім несподівана. Доброчин якийсь час мовчки дивився на обох архієреїв та їхнього тлумача. Настас ховав очі, й світлий князь Олевський аж тепер збагнув, чому Грек Мудролюб не хотів брати його на цю бесіду. «А базилікові цар Василій дозволив розповідати все, інакше пан базилік так би не розпатякався», — подумав Доброчин і зробив ще одне дуже важливе для себе відкриття: значить, справи Василія вельми кепські.
Він притих.
Належало чекати поступок. Восени минулого року цей же Грек Мудролюб відповів, що то небачене зухвальство — просити за скіфського архонта-язичника руку царевої сестри: багрянородної дочки й онуки багрянороднпх батька й діда. Доброчин запитав тепер навпростець, щоб перевірити власні здогади:
— Що рече Василій за свою сестру?
— Імператор віддасть принцесу Анну за Володимира, якщо Володимир охреститься й охрестить увесь полянський народ, — відповів базилік без ані найменшого вагання. Минулої осені він говорив зовсім навпаки. — й ще маєш прислати цареві Василію воїв, — докинув надміру суворим голосом грек, але ця суворість дуже нагадувала розпач. То була справжня новина.
І нараз Доброчин відчув щось подібне до розчарування. Плід дозрів і впав сам. Колись Доброчин намагався тільки так і діяти. Свого часу він узяв Новгород без меча: не проливши й краплини крові жодного свого воїна, взяв Київ і всі полянські, деревні та сіверські городи. Але то було зовсім інше.
Й ось тепер визрівав і сам падав йому до рук новий плід, але це не тішило Доброчина, хоч він виношував цю думку не один рік. З грецького царя нарешті злетіла пиха: він згодився віддати за Володимира свою багрянородну сестру, а ще ж не далі як торік відмовивсь оддати її за Оттона Третього. Й не через те, що Оттон — семирічний малюк. Він сказав сватам цього володаря Священної Римської імперії: «Негоже віддавати багрянородну за варварського царя!»
Тепер він її віддавав за варварського князя. Василій опинився між двох вогнів: знизу йому загрожував Варда Фока, згори — булгарський цар, якому Доброчин дав загалом вісім тисяч воїв, розрахувавши події на кілька років уперед. А сам раптом завагався; плід визрів і міг за першим бажанням упасти йому до рук, але чи варта чогось така легка перемога? Що вона дасть Русі? Тоді світлий князь подумав, що причина цієї легкості і є Русь. Жодна земля тепер не могла з нею змагатися. Коли б Доброчин хотів — міг би піти й стати над Царемгородом: цей очманілий від багатовікової пихи город просто впав би йому до ніг, виснажений безперервною боротьбою за царский стіл і межисобицями.
А тепер виходило так, ніби цар робить їм величезну ласку, згодившись віддати за Володимира свою дорогоцінну сестру. Ласка богорівного імператора, за яку треба цілувати носаки його червоних царських чобіт. Це здавалось просто принизливим. Колись Доброчин був сказав: «Якщо і чіпляти того клятого хреста на гриву — то лише як дань з царя, а не як милостиню!»
Нині все втратило звабу й вагу й він не знав, що скаже взавтра на Княжій думі.
Коли Доброчин наступного дня поділився своїми сумнівами з думними старцями, Думу також посіли розчарування й сум. Плід здавався красним і солодким, поки лишавсь недосяжним для їхніх рук. Тепер він утратив усю привабу. Багатьох перестав спокушати навіть отой християнський закон, який міг обожествити княжу й боярську владу над холопами й ратаями, і Доброчин пошкодував за це. Про вороття назад не могло бути й мови.
Через два дні після тієї Думи у великої княгині Тсодори народився син, пологи були важкі й тривали день і дві ночі. Володимир вирішив назвати цього сипа прадавнім святим ім'ям Гліб. Доброчин пішов повіншувати небожа й застав там обох архієреїв. Грек Мудролюб тихо спитав:
— Це онук комітопула Самуїла?
— Онук царя Самуїла народився на Новий рік, пане архімандрите! — Доброчин умисне наголосив на слові «цар». — Царевого онука названо в ім'я великого князя Бориса, що охрестив булгар.
— Не доводилося чути про такого, — сказав архімандрит.
— Вельми дивно. Ваша церква назвала його «святим», а це ж наче щось подібне до маленького бога. Як же ти міг не чути про таке? — Доброчин звернувся до дідка-архієпископа: — Ти теж не чув?
Архієпископ Димитрій глянув на архімандрита, але згідливо закивав:
— Є в каноні. Святий первохреститель Борис-Михаїл. До породїллі не можна було заходити. Велика княгиня Теодора лежала після пологів ледь жива, зате голос малого княжича чувся в усіх світлицях, і тоді Доброчин подумав про те, що все нове народжується в муках. Лише в муках мусила народитися й нова Русь, як і ця нова людина, що заявляла про своє народження на цілий світ.
...Відтоді сплинуло три тижні, а сьогодні Доброчин прямував до християнської божниці на Лисій горі, яку християни київські звали Хоривом. Ішов уперше в житті. Досі обминав її десятою дорогою, як щось смердюче й бридке, а тепер ішов доброхіть і лише вряди-годи озирався. Непокоїли сторожкі погляди численних киян, які вийшли пересвідчитися, чи князі й справді надумали приймати хрест. Дума без ані найменшого захоплення постановила, щоб охрестився тільки великий київський князь: на менше грецькі сли на погоджувались. Було укладено звіщання на двох хартійних листах — по-грецьки й по-полянськи: «Ми, Василій і Костянтин, царі христолюбивії, богобоязні, навчені мудрістю бога нашого Ісуса Христа, віддамо сестру нашу багрянородну Анну за великого князя київського Володимира Святославовича, даючи йому корзно і стольничий жезл, аще увірує в отця, і сина, і святого духа...» Далі перелічувались імена Володимира та інших київських князів і бояр, які присягаються виконати царські умови й надати цареві многий полк.
Було найбільше християнське свято паска — воскресіння божого сина Христа, і сли грецького царя наполягали, щоб Володимир охрестився саме в цей день. Дума не вельми впиралась, оскільки вже дала згоду на головне, а Доброчинові теж було байдуже.
Він із Володимиром та боярами прийшов до божниці святого Іллі Пророка в той час, коли потреба, яка тривала цілу ніч, підходила до завершення.
Божниця стояла на найвищому місці Лисої тори, й хоч була зроблена з доброго дерева, але зовсім почорніла й уже трохи перехнябилася на лівий бік. І хрест над дверима почорнів і теж загрозливо нахилився. Доброчин з Володимиром стали коло самих дверей. Усередині було темно й задушно і смерділо гореним воском та ще чимось, од чого крутило в носі й щеміло в очах.
Доброчин угледів отця Григорія — він уперше бачив його в пресвітерському вбранні. Паволочне корзно на отцеві теж було потерте й вицвіле, як і все в цьому святищі грецького Перуна. Божницю стягла ще княгиня Ольга — незабаром після повернення з Булгарської землі, привівши з собою чорносвитих ченців та пресвітерів., Жодного з них давно на світі не було: сорок тому літ Доброчин застав самого тільки Григорія, якого Ігор привіз із Булгаріі незадовго перед тим.
Григорій понад головами побачив Доброчина, але не підійшов, зайнятий божою потребою; натомість підійшов царський базилік Грек Мудролюб. Він теж був у тканій золотом і сріблом одежі.
— Княже місце біля олтар, — сказав архімандрит, але Доброчин рішуче відмовився йти вперед.
