- Що? Чого ви хочете? Мого життя? - почувся голос Вандиного батька.
- Ні, твій «Мерседес»! Хочемо покататися!
-Це ж моя власність.
- Ми хочемо твій «Мерседес», - захихотіли ми. - Тримай собі свою власність.
- Але він належить мені.
Ігор, наш міліційний капітан, прокричав: «Як на старого пердуна, ти добрячий йолоп. Відчиняй двері! Нам ніколи теревені правити». Один із хлопців додав: «Не відчиниш, підпалимо хату».
Щоб надати нашим словам ваги, я вистрілив у повітря.
Залягла тиша. Хлопці замріяно поглядали одне на одного й на двері, за якими був «Мерседес».
Нарешті Вандин, колись могутній, батько тремтячими руками кинув нам ключі. Наче якимсь чаром, вони впали простісінько мені в руки.
Перед нами у всій своїй розкішній красі стояв «Мерседес-Бенц» з відкидним верхом. Його мідні фари витріщалися на нас із безсоромною цікавістю.
Його дах був відкритий, наче запрошував нас оволодіти цим гладеньким кремово-рожевим тілом, про яке я так довго мріяв. Мої ніздрі відчули вражаючий аромат - суміш шкіри й бензину. Як часто я уявляв себе водієм цього авто.
Однак зараз водійське місце захопив Ігор. Інші приєдналися до нього. Двоє мали залишитись і завести двигун. Нарешті з’явилася іскра. Ми оплесками привітали кахикання двигуна.
Ігор натиснув на педаль, і могутній рев спонукав нас до ще гучніших оплесків.
Рожевий «Мерседес» нарешті вирушив із гаража. Він п’яно чкурнув через тротуар на вулицю. Намагаючись розвернутися, він різко перехилився ліворуч, відскочив праворуч, випростався, і щось собі булькнувши, зупинився як стій - ані руш.
Ігор тиснув на зчеплення, міняв передачі, налягав на газ, крутив туди-сюди ключем, тоді як усі інші заводили двигун. Щоразу «Мерседес» відповідав якимсь нездоровим пхиканням. Врешті навіть воно стихло.
Дехто почав штовхати, але «Мерседесові» на це було начхати. «Всі геть із машини! - закричав Ігор. - Штовхніть її по-справжньому».
Ми взялися до роботи, як бджілки, але авто не рушило з місця, поки Ігор не зрозумів, що він просто забув зняти його з ручного гальма.
Тепер воно рухалося, але не було іскри. Із акумулятором все було добре, і бензину було досить. Принаймні, так вважали декотрі хлопці. Я ж в автомобілях - ні бум-бум. Тоді як Ігор поважно сидів на водійському місці, ми штовхали, приспівуючи «Ей, ухнєм!». Хоч Ігор, зазвичай, у ігри не грав, але до цієї приєднався залюбки. «Ви, недобитки, - пронизливо верещав він, - штовхайте або тут вам і смерть!» Для правдоподібності він вистрілив у повітря.
Один із нас закричав:
- Тихо! «Мерседес» прокинеться!
- Пхайте, раби! - відказав на це Ігор.
Наш сміх, крик, свист змішувалися з пострілами, коли ми повільно котили «Мерседес» на пагорб. За декілька кварталів вулиця вирівнювалася, потім стелилася донизу. Коли авто почало набирати швидкості, ми повскакували в нього.
Вкрадене авто тепер котилося тихо й рівно, поступово набираючи обертів. Дехто почав імітувати величне гудіння його двигуна, й невдовзі всі приєдналися до цього галасу.
Понад десяток хлопчаків їхали хто в, а хто на рожевому «Мерседесі». Двоє вчепилися в кузов, один розлігся згори, ще двоє вмостилися у причепі біля запасної шини. Інші втислися на плюшеві сидіння.
Я був на кузові, моя ліва рука й нога трепетали на вітрі, гейби вітрило.
Найкрутішою частиною дороги «Мерседес» нараз стрімко помчав донизу, підстрибуючи бруківкою, вихиляючи туди-сюди, як п’яниця.
Ігор притис руки до клаксона. Я заверещав, всі решта приєдналися до мене. Тепер авто зі своїм екіпажем шибайголів, що галайкали, галасували, лементували, стрілою мчалось донизу. Здавалось, воно ось-ось відірветься від землі.
Не піддаючись паніці, Ігор наказав нам пригнутися, щоб зменшити повітряний опір. Дехто благав його натиснути на гальмо, але він пригнувся до керма, очі його зволожились, не помічаючи нічого, крім спокусливої швидкості.
Раз чи два мене ледь не знесло. Моя ліва нога волочилася бруківкою, але якимсь дивом я зумів утримати сяку-таку рівновагу.
Нарешті вулиця почала вирівнюватися. «Мерседес» стишив свій хід. Коли він сповільнився до швидкості бігу, ми повистрибували, тоді знову застрибували, бігли поруч, гасали довкола, поки він зовсім не спинився.
Ми були біля пагорба стрімкої вулиці Міцкевича. Внизу був тимчасовий штаб «кримінальної міліції». Вона складалася з колишніх в’язнів тюрми Лонцького, здебільшого карних злочинців, які тепер носили червоні пов’язки, вдаючи із себе комуністів. Ми вже мали з ними декілька сутичок, бо вони вважали нас незаконним угрупуванням і заходили на нашу територію. їхати туди - означало б нариватися на небажані клопоти.
Хтось запропонував, щоб, якщо ми вже розважилися, дати змогу і «кримінальній міліції» порозкошувати. Ми аж застрибали від утіхи й дали добрячого стусана тій бляшанці.