— Для першого цілування й цього досить, — буркнув він. Володимир та бояри так само ніяково тупцяли коло порога. Десь попереду співало кілька людей, пісня була тягучка й тужлива, мов плач по мерцю, й це викликало відразу. Бог помирав і воскресав. Що ж то за бог, коли він смертний? — думав світлий князь, і все-таки на душі йому було моторошно. Співи в жодне порівняння не ставали з колядками, щедрівками, веснянками чи радісними перезвуками купальських ночей, але оте відчуття моторошності все ж наводило на думку, що грецька віра здатна навіювати страх. Це в мене з незвички, спробував заспокоїти себе Доброчин, але побачив Муромцевого зятька Настаса.
Світлий князь аж тепер збагнув, що головним волохом на цій потребі є старий архієпископ Димитрій, а Настас та Григорій лише допомагають йому. Настас і Димнтрій щось проказували по-грецькому, спочатку той, потім той, а Григорій відповідав їм отією дивною мовою, якою іноді говорив на пирах Настас. Майже нічого не можна було зрозуміти навіть у Григорія, не кажучи вже про тих двох. Потім Настас кілька разів підряд повторив «Аллі-лує!», й Доброчин узяв вуса в кулак. По-варязьки це було вельми непристойне слово, Доброчин глянув скоса на небожа та бояр — дехто з них теж осміхався: те слово було колись на вустах у гридьби, яка відзначалась винятковою безсоромністю.
Це розважило Доброчина й змусило вільніше розглянутися навкруги. Під вузеньким вікном ліворуч стояв Муромець, якого тепер дедалі частіше звали просто боярином Ільком. Як же це я не помітив його зразу, здивувався світлий князь, він же на дві голови звишається над іншими... Неподалік від Ілька Муромця тулився дрібненький бирич Мирослав, який лякливо зиркав на Доброчина, ховаючись поза могутньою спиною боярина Ілька. Отже ж і бирич, ревно відзначив світлий князь: бирич Мирослав теж виявився хрестатим. Обидва малі бояри іноді підносили правиці й тикали пучками в черево та лоб.
«Не вгадали ми й прийшли надто рано», — тоскно подумав Доброчин, не бачачи в требі нічого привабливого. Коли відправа нарешті дійшла кінця, а християни заходились цмокати один одного, з'явився царський базилік і сказав, що можна приступати до хрещення.
— Хай спрежда вийдуть усі! — сказав Доброчин і похмуро розглянувся. — То не видовисько для торжка. Християни й не думали виходити. Тоді пресвітер Григорій почав одного по одному підтручувати їх до дверей, і коли, крім греків та думних старців, у божниці не лишилося нікого, базилік узяв великого київського князя під руку й чемно повів до вівтаря, де вже стояла мідяна миса, повна води. Далі заходився знімати з Володимира черес із мечем та сустугу, а Доброчин насторожено запитав:
— Треба... голим?
— Не треба голим князь, голим хрестити прості люди, — заспокоїв його сол грецького царя.
Доброчин та бояри зітхнули: ця віра розрізняла простих і ліпших людей.
Ніяково посміхаючись до чужих доторків, князь Володимир одвів руку архімандрита й почав сам розстібати гаплики, й коли скинув синю свитку в золотих квітах, архімандрит сказав, що цього досить.
Нічого надзвичайного, в обряді не було. Всі четверо Христових жерців стали навколо Володимира, архієпископ Димитрій щось проказував і співав, йому приголошував лише Настас Корсунянин, потім старий умочив якийсь віхтик у воду й покропив князя «хрестом». А потім усі вп'ятьох почали ходити вервечкою навколо миси, причому архієпископ кілька разів зупинявся й проказував якісь слова, архімандрит же, а також Григорій та Настає йому вторували. Потім дідок дав новонаверненому хрест.
Це збоку здавалося найнеприємнішим, але Володимир бадьоро посміхався до вуйка та бояр, — певно, теж чекав чогось незвичайнішого.
— А воно зовсім не болить, — пожартував князь Володимир, уже вдягшись і позастібавши свитку на всі гаплики. Архімандрит подав йому черес із мечем і сустугу нашийну.
Та коли потому вийшли надвір, старці зненацька збагнули, що все не так просто й Володимирові болить. Він бадьорився, Доброчин же відчував на ньому й на собі погляди сотень городських і посадських киян, які невідомо коли й зібралися круг божниці. В багатьох очах було співчуття, в деяких осуд і зневага, але ще більше поглядів виражали побоювання й страх. Кожен усвідомлював, що в життя Києва входить щось нове, та воно було такс невідоме й таємниче, що могло викликати лише невиразні передчуття. Це лякало.
Дума зібралась по обіді й говорила тільки про вранішню «христьбу». Майже ніхто досі не бував у грецькій божниці, яка ще з часів Ольжиної молодості стояла на Лисій горі, й хоч у самому обряді не було нічого відстрашливого, в багатьох лишилось одчуття, мовби сьорбнув скислого борщу або вліз голий у жабуриння. Про це нагадував золотий хрестик у Володимира на душі.
А Доброчина ввесь час непокоїло інше. Шеститисячний полк, який два тижні чекав у Хрещатому яру знаку рушати, сьогодні зранку нарешті вирушив у далеку путь. На чолі полку був син тисяцького воєводи Претича — великий боярин Звенко. А Доброчин сидів за столом і крутіїв між пальцями хартійний згорток, на шнурку якого висіла золота Василієва печать. Густо списаний різами жовтий лист непокоїв світлого князя. Він навіть не міг би сказати до пуття, що саме в тому листі його непокоїть, — які саме слова, але відчуття небезпеки не проходило.
Претич сидів замкнений на всі замки. Ждан із самого початку намагався його відімкнути, але старання головного воєводи сходили намарне. Тоді він підійшов і сів коло Доброчина. Світлий князь також мовчав, і в Жданові мовби щось уломилося — він зів'яв над стільницею й поклав голову на кулаки.
— Сидимо, як на похороні, — видихнув він.
У цих словах Доброчин раптом убачив якусь гірку правду. Йому згадався ранній ранок торішнього різдва, й він подумав, що таке саме почуття охопило було його та Стана й тоді. Все в цьому світі повторювалось. Нове було тільки те, що світлий князь тепер усвідомив: це похорон богів... Але він спитав Ждана Будимиронича, бо живі все-таки лишались живими й мусили дбати про живе:
— Четати вмієш?
Ждан навіть не підвів голови:
— З якої речі! — Таких запитань йому ще ніхто зроду не задавав.
— Ні ти не вмієш, ні я... — мовби сам собі проказав Доброчин і тоскно глянув уподовж столу. — Ніхто...
— Чого це ти ратуєш за четання? — підвівся Ждан. — Дивно слухати. Що я, волох, чи що?
Доброчинові муляло одне слово. Це могло бути те, що посилювало в ньому відчуття непевності.
— Що то є «желз»? Чув ти таке слово? — спитав він. — Мовби тхне жовчю...
— Желз? — Ждан поплямкав, неначе теж відчув присмак жовчі на язиці.
— Треба вчитись книжної хитрості, — сказав світлий князь. — Дивлюсь, як те теля на нові ворота, й нічого в цих різах не доберу. — Він дедалі дужче тривожився й урешті звелів гукнути Стана, бо не хотів кликати писця, який писав цей уклад з царем Василієм.
Старійший київський волох був слабий, його привели попід руки двоє челядників, він розгорнув згорток хартійної книги й уголос перечитав уклад.
Ждан вигукнув до світлого князя:
— А ти казав «желз»! Думаю — що за дурне слово?..
— Ну, а що таке «жезл»? Теж не відаєш.
Вислухавши уклад з початку до кінця, Доброчин урешті знайшов слово; це був не просто якийсь там «жезл», а «жезл стольника», що його дарував Володимирові грецький цар.
— Оце так розщедрився! — вибухнув Доброчин, лютуючи на самого себе, що при складанні договору не звернув уваги на такі підступні слова.
Він послав десятку гінців услід за Звениславом Претичем-молодшим: увійти до Переяславля й стояти там. А Муромцеві звелів підняти сотню молодшої дружини.
Почалась велика післяпасхальна п'ятниця, базилік архімандрит сидів як на голкак, а полковий воєвода Звенко Претич і не думав залишати Переяславль. Минали дні. Вії; щось там торочив про перековування коней, але Грек Мудролюб відчував, що причина зовсім не в конях, хоч і небачив тієї десятки київських гінців, яка наздогнала полк майже під Переяславлем.
У городі чувся безнастанний клекіт ковальських молотків, але це не могло завести грецького сла в оману: не вирядив же Доброчин воїв на некованих конях у таку далину!
Й коли в п'ятницю прибув до Переяславля світлий князь із сотнею дружини, а з ним ще кілька значних бояр, Грек Мудролюб уже не мав жодних сумнівів. Причиною міг бути тільки уклад.
Царський базилік архімандрит вельми багато надій покладав на це останнє сольство, сподівавсь отримати за нього в патріарха Николая Хрисоверга архієпископський сан. Але якщо скіфські князі раптом почнуть заперечувати проти укладу, його сольство повернеться до Константинополя ні з чим: Василій суворо попереджав не поступатися скіфам.
До світлиці неквапом увійшов світлий князь, але ця розважлива неквапливість могла підманити кого завгодно, тільки не його: очі скіфського архонта лагідно посміхались, а Грек Мудролюб уже досконало вивчив кожну зморщечку біля цих лукавих очей. Найпідступнішим був саме той лагідний посміх.
Разом з Доброчином увійшло кілька бояр: Ждан Будимирович і Звенислав Претич, Ілля Муромець і Любомир Вовк.
Грек Мудролюб низько вклонився перший, хоча за статусом Костянтина Багрянородного базилік імператорський мав тільки кивнути на поклон варварських вождів. Доброчин стримано кивнув у відповідь. Усе вийшло навпаки, й це не провіщало нічого втішного. Доброчин сів до столу й витяг із-за череса хартійний сувій, тоді запросив грека сідати, й коли той теж обережно сів, князь двома пальцями підсунув сувій з печаттю ближче до нього. Тим часом з'явився викликаний кимось протоієрей Настас. Доброчин поманив його й мовив базилікові:
— Так вийшло, що не можемо дати цареві обіцяний полк: заратився з нами норманський король Ерік. Свої рани дужче болять. Ну, а цар хай пожде до того літа. Базилік архімандрит, не знаходячи слів на відповідь, лише мовчав, але не квапився повертати грецької хартії укладу. Він ані слову не вірив про того Еріка Норманського: то був лише пристойний привід скасувати уклад. Грек Мудролюб ще сподівався якось уладнати справу. Тим часом Доброчин, мовби між іншим, запитав у базилікового тлумача, що роблять у царевому хоромі стольники. Настас довго плутався в грецьких назвах і врешті безпорадно замовк, але в базиліка архімандрита розвіялись останні сумніви. Доброчин сказав:
— Це щось ніби чашник великого князя? Я був чашником княгині Ольги ще в свої холопські літа... Ти відаєш, пане архімандрите, — теж мовби між іншим звернувся він до грецького сла, — що я десять років був обільним холопом?
Базилік чудово знав про життя цього скіфського архонта й ствердно кивнув. Ці натяки теж не обіцяли нічого втішного, і все-таки Грек Мудролюб сказав через тлумача:
— Стольник-великий чоловік у Царігороді! Це було в дуже давню давнину, коли стольник подавав цареві чашу. Тепер стольник дбає про борошно для всіх імператорських тагм: і піших, і кінних, і ладійних... Це значний царський муж...
— Справедливо, — погодився світлий князь. — Це саме і я чинив обільним холопом. То для мене був вельми значний чин: жоден холоп не сягав ще так високо. Всі київські й переяславльські холопи заздрили мені.
Він старанно з усіх боків обсмоктав тс кляте слово, мовби й справді забувся про двохартійннй уклад, один із сувоїв якого лежав десь у скрині грецького сла, а другий Доброчин підсовував до нього все ближче й ближче, тим самим позбавляючи базиліка останніх надій. Доброчин по-старечому важко підвівся й показав йому спину, змусивши старшого за себе базиліка схоплюватись і квапливо вклонятися йому вслід. У Грека Мудролюба це вийшло незграбно й смішно. То теж була одна з хитростей скіфського вождя. Колись в Ольжипому селі цсіі архонт змусив його дертись угору сипучим піщаним урвищем, роздягши перед цим догола, а сам стояв, схрестивши руки, на кручі, мов Геракл або Аполлон.
Грек Мудролюб цілий день тинявся Переяславлсм, виходив на вали й аж за городський рів, сподіваючись «ненароком» зустріти скіфського архонта, але той наче провалився в тартар. А коли надвечір, зневірений, повернувсь до своєї світлиці, застав його там. Доброчин наче зумисне вирішив пригадати базилікові всі найпринизливіші в його житті випадки.
— А ми оце купалися в Трубежі, базиліку архімандрите, — сказав він. — Вода вже трохи прогрілась. Я послав був гукнути й тебе, але ніхто не міг розшукати. — Потім він пояснив свою присутність отут: — Посадник боярин Вовк звелів мені спати в цій світлиці, а тобі постелять у ліпшій по той бік сіней. Мушу підкоритися: посадник — Володимирів братко, двоюрідний брат великого князя київського.
Базилік архімандрит ледве продирався крізь хащі напівзрозумілих слів, але останні слова він добре второпав. Цс для нього була ще одна не вельми приємна новина, від якої теж не належало сподіватись нічого путнього. Грек Мудролюб знав лише те, що посадник переяславльський — син Претичевої сестри, але що він двоюрідний брат Володимира...
Базилік підозріливе глянув на скіфського вождя. Сам того не помітивши, він сів без запрошення в уже чужій світлиці й поклав обидві руки на стіл. У правиці в нього був прим'ятий сувій із золотою печаттю, яка глухо брязнула й привернула увагу обох. Грек Мудролюб зважився на відвертість:
— Стольник — недобре для київський княз? Нехай київський княз не буде стольник!
— А ким? — Доброчин прискалив око.
— Ніким! — сказав архімандрит.
Доброчин відверто засміявся:
— Е, ні-і!
— Викидати будемо з хартії «стольник», — рішуче махнув рукою Грек Мудролюб.
— А що ж натомість напишемо? — ще глузливіше прискалився світлий князь.
— Ніщо не напишемо.
— Е, ні... Щось мусимо написати, — сказав, більше не скалячись, Доброчин.
— Що написати?
— «Цар», — мовив Доброчин зовсім буденним голосом, від якого архімандрит зненацька змерз, хоч у світлиці було натоплено.
— «Цар»?
— Можна й «імператор», — так само байдуже проказав Доброчин.
— Ім-пе-ра-тор... — Далі грекові забракло слів і сил.
Доброчин здавався задоволеним й охоче відпустив архімандрита. Завтра вранці з Переяславля рушав до Корсуня великий купецький товар, і він розпорядився, щоб купці прихопили з собою й грецьких слів. Полк Звенка Претича Доброчин вирішив поки що лишити в Переяславлі.
Після Володимирової «хрестьби» кияни ревно відзначали кожне свято. Сьогодні народився Світовіть — Дажбог осіннього рівнодення. Якщо Дажбога-Семиярила зображали велетнем із сімома мечами на чересі й восьмим у руці, бо літнє сонце семисильне, то Дажбогу-Світовітю каменярі чи дереводіли не вручали жодного меча. Бог нагадував тихого мудрого діда, який, проте, мав чотири обличчя на голові. Й двадцять другого вересня день дорівнював ночі. Це був уже сам по собі вельми знаменний день.
Старійшина київських волохів Стан літ тому з тридцять розповідав Добрині, мовбито в день Світовітя поляни й деревляни з сіверою відзначали Новий рік, але це було дуже давно й забулося.
Архімандрит Грек Мудролюб, велекратний базилік візантійського імператора, прибув до Києва саме о Світовіть-день: мовби зумисне поспішав до святкового пиру. Але Доброчин знав, що пригнало грека. Тиждень тому прибули нарочиті від воєводи Яна Усмошевця, чий полк уже два роки ратився під знаменом Володимирового тестя Самуїла, булгарського царя. Нарочитий повідомив, що Варда Склір, розбитий Фокою й кинутий арабським даліфом до порубу, якимось чином опинився на волі й збирається набрати для себе полк. Варда Фока простяг колишньому суперникові руку дружби, та коли Склір повірив і з'явився в Нікею для перемов, той звелів схопити його й кинути в поруб. А наприкінці липня зібрав усіх анатолійських динатів і воєвод, незадоволених Василем, і вони проголосили його, Варду Фоку, царем. Це сталось у вірменському дворі грецького дината Еустафія Малеїна. Це й мало бути головною причиною того, що Грек Мудролюб удруге за рік прибув до Києва. Архієпископа Димитрія з ним уже не було.
Доброчин не квапився вшановувати базиліка — час тепер працював на них. Він перед тижнем повернувся з Турова — останнього города Деревньої землі, в якому досі сидів Сфірька Глібовнч, онук Кунегунди Одноокої. Це був зовсім нікчемний князь, не здатний тримати лад навіть у своєму городі; по селах розвелося безліч розбійних ватаг, які грабували в орачів худобу й усіляке борошно, черідко вбивали й орачів та гостей, тому турівці скликали віче й уклали прогнати Сфірьку й просити собі посадника. Доброчин повіз їм малого новгород-сіверського боярииа Войка Воїстюка, Сфірьці ж порадив їхати в Суздаль або Муром, де княжили його рідні брати Арфаст і Турьд: останні в руських землях варяги. В Арфаста й Турьда г.е було синів, і Доброчин сподівався з часом послати й туди своїх посадників, бо старшим братам Глібовичам було вже під і за шістдесят.
Мав Доброчин і інший клопіт. Його синові Коснятку минав уже двадцять другий рік, настав час посадити його в Олевську, на батьковому столі, але Коснятин як на посадника був надто молодий і запальний. Доброчин вирішив послати його до Путяти Кислиці в Новгород, хоча навесні Коснятко просився зі Звенком Претичем за Дунай. Коли Звенків полк несподівано залишився в Переяславлі, Доброчин хотів був спорядити цих шість тисяч воїв на норманського короля, щоб нарешті віддати «борг» Олафові, про якого добре відгукнувся воєвода Ян Усмошвець. Але після нової гостини Грека Мудролюба з посиланням полку належало почекати.
Почувши про появу в Києві грецького сла, Доброчин зумисне звелів Муромцеві сідлати сотню: давно не бачив Лілу-Софію та дитину й вирішив день-другий посидіти в Ольжипому селі. Та не встиг подолати й трьох верст од Києва, як його наздогнав базилік архімандрит: підібравши довге чорне манаття, він щосили хльоскав неповоротку білу кобилку бичем, щось при тім голосно вигукуючи. Доброчин мусив спинитись і прийняти вітання грецького сла. Він вирішив завернути його до Києва, хотілось побути самому в Ольжиному селі, але вигляд у грека був такий благальний, що Доброчин урешті махнув рукою й спитав:
— А без тлумача не важко буде?
— Без тлумача! — зрадів сол царя Василія.
Доброчин зострожив жеребця, та по часі мусив притримати, бо грек не встигав за ним.
Сотня на чолі з воєводою Муромцем ішла сажнів за двадцять п'ять позаду. Незвиклий до їзди верхи базилік почував себе незручно в бойовому сідлі, він горбився й тримавсь обіруч за луку, а стремена були задовгі й били конячку по животі — архімандрит ніяк не міг улучити ногами в стремена.
Це вже був якийсь лихий закон: базилік завжди опинявся при скіфському архонті в невигідному становищі.
А скіф був наче молодий кентавр. Він запитав те саме, про що запитував і навесні:
— Як маються обидва Варди?
Архімандрит пішов на відвертість і розповів усе як є.
Доброчин удавано здивувався:
— Фока помазав себе на царя сам?
— Єпископ Єпіфаній помазав, — сказав Грек Мудролюб.
— І що тепер буде? -спитав Доброчин.
Архімандрит обдумував відповідь, соваючи ногами кобилі по животі, та, нічого ліпшого не вигадавши, сказав навпрошки:
— Імператор просить воїв. Варда Фока хоче стояти на Босфор — треба рятувати імператор!
Діставши з-за пазухи сувій, грек простяг його Доброчинові. Князь підозріливе запитав:
— Що ти хочеш?
— Четай.
Доброчин узяв хартійний згорток, подивився на письмо й знову спитав:
— Твій цар теж сам четає хартії?
Архімандрит здвигнув плечем:
— Хоче — четає.
— А в Києві для цього є ларник, писець. Князеві не личить четати й пьсати, — сказав Доброчин, укотре за цей рік подумавши, що життя змінюється й треба якось устигати за ним. — А ти вмієш четати й пьсати? — спитав він.
— Я вмієш.
— Бо ти не боярин, ані князь... А важко навчитися? — ніяково примружився Доброчин.
— Не важко.
— Взимку позабираю в князів та бояр отрочат. У Києві лише троє вміють цієї хитрості: Стан, Григорій та княжий писець.
Грекові Мудролюбу це було зовсім не цікаво. Він заходився натужно переказувати скі4'ському архонтові те, про що йшлося в хартійному згортку, написаному в Царігороді з веління самого царя. Грек Мудролюб неначе качав полем каміння, й Доброчин урешті мусив перепитати про головне:
— То Володимир тепер не буде чашником у царя Василія?
— Володимир буде цар! — Грек аж підняв руку вгору, щоб показати цьому неписьменному скіфському вождю, яким заввишки буде відтепер його небіж Володимир.
Доброчин недовірливо прискалився на грецького сла:
— Такоже й імператором буде? В хартійному укладі є про це?
Грек повторив останні слова скіфа:
— Є про це!
— То все добре.
Тим часом під'їхали до Ольжиного села. Назустріч їм ішов гурт оратаїв та княжої челяді, які вигравали руками й ногами і співали величальних пісень, а кілька гуло на гудках, дудках, дудах і густлях; один оратай ішов попереду й бив у бубон просто кулаком.
— Сьогодні перший день осені, — пояснив Доброчин. — Уславляють Дажбога. — йому хотілось викликати грека на прю, але архімандрит волів за краще мовчати й лише стримано посміхався.
Ліла-Софія помітила дружину здалеку й вийшла до воріт, убрана мов бояриня, а за нею челядниця тримала на руках дитя, дев'ятимісячну Янку, яка впізнала Доброчина й показала четверо зубенят. Узявши незаконну доньку на руки, Доброчин оглянув Лілу-Софію з усіх боків.
— Маєш хреста на гриві, — засміявся він, — а вбралася по-святечному!
Ліла-Софія відповіла:
— Сьогодні день святого великомученика Іони.
Ще з минулого року знаючи цю жону, Грек Мудролюб незграбно зліз із сідла й шанобливо вклонився. Ліла-Софія хотіла поцілувати руку в святого отця, але глянула на Доброчина й завагалась. А Доброчин думав про те, що християни перебрали в них і це чудове свято. Він на мить уявив собі, що буде, коли вся Русь навернеться до хреста. Колись казав пресвітер Григорій, нібито церква через те й заполонила стільки землі, що не скасувала жодного поганського свята, а перейняла їх собі, лише деякі по-своєму перейменувавши. В сиву давнину, казав Григорій, кожне святкування язичницького бога церква вважала смертним гріхом, але тоді й християн була жменька. Коли ж дозволила шанувати всіх давніх богів та божків, лише давши їм нові наймення, — церква враз розрослась. Кожен хитрує по-своєму, сказав сам собі Доброчин, несучи доньку лізницею до хорому. За ним ішли Ліла-Софія та базилік архімандрит. А в теремному дворі розташувалась дружина, хоча двір не міг дати притулку цілій сотні коней і сотні людей.
І в цій дружині не було тепер жодної потреби. Доброчин лише хотів поморити базиліка й день-другий перебути в Ольжиному селі, заразом навідавши й Лілу-Софію та Янку. Тепер усі ховання втратили смисл. Грек Мудролюб не знаходив собі місця, Доброчинові теж було совісно зволікати підписання укладу з грецьким царем: цар нарешті згодився з усіма його вимогами. Десь-то під ногами Василія справді горіла земля. Належало б сьогодні повернутись до Києва, і все ж таки Доброчин мусив бодай переночувати в Ольжиному селі. Не хотілось осмучузати Лілу-Софію, яка порядкувала челяддю й лаштувала в красній свілиці пишний обід. Він сидів з греком на теремі, оповитому вже трохи збляклим плющем, і з насолодою слухав її голос.
— Пообідаємо взавтра коло Дніпра? — па мить виглянула Ліла-Софія на терем, її щоки збуджено горіли ясним червецем, товста коса була перевита червоною дамаскинкою.
Доброчин похмуро проказав:
— Іншим разом. Рано вирушаю назад. Нагальне діло...
Й зовсім недружелюбно глянув на сла. Завжди бракло часу для себе. Архімандрит квапився й квапив його, ладен хоч цю мить сідати на коня й трястись до самого Києва. Але світлий князь вирішив не зважити й залишитись у селі: зрештою, того вимагала гідність.
Полк Звенка Претича стояв за валами Переяславля, готовий на перший знак вирушати в далеку путь. Трохи осторонь, брикаючись без сідел і поскубуючи вересневу траау, турмилися заводні коні, на злучині ж Трубежу й Альти горбатіли полкові вози.
Усміхаючись до воєводи Звенка Претича, світлий князь показував рукою на товар:
— Набрав чогось такого багато, наче зібрався в голодні краї.
Сорокадвохрічний син тисяцького був настроєний значно похмуріше. Він сказав:
— Домашня думка в дорогу не годиться, княже. Наліі й гостьові купці речуть: у греках нині голод. Певніше мати власне борошно на возах.
— Та я й сам не думаю, — сказав Доброчин, — що мій «сват» вельми ниньки багатий. Десь-то душа 'в тілі ледь-ледь.
Він звелів Претичеві-мояодшому, щоб той за кожної нагоди присилав до Києва гінця: Доброчин мусив знати, що діється з полком.
Усе було обумовлено й виважено. В сольській скрині царського базиліка лежав скріплений золотою Володимировою печаттю хартійний уклад, за який київські бояри та князі ходили на роту до Священного пагорба, клянучись перед своїми богами золотом і мечем, а Володимира архімандрит водив присягати ім'ям Хрнста до божниці пресвітера Григорія. Цього разу хартію писав не руський київський писець ларник або старійшина Стан, а той-таки пресвітер, бо Грек Мудролюб сказав, що руських різ у Царігороді тепер майже ніхто не вміє читати. Тож вирішили писати слов'янським буковним письмом, якого вмів і київський плресвітер Григорій. А він писав так:
«Пьсано при архімендриті Греці Філософі кі Василію й Костянтину, гречьскимі царям-ь, у граді Кьієві, місяця септембря, індикта в-ь 16, ві літо 6494. Азі, Володнмер-ь, великий князь русьский, якоже кляхься, й утверждаю на свіщаньї семь роту свою: прийму віру Христову, єдинаго Бога нашаго, й примучу до віри сеї русьский народі. І ніколиже не помишлю обратнаго, аще же хто помислить, да будеть врагомі моїмі нині, і присно, і во віки віківі. А пойму сестру речених царі Василія й Костянтина Анну царівну, дщі блаженно усопшаго царя гречьскаго Романа, сина Костянтиноваго, іже билі єсть рождені у порфирі же, яко і сі Василій, Костянтині, Романь, такоже Анна. і вдамі Василію вої полком 6 тисящь, якоже і кляхіся вг церкви святаго Ільї Кьіївськаго, а со мною боляре і всяке княжье русьске, іже кляхуться в Дажьбога й Волоса, скотьєго бога, в єго же вірують, аще же преступимі, да будемі золоті, яко золото, й своїмі оружжямі да іссечені будемі. І да будеть мирі ветхьій обновені межю нами, розорений оті многь літ ненавидящимь добро й враждолюбцемі діаволомі, і да будеть вічная любовь межю Русію й Греки, дондеже сьяєть солнце і весь мирі стоїть. Се же імійте во істину, якоже сітворихомі нині кі вамі, і напьсахомі на харатьї сій і своєю печатью запечатахомі».
Такий самий уклад, але вже грецькою мовою, привіз із Царягорода Грек Мудролюб. Це був перший випадок, коли уклад спочатку підписав цар. Олег, Ігор і Святослав завжди самі випрошували любов імператора, — навіть тоді, коли їхні мечі виявлялись щасливішими.
Сьогодні вічного миру й любові домагався гордий грецький цар — базилевс Василій Другий, Романів син і Костянтинів онук, правнук Леона й праправнук славетного Василія Македонянина, по смерті якого минуло рівно сто літ. Доброчин сів на коня й повернувся до Переяславля, лишивши Звенкові долагоджувати полк: мав ще перед рушанням поговорити з греком. Усі бояри зібралися в хоромі Любомира Вовка на прощальний пир. П'ятеро допоміжників грецького сла почували себе вільно й розкуто, базилік жартував з усіма, й лише Доброчин помітив у його немолодих вирячкуватих очах насторогу.
...Коли сонце підбилось ратищ на два, Переяславль висипав за вали виряджати полк Звенка Претича. За ці п'ять місяців у київських воїв з'явилося чимало наречених дівок, які дарували судженим хустки в чорний і червоний хрещик: червоне було на пам'ять і на злюб, а чорне — накрити очі, якщо судженого спіткає в чужій землі смерть. Це викликало спогади. Доброчин дивився вслід Звенковому полкові й бачив іншу дружину й інших людей.,. Він ішов у свою першу в житті витягу, попереду полку їхан юний ще Святослав, Добриня був у нього сотником, а в полку за ними йшло три сотні юної гридьби. Кили вони виступили з Ольжиного двору, спускаючися Щекавицьким узвозом на Поділ, до нього підбігла Богуслава. Вона витягла з-за череса вишиту чорним і червоним хрещиком хустку й подала йому на коня...
Доброчинові здавило горло. Щоб упоратися з наскоком цього почуття, він почав натужно кашляти. Поряд стояв великий боярин Любомир Вовк, і Доброчин із засльозеними очима показав на дів переяславльських:
— На те літо, мабуть, недолічишся багатьох.
— Не буде діла, княже, — відповів боярин Любомир. — Хіба що ваші кияни попристають у прийми.
Боярин був дуже схожий на свого батька Вовчого Хвоста: таким Вовчий Хвіст був перед тридцятьма роками. Це теж навіювало спогади про давно минулі дні, й Доброчин перейшов на клопоти сьогоденні.
— А ти приймеш хреста, якщо доведеться? — спитав він.
— Якщо приймуть Претичі, — мовив боярин Любомир. — А ти приймеш?
Доброчин замовк. Це залежало від багатьох обставин. Він дивився на задні вози товару й думав про те, коли й з чим повернеться Звенислав Претич, коли належало чекати від нього першого гінця. Він спитав у боярина Любомира:
— Скільки в тебе синів? — Це мало безпосередній зв'язок з його думами.
— Три... Чого питаєш? — здивувався боярин Любомир.
— Пришлеш усіх трьох із першим снігом до Києва, — сказав світлий князь.
— Для чого?
— Вчитимуться четма й письма.
— Боярським синам це негоже, — суворо відповів Любомир Вовк.
Доброчин дістав уклад і простиг бояринові:
— Ану прочетай.
— Так це ж, мабути, по-грецькому... — повертівши сувій у руках, сказав боярин.
Доброчин одібрав у нього сувій:
— А якби було по-нашому?.. Отож-бо мовчи та диш. — Потім він згадав щось і докинув:-А цар Василій уміє четма й письма.
Любомир Вовк почав копати носаком траву край дороги.
— Все одно не дам, — сказав він уперто.
Світлий князь не наполягав-це було даремно: таким же впертим був Любомирів батько Вовчий Хпіст.
Переяславльці почали, вертатись до города. На моріжку понад ровом лишився тільки гуртик дівок і дів, це, певно, були ті самі, що подавал;і воям хустки на коня.
Серед найстарших Доброчин помітив невисоку чорняву дівку, й це знову навернуло його до старих думок. Дівка була дуже схожа на Богуславу. Доброчиц підійшов і запитав, як її звати, й дівка забутим Богуславиним голосом відповіла:
— Славкою...
— Впала в око, то бери, — сказав переяславльськпй посадник, коли вони вже проминули дівчат. — Це дочка одного купецького закупа. За десять гривннх купець, думаю, віддасть.
Доброчин навіть не глянув на великого боярина. Десь-то боярин відчував, що перед цим повівся з князем не дуже любо, й тепер хотів загладити свій грішок. Але Доброчин думав зовсім про інше. В неї навіть ім'я таке ж, згадав він молоду закупку. Це було якесь волошебство або зяак. І голоси теж були однакові, й Доброчин сказав сам собі, що в світі все повторюється: події, люди й людські голоси...
Від цілий день думав про Богуславу.
Кілька років тому Ліла-Софія несподівано ввійшла п його життя: ввійшла й мовби повернула йому молодість. А тепер Доброчин нараз відчув, що все його чоловіче життя зайняла Богуслава, не лишивши там місця для жодної іншої жони. їх пов'язували не тільки спільна молодість і спільні діти, а й уся баюриста життєва путь, яку вони пройшли разом. Богуславі теж було п'ятдесят п'ять, як і йому. Вона втратила жіночу звабу, що усвідомлювала й сама, через те й привела до нього Лілу-Софію: щоб у ньому і;с занепадав муж. Але між цим і Богуслапою лишилося щось набагато міцніше, ніж молодеча плотська любов.
Княгиня Дацка ось-ось мала породити, але твоєму батькові Святославу минав усього сімнадцятий рік: якого батьківства можна чекати в такому віці? Він цілу осінь і зиму гасав по вловах і двічі виходив із Свенельдом у степ — за низовими городами з'явились були печеніги.
Тричі Святослав брав на влови й мене. Воно річ вельми цікава — ганятися за туром чи кабаном, але я був і лишався холопом, а холопові не до вловів та полювань.
А цього батько твій не хотів утямити.
Одного разу він заходився підбивати мене при старій. Кажу: не можу. Каже-а це чого ж? А я набрався духу та й виказав:
— Хай як збудуся холопських уз!
На стару я й не глянув, а Святослав знову;
— Коли ж то буде? А звір у лісі не жде.
Кажу-спитай у своєї баби: вона полонила мене на десять літ.
— А скільки ще лишається?
— Та, — кажу, — вже якраз. Може, якийсь місяць.
Стара слухає, але мовчить, а твій батько як учепиться до старої: відпусти Добриню, і край! А якщо, каже, не відпустиш, то я сам відпущу.
Тоді стара так суворо на нього подивилася й каже:
— Хай точно виповниться десять літ.
Ну, я вже повірив і став чекати. Коли й Святославові слово дала — мусить уже дотримувати: сама ж бо наставила його князем ще восени, щоби перегородити дорогу Свенельдові та- Свенельдичам.
Так мляво час мце зроду не йшов у моєму житті. Добре, що Святослав надумався вийти в поле. Заратився був трохи радимицький князьок — може, й не заративсь, але повозу не прислав, тож твій батько і каже:
— Піду примучу його!
Як стара не вговоряла — піду, й край. А Свенельд сам почав нашіптувати твому батькові: йди, княже, ти вже не мала дитина, щоб плентатися за старшими хвостом, ти єси князь київський!
Трохи ратного хліба твій батько вже був скуштував: ходив з осені та серед зими за Спенсльдом, але що таке ходити в чужому ряду? А тут йому заманулося піти самому.
Кинувся Святослав набирати полк-а ніхто не хоче. Ледве спромігся сукупити зо три сотні гридьби: самих лише отроків та підлітків. Узяв і мене. Каже, будеш сотенним воєводою. А я не те що сотником, а й у ряду не бував. Одне діло-боротися на княжому дворі, де боїшся зачепити голим мечем свого супротивника, й зовсім інше — рать.
Трохи було моторошно. Десь-то, думаю, радимицький князьок Родя теж вигострив меча. Ну, та вже коли твій батько щось надумав, то хоч ти головою об стіну. Марна справа.
Почали ми з ним рядити дружину в Ольжішому дворі, а на Юрів день і витяглися. Сходимо Щоковим узвозом повз Претичів дідинець до Гончарів, аж тута з десятеро дівок із хустками: подають гридням на коня. Дивлюсь — і до мене одна підбігає: таке чорнявеньке та дрібне, а в руці хустка вишита. Хто ж воно, думаю, такс? Коли це кажуть-Богуслава, молодшенька Зоричсва сестра. Чого ж це я досі ніколи її не бачив? Бо, кажуть, сидить v своєму селі. Зорича я знав добре: цей молодий боярин також сидів у свому селі. Свенельд нахвалявся його вбити, якщо ступить у княжий двір, хоч Зорич ходив з Ігорем до Царягорода. Але Зорич мав на Подолі старенький хором-тож іноді навідувався до Києва. Його я знав, але цієї сестри зроду не бачив. То вона сама підійшла. Отак я вперше зустрів твою вуйну Богуславу.
Ну, взяв я од неї хустку й думаю собі: гай-гай... Мені й на мислі не було злюблятися, яка там у холопа жіньба! Тут аби самому якось викрутитись.
Та як проминули Дорогожичі й вийшли до Дніпра, я дістав хустку з-за череса й прив'язав до луки. Так вона й була на сідлі, аж поки ми й вернулися до Києва. Ну, а про нашу першу рать-то не рать була, а сміх і сльози. Щойно ми переступили через передільну річку Сож — як посядуть нас ті кляті радимичі та як візьмуть колошматити-хай їм чорт і біс! Сам Родя тоді ще був отроком, але мав десь-то добрих воєвод, і вони нас так почухали, що ми ледве втекли: повернулися до Києва н піп-гори сотні. Воно-то й Роді тому дісталось на горобці — і клали ми зо три сотні радимичів, але ж їх було вдвічі більше від нас. А твій батько перед тією витягою думав, що нажене їм страху самим бичем. Скрізь треба силу. Та ще й не просту, а з хитрістю.
А яка хитрість могла бути в сімнадцятплітнього юнака?
Але що ти думаєш? Не покаявся Святослав! Ходить побитий і радіє. Каже-я вже збагнув, як мав би діяти.
Треба було, каже, ставати не в один ряд, а круга.
Хоч ти йому що!
Отож вертаємо ми сякі-такі шарпані до Києва, а навстріч нам клигає стара. Каже:
— Маєш сина Ольга.
А він питає: хто це так назвав?
Стара каже:
— Я назвала в ім'я прадіда твого.
А він каже до баби:
— Буде Ярополк! Щоб перед ним кожне деремезало.
Стара туди-сюди, нічого діяти, каже, хай буде так. Так і став твій брат Ярополком.
Княгинька Дацка щось довгенько вилежала слаба, далі почала начебто й підводитись, а все, бувало, мовчить. Ба не вельми й розбалакаєшся, коли скрізь тільки й чуєш оте варязьке гер-дер, а вона ж по-їхньому не вміла ні слова. Чужа, й край. І стала Дацка знову хиріти, а тоді, кажуть, упала перед старою навколішки та в плач:
— Пусти погостювати до батька-матері!
Нічого діяти, каже — їдь.
Поїхала Дацка до своєї Родні й сина взяла: це було десь чи не перед жнивами, мала повернутися до першого різдва, але знов занедужала, й, скажу тобі наперед, що більше її так ніхто в Києві й не бачив: певно, не захотіла вертатися в чуже кубло. Тільки Ярополка прислала на друге літо, а ще літ за двоє чи троє найшла на Родню моровиця чи чума-тоді там пів-Родні вимерло: на втіху старій, бо не стало Дацки й усього роду князя Вишеслава, а Родню мав успадкувати Ярополк. Стара ж тільки до цього й прагнула.
Але це сталось через троє чи четверо літ, а того літа стара надумала висватати за твого батька другу жону з Новагорода-Сіверського. А батькові твоєму що? Байдуже-хай буде ще одна жона.
Доньку новгород-сіверського князя Волода звали Ружею. Вона доводилась небогою Мсстишиній матері Красці й була старша за твого батька літ на два: здорова й кремезна діва, наче добрий отрок чи муж; бувало, як сходить на терем, то аж лізниця під нею рипить. Я на тому весіллі не був і не знаю, як там воно було, а Малуша казала, буцім Ружа буркнула після розплітання коси: «В хоромі старої не сидітиму, поставлю собі новий стяг».
Новий хором справді зведено задля Ружі — там вона й просиділа аж до тієї зими, коли переїхала з сином в Іскоростень.
Святослав ціле літо не злазив із сідла. З Києвом ніхто не був ратний, після тієї нашої витяги й Родя прислав борг. Він хоч і переміг твого батька, але десь-то збагнув, що в Києві виріс пазуристий молодий пардус. Та ще страшніший для нього, певно, був Свенельд: Родя боявся, що Щекович одкине уроки й знову заходиться збирати дань, як бувало спрежда, ще за Ігоря.
Тож раті ніде близько не було, і твій батько полював і лісував до самої осені: спершу на кабанів, коли вони найсальніші, тоді на лебедів і журавлів, а вже під дощі й на турів.
А я поглядав скоса на твою прабабу Ольгу і ждав. До батька свого навіть за всеньке літо не з'їздив, щоб якось не наполохати стару.
Вже давно й строки минули, наше холопство пішло на одинадцятий рік, а вона ні кує ні меле. Мені вже почав уриватися терпець. То раніше твій батько тягав мене на влови, а це вже й він про мене забув. Хотів я йому нагадати ту нашу розмову з його бабою, але не зважився його втручати в це. Бува, стара ще розсердиться й передумає. А вона частенько нишком позирала в мій бік.
Розпитую Малушу, питаю:
— Стара мовчить?
— Мовчить, — каже.
Ну, думаю, мовчатиму і я. Побачимо, хто кого перемовчить.
Клопіт у старої був той самий, що й в усі ці попередні літа. Єпископ Адальберт знову товкся в Києві, мене він більше не підбивав на коромолу, а Претич казав, нібито Адальберт їздив до папи римського: мовляв, так чи так не зможемо виманити в них Червенські городи, давай згодимось охрестити задурно, хай, мовляв, у світі побільшає християн, зсмля-бо їхня велика й народу багато А папа нібито сказав на це: Русь і так вельми многа, а якщо охрестимо її, тоді жодна земля не зможе з нею змагатися — треба відірвати од неї бодай Червенські городи, щоб стала слабшою, а ми дужчими.
Обіцяв, обіцяв Адальберт старій, але так з нічим і повернув до Києва, тоді стара знову заходилась миритися з Костянтином-царем.
Кажу пресвітерові Григорію:
— Як же це так? Ви ж наче аж усцикаєтеся — аби тільки ще когось примусити до вашого Христа, а коли хтось іде до вас доброхітно — ви задки, задки та в куші: чините йому всілякі перепони.
Отець Григорій тільки сопе. Земні владики, мовляв, стали вельми зажерливі, дошукуються зиску й із святого хреста.
Ну, а Претич> бачу, радий: стара, каже, й довіку не сторгується за той бісів хрест! І щоразу допитується мене про мої справи: як, та що, та коли?
Кажу — ні кує ні меле.
А він і каже мені:
— Мабути, ми з тобою дали промаху...
— Коли?
— З отим, — каже, — єпископом Адальбертом. Вашому холопству вже пішов одинадцятий рік... Може, сказати Адальбертові, що ти згоден порушити деревлян? А мені в голові засіла одна думка. Я зо два дні носився з нею, а тоді пішов до Претичевого дідинця й кажу:
— Піди мене викажи. Так, мовляв, і так, підбиває Адальберт холопа твого Добриню, щоб зрушив супроти Києва деревлян. А Добриня, мовляв, слухати не хоче.
Він помислив і каже: піди сам.
Кажу: стара відразу здогадається, до чого я це гну, й не повірить, а тобі повірить. Якщо не скине з мене холопських уз, то бодай прожене того єпископа.
Претич помислив, помислив та й пішов. І що ти думаєш? Хоч яка твоя прабаба хитрюга була, а спіймалася.
Десь по тижні кличе мене.
— Цс вже, — каже, — скінчивсь урок твого холопства. Як я казала твоєму батькові, так і вчиню. Скину з вас усіх уаи холопства: будете моїми боярами й спомагатимете: Святославові та мені. Ти ж сам бачиш: він зелений, а, я стара — мушу мати на кого спертися...
Вона говорила про своїх братів та небожат, а далі почала нарікати на Свенельда — кажо мені:
— Між нами й вами не повинно бути ріжниці, бо ви такі самі люди, як і ми, а мій молодший брат не хоче цього прийняти. Мусите мені спомогти.
Говорила зі мною як із рівнею, ноначе я вже и справді їй не холоп, а мовби просила ради та допомоги. А я мовчу. Став такий потайний та обережний, що в мені вистоявся якийсь життєвий наряд: ліпше змовчати, ніж сказати. Бо що таке слова? їх створено для заплутування чоловіка чоловіком, цебто для ратної боротьби, а не для приязні та любові. Любов і приязнь видно й по очах. Як підходиш до жінки, то перше слухаєш не слова, а заглядаєш в очі. Бачиш ти, куди я звернув...
Я ще перед цим був під Зоричевим хоромчиком. Отож я тобі казав, що причепив був хустку до сідельної луки, а як повернулися ми назад — розв'язав її і поклав у своїй кліті. А тоді воно якось само повело мене на Поділ. Богуслава вгледіла мене й вийшла, а я збагнув по її очах, що вона мене любить. Кажу-ти боярівна, а я холоп. Каже — знаю. Але й наше боярство, каже, не мед.
А я їй:
— Ти вже не дівчина й не дівка, а діва в літах: не схочеш мене ждати.
Каже — пожду.
А це вже як стара сказала мені про волю, я знову подався до Богуслави на Поділ. Почула вона про цс й зраділа.
— Не радій, — кажу, — бо не можу тебе брати.
— А я, — каже, — ще пожду.
Кажу, довго доведеться ждати. Якщо хто сватає — виходь.
Каже, ніхто не сватає. За чорного сама не піду, а бояр уже не стало: тільки Претич, та й той має жону. Чи йти за чужинця?
— Кажу — не йди. Але якщо стара й справді, кажу їй, дасть мені волю, мені все одно буде не до жони.
— Чому? — питає.
— Бо маю змагатися за волю Деревньої землі, а це ж не рік і не двоє. Ліпше не жди.
— Скільки треба, — каже, — стільки й ждатиму. Думаю собі: до чого ж довели зайди-чужинці навіть наших бояр — ходять по рідній землі, мов неприкаяні! Ярли викурювали їх із сіл. Ну, а з чорними людьми було ще гірше. Спрежда в кожному селі й городі був княжни чи боярський суд, за кожен гріх і переступ була давня правда: за вбивство чоловіка-стільки-то кун, а ще йі право мститися, за вбивство худобини чи за татьбу-стільки-1 о. За все свій наряд. А тепер кожен варяг став тобі суддею... Як тільки може, знущається гридьба над нашими людьми...
Кажу ввечері твоїй прабабі, так, мовляв, 1 так, а вона дивиться на мене, мов на якусь мару.
-Ти, — каже, — пильнуй свого діла. Я, — каже, — не сторож гридьбі. Ліпше дивися, щоб тобі ніхто не встромив перцю під хвіст.
Отака була твоя прабабуся, пухом їй земля.
Ну, а нас із Малушею вона обоярила в листопаді — щойно почав на небі з'являтися Золотий Плуг. Підвела нас до того їхнього бога Тура, що стояв у княжому дворі, й каже до мене:
— Клянися й ходи на роту!
Ну, золота на мені не було, я поклав лише меч під того Змія Горинича, проказую слова клятьби, що буду вірним боярином їй і Святославові, а сам думаю: гай-гай, ліпше візьму на душу смертний гріх, аніж служитиму тобі й твоїм братам Щековичам.
Твій батько подав мені бойового череса й харалужного меча, бо мій був старий і вже геть сточений, а сотник Зігберн Лідулфост підвів мені гнідого коня.
Отак я став боярином Святослава, хоч народився сином велійого жупана Деревньої землі.
А Малуші заплітали косу в хоромі. Стара дала їй шапочку з червоним дном, і мамка твоя стала Ольжиною боярівною.
До Любеча ми з Малушею поїхали на третє різдво. Велій жупан іскоростенський теж став боярином. Я його, вважай, і не впізнав — якийсь біленький, сивсиькиіі діде.
А йому ж заледве минав сорок другий рік...
А батько не впізнав Малушу. Він бачив її востаннє семилітнім дитям, а тепер твоя мамка стала дівкою. Вона підійшла до нього й шепотить:
— Ба-атю...
Він аж затремтів. Та мені й самому в очах защеміло... Такого словами не передаси.
Це відтоді в твоєї мамки село Малушине-стара дала. Мені ж дала село під Путивлем, а твому дідові Маломиру коло Дністра. Щоб якнайдалі від Деревньої землі н Іскоростеня.
Отак-то було...
Породила Хельга-Олена дщерь, і заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька Ольга так: «Не дав мені господь бог сина, щоб посадити його на батьковому столі, — на столі його батька князя великого Владимира. Горе мені!
Не маю тепер ні мужа, ні сина!»
Сказав до неї Ольг: «Назву дщерь твою в ім'я города стольного булгарського Преслава — Преславою. Хай убоїться князь Симеон! А мужа я тобі дам іншого».
Спитала Хельга-Олена: «Кого?» Й підвів Ольг сипа Рюрикового Ігоря й мовив: «Ось він!» І заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька так: «Кого даєш мені мужем? Оцього нікчемного безталанного сироту?»
Був-бо Ігор безвольним і заляканим мужем, а минало йому двадесять і восьмий рік, і ходив тінню за Ольгом, і дерсмсзно тремтів перед ним, боячись прийняти смерть од руки Ольгової, вбив-бо Ольг його батька та Рюрпковпх братів, не смів Ігор слова супроти Ольга мовити. Сказав Ольг: «Оця буде тобі жоною!» Ігор же одказав: «Добре».
Й пойняв Ольгову дщерь.
У літо 904-е. Стяг Ольг теремний хоромець на березі Либідь-ріки, й сказав Ольг до Хельги-Олеїш: «Це буде Преславним селом!» І росла в ньому Преслава, булгарська княжна, люди ж насміхалися й прозивали княжну Передславою, а село — Передславиним селом.
У літо 905-е. Прийшли до Ігоря сестри його — старша, Гертруда, й Кунегунда Одноока — й сказали йому: «Пощо слухаєш Ольга й коришся татеві? Він убив батька нашого Рюрика та Рюрикових братів, а ти тремтиш перед ним усівва удами своїми. Підсип зілля труйного в його вино, як він підсипав Рюрикові, Сіневсу й Труворові, помсти за нашого батька та наших дядьків, як личить ярлові й мужу!»
Сказав Ігор сестрам: «Боюсь!» А сестри мовлять до Ігоря: «Якщо боїшся отруїти його чи посікти мечем — прожени його дочку Хельгу!» Й знову сказав Ігор до сестер: «Такоже не важусь. Аще він отруїв батька нашого та його братів-то мене також отруїть. А має й двох синів-отрочат: Асмуса й Свенельда, цьому ж Асмусові минає тринадесятий рік. Ольг отруїть мене й посадить Асмуса, сина старшого на київському столі».
Спитали сестри Ігоря: «Як же маємо рятувати своє життя? Коли-бо Ольг отруїть нашого брата, то мс пожаліє і його сестер». Ігор же мовить: «Маю на думці вчинити так: не прожену дщерь Ольгову. Поки Хельга буде мені за /кону, Ольг не зведе мене зо світу, коли-бо помре, його дщерь буде в Києві великою княгинею. По смерті ж Ольговій сини його будуть у моїх руках: усе може вчинитися з Ольговими синами Асмусом і Свенельдом. Я же не матиму синів, досі-бо жодна моя належна холопка не понесла в череві дитини».
Й сказали до Ігоря сестри його: «Горе родові Рюриковому! Немає месника за його кров!»
І ходив далі Ігор за Ольгом, і чинив усе, як велить, і не мав зваги сказати слова спротиву. І все такоже чинив, як веліла жона його Хельга, іже поставила на Лисій горі вні Києва грецьку божницю дерев'яну святого Іллі. Був-бо Ігор слабий духом і удами, й ніколи не вмів звершити того, що намислював, і був тінню свого тестя й своєї жони